Підрозділ 2. 1. Світовий контекст Русі на порозі XII століття
XII століття займає видатне місце в історії України-Русі. Період державного становлення давно вже скінчився. Загальна карта Русі XII ст. була набагато складнішою й багатозначнішою, ніж у попередні віки (890, с.
201). Надходила доба трансформації, внутрішньої еволюції з її численними потрясіннями. То ж не дивно, що «XII вік - століття загадок, пов’язаних перш за все з конкретними подіями або епізодами. Ми краще знаємо загальний хід розвитку економіки і політики тієї епохи, ніж деталі цього розвитку» (1199, с. 37). Державницькі процеси в Україні-Русі ускладнилися бурхливим міжнародним контекстом. XII - XIII ст. в Європі - високе середньовіччя. Порівняно з буремним і жорстоким попереднім періодом це доба миру, розвою і стабільності. Суспільство вже прокинулося від тяжкої сплячки (617, с. 1) і було на підйомі, у надрах зрів новий феномен міської культури (1069, с. 132), що йшла на зміну замковій. Увесь XII вік був сповнений гуркоту від руйнування феодальних замків. В Європі масово вирубуються ліси, розширюються посівні площі (955, с. 140).Змінюється і міжнародна ситуація. Якщо X ст. звуть віком норманів, XI - сельджуків, то XII - епохою владарювання пап (1074, с. 201). Водночас «епоху трансформації» переживав 950-1150 р. ісламський світ (725). XI ст. було паузою в історії ісламу, коли іранські актори полишили сцену, тюркізація влади в мусульманських державах стала неминучою, після чого для ісламу відкрився Афганістан і долина Інду (306, с. 140). На Бл. Сході XII ст. стало віком тюрків. Система європейських і близькосхідних держав на порозі XII ст. становила собою щільно підігнану мозаїку. Русь займала особливе місце між трьома силами - папством, Візантією і неозорим тюркським морем. Ритми розвитку Русі були європейськими, та тісні й плідні зв’язки зі Сходом мали свої плюси. Порівняно з ІталієїЬ Русь йшла на століття попереду: що у Флоренції було здобутком XIII ст., у Новгороді мало місце ще в XII ст.
(196, с. 55).Київська держава була нестійкою єдністю. Розкидана на широких, далеко не всуціль освоєних теренах, вона мала значні анклави, на які фактично не поширювалася державна влада. На інші частини вона могла поширюватися номінально чи нерегулярно. На зламі XI-XII ст. відбувається інтенсивне розширення державної території, точніш освоєння території державною владою. Київська земля оформилася через злиття з Києвом древ- лянської землі. Основою ж росту Чернігівської землі була колонізація земель східних сіверян, радимичів і вятичів. Переяславщина ж не могла розширятися за рахунок зовнішньої експансії, що обмежило джерела збагачення знаті, доводилося виснажувати своє населення. Новгородчина, навпаки, мала необмежені можливості для територіального росту. Смоленськ розширяв володіння за трьома напрямками: у верхів’ях Дніпра, Зах. Двини і Волги. Найпізніше сформувалася Ростово-Суздальської земля - фактично вже у др. пол. XII ст. (737, с. 25-56, 56, 61, 68, 163, 187). Кожна земля проявляла себе особливого орієнтацією на міжнародній арені.
Київ у добу феодальної роздробленості мав зносини з понад 40 зовніполітичнимиО об’єктами: 14 руськими князівствами і 27 іноземними державами (847, с. 18). Політичні взаємини тісно спліталися з зовнішньоекономічними. В економіці Русі XII ст. виділяють сім укладів (1173, с. 116). Та був і дуже важливий восьмий, пов’язаний з транзитною торгівлею. Він відчутно впливав на зовнішню орієнтацію різних земель. У XII ст. стаються суттєві зміни в характері міжнародної торгівлі: до неї залучені значно більші маси краму. Раніш найпопулярнішим товаром були предмети розкошу, тепер росте питома вага сировини, продуктів першої необхідності (845, с. 88). Купці везли ліки, аравійські духмяни для церкви, фарби (кіновар, індиго, чорнильні барвники), золоту і срібну нитку, малоазійські і перські килими, єгипетський папір, індійську кісею, тірське і дамаське скло, китайську порцеляну, цейлонські перли, африканські самоцвіти і слонову кістку (617, с.
