§ 2. ‘Немоґард' - центр уділу Святослава

Назва населеного пункту ‘Немоґард’ зафіксована в трактаті Константина Багрянородного “Про управління імперією”, який написаний в 948-952 рр. як своєрідне повчання синові Роману ІІ з метою допомогти молодому й недосвідченому спадкоємцеві в управлінні державою^[575].

У дев'ятому розділі твору серед свідчень візантійсько­го імператора про руські землі є повідомлення про однодревки (^ςμον6ξυλα'), які сплавляли племена-пактіоти зі зовнішньої Руси до Києва: “приходящие из внешней Росии (Ρωσiας) в Константино­поль (Κωνσταντινουπoλει) моноксилы являются одни из Немогар- да (Νεμογαρδaς), в котором сидел Сфендослав (Σφενδοσθλaβος), сын Ингора (Iγγωρ) архонта Росии, а другие из крепости Мили- ниски (κaστρον την Μιλινiσκαν), из Телиуцы (Τελιουτζαν), Черни- гоги (Τζερνιγωγαν) и из Вусеграда (Βουσεγραδε). Итак, все они спускаются рекою Днепр и сходятся в крепости Киоава (Κιοaβα), называемой Самватас (Σαμβατaς). Славяне же, их пактиоты, а именно: кривитеины, лендзанины и прочие Славинии - рубят в своих горах моноксилы во время зимы и, снарядив их, с на­ступлением весны, когда растает лед, вводят в находящиеся по соседству водоемы. Так как эти [водоемы] впадают в реку Днепр, то и они из тамошних [мест] входят в эту самую реку и отправля­ются в Киову. Их вытаскивают для [оснастки] и продают росам, росы же, купив одни эти долбленки и разобрав свои старые мо- ноксилы, переносят с тех на эти весла, уключины и прочее убран­ство [...] снаряжают их”^[576].

Коментатори цитованого російського академічного перекладу праці “Про управління імперією”, яка другим, виправленим ви­данням вийшла друком 1991 р., приділили чимало уваги аналізу назв населених пунктів. Коментар до ойконіма ^ςΝεμογαρδaς' по­чинається із зауваження, що його інтерпретація як Новгорода Ве­ликого є загальноприйнятою. Далі як необгрунтовані згадані дві альтернативні позиції: В. Пархоменка, який зауважив, що Новго­род Константина Багрянородного середини Х ст. “судя по контек­сту, вряд ли северный”^[577], та В. Ляскоронського, на думку якого цим топонімом позначалася новозбудована частина Києва^[578]. На­томість виразно тенденційно перебільшено роль неіснуючого на той час Новгорода на Волхові: “Археологические материалы, од- новременные известиям Константина, свидетельствуют о важном политическом и экономическом значении Новгорода” (прим. 6 до розд. 9). Ця голослівна теза обґрунтовується покликаннями на два збірники статей, щоправда, без указівки на конкретні вияви економічної ролі протоновгородських поселень та покликань на конкретні сторінки^[579].

У коментарі до ойконіма ^ςΝεμογαρδας^, Константина Багря­нородного фіґурує і припущення А. Кірпічникова, що він сто­сується не Новгорода на Волхові, а Старої Ладоги. Спираючись на запропоновану Дж. Бюрі кон’єктуру -β- замість -μ-, тобто - ^ςΝεβογαρδaς^, замість ^ςΝεμογαρδaς'), дослідник зіставив осно­ву ^ςΝεβο-' з назвою Ладозького озера ‘Нево’, а відтак - зв’язав її з гіпотетичним топонімом ‘Нево-град’ (‘град на озері Нево’) - Старою Ладогою^[580]. Додам, що Д. Мачинський, який визнавав припущення А. Кірпічникова помилковим, запропонував ‘Немо- ґард’/‘Невогард’ трактувати як ‘Болотяну садибу’ (від ‘нев’ї’ - бо­літця) і пов’язав цю назву з ‘Рюриковим городищем’, розташова­ним серед заболоченої заплави^[581].

