Підрозділ 1. 2. Набутки і білі плями історіографії

XVII ст. вітчизняна історична думка переживала перехідний етап від літописання до становлення історії як системи наукових знань. Для українсь­ких інтелектуалів доби Руїни епоха феодального доби, оберігаючи її від очорнення, інколи впадаючи у надмірдий критицизм щодо джерел.

роздроблення XII-XIII ст. мала особливий інтерес, бо надто сильно перегукувалась з сучасністю. Тодішні автори, особливо письменники-полемісти, ревниво ставилися до давньоруської

Сподвижник П. Могили, автор анонімного трактату «Judicium» (1638) вбачав причини розпаду Русі в усобицях, ба- тиєвій навалі і підступах Рима (272, с. 315). Львівський бурмістр В. Зиморович, автор хроніки «Львів потрійний», теж вбачав при­чину занепаду Русі в її розділі на ворогуючі князівства (1246). Ф. Софонович в своїй хроніці велику увагу приділив XII ст. Він будував виклад, відстоюючи ідеал сильної монархіч­ної влади, що береже державу від усобиць. Тому Ф. Софонович недовірливо ставився до ду- та тріумвіратів. Він цілком сприй­няв з Галицько-Волинського літопису теорію «Галич - другий Київ», феєрично змалював Романа Мстиславича, що «самодер­жавство царское в Галичі себі учинил» (93, с. 31). Синопсис підкреслював традиції «самодержавства» Києва стосовно інших руських земель. 1205 р. це «самодержавство» перейшло до «Галицкаго княжения», але згодом повернулося до Києва, і 1321р. там «спиняється» Гедимін. Гостро засуджував усобиці Ф. Про­копович, проте його уявлення сильно залежали від тодішньої джерельної бази, наприклад князювання Юрія Довгорукого він датував 1162-1195 р. (858, с. 318, 338). Автор «Історії русів» чи не перший з істориків намагався з’ясувати структуру, роздробленої Русі: «З 1161 р. назвалися Великими Князівствами: Галицьке в Чермнорусії, Володимирське на Клязьмі і, нарешті, Московсь­ке по місту Москві» (459, с.

Російські історики XVIII ст. розглядали ту добу переваж­но в негативному плані, трактуючи її як час розпаду єдиної дер­жави і єдиного народу (В. Татищев, І. Болтін). М. Щербатов вперше висловив думку про федеративний устрій Київської Русі, порівняв його з устроєм Священної Римської імперії, «де кур­фюрсти під владою єдиного глави, чи обраного імператора, самі чи через послів своїх дбають про спільне благо германського корпусу» (1176, с. 258). С. Десницький, В. Крестінін, Ф. Вольтер вперше застосовують термін «феодалізм» щодо Русі (333).

Я. Маркович відзначив, що Малоросію «можна іменува­ти колискою росів» (698, с. 2), вперше вживши термін, що став таким популярним в радянській історіографії. Ту ж думку по­вторив Д. Бантиш-Каменський: «Там виникла вітчизняна колис­ка наша» (162, с. 1). М. Маркевич доводив, що український на­род походить від іншої племінної основи, ніж російський (695). Ю. Венелін відзначав близькість східних слов’ян, та вважав, що право зватися росами належить переважно українцям (221, с. 6).

Погляди М. Карамзіна на Русь XII ст. визначались його монархічною позицією, були вкрай нігілістичні: «Давня Русь по­ховала з Ярославом (Мудрим - С. Ф.) свою могутність і благо­получчя. Заснована єдиновладдям, вона втратила силу, блиск і громадянське щастя, будучи знов роздробленою на малі облас­ті... Держава, яка за одне століття пройшла шлях від колиски до своєї величі, підупала й руйнувалася понад триста років» (цит. за 593, с. 59). Подібні імперські окуляри ще довго викривляли погляд на наше середньовіччя. Проте у гострій суперечності з міфом про занепад було створене тоді Слово о полку Ігоревім.

М. Надєждін вказував, що удільна система нічого спільно­го не має з феодалізмом, шукав пояснення роздроблення у зви­чаях слов’ян (726). Услід за ним М. Полевой вперше вивів, що основою виділення окремих князівств була наявність різних слов’яно-руських віток. Його заслуга і в тому, що він першим вимагав розкривати закономірності вітчизняної історії. Та сам він, шукаючи причин переходу від одного періоду до іншого, збивався на зовнішні фактори (нормани, половці, монголи) (830).

Водночас почалось вивчення давньоруської роздробленості західними істориками. Ф. Сегюр запропонував формулу дав­ньоруського феодалізму як «васалітет без ф’єфів». Він закликав шукати причини роздроблення «у звичаях того часу і швидше в неминучості обставин, ніж у недалекоглядності окремих людей», підкреслював, що «ці розділи були неминучими» (1239, с. 129).

Вінцем російської дворянської історіографії «удільного пе­ріоду» стали праці М.Погодіна. Вони відзначалися джерельною грунтовністю, широтою підходу. М. Погодін називав матема­тичним свій метод, що полягав у вибранні з літописів усіх зга­док про той чи інший предмет, ситематизації їх і подальшої кри­тики. І все ж автор лишився в руслі шаблонної концепції прогресуючого занепаду Русі від Ярослава Мудрого до Батия. За ним, XII ст. не внесло до політичної структури Русі ніяких суттєвих змін. З іншого боку, він вважав, що в Києві до XIII ст. жили великороси, котрі після Батия пішли на північ. Натомість порожні землі в XIV ст. зайняли переселенці з Волині і Галичи­ни, що й стали предками українців (821-823).

В середині XIX ст. панувало уявлення про удільний пері­од як про суцільний хаос. Найбільш яскраво цей стереотип відоб­разив Л. Толстой. Описуючи викладання у своїй приватній школі, він зазначав: «Один з учителів якось захопився і, не по­слухавшись моєї поради, не пропустив удільного періоду і в’їхав в усю несінітницю і безурядицю Мстиславів, брячиславів і бо- леславів. Я увійшов до класу в той час, як учні мали розповіда­ти. Тяжко описати, що з цього вийшло. Викликані вчителем, нарешті, заговорили, хто сміливіше і пам’ятливіше. Всі розу­мові сили було напружено для того, щоб запам’ятати «дивні» імена, а хто що робив, було для них другорядне. «Ось він, як його, Барикав, - чи що? - почав один, - пішов на... як там його?» - «Муслав, Л. М.?»- підказала дівчинка. - «Мстислав», - відпо­відав я. «І розбив його наголову» - з гордістю говорить один. «Ти постій! Річка тут була»... Найпам’ятливіші спробували ще, і сказали б, мабуть, вірно, якби підказувати їм дещо.

Подібний нигілізм охопив не лише педагогів, а й науков­ців, особливо зарубіжних. Наприклад, у досить грунтовному курсі Е. Лавіса і А. Рамбо писалося: «Від часів Ярослава Муд­рого до монгольської навали руської історії, строго кажучи, не існує» (617, с. 277). Інтерес науковців до даної доби дещо пробу­дила дискусія 1850-х р. між М. Погодіним і М. Максимовичем, кого вважати справжніми «россами», південців чи північників. М. Максимович бачив усе різнобарв’я того часу: «Період уділів Росії був віком рицарства її, в якому ж стільки було похмурого і кривавого, скільки світлого і живоносного. Любов до Руської землі і її слави сильно розвинулася в ці перші віки нашого хри­стиянства... І ось вже Київ, розсіявши руську силу свою по всіх ділянках Руської землі, між нащадками свого великого князя, сам зостався тільки з іменем «великого». Та це ім’я звучить пра­дідовою славою для руських; та золотий престол Київський не­стримно притягує до себе руських князів, і за спільне для них його ім’я вони жертвують часто своїм удільним, твердим маєт­ком» (687, с. 78-79).