17). Та найбажанішим крамом стають прянощі. Навзамін за море везлося сукно Італії і Лангедоку, фландрські тканини, зброя, вино, олія. Особливим товаром була сіль, яку Київ отримував з Криму і Галичини. Та у XII ст. сіль стали виварювати в Новгороді (669, с. 199), що сильно відбилося на економічних інтересах України-Русі. Тканини на Русь поступали навіть з далекої Іспанії (1103). Італійці жваво торгували невільниками. Європейський вивіз сильно поступався ввозові (617, с. 17). Головним вузлом торгових артерій була Візантія, що на порозі XII ст. володіла усім Балканським півостровом, включаючи Болгарію, аж до Дунаю. Але Сербія, Боснія і Хорватія були вже втрачені. Південне узбережжя Криму належало Візантії. Південний же берег Чорномор’я було лише 1107 р. відібрано від грузинського князя Григорія із 1108 р. віддано йому ж у ленне володіння. Крит, Родос, Кіпр належали Візантії, проте її влада там була номінальною. На Криті і Кіпрі через тяжкі податки тривали постійні заворушення, на Родосі господарювали пірати. Азійське узбережжя, з міст якого набирали матросів у військовий флот, потрапило під владу сельджуків (486, с. 93).Р. Скала назвав період Комнінів (1081-1204) добою «велико- державних марень» (486, с. 94). Як і Капетінги у Франції, Комніни належали до потужного феодального роду, і їх воцарения, здавалося, знаменувало тріумф великої військової аристократії. Як і Капетінги, вони відновили підупалу владу, зміцнили державу, знесилену анархією і, незважаючи на зростаючі труднощі, дати їй ще вік величності і слави (338, с. 99). Водночас під боком у Візантії набирала сили тюркська імперія Сельджуків. В XI-XII ст. до Анатолії перемістилося від 0, 5 до 1, 1 млн. тюркських кочівників, що спричинило тюркізацію півострова (901, с. 339). На зорі XII ст. володіння Сельджуків простягайся від Кашгара на сході до Мармурового моря на заході, від Кавказа й Чорномор’я до Сирії й Йемена (106, с. 7). Але з 1092 до 1117 р. вона була охоплена гострими усобицями (1238).
Усе це творило нову ситуацію навколо Києва - специфічного, єдиного в своєму роді міста Русі - найбільш «космополітичного», етнічно найстрокатішого.
Ще Титмар Мерзенбурзький характеризував його як «місто збіглих рабів і пронирливих датчан» (цит. за 837, с. 102). С. Бахрушин підкреслював «інтернаціональний характер» Києва, розташованого на перехресті торгових шляхів «з хозарських степів і болгарського Прикам’я до Болгарії придунайської, до Угорщини, Чехії, Польщі і далі до Німеччини, а також з півночі на південь - з Варягів у Греки» (166, с. 52). Київ був тією палітрою, де змішувалися фарби з усіх куточків Русі. Цим він нагадував німецькі міста. Наприклад, у Норвичі XIII ст. жили виходці з 450 місцевостей (652, с. 56). Десь такого ж порядку число характеризувало й Київ XII ст. Усе це було важливим наслідком імперської структури Русі, успадкованої від візантійської цивілізації.І наприкінці XI ст. Візантія володіла більшою частиною Балкан, але нормани захопили Enip. Флот показав свою слабкість. В Егеїді панував тюрк Тзагас (1220, с. 181, 184). Економіка Візантії все сильніше залежала від італійців, що виснажували імперію не так торгівлею, як перетворенням її міст і сіл на справжні колонії італійських лихварів і купців. Це колоніальне господарство базувалося на надлишкові власного капіталу і надлишкові робочих рук в імперії. Примусова праця, при якій колишні візантійські кріпаки ставали цілковитими рабами, принесла італійським комунам багатства, походження яких жодним чином не пояснити левантійською торгівлею (486, 94).