Дослідник Є. Носов, який від 1975 р. вивчав ‘Рюрикове горо­дище’, вказував, зокрема, що “В эпоху Киевской Руси в бассейне Днепра существовало несколько Новых городов, более близких Киеву и Византии, чем город на Волхове. Это Новгород-Север­ский на р. Десне, Новгород-Волынский на р. Случи и Новгород Малый (Новгородок) на самом Днепре. Не исключено, что Кон­стантин Багрянородный имел в виду один из этих городов. У се­верного Новгорода, в отличие от перечисленных, не было прямого водного сообщения с Киевом, их разделяли волоки. Кроме того, в середине Х в. он не был столь большим, чтобы его название за­тмило все иные центры с подобными наименованиями и каждое его упоминание не вызывало бы сомнений у современников, что речь идет именно о данном городе”^[582].

Цей екскурс у наукові коментарі до назви ‘Немоґард’ (^ςΝεμογαρδας^,) з поважного видання (наукового українського перекладу немає дотепер) яскраво демонструє намагання дея­ких сучасних російських дослідників видати за науковий курйоз спроби південної локалізації Немоґарда й свідомо звузити аль­тернативну думку до двох, висловлених сентенцій В. Пархоменка та В. Ляскоронського. Переконання, що саме Новгород на Волхо­ві приховується за ойконімом ‘Немоґард’, трансформувалося в пошуки північноросійських етимологічних паралелей, за якими цілковито губляться географічні реалії самого джерела. Давня традиція добачати місце княжіння Святослава на території май­бутньої Новгородської землі (чи то в ‘Холмі’ на Славні, чи то в ‘Городищі’ або в Ладозі) й далі тяжіє над досліджуваною темою.

Вже в “Історії” В. Татіщева виразно проглядається роздвоє­ність між особистою думкою дослідника та реаліями тексту Кон­стантина Багрянородного. Щоправда, історик усе-таки принци­пово відрізняв зміст джерела від власних коментарів. Дослідник не мав сумніву, що у викладі Константина Багрянородного ‘Не- моґард’ розташовувався у допливах Дніпра (чи навіть на Дніпрі), хоч і вважав це свідчення помилковим, доводячи, що однодревки сплавляли саме з Новгорода на Волхові: “Новгородцы товары свои возили въ Смоленскъ, и оттуда лодками по Днѣпру въ Кіевъ сплавливали, отъ чего вдѣлалась ошибка у Константина Импера­тора, который мнилъ, что Новъ городъ при Днѣпрѣ построенъ”^[583].

Карта “Східна імперія за творами Константина Багрянородного”. 1742 р. (за Lisle Guillaume de)

скихъ древностей извѣстно, что сей городъ во власти Россіянъ со всею Сѣверіею былъ, однакожъ я болѣе разсуждаю, что Новъго- родъ великій и окольное положение Русь именуемое”^[584].

Автори новітніх коментарів до видання трактату Констан­тина Багрянородного “Про управління імперією” цих спостере­жень свого попередника не зауважують, як і ще один важливий ранній приклад наукової південної локалізації Немоґарда (власне

- руської), на який покликається В. Татіщев. Побіжно згаданий істориком Деліль - відомий французький географ, картограф, член Королівської академії наук, “Перший картограф короля” Ґійом Деліль / Guillaume de Lisle (*1675 - ↑1726). Тут В. Татіщев має на увазі його карту “Східна імперія за творами Константи­на Багрянородного”, опубліковану в “Atlas nouveau” (Амстердам, 1742 р.^[585]. Згадані імператором населені пункти - ‘Milinica Castrum', ‘Teliutza', ‘Nemogarda' та ‘Tzernigoga' - локалізовано на цій карті вздовж Десни. Відтак ^εμογαρδας' Константина Багрянородного ототожнюється з Новгородом-Сіверським, що й відзначив у своїй “Історії” В. Татіщев.

Згадана карта Ґ. Деліля була створена (що відзначено в заго­ловку) за участю історика-бенедиктинця Ансельма Бандурі (*1671

- ↑1743), який написав двотомну працю “Imperium orientale”, щовийшла друком у Парижі 1712 р., та у Венеції 1729 р.^[586] У цій праці А. Бандурі опублікував і прокоментував трактат “Про управління імперією”, для якого й призначалася карта Ґ.