Слов’янофіли висунули ідею росіян як «старшого брата» усіх слов’ян, за що їх критикував М.Чернишевський (1136). Далі протиставлення «руських народностей» вилилося в концепцію М.Костомарова, що грунтувалася на конфронтації двох начал: демократичного, федеративного, втіленого в «південноруській» або «малоруській» народності, і «единодержавія», уособленого великоруською народністю. Найрельєфніше ця концепція пред­ставлена в його працях «Две русские народности» (1861), «Мыс­ли о федеративном начале в Древней Руси» (1861), «Черты на­родной южнорусской истории» (1861), «Начало единодержавия в Древней Руси» (1870).

Услід за Костомаровим протиставлення Дніпровської і За- ліської Русі набуває все більшого обгрунтування у працях С.Соловйова і В. Ключевського. Погляд на Північно-Східну Русь як на щось самобутнє, несхоже на передуючу їй Київську, набув величезного поширення, проникнув в навчальні курси та попу­лярні видання: «Дніпровська Русь - найдавніший період нашої історії, не хронологічно тільки, а й реально дуже далекий від наступної історії власне Росії, що виросла з удільного князів­ства Північно-Східної Русі. Русь Дніпровська і Русі Північно- Східна - дві цілком різні історичні дійсності; історію і тої, й іншої створюють не однаково два різні відлами руської народності» (908, с. 18).

Переломною для історіографії XIX ст. стала концепція С.Соловйова про визрівання нових, «державницьких», начал на Півночі на противагу старим, «родовим» началам Київської дер­жави (983, т. 1). Причини цього С. Соловйов вбачав у геополі- тичних змінах: «Первісна сцена руської історії, славетний вод­ний шлях з Варягів у Греки, наприкінці XII ст. виявився нездатним розвинути з себе міцні основи державного побуту. Життєві сили, слідуючи споконвічно визначеному напрямку, від­кочуються від Південного Заходу до Північного Сходу». Цей рух історик пов’язував з часами Андрія Боголюбського, а ру­біж двох періодів датував 1169 р. (983, т. 1, с. 528). Принциповою заслугою С. Соловйова став і його послідовно-еволюційний під­хід до таких «дискретних», «пунктирних» відрізків історії, яким уявляється нам XII ст.: «Не ділити, не дробити Руську історію на окремі частини, періоди, але з’єднувати їх, прослідковувати переважно зв’язок подій з внутрішніх причин» (983, т.

М. Устрялов сприйняв і розвинув концепцію С. Соловйо­ва, різко протиставив удільну систему західному феодалізму, котрий трактував як протистояння короля і васалів. Оцінка ним удільної доби була цілком протилежною карамзіновій: її об­ставини порівняно з західними порядками «були іншими. На­род не знемагав в неволі, міста не руйнувалися, звичаї не грубі­шали, бо тут не стояло питання про обмеження княжої влади. Йшлося лише про право князів на уділи... Через те удільний період ознаменований квітучим станом міст, успіхами про­мисловості, пом’якшенням звичаїв, могутністю руської сили у війнах з сусідніми народами». Рубежем «роздроблення Русі на незалежні князівства» був 1157 р. (1073, с. 92, 109).

В. Пасек бачив головну причину утворення уділів не у кня­жих стосунках, а у прагненні міст до самостійності (784).

К. Бестужев-Рюмін писав: «Період удільний зазвичай і геть слушно вважається найтяжчим для розуміння і пояснення: чи­сельність розрізнених центрів історичного життя, сила осіб, що постійно борються між собою з причин не зовсім зрозумілих для нас - віддалених нащадків, участь міського населення у цих которах - все це примушує дивитися на час від Ярослава до на­шестя татар як найпохмуріший подіями і найтемніший для дос­лідження період... Два питання постають перед дослідником: 1) як утворилася удільна система, 2) чим підтримувалася єдність Руської землі» (180, с. 152).

Б. Чичерін, на відміну від С. Соловйова, вважав, що за періодом родового ладу не одразу настав період державний. Між ними існував ще дуже тривалий період громадянського суспіль­ства, коли усвідомлення кровного зв’язку вже минуло, і осно­вою для суспільного побуту став приватний інтерес і договірні взаємини (приблизно у XII ст. ) (1137).3Tyτ ідеться про своєрід­ний нелінійний перехід від родового до феодального через буржу­азне.

> Д. Іловайський відстоював погляд про єдність Давньої Ру­сі при своєрідності її окремих частин. На його думку, держава утримувалася вкупі завдяки особливій системі політичної рів­новаги, що не давала жодному князівству посилитися за рахунок інших (421).*

ч В. Ключевський розвинув концепцію С. Соловйова, різко протиставляючи київський (імперський) і удільний періоди, пояснюючи зміни XII ст. перш за все колонізаційним рухом з Півдня на Північний Схід. Заперечуючи за давньоруською держа­вою право зватися монархією, він не вважав її і федерацією «в звичному смислі», бо основу останньої вбачав у політичному договорі й наявності «союзницьких установ». На його думку, якщо це й була федерація, то «не політична, а генеалогічна», «один з тих середньовічних общинних союзів, в яких з приватноправової осно­ви виникали політичні відносини». В. Ключевський вважав, що про належність московського краю до Київської Русі можн$ гово­рити дуже умовно: «До пол. XII ст. не помічено прямого сполу­чення між Київською Руссю і Ростово-Суздальським краєм». Він чи не першим точно датував початок власне великоруської історії: «Російський народ вийшов на історичну арену з князем Андрієм» Боголюбським (527, с. 200-201, 289, 403).

В. Сергеевич відмовився від поняття «єдина держава» для Давньої Русі, ввважав, що там було «чимало водночас існую­чих невеликих держав», що базувалися вже не на «родовому», а на «договірному началі», яке виступало в двох іпостасях: 1) «Іс­торія княжих стосунків ніщо інше, як історія договорів»; 2) взає­мини князя і народу теж оформляв договір (945, с. 1-3). Роз­виваючи цей підхід, Ф. Леонтович доповнив, що подібні договори не носили довільного характеру, в їх основі лежало звичаєве народне право*(627). Таким чином, услід за М. Максимо­вичем і М. Костомаровим Ф. Леонтович чітко пов’язав політичну істо­рію з етнічною, показав, що перша є похідною від другої.

М. Д’яконов теж трактував княжу Русь не як цілісну дер­жаву, а як союз окремих земель, кожна з яких мала суверенітет (365). Свою версію соловйовської концепції запропонував С. Пла­тонов: усобиці спалахували через те, що «родові поняття князів не відповідали правильному державному порядкові... Княжий єдиний рід розпався, замість нього стало існувати кілька взаєм­но ворожих його гілок, що обернулися на якби окремі роди... Кожна сім’я князів мала свого окремого великого князя. Дер­жава, словом, розкладалася і тому слабшала і біднішала>и(808, с. 53). Тут фактично йдеться про федерацію, яка порівняно з імпе­рією оцінюється як регресивна форма.

М. Павлов-Сильванський вважав, що «руський феодалізм» не мав принципових відмінностей від західноєвропейського і три­вав чотири століття - від 1169 до 1565 р. Роздробленість в його концепції не виглядає аномалією, навпаки - вона визнається основною рисою класичного феодалізму (773, с. 71).

На зламі XIX-XX ст. теорія контрасту двох народностей переросла в теорію М. Грушевського, який начисто заперечував прямий спадковий зв’язок від Київської Русі до Русі Владими- ро-Суздальської. Видатною віхою в історіографії княжої Русі став вихід II тому «Історії-України-Русі» М. Грушевського (1899, друге, розширене видання - 1905). Значна частина тому присвя­чена "аналізові подій від Любеча до смерті Романа (303, с. 90-229). Автор виділяв в XII ст. три віхи: 1) 1054-1132 рр., доба успішного змагання децентралізації і «концентраційних змагань» (303, с. 126); 2) доба усобиць 1146-1162 рр., коли «Київ ще був дійсно центром не тільки цілої України, а й цілої Східної Євро­пи» (303, с. 127), тобто не вживаючи терміну «імперія», М. Гру- шевський пише про добу її розпаду; незрозуміло, що саме пере­ломного побачено у 1162 р., очевидно, тут опечатка, з контексту напрошується 1169 р.; 3) 1169 -1203 р. (межами виступають два погроми Києва), коли з’являються два конкуренти Києва - Владимир-на-Клязьмі і Галич (303, с. 128).