В часи процвітання Київської імперії руські купці були найпочеснішими і найвпливовішими гостями в Царгороді, а торговий шлях через Чорне море і Дніпро з його відгалуженнями на Краків і Прагу був найжвавішою трасою візантійського транзиту. Але наприкінці XI ст. міжнародна ситуація докорінно змінилася: зносини між Візантією й Руссю розладналися через навалу на першу сельджуків, а на другу половців. В затиснутій зусебіч Візантії провідне місце зайняли італійські купці. Ще 992 р. венеціанці домоглися першого торгового договору з Візантією, вони отримали митні пільги і гарантії від утисків візантійських чиновників.
А 1082 р. вже Олексій Комнін у пошуках спільників проти сицилійських норманів, звернувся до Венеції, чий флот панував в Адріатиці. їй було дано торгову монополію, звільнення від мит в усіх портах і містах Візантії. Венеціанці домоглися виділення в особливу юрисдикцію усіх справ, що стосувалися їхньої торгівлі, отримали право здійснювати угоди на внутрішніх ринках імперії. В самому Константинополі їм надали цілий квартал. Прагнучи максимально використати привілей, венеціанці цілими юрмами селилися в столиці. У др. пол. XII ст. їх вже було 10 тисяч (339, с. 126). їхнє становище стало вигіднішим, ніж у русів, бо для них путь транзиту була прямішою, коротшою, безпечнішою, ніж кружний шлях київських «гречників» (229, с. 210). Водночас почалося активне проникнення венеціанців у Пн. Причорномор’я. Найдавніший з відомих венеціанських контрактів, в якому названо м. Судак, датується 1206 р. (348, 302), але почалося це проникнення принаймні у третій чверті XII ст. А. Якобсон датує перший сплеск венеціанської активності в Херсонесі навіть XI ст. (1186, с. 119). Але й руські купці не були цілком витіснені з Криму (599).Старіння й ослаблення Візантійської імперії було однією з головних причин хрестових походів. Європа тоді була вже настільки густозаселеною, що мала значні надлишки людності. Це і розорені селяни, і рицарі, що вже не знаходили собі поживи, і числені нащадки знатних родин, що не отримали свого наділу. Маса ізгоїв була дуже мобільною і лише чекала поштовху, аби зрушити з місця. З іншого боку, Європа була вже настільки багатою, що венеціанські й генуезькі купці, німецькі лихварі і ломбардські банкіри могли фінансувати це «велике переселення народів», яке лиш на початку хрестових походів складо 300-400 тис. чол. (417, с. 241). Існувала й ідеологічно-організаційна структура, здатна забезпечити цей рух - західнохристиянська церква з папою на чолі.
І. Можейко порівняв той причинний комплекс, що породив хрестові походи, з цибулиною (708, с. 223). Скористаємося цією схемою, наповнивши її дещо іншим змістом.