Локалізація населених пунктів

‘Milinica Castrum', ‘Teliutza', ‘Nemogarda' та ‘Tzernigoga'.

Карта “Східна імперія за творами Константина Багрянородного ” (фрагмент). 1742 р. (за Lisle Guillaume de)

Дещо пізніше про можливість розташування столиці уділу Святослава на півдні писав А. Нікітін, який, проте, локалізував її десь в Приазов'ї, поблизу Тмуторокані^[587]. Врешті, ототожнен­ня ‘Немоґарда' з Новгородом на Волхові визнав суперечливим і О. Корольов^[588].

Отже, південна (києво-руська) локалізація Немоґарда не по­збавлена наукової історіографічної традиції, а головне - має важ­ливу перевагу: вона спирається на пряму вказівку Константина Багрянородного, що однодревки сплавляються з різних місце­востей ‘зовнішньої Руси'” (зокрема, й з Немоґарда, у якому сидів Святослав) до Києва водоймами, що впадають у Дніпро. Тобто йдеться безпосередньо про басейн Дніпра. Спроба пов'язати Не- моґард середини Х ст. з територією майбутньої Новгородської землі потребує від прихильників цієї теорії непростих пояснень, зокрема:

а) чому уважний до деталей Константин Багрянородний, який так докладно описав дніпровські пороги, оминув проблеми сплаву однодревок через волоки між Дніпром та Ловаттю й пороги на самій Ловаті?

б) чи був рентабельним сплав однодревок (через згадані чис­ленні перешкоди) на відстань понад 1200 км від ‘Городи­ща’ до Києва, а чи близько 1400 км від Ладоги до Києва? Для порівняння: прямий, без волоків і порогів, сплав із верхів’їв приток Прип’яті, Стиру й Горині (властиво, від городища Х ст. з промовистою назвою ‘Кораблище’) до Києва був, щонайменше, вдвічі коротший та й проблем із деревиною для побудови човнів на Поліссі ніколи, як ві­домо, не було.

в) чи є конкретні фактичні підстави для того, аби вважати, що Константин Багрянородний під терміном ‘зовнішня Русь’ із Немоґардом розумів землі майбутньої північної Новгородщини?

Якщо відповіді на перші два запитання очевидні й свідчать проти північної локалізації Немоґарда, то останнє вимагає до­кладнішого розгляду. Згідно з найпоширенішою в історичній науці (насамперед російській) версією, ‘зовнішня Русь’ візантій­ського автора є Новгородською Північчю, а неназвана ‘внутрішня Русь’ (відтворюється як опозиція до ‘зовнішньої’) - Київським Подніпров’ям, під яким розуміють Руську землю у вузькому значенні цього слова. Таке пояснення виникло через семантич­ну схожість пізнішої новгородської літописної термінології, у якій ‘верховські’ землі (під ними розуміли Новгородську землю) протиставлялися ‘низовським’ (під ними розуміли Київську чи Володимиро-Суздальську землі). Саме так уперше потрактував ‘зовнішню’ Русь і В. Татіщев, обґрунтовуючи думку, що Немо- ґард Константина Багрянородного є Новгородом на Волхові саме через “окольноѣ положение Русь именуемое”. Подібно пізніше Б. Рибаков окреслював територію “внутрішньої” Руси, визнача­ючи її північну та південну межі й образно називаючи Любеч та Витичів її північними та південними воротами^[589]. Проте існують також інші трактування аналізованого виразу, які систематизова­но в праці М. Бібикова^[590].

Якщо сприймати буквально свідчення Константина Багряно­родного, то поза межами ‘внутрішньої Руси' опиняється решта перелічених населених пунктів, зокрема й Чернігів (Чернигога / Τζερνιγωγαν) та розташований поряд із Києвом Вишгород (Вусе- град / Βουσεγραδε), відомий за ПВЛ як ‘Ольжин город’, якому на­лежала третина деревлянської данини. Ця, доволі незручна для коментування обставина спонукала дослідників до вільностей у тлумаченні тексту. Так, А. Насонов уважав, що “совершенно не обязательно толковать текст в том смысле, что перечисленные ниже города относились к “внешней Руси”, и текст не дает мате­риала для суждения о том, принадлежали ли эти города к “внеш­ней Руси””^[591]. За А. Насоновим, Новгород на Волхові заразом із ‘зовнішньою Руссю’ протиставляється Русі, яку трактовано як політичне територіальне ядро, що панує над деякими слов’ян­ськими племенами. Таким чином, дослідник начебто не включає перелічених візантійським автором міст ні до ‘зовнішньої’, ні до ‘внутрішньої Руси’, залишаючи відкритим питання про межі зга­даного зовнішнього анклаву Руси.