Стаття М. Грушевського «Звичайна схема «русскої» історії й справа раціонального укладу історії східного слов’янства» (1904) стала переломною для української історіографії. М. Гру- шевський починає історію великоруського народу з XII-XIII ст. і відмовляє йому в праві на київську спадщину (ЗОЇ). З катего­ричним запереченням виступив О. Пресняков: минуле двох на­родів до XII ст. «так тісно належить однаково історії обох гілок руського народу або ж обох національностей руських - велико­руської і української, що без втрат повноти і правильності на­укового вивчення, без зради історичній правді розривати ви­вчення їх доль не можна» (850, с. 10). Фактично, М. Грушевський і А. Пресняков наголошували на зовсім різних аспектах пробле­ми. Водночас О. Пресняков заперечуав і родову теорію, твердя­чи, що і в XII ст. взаємини князів грунтувалися на «не родо­вому, і не договірному, а сімейному, отчому праві» (849, с. 153).

Книга О. Преснякова «Княже право в древній Русі» скла­ла цілу епоху в студіях політичної історії Русі. Основну помил­ку своїх попередників О. Пресняков вбачав у змішуванні питан­ня про спадковість старійшинства (де відігравали свою роль генеалогічні моменти) і питання володіння волостями, здійсню­ване незалежно від генеалогії. 1915-16 р. О. Пресняков читав ву­зівський курс, в якому виходив з поняття «єдності руської на­родності», тобто великоросів і українців, тому вимагав «київський період розглядати як пролог не південноруської, а спільноруської історії». Він розвивав тезу В. Сергеевича про відсутність єдиної держави, розглядав князівства XI-XII ст. в контексті боротьби двох тенденцій - вотчинно-спадкового права і прагнення «князів, що володіли Києвом, зберегти єдність розпорядження силами всієї Руської землі» (850, с. 10, 154, 231).

1906 і 1912 р. двома виданнями виходить курс Г\ Ковален­ка «Українська історія». Третій розділ «Усобиці князів і боротьба з кочовниками» витримано в песимістичному ключі: «Наші пра­діди здавна визначались тим, що не вміли добре впорядкувати громадського і державного діла... Через те виходила велика ко­лотнеча». Причини родроблення, крім того, вбачаються в тім, що «робочі люде, а особливо селяне не мали певної вигоди» від держави, у нападах кочівників (532, с. 56-57).

1911 р. виходить «Ілюстрована історія України» М. Грушевського. Початок виокремлення земель тут датовано Любецьким з’їздом, «першою виділилася, і то найбільш різко - "Галичина, під властю Ростиславичів». Відокремлення Чернігів­щини пов’язується з олеговими війнами, а Переяславщини і Ty- рово-Пінщини датується серединою XII ст. Політична історія Києва дається вкрай стисло. Роман Мстиславич оцінюється як творець нової держави, продовжувач «самостійного Державно­го життя» (302, с. 101-114).

Д. Баталій не погоджувався з поглядом на Русь я_к федера­цію, вказуючи, що над українською, білоруською і російською частинами її не було якогось спільного уряду (158, с. 227).

1918 р. у Полтаві виходить «Історія України» Г.Хоткеви- ча. Проблематика XII ст. спершу розглядається в діахронічно­му аспекті у частині II «Київська держава», потім в синхроніс­тичному в III розділі «Окремі князівства на Русі». Огляд політичної історії зроблено вибірково: дано портрети п’ятьох великих князів: Святополка, Мономаха, Мстислава, Довгору­кого і Мстислава II, потім вже йдеться про Батия. Таким чином збережено російську традицію розглядати конкретну історію ук­раїнських земель лише до 1169 р. (1123). Пізніше виходить «Істо­рія української держави» О. Терлецького, що розглядав Київсь­ку державу як федеративну (1012, с. 34, 83).

М. Покровський вбачав головний сенс XII ст. в тому, що «князь і його бояри, работоргівці, тепер перетворюються у зем­левласників», що, в свою чергу, було зумовлено занепадом Дніпровського шляху в умовах хрестових походів (828). Впро­довж 20-30-х р. даний період в РРФСР майже не вивчався. З російських авторів до нього зверталися хіба емігранти, трак­туючи з позицій великоруського шовінізму. А. Волконський писав: «Країна, населена руським народом від Карпат до Біло­го моря і Суздаля, від Новгорода до Києва, - була нічим іншим, а Росією» (238, с. 7). Це був стрімкий крок назад до М. Погодіна. П. Мілюков розглядав Русь XII ст. як сімейну федерацію авто­номних правителів (706).

З альтернативною точкою зорою тоді ж виступили ук­раїнські й білоруські емігранти-науковці. М. Векар доводив, що «тисячу років тому білоруський народ був уже політично неза­лежним» (1242, с. 42, 56). Йому вторив Р. Островський, доводя­чи, що вже «в сер. IX ст. білоруські племена були організовані у власну окремішню державу» (1236, с. 32). Д. Дорошенко датував «початок розпаду Київської держави» добою Яросла- вичів (354, с. 55, 59).

1938 р. І. Крип’якевич завершує свій курс «Історія Украї­ни» (вперше опубліковано в діаспорі 1949 р., в Україні 1990 р. ). Роздробленість трактується діалектично: «Київська держава була найбільша в Європі - це був прояв її могутності, але одночасно й джерело слабості. При рідкому населенні і невиробленій ко­мунікації важко було ці величезні простори утримати під од­нією владою». Історик не нехтує й суб’єктивним моментом: «В самій династії не стало талановитих одиниць, що вміли б управ­ляти великою країною», підкреслено вплив на українську ситуа­цію хрестових походів та внутрішньої кризи Візантійської і Німецької імперій (598, с. 71).

С. Юшков вперше обгрунтував тезу, що міжкняжі стосун­ки грунтувалися на суто феодальних сеньйоріально-васальних нормах (1182-1184). Цей факт був далеко неочевидним через так звану мобільність князів, тому М. Павлов-Сильвансьий визна­вав такі стосунки лише між князем і боярами (773). С. Юшков користувався щодо Русі поряд з іншими терміном «феодальна імперія», маючи на увазі наявність в ній етнічних земель фінських, литовських, тюркських племен (1184, с. 166-7; 176). За С.Юшко- вим, Київська Русь припинила своє існування 1169 р.

1940 р. в Києві вийшов академічний курс історії України, розділ «Київська Русь і феодальні князівства» написав К. Гусли- стий. Він зазначив: «Київська Русь в основному була східносло­в’янська держава. Її існування було спільним початковим періодом в історії України, Росії і Білорусії. Після розпаду Київ­ської держави на території України утворилося п’ять земель, або великих феодальних князівств: Галицьке, Волинське, Київське, Чернігово-Сіверське та Переяславське. На території цих князівств і оформилась українська народність» (471, с. 36).

Б. Греков, не вживаючи терміну «імперія», співставляв Русь

X- XI ст. саме з «державою Меровінгів і Каролінгів і за їхнім походженням, і за їхньою структурою, і за їхніми подальшими долями». Для позначення такого типу держав він запропонував термін «ранньофеодальна монархія» (294, с. 31, 369). За Б. Гре-' ковим, «русский народ», виступає на історичну арену ще в VI ст., становить собою не окремі племена слов’ян Східної Європи, а більш широке об’єднання, хоча визначення йому автор не дав, підкреслюючи лиш його етнічну єдність в київську добу, причому поняття «восточные славяне» і «русский народ» виступають у нього як однозначні (294, с. 7, 9, 23, 401,475). Лише в одному місці Б. Д. Греков говорить про народність, вказуючи, що етногенетичний процес завершився «формуванням слов’янсь­кої народності» (294, 309). Він відзначає дві етнічні одиниці - плем’я і народ (294, с. 237). Тут з’являється формула, що на півсто­ліття стає класичною в радянській історіографії: «Київська дер­жава - колиска великоруського, українського і білоруського народів» (294, с. 335). Ту ж концепцію розвивав М. Державін: східнослов’янські племена в цілому складали «русский народ» (335, с. 48, 57, 77).