Поверхневим причинним шаром був релігійний фанатизм. Природа посприяла унікальній психо-емоційній атмосфері, в якій зродилася фантастична ідея підкорення Сходу. Наприкінці XI ст. Європа пережила «сім худих літ» - смугу неврожаїв, масових епідемій та епізоотій. Того ж 1095 р., коли Урбан II проповідував хрестовий похід, він же затвердив статут ордену св. Антонія, створеного для лікування людей від так званого «антонового вогню» - захворювання, яке викликають алкалоїди спорин’ї, паразитичного грибка злакових рослин. Вони діють на нервову систему людини і викликають захворювання у двох формах - гангренозній і конвульсивній, а також справляють на центральну нервову систему вплив, близький до наркотичного. Це добре пояснює сплеск ірраціоналізму в тодішнього люду, його підвищену навіюваність, беззахисність перед ідеями-фікс типу війни з ісламом. Принаймні, JIe Гофф відзначає, що «фанатичними учаниками І хрестового походу були бідні селяни з районів, найбільш постраждалих 1094 р. від «священого вогню» та інших лих, - Німеччини, Рейнських областей і Східної Франції» (623). Ще одним непрямим підтвердженням зв’язку спорин’ї з хрестовими походами може бути те, що класичні наркотики з’явилися в Європі якраз в результаті І хрестового походу (їх поширення пов’язують з німецькою абатисою Хільдегардою фон Бінген) - суспільство було готове до цієї новації (754).Та більш важливо, що духовні чинники походів сягали корінням у політичну ситуацію тогочасної Європи (другий причинний шар), де вже запанувала відносна внутрішня стабільність, склалися основні геополітичні контури окремих мікро- цивілізацій всередині католицької спільноти. Набутий баланс був динамічним, постійно коливався, але в певних, не надто широких межах, за рамки яких не виходив. За тієї економіки з украй низьким рівнем товарності діяв закон рівномірного розвитку всередині кожної цивілізації. В окремих місцях відбувалися прориви, але умов для переходу кількісних змін у якісні все ж бракувало. Європа нагадувала собою ледь теплий казан з більш- менш однорідною кашею. При відсутності внутрішніх причин до принципових змін (через нерозвинутість економічних відносин, зокрема - товарно-грошових) новий розклад сил у даній конфігурації міг виникнути тільки за рахунок зовнішніх чинників. Зміни політичної карти, до якої прагнула кожна держава Європи, були можливі лише в результаті вторгнення у неї іно- цивілизаційного війська (таким чинником стали у XIII ст. монголи, а в XV ст. османи), або ж в результаті значного колонізаційного руху самих європейців. На зламі XV-XVI ст. таким чиннйком стали Великі географічні відкриття з наступним освоєнням новоздобутих земель. їхнім аналогом у XII ст. були хрестові походи.
Ще глибше лежали соціальні проблеми (третій причинний шар). Під ними четвертим шаром ховалися проблеми демографічні. Та під усіма цими шкаралупами покоїлися найгли- бинніші причини - геополітичні. На зламі XI-XII ст. починається розпад цілого ряду імперій Старого Світу. Чи не найраніше такий процес почався в імперії Сельджуків. Остаточно виділяється з неї Кенійський або Румський султанат (1077-1307), зміцнюють суверенітет над своїми володіннями сирійська гілка Сельджуків (1078-1117) і кавурдидські’правителі Кермана (1041-1187), в Хорезмі набирає могутності васальна династія Ануштегинідів (1097-1221). Значно ослаблюється вплив Сельджуків на аббасидсь- ких халіфів та в арабському Іракові. Більш того, почався процес розпаду ядра імперії Сельджуків на Хорасанський й Іранський султанати (133, с. 115, 117). З самого початку хрестоносці виявилися знаряддям італійських купців. На Сході рицарі трималися лиш завдяки італійській допомозі (1240, с. 6). Та найтяжчим виявилося геополітичне. становище Візантії. Сицилійські нормани захопили майже всю її європейську частину. Водночас зі сходу йшли тюрки, відібравши Малу Азію. Проти норманів вдалося знайти союзників - венеціанців, яким нормани підривали торгову монополію. Вдалося нацькувати на норманів і сельджуків. Держава останніх швидко розпалася, візантійці повернули собі частину втраченого. Та тут виникла загроза з півночі від печенігів. Після тяжких поразок Візантія найняла половців і флан- дрських рицарів. За їхньої допомоги печенігів було розбито. Київ же вперше за кілька віків лишився осторонь від магістральної артерії трансєвропейської торгівлі.
Існування величезної імперії, витягнутої вздовж шляху з Варяг у Греки, втрачало сенс. Утримання у покорі окраїн перестало окупатися. Демонтаж імперії ставав найближчою реальністю. Це провокувало відцентрові сили, а водночас і посилювало напруженість в самій столиці, оскільки раніше політично-територіальна структура імперії підпорядковувалась необхідності забезпечувати безперебійне функціонування трансєвропейсько- го шляху, обслуговувати основну магістраль і її численні відгалуження. Тепер же усе розладналося за якесь десятиліття-друге. Більш-менш відрегульований гігантський державний маховик продовжував обертатися за інерцією, проте цей механізм вже не виконував жодної корисної роботи.