Та пріоритет в розробці концепції єдиної давньоруської народності належить В. В. Мавродіну. У монографії «Образо­вание Древнерусского государства» (1945) він писав про неї ще в теоретичному плані, говорячи про етнос Русі IX-XI ст. не як конгломерат племен, а єдину народність (672, с. 380, 392, 395-402). Ту ж характеристику дано і в наступній книзі «Древняя Русь» (1946), але й визнано, що тоді складання народності все ж не завершилося, роздробленість розчленувала її. Та згодом ав­тор вже підкреслював, що розпад був не так наслідком незавер­шеності процесів її формування, як результатом зовнішніх впливів. Розвиваючи концепцію Б. Грекова, В. Мавродін надає великого значення національній свідомості і самосвідомості населення Київської Русі, усвідомлення ним єдності Русі і її на­роду. Пізніше, він, слідуючи за Б. Трековим і М. Державіним, віддає перевагу вже терміну «русский народ», незважаючи на те, що в радянській гуманітарній традиції термін «народ» вживався переважно у соціальному значенні (трудящі маси).

Згідно В. Мавродіна, народностями були великороси, українці і білоруси XIV-XV ст., але вони були етнічними утво­реннями, не ідентичними народності, що склалася в Київській Русі. На початку 1950 р. він виступає зі статтею, в якій вже не сумнівається, що в IX-XI ст. «сложился русский народ», і ста­вить питання про наукове розуміння самого терміну «русский народ»: «Зачастую термин «русский народ» употребляется для обозначения и русских времён Олега и Игоря, и русских наших дней. Это неверно». Полемізуючи з А. Удальцовим, В. Мавродін підкреслює, що народ не є якоюсь особливою етнокатегорією, яка виникає услід за союзом племен і передує народності, і вва­жає, що в київську добу східне слов’янство консолідувалося в єдину «русскую народность». Щоб розмежувати народності XIV- XV ст. і народність IX-XI ст., він пропонує «визнати правомірним услід за терміном «древнерусский язык», «древнерусская литература», «древнерусское искусство» и термін «древнерусская народность» (674, с. 62). Тут автор статті вже інак­ше ставить питання про еволюцію східнослов’янського етносу в період після розпаду Давньоруської держави. Він не вважає феодальне роздроблення основною причиною розчленування давньоруської народності на три наступні. У книзі «Образова­ние єдиного русского государства» він розвиває далі концепцію давньоруської народності (674). Історик твердить, що вона від­значалась єдністю мови, території, культури, психічного скла­ду, усвідомленням єдності усіх руських (670).

1951 р. в Інституті історії AH CPCP відбулося обговорен­ня мавродінської етногенетичної концепції (210). Відзначено, що концепція суперечила аргументованим поглядам класиків не лише української історіографії (М. Костомарова, М. Гру- шевського), а й російської (К. Кавеліна, М. Покровського, О. Преснякова). Головний аргумент (єдність давньоруської мови) суперечив думці найбільшого авторитета з давньоруської лінгвістики О. Шахматова: «В історичну епоху руські племена так далеко розійшлися одне від одного, що й говорити не можна про існування єдиної руської мови» (1150). З різкою критикою В. Мавродіна виступили В. Пашуто, О. Зимін, В. Сидоров та інші. Загальну думку присутніх висловив Г. Санжаєв: «У Київській Русі були три різновиди східнослов’янської єдності, котрі пізніше дали початок трьом братнім народностям». В за­ключному слові В. Мавродін погодився з критикою колег і обіцяв переглянути свою концепцію. Проте в дискусію втрутив­ся ЦК ВКП (б), і з того ж 1951 р. мавродінська концепція стала офіційною. У наступній монографії В. В. Мавродин присвячує «Давньоруській народності» цілий розділ (674, 258-263), підкрес­лює, що одним з головних процесів давньоруської історії було складання східнослов’янських племен в давньоруську народність.

В роки другої світової війни та перші повоєнні десятиліття активізувалося вивчення давньоруської історії на Заході. Західні медієвісти відзначалися нігілістичним підходом до Київської дер­жави. Німецький історик О. Хітце писав: «Те, що ми надибуємо в Росії перед монгольською навалою, не є, строго кажучи, єди­ною великою державою, яка могла би розпастися. Це швидше рихле поєднання малих східнослов’янських племінних держав. Воно було скріплене й організоване північногерманськими вікінгами і перетворене на певну хитку конфедерацію, наявність якої втім не виключало військових зіткнень» (1231, с. 98-99). Французький медієвіст Л.Альфан й американський україніст К. Меннінг писали, що Русь розірвали «громадянські війни». Л. Альфан твердив, що й до них «Київська Русь була єдиною лише теоретично», що великий князь очолював «сімейну федера­цію» (1229, с. 390; 1234, с. 38). Аналогічно й Дж. Кларксон відзна­чав, що «в київський період не було часу, коли б існувала «Русь­ка держава»... Коротше кажучи, кожний князь, подібно до королів, герцогів, графів і баронів на Заході - прагнув підпо­рядкувати собі таку обширну територію, яку тільки міг утрима­ти під своїм військовим контролем» (1227, с. 30-32). Р. Кернер писав, що «чотири віки руської історії характеризуються важли­вим торговим і стратегічним значенням шляху з Варяг у Греки. Коли ж цю основу було підірвано, Київська держава розпалася» (1232, с. 13-14). Е. Лемберг розглядав Київську Русь як сукупність «ворогуючих між собою держав» (1233, с. 47).

На імперському характері держави Рюриковичів наголо­шував І. Борщак: «Домонгольську Русь населяли, користуючись сучасними термінами, українці, білоруси, росіяни, фінські і тюркські народності, але українці займали найбільшу частину населеної території. Вони... також довго грали керівну роль. Культурна спадщина домонгольської Русі збереглася головним чином в Русі литовській і польській і лиш частково - в мос­ковській... Таким чином, історія домонгольської Русі цілком входить в історію України і частково - в історію Росії» (1222, с. 222). М. Флоринський писав: Київська держава «навряд чи більше, ніж дуже рихла федерація міст-держав» (1228, с. 8). У. Аллен, слідуючи за російською емігрантською історіографією, зазначав: «Навряд чи можна обговорювати питання про окрему «ук­раїнську національність» до періоду між 1590 і 1700 р.» (1221, с. 23).

Вершиною емігрантської історіографії проблеми стала багатотомна «Історія Росії» Г. Вернадського, зокрема том «Київ­ська Русь» (1948). Починаючи добу роздроблення 1139 р., він писав: «Якщо ми будемо розглядати лише політичну історію цього періоду, то у нас, можливо, виникне спокуса вбачати головну причину дезінтеграції у міжкняжій боротьбі. Та такий підхід буде поверховим. Як ми знаємо, князь в ті часи не був абсолютним монархом... Найчастіше міжкняже суперництво було зовнішнім виразом куди глибшого суперництва між міста­ми й князівствами». Автор вказує три причини роздроблення: етнічні («це був зачатковий період формування української і білоруської національностей»), економічні (занепад Дніпрово­го шляху, складання замкнутих регіональних ринків), соціальні (зростання місцевого боярства) (222, с. 236-37).

І. Лисяк-Рудницький.закликав підходити до княжої доби з загальною українською історичною перспективою: «Вважаю доречним ретроспективне застосовувати сучасне національне поняття «Україна» до минулих епох у житті країни й народу, коли цей термін ще не існував чи мав інше значення. Приклад України щодо цього не унікальний... Для українських істориків було б кориснішим зосередити свої зусилля на питаннях змісту і суті, ніж на термінології» (634, с. 43, 45).

Питання про державно-політичну трансформацію Русі по­стійно виникало у радянській дискусії 1950-51 р. про періодиза­цію вітчизняної історії. І. Смірнов вказував, що «Київська дер­жава ніяк не може розглядатися як свого роду рання централізована держава», вона була «формою державної єдності І руської народності, що ще не стала нацією», причому ця єдність зберігалася до Батия (969, с. 94-6).

В. Пашуто продовжив започатковану С. Юшковим тра­дицію вивчення васальних відносин князів. В. Пашуто так і не довів ідентичність руського васалітету з західним, але заперечу­вати сам факт васалітету після В. Пашуто стало неможливо. Він визначав державний лад Русі доби роздроблення як «колектив­ний сюзеренітет», що пришов на зміну «ранньофеодальній мо­нархії» (833; 794). В розвиток цих ідей А. Назаренко протиста­вив теорії «ранньофеодальної монархії» свою концепцію І «родового сюзеренітету», що існував на Русі до кінця XI ст. (729). У Польщі аналогічну теорію «родової» держави Пястів розви­вав Дж. Адамус (1219).

Б. Рибаков характеризував Русь Володимира й Ярослава Мудрого як «ранньофеодальну імперію», «єдину автократичну імперію» (921, с. 147-150; 466, с. 574-77). Він категорично висту­пив проти Костомарової концепції федерації: така могла існува-, ти лиш до появи порівняно єдиної ранньофеодальної держав^ Русі (925). Б. Рибаков визначав народність як етнічну спільноту доби формування рабовласницького (феодального) суспільства, яка складається на базі мовної спорідненості. Давньоруській народності передувала єдина слов’янська народність II-IV ст. з черняхівською культурою. Руська (давньоруська) народність почала виокремлюватися в V-VII ст. В IX-X ст. «завершився ранній період формування давньоруської народності», що закріп­лено утворенням Давньоруської держави (914). В наступній статті Б. Рибаков повторив це визначення, уточнивши його характе­ристикою економічних зв’язків. Він говорить про формування давньоруської народності в X-XI ст. лише після того як зникли літописні племена. Він же уточнює і саме найменування народ­ності, рекомендуючи «во избежание путаницы» називати її не «русской», а «древнерусской» (923). Водночас з цього питання виступив А. Насонов, який вважав, що народність склалася в VI-XI ст. (737, с. 7). Б. Рибаков запропонував період від Яро- полка II називати не феодальною роздробленістю, а першим ета­пом зрілого феодалізму. Спершу він датував початок цього ета­пу 1136 р. (919).

Д. С. Лихачов підкреслював, що «русская литература

XI- XIII в.» виросла «на єдиній основі давньоруської народності». У свою чергу, література «сприяла складанню цієї народності, творячи ту спільність культури, що є однією з необхідних ознак утворення народності, а потім і нації» (638, с. 231).

1953 р. виходять академічні «Очерки истории СССР» з роз­ділом «Виникнення давньоруської народності», написаним Л. Черепніним. Тут твердиться, що вона склалася з окремих слов’янських племен в епоху розкладу первіснообщинного ладу і виникнення класового суспільства. За Л. Черепніним, ми має­мо підстави говорити про певну спільність території, мови, психічного складу давньоруської народності. При цьому всі на­звані форми спільності могли мати місце «лише на основі пев­ної (хоча і дуже відносної в епоху раннього феодалізму) еконо­мічної спільності». Тому автор надає особливого значення єдності мовній і особливо почуттю єдності руських людей і Русі, патрі­отизмові, яким просякнуті література, фольклор і літописи Русі (768, с. 253-258). «Очерки» розцінюють державно-політичні про­цеси на Русі XII ст. не лиш як закономірні, а й цілком прогре­сивні: «Феодальна роздрібненість стала фактом очевидним. За­вершувався ранньофеодальний період Росії. Та на поч. XII ст. здійснено спробу відновити старий політичний устрій». Тому діяльність Мономаха оцінюється досить критично: в його особі «феодали знайшли правителя, що зумів на якийсь час шляхом компромісу посилити значення київського князя і захистити його класові позиції. Та стара форма надбудови відмирала, і воскре­сити минуле повністю вже було неможливо» (768 с. 190, 191).

В. Довженок підкреслював, що землі-князівства не були чимось новим у XII ст., вони виникли ще з утворенням Київсь­кої держави і становили її структурні одиниці. На його думку, єдність Русі трималася на міцних економічних зв’язках, спіль­ності культури, церкви, законів, важливу роль грала й потреба у спільній обороні проти Степу. Початок складання давньорусь­кої народності він відніс до доби антів (347).

1954 р. формула «єдиного кореня» закріплюється в пар­тійному документі, який на довгі роки ліг в основу офіційної етногенетичної концепції, обов’язкової для радянських вчених. У «Тезах про 300-річчя возз’єднання України з Росією» відзначе­но: «Російський, український і білоруський народи ведуть своє походження з єдиного кореня - давньоруської народності, що створила давньоруську державу - Київську Русь» (с. 5). До юві­лею вийшла стаття М. Тихомирова, який вважав головною умо­вою формування давньоруської народності в княжу добу єдність економічних зв’язків, разом з тим визнаючи також спільність мовил^герцторії (1018).

1955 р. публікується перший широкий біонарис про Юрія Довгорукого - О. Яновського. Це найперший такий об’ємний твір про князя XII ст. Але методи створення цього портрету ча­сто межували з фальсифікацією. Наприклад, автор писав: «З іме­нем Юрія Довгорукого пов’язане народження між Волгою і Окою Великої Русі. Тут, на древній слов’янській Суздальській землі і довкола неї склалася великоруська народність» (1201, с. 4). Між тим, назві «древньої слов’янської Суздальської землі» абсолют­но неможливо підібрати обгрунтовану слов’янську етимологію, це несумнівна адаптація якогось іншомовного топоніму, найімо­вірніше угро-фінського (900, с. 54). До того ж автор свідомо відмовився від об’єктивності і повноти викладу матеріалу: «У нарисі описано далеко не всі діяння Юрія Довгорукого. В його часи майже безперервно тривали міжусобні війни, в яких він брав участь. Нами відзначено лише ті походи і битви, що є най­характернішими для його діяльності» (1201, с. 5). Автор висту­пив проти так званої схеми Татищева у висвітленні описуваної доби, за якою, на думку автора, «політична боротьба, що відбу­валася на Русі, зображається перш за все як заплутаний^крива- вий клубок особистих і родових порахунків між князями» (1201, с. 6). Услід за А. Панкратовой) О. Яновський стверджує, що «го­ловною силою, яка штовхала державу до дроблення були великі феодали-бояри», а «стійким і послідовним противником боярства у боротьбі за єдність Русі був трудовий народ» (1201, с. 14,21).

Водночас в російській еміграції поширюються більш тве­резі погляди на проблему. М. Чировський доводить, що «Росія виникла у XII ст. на берегах Волги і Оки» (1225). Ця теза, прав­да, нехтує кількавіковою передісторією великоруської народності, зате стверджує її автохтонність. Якщо в радянській історіографії період єдиної Київської Русі протиставлявся добі феодальної роз­дробленості, то німецький історик А. Римша, навпаки, писав, що «загальна картина київського періоду, що охоплює понад триста років, відзначається єдинообразністю і завершеністю. Тут були закладені всі основи для подальшого історичного розвит- ки Росії» (1237, с. 21). Такий погляд цінний тим, що не міфологізує ролі Батиєвої навали у долі східного слов’янства.

1958 р. виходить збірник «Вопросы формирования русской народности и нации». Стаття про давньоруську народність у ньо­му належить Л. Черепніну. У ній давньоруська народність вис­тупає як етап розвитку російської народності. Автор висуває таку періодизацію формування російської (великоруської) народності: «1) 6-9 ст. - період розкладу первіснообщинного ладу і генезису феодалізму у східних слов’ян, коли створюються передумови для виникнення давньоруської народності; 2) 9- поч. 12 ст. - ранньо­феодальний період на Русі, час подальшого розвитку давньо­руської народності; 3) 12-13 ст. - період феодальної роздробле­ності, коли створюються передумови для формування на основі давньоруської народності великоруської, української і білорусь­кої; 4) 14-15 ст. - період поступового подолання феодальної роздробленості, час складання великоруської, української і біло­руської народностей; 5) кінець 15-поч. 17 ст. - час утворення і зміцнення Російської централізованої держави, коли великорусь­ка народність остаточно оформилася». В IX - на поч. XII ст. розвиток давньоруської народності був пов’язаний з розвито- ком феодалізму (с. 32). Прискорюючим моментом у процесі її складання стала боротьба зі степовиками. Зокрема, «під час по­ходів в ополченнях, в яких збиралася велика кількість руських воїв, складалися територіальні і культурні зв’язки, формували­ся риси майбутньої національної держави» (1127, с. 10-11, 32, 27, 38).

«Вельми складним питанням є взаємозв’язок проблеми формування народності з проблемою класової боротьби. Впро­довж 9 - на поч. 12 ст. класові суперечності у древній Русі, прита­манні феодальній формації, все більше загострювалися, і це за­гострення знаходило свій прояв в антифеодальних рухах. Але в ході цих рухів руйнувалися рештки родоплемінних зв’язків, скла­далися нові стосунки між широкими масами продукуючої час­тини населення, засновані на зв’язках територіальних, в умовах зміцнення феодального способу виробництва». Виявляючи при­чини складання на базі давньоруської народності трьох наступ­них, Л. Черепній розходиться з тими, хто вбачає їх у зовнішніх чинниках. Л. Черепній не спостерігає краху і розпаду ні Давньо­руської держави, ні її народності - просто «відбулося розчлену­вання ранньофеодальної держави на ряд феодальних земель і князівст у результаті дальшого прогресу феодалізації. І створи­лися передумови для дроблення давньоруської народності». Для

XII- XIII ст. констатовано відносну єдніст^давньоруської народ­ності, хоча вже тоді намітилися етнічні Ілежі нових народностей, «почався процес дроблення давньоруської народності, що вже значно пізніше призвів до творення TfJbox народностей» (1127, с. 39-40, 54-57, 66, 69-70,’ 74).

Того ж 1958 р. М. Беркович вперше в українській історіогра­фії зв’язав формування народностей з розпадом давніх імперій (на зарубіжному матеріалі) (177, с. 163).

К. Гуслистий вважав, що в XII-XIII ст. склалися перед­умови для творення трьох народностей, у XIV-XV ст. українсь­ка народність в основному сформувалася. Давньоруська ж народ­ність не була стійкою етнічною спільністю і почала розпадатися ще в XII ст. (316, 11-44).

За М. Брайчевським (що розвивав підхід М. Грушевсько- го), загальноруський етнічний масив (але ще не народність) склав­ся в першій пол. І тис. н.е. і відомий як анти. В XI ст. від спільного кореня відбрунькувалися прабілоруси, а в XII - праросіяни. Фор­му держави М. Брайчевський визначав так: «Можна твердити, що Русь не приймала завершеного монархічного устрою і протягом усієї своєї історії тяжіла до республіканських форм правління» (196).

1972 р. виходить програмна стаття В. Маланчука, в якій українська історія трактується як придаток російської (689). То­го ж року автор став секретарем ЦК КПУ з ідеології, а його точка зору - офіційною. В цілковитій протилежності*^ нею Ю. Бадзьо того ж року почав писати трактат «Право жити». Його II розділ «Минуле, або Сучасна історіографічна неоколонізація України радянською Росією» безкомпромісно критикує концеп­цію єдиної давньоруської народності, підкреслює, що «всі слов’янські народи мають свою «русскую», «чеську», «польську», «болгарську» і т. д. історію XII-XIII ст., усі, крім українців і білорусів. Чому? Чому українці і білоруси підлягають іншим законам етногенезу?» (161, с. 140). Подібний аргумент висуне згодом Л. Залізняк: «Чому слов’янська людність на території Польщі VII-IX ст. вважається праполяками, держава IX-X ст. зі столицею Гнєзно зветься першим Польським королівством, а Київська Русь ще «аморфна», тобто не українська?» (390, с. 232). Зрозуміло, з’ясування тогочасних етнополітичних процесів на українських теренах вимагало спеціальної праці, поява якої в УРСР була неможливою.

1974 р. М. Котляр відзначає, що в XII ст. не існувало ні росіян, ні українців, «а існували південне і північне відгалуження єдиної давньоруської народності» (578, с. 59). Це був вже знач­ний крок уперед, оскільки дозволяло говорити бодай про про­образ окремої української народності в XII ст. Більш того, М.Котляр припускав, що українська народність почала форму­ватися у «другій половині XII - першій половині XIII ст.» (578, с. 52), тобто ще до Батиєвої навали.

Тоді ж П. Толочко так узагальнив різноманіття поглядів' на давньоруський етногенез: «1) давньоруська народність не становила собою цілком стійкої етнічної спільноти, і її розклад визначався державним розпадом Русі епохи феодальної роз­дробленості; 2) давньоруська народність була стійкою етнічною спільнотою і значно пережила Київську Русь; 3) давньоруська народність 12-13 ст. переживала період дальшої консолідації і була одним з основних елементів єдності країни аж до татаро- монгольського нашестя» (1056; 1043, с. 195). Сам П. Толочко схилявся до третього висновку, але вважав, що він потребує додаткового обгрунтування. Він зазначав, що «активність суспільнополітичного життя Русі епохи феодальної роздробле­ності не тільки не сприяла обласній мовній замкнутості, але й практично виключала її», те ж саме стосовно інших ознак єдиної народності (1043, с. 56-62, 195-199). Виступаючи проти пере­більшення впливу роздробленості на історичні долі давньорусь­кої народності і полемізуючи з М. Державіним, В. Мавродіним, Л. Булаховським, Р. Аванесовим, автор відзначав, що вчені не мають переконливих аргументів і найчастіше посилаються на «формулу феодальної роздробленості, при котрій ніби-то глох­нуть між окремими землями економічні, культурні і політичні зв’язки. Недоведене положення про розпад Давньоруської дер­жави, таким чином, перетворилося і в основний доказ розкладу давньоруської народності» (1040, с. 184).

П. Толочкові належить відповідний розділ у восьми- (де­сяти-) томній «Історії УРСР» під назвою «Русь в період феодаль­ної роздробленості (XII- перша половина XIII ст. ) (468, 364-420). Розділ складається з семи параграфів: перший «Основні тенденції історичного розвитку Русі», далі п’ять нарисів про землі України-Русі (у кожному спершу окреслено територію, потім оглянуто політичну історію) і сьомий «Древня Русь і кочовики». Концепція П. Тол очка є подальшим творчим розвитком риба- ковської. Методологічно важливим тут є спроба більш деталь­ної соціологічної періодизації періоду:

1) з 1130-х до сер. XII ст. дистанціювання регіональної знаті вкупі з місцевими князями від Києва;

2) друга половина XII ст. - гострі суперечності між міс­цевими князями і їхніми боярами;

3) злам XII-XIII ст. - вихід на історичну арену дворянства, основної опори князів (468, с. 364-5).

Не менш цінною є думка, що класова боротьба у XII ст. мала дві форми - повстань і єресей. Менш обгрунтовано тезу, що «етнічний розвиток Русі XII-XIII ст. відбувася шляхом даль­шої консолідації давньоруської народності», хоча при цьому визнаються локальні відмінності культури (468, с. 366, 367). П. Толочко запровадив термін «епоха Слова о полку Ігоревім», яку він датував то 1132-1240 р. (446, с. 139-142), то 1180-ми -1240-ми роками (1040, с. 143-159).

1972 р. у Мюнхені з’являється перший том «Історії Украї­ни» Н. Полонської-Василенко. Подіям XII ст. тут присвячено

три параграфи: «Початок розвалу української держави», «Відо­кремлення земель», «Причини занепаду Київської Русі-України».

1978 р. Д. Лихачов виступив з полум’яною апологетикою Мономаха. Формально полемічні стріли були спрямовані на 25-річної давності «Очерки истории СССР», реально ж Д. Лиха­чов цілив у своїх сучасників (Б. Рибакова). Попри свою назву стаття «про політичну позицію Володимира Мономаха» не так з’ясовує історичну конкретику (для цього потрібен був набага­то більший обсяг, ніж її три сторінки), як окреслює певну історіо­софську схему, причому робиться це з притаманним даному дослідникові блиском: «В історичному процесі XII-XIII ст. дія­ли як відцентрові, так і доцентрові сили. Жодну з цих сил не слід скидати з рахунку, визнаючи їх «реакційними», гальмівними для історичного процесу. Феодальне дроблення Русі аж до монго- ло-татарського завоювання ніколи не було тотальним. Повного феодального роздроблення не було». Д. Лихачов вважає, що відцентровим економічним тенденціям протистояли доцентрові ідеологічні, а Мономах був «виразником органічної єдності цих суперечливих тенденцій (640, с. 35). Застосування діалектичного інструментарію до вивчення такого суперечливого XII ст. слід визнати вкрай перспективним.

1979 р. з’являється академічна «Історія УРСР». У ній Ф. Шевченко періодизує історію української народності прак­тично так же, як і К. Гуслистий. Разом з тим він вказує, що XII-XIII ст. - «період феодальної роздробленості, який характе­ризувався тенденціями, з одного боку, до відокремлення певних територій, з другого - до об’єднання окремих земель внаслідок поглиблення суспільного поділу праці й зростання зв’язків між ними» (468, кн. 2, с. 186).

Перспективний підхід до проблеми запропонував О. Май- борода: «Феодальні усобиці XII-XIII ст. являли собою боротьбу двох тенденцій у Давньоруській державі - доцентрової та відцент­рової. Сама боротьба князів за Київський «стіл» велася не стільки у прагненні зміцнити свою відокремленість, скільки в надії відро­дити єдність Русі. Одночасно слід звернути увагу й на ту обстави­ну, що відцентрова тенденція не відбилася на етнічному розвитку Русі періоду феодальної роздробленості» (682, с. 56).

1986 р. Г. Cepriєнко спробував дати періодизацію історії української народності. На його думку, вперше термін «народ­ність» вжив Ф. Енгельс: «У поемах Гомера ми знаходимо грецькі племена здебільшого уже об’єднаними у невеликі народності, всередині яких роди, фратрії і племена все ж ще цілком зберіга­ли свою самостійність» (368, с. 100). Перший етап існування ук­раїнської народності Г. Сергіенко датує XII-XIII ст., коли «відбу­валося зародження первісних ознак української народності в надрах давньоруської народності, яка в умовах феодальної роз­дробленості Київської Русі стала колискою російської, українсь­кої і білоруської народностей. До цих первісних ознак слід віднес­ти територіальний ареал, мовні особливості, етнічну назву». До ареалу формування української народності автор відносить «Київську, Переяславську, Чернігово-Сіверську, Подільську, Волинську та Галицьку землі, а також Північну Буковину і Закарпаття» (946).

1990 р. вийшла монографія О. Толочка «Князь в древній Русі», практично перша подібного роду в українській історіографії. Тут підкреслено принципову відмінність руської роз­дробленості від західної: відсутність жорсткого закріплення ди­настичних прав окремих феодалів на певну територію й пов’яза­на з цим так звана мобільність князів; нерозвиненість відносин сюзеренітету-васалітету та відсутність на цьому грунті числен­ної феодальної титулатури; неврегульованість процедури на­слідування земельних володінь і пов’язаної з ними політичної влади. Висунуто тезу про державний характер феодалізму на Русі, «у XII ст. на основі державної власності на землю склався держ- механізм розподілу земельних надань. Волості... належали не князю як такому, а тому столу, що він у цей час посідав... Пере­розподіл волостей відбувався щораз при зайнятті новим вели­ким князем столу, або в міру необхідності». Це забезпечило специ­фічний характер експлуатації землеволодінь - ренту-податок. Князя мало що зв’язувало з волостю, його домен, як правило, був поза нею. Це не давало розвинутися багатоступеневій ва­сальній драбині, пишній титулатирі тощо. Суть роздроблення - в переході від державного феодалізму до повного імунітету місце­вих князів над своїми володіннями. «Ця тенденція цілком від­чутно проявилася вже в 30-ті рр. XII ст. й стала безумовно па­нуючою на 60-ті рр. Саме цим відрізком часу й можна датувати перехід Русі до роздробленості (1025, 172-184}. За О. Толочком ні 1169, ні 1199 р. не були переломними для Русі, вона розпалася лише на поч. XIV ст. (1028). Останній підхід грунтується на гіпер- критицизмі джерел і може оцінюватись як неоскептицизм.

На початку 1991 р. з’являється український переклад кур­су О. Субтельного «Україна: історія», що на кілька років став основним вузівським підручником. Аналізованій добі присвяче­но підрозділ «Занепад Києва» (1000, с. 47-48). З причин роздроб­лення на перший план висунуто суб’єктивні: розбрат серед князів, відсутність правил престолонаслідування. З об’єктивних причин називається «економічний застій» внаслідок зміни міжнародної торгової кон’юнктури.

Наприкінці 1991 р. вийшов І том вузівського курсу «Істо­рія України». У відповідній лекції Л. Мельника (472, с. 53-69) причину роздробленості автор бачить «у тогочасних виробни­чих і суспільних відносинах», «розвиткові феодального Ладу і його утвердженні на всій території» Русі. Роздробленість трак­тується як «природний наслідок розвитку феодального ладу». Найсильнішим місцем концепції є наголошення на наявності на­віть в цей період «централізаторських тенденцій, зокрема в ме­жах окремих регіонів Русі: Північно-Східного, Південно-За­хідного і Західного. Тут утворювалися передумови дальшого формування споріднених народів - російського, українського та білоруського» (472, с. 56-57).

Всупереч цьому С. Макарчук твердить: «Український на­род має близько 1100-літню історію, засвідчену джерелами. Мав свою державу щонайменше упродовж 900 років». В контексті українського етногенезу він розглядає й історію «українського етносу в умовах кризи давньоруської державності та золото- ординського панування (др. пол. XII - XIII ст. )» (684).

Об’єктивістськи-обережний підхід до реалій XII ст. про­демонстрував Я. Дашкевич, оперуючи з чотирма моделями східнослов’янських етносів: «альфа» - символізує українців, включає іранський субстрат і норманський суперстрат, «бета» - символізує новгородсько-псковський етнос, включає балтський субстрат і норманський суперстрат, «гамма» - символізує вели­коросів на угро-фінській підкладці, «дельта» - білорусів на балт- ському субстраті (329).

О. Моця відзначає, що на сучасному етапі розвитку істо­ричної науки значно краще прослідковується завершальний етап формуванняУукраїнської народності (XVI- перш. пол. XVII ст. ), ніж початковий. Він трактує літописну «Україну» як контактну зону між землеробським і кочовим світом «від Карпат до Вол­ги», підкреслює, що нема жодних археологічних підстав для віднесення певного числа давньоруського люду до українців в XII-XIII ст., наголошує на відсутності в ті часи самоназви ук­раїнці: «Вони або руси, або ж кияни, чернігівці, смоляни і т. д.». Водночас він констатує: «Нема ніяких заперечень тому, що підос­нова нової народності була закладена в давньоруський період... Однак і в XIV ст., на нашу думку, новий етнос ще не був по­вністю сформований» (718, с. 138). Отже, суть проблеми полягає в з’ясуванні етнополітичної природи того соціального організ­му XII ст., який засвідчується джерелами на українських землях і який виступає предком сучасних українців.

Л. Залізняк розвинув концепцію М. Брайчевського, але без­посередніми предками українців вважає не антів, а склавінів. Русь він визначає як «імперію ранньосередньовічного типу», в якій «стар­шим братом» виступав український етнос, початок великорусько­го етногенезу у Волго-Окському межиріччі датує XI ст. (391, с. 136-7). Він пише: «Остаточне дозрівання білорусів, псково-нов- городців, росіян сталося в X-XIII ст. у складі праукраїнської імперії Київська Русь. Фактичний розпад останньої в другій половині

XII ст. знаменував собою унезалежнення від київської метро­полії згаданих молодих постімперських етносів» (389, с. 97). Тому «білоруси та росіяни, образно кажучи, походять від українського батька та балтської і фінської матерів» (390, с. 327).

Ю. Павленко акцентує, що «впродовж XI - перш. пол.

XIII ст. реально існувала і розвивалася, набуваючи виразніших етнічних рис, давньоруська метаетнічна спільність». Та з кінця XII ст. «інтеграційні процеси (з відповідними етнічними наслідка­ми) охопили групи двох-трьох ближчих і однаково зорієнтова­них князівств». Він виділяє п’ять таких груп (771, с. 112-113).

1996 р. важливою віхою української історіографії стала фун­даментальна монографія П. Толочка «Київська Русь» (1045). Та принципові відмінності між Руссю домономаховою і післямо- номаховою тут не акцентуються, окремі розділи розглядають соціальний, економічний, етнічний розвиток Русі в межах IX-XIII ст. в цілому. Порівняно з періодизаційними підходами Б. Трекова це крок назад у методологічному плані. Концепція історії Русі XII ст. тут повторює виклад монографії 1987 р. (1040).

Тоді ж з’явився курс Р. Іванченко «Історія без міфів. Бесіди з історії української державності». Київська держава XII ст. постає тут пасивним об’єктом злодіянь з боку Довгору­кого, Боголюбського і Всеволода III (414, 49-55).

І 1997 р. вийшов курс історії України за ред. В. Смолія. Ав­тор розділу про Київську Русь М. Котляр розвиває пашутовсь- ку концепцію: Русь «у сер. XII ст. не розпалася... Змінилася лише форма державного устрою. Відносно єдину й централізовану мо­нархію змінила монархія федеративна. З сер. XII ст. Давньорусь­кою державою спільно керує об’єднання найвпливовіших і най- сильніших князів, що розв’язували питання внутрішньої і зов­нішньої політики на з’їздах. Київ залишився столичним градом Русі, мрією чи не кожного члена родини Рюриковичів» (475, с. 37).

/Яскраву картину вітчизняного XII ст. (включаючи icτop⅛r С^епу) створила Н. Яковенко. Вона відзначила, що концепція єдиної народності базується переважно на лінгвістичних аргументах, але «це те саме, що на підставі, скажімо, спільного латиномовного шкільництва проголосити існування «єдиної латинської народності». Водночас вона заявила про рівне право всіх східнослов’янських націй на історичну спадщину Київської Русі. За Н. Яковенко, Русь X-XIII ст. в етнічному плані ще «аморфна», лиш з XV ст. «з Русі став вичленятися український народ» (1190, с. 59, 77). Ця теза викликала цілий ряд критичних відгуків (390; 1177).

О. Домбровський, виступаючи за розмежування українсь­кої й російської історії, відзначив, що свого часу Іспанія входи­ла до Римської імперії, але «яка була б реакція представників світової науки, якби іспанські історики починали історію Іспанії від Ромула і Рема?!» (353, с. 227).

У курсі Т. Ладиченко, В. Свідерської, Ю. Свідерського якоїсь цілісної концепції епохи не дається. Автори - в полоні літописних штампів (ідеалізація Мономаха, демонізація степо­виків тощо) занадто однозначно твердять, що «Київська держа­ва залишалася стабільною централізованою монархією до 1132 року», а водночас період політичної роздробленості розпо­чато зі смерті Ярослава Мудрого, відокремлення Галицького кня­зівства від Києва датується 1097 р. Позитивною новацією курсу є така теза: «Серед причин державного відокремлення варто зга­дати величезну територію..., населену різними народами» (618, с. 77, 65, 82).

Тоді ж з’являється курс «Історія України до XIV ст.», під­готований харківськими фахівцями під керівництвом В. Білоцер­ківського. Тут найпершою причиною розпаду Русі названо таку: «Великі державні утворення, що по-насильницькому об’єдну­ють різні за умовами життя землі, неминуче розпадаються». Го­ворячи про добу роздробленості, автори підкреслюють: «Україн­ська народність тоді вже існувала» (470, с. 123, 124).

у У курсі донецьких істориків за редакцією Р. Ляха доба роз­дроблення трактується як «закономірний етап у поступальному розвитку суспільства, час повнокровного розвитку продуктивних сил, культури і суспільних відносин». Передумовою розпаду визначено величезні розміри держави, наявність в ній «різних племен, які так і не склали єдиної народності». 1205 рік тут визначається як віховий, оскільки тоді починається «феодальна війна 1205-1238 р.» (476, с. 48-9, 56).

В. Коцур і А. Коцур розглядають Київську державу (до 1132 р. ) згідно толочкової формули як «ранньофеодальну мо­нархію з елементами федералізму». Далі ж, «видозмінюючи свою федеральну структуру, Русь проіснувала до 40-х років XIII ст.» (593, с. 32).

Я. Гольденберг визначає політичну форму Давньоруської держави так: «До XII ст. - ранньофеодальна монархія з елемен­тами федералізму. З XII ст. - федерація князівств з номінальним старійшинством київського князя». Паралельно використовується й термін «децентралізована держава». Етнічний характер цієї дер­жави (групи держав) визначається так: /(Багатоетнічна держава- імперія, яка об’єднувала усі східнослов’янські і ряд неслов’янсь­ких етносів, причому українські землі (Сер. Подніпров’я) були центром імперії, а панівним етносом були праукраїнці»’( 278, с. 41, 64).

Отже, наявний стан вивченості вітчизняної історії XII ст. дуже далекий від задовільного. Це неодноразово відзначалося в літературі. О. Толочко зазначає: «Століття, що передувало ката­строфі 1237-1240 р., все ще лишається найменш вивченим ним з точки зору дослідження міжкняжих відносин» (1025, с. 171). Дещо генералізуючи різноманіття наявних погляди на природу дав­ньоруської державності XII ст., а отже, і на суть тогочасних політичних процесів, їх можна звести до трьох основних поглядів:

1) ранньофеодальна монархія, центр якої має здатність зміщуватися (до Владимира, Галича тощо); даний підхід легко кореспондується з концепцією єдиної давньоруської народності, хоча може розвиватись і поза її контекстом;

2) федерація князівств, що в різні періоди мала різні міру централізму; цей підхід суперечить концепції єдиної народності, для їх узгодження потрібні спеціальні теоретичні конструкції;

3) розпад, дезінтеграція Русі на цілком окремі (де-факто - ворогуючі) держави якщо не з 1132, то з 1169 р.

Усі три підходи грішать певним етатизмом, стрибкоподіб­ністю змін. Подібний закид зробив О. Моця: «Розвиток етносу вивчається не в динамічному і змінному процесі, а в статичній застиглості його моделі» (718, с. 139). Те ж підкреслює Ю. Бадзьо: наявні концепції не пояснюють, «як, яким чином у XIV ст. з’я­вився раптом український народ» (161, с. 145). Кожен з наявних підходів тяжко узгоджується з принципом еволюційності. Серед інструментарію, з яким підходили до політичної історії Русі, чо­мусь не було концепції конфедерації. Між тим при її викорис­танні починає вимальовуватися більш-менш струнка схема дер­жавно-політичної еволюції: імперія - федерація - конфедерація - цілком суверенні держави.