Цілком очевидно, що недомовки, неузгодженості та неясності в тлумаченнях тексту Константина Багрянородного спровоковані намаганням низки дослідників будь-що зіставити його з пізніши­ми літописними реаліями та їхнім переконанням, що свідчення про ‘зовнішню Русь’ походило від місцевих руських інформато­рів. Утім, існує альтернативна думка, що це означення виникло в самих візантійців, які спиралися на систему географічних уяв­лень та дефініцій з протокольної традиції візантійського двору чи з практики, прийнятої у тогочасній історично-географічній літературі. Скажімо, В. Петрухін та Ф. Шелов-Коведяєв відзна­чили, що ‘зовнішня Русь’ прямо не відповідає реаліям історич­ної географії Руси, й розглянули аналізоване питання в контексті візантійської традиції географічних описів. На їхню думку, опис областей Руси міг здійснюватися з позиції південного спостері­гача, для якого ближчі до Константинополя (південніші) орієн­тири були ‘внутрішніми’, а віддаленіші (північні) трактувалися ‘зовнішніми’. Ґрунтуючись на такому спостереженні, дослідники дійшли висновку, що вислів ‘зовнішня Русь’ не має самостійного політичного значення, а є питомо географічним визначенням^[592].

Таке трактування уперше висловив у своїй праці О. Солов- йов^[593], який припустив, що опозицію зовнішній/внутрішній у тво­рі Константина Багрянородного слід розуміти як дальший/ближ- чий, і запропонував вважати ‘зовнішньою/віддаленішою’ Руссю Русь із Києвом, а ‘внутрішньою/ближчою’ відповідно - якийсь руський анклав у Північній Надчорноморщині (Тмуторокані?). Історіографічних прикладів такого розуміння руських геогра­фічних реалій у трактаті ‘Про управління імперією’ чимало. Їх критично проаналізував О. Назаренко^[594], відзначивши, однак, що поза увагою дослідників, які погоджуються з думкою О. Солов­йова, залишилося принципово важливе застереження останньо­го, що через специфіку прочитання грецького тексту не можли­во провести межі між ‘зовнішньою’ та ‘внутрішньою Руссю’ в будь-якому місці переліку руських міст із трактату Константина Багрянородного. З огляду на це, дослідник резюмує, що така по­становка питання “зачеркивает соблазнительное отождествление “внутренней Руси” с Русской землей в узком смысле”^[595]. А якщо так, то й, додам, перекреслює спроби ототожнення ‘зовнішньої Руси’ з Новгородською землею.

До полеміки щодо трактування антонімічної пари ‘зовніш- ній/внутрішній’ у складі оповіді про сплав однодревок до Киє­ва О. Назаренко залучає ще один приклад подібної семантичної опозиції з твору Константина Багрянородного “Про церемонії”, у якому зібрано протокольні форми звернення до чужоземних пра­вителів. Він звертає увагу на те, що під час зустрічі болгарських послів у Константинополі від логофета за протоколом вимагалося після питань про здоров’я царя, його нащадка та ‘великих бояр’ довідуватися про здоров’я “інших внутрішніх та зовнішніх бояр”. Аналізуючи болгарську (як тюркську, так і слов’янську) соціаль­ну термінологію, О. Назаренко обґрунтовано доходить висновку, що словесним зворотом ‘внутрішні бояри’ називали столичних бояр, які мешкали при царському дворі, а терміном ‘зовнішні’ - тих, хто виконував свої функції за межами столиці, у реґіональ- них центрах^[596]. Відзначена О. Назаренком термінологічна проек­ція переконує в тому, що терміном ‘зовнішня Русь’ Константин Багрянородний аж ніяк не мав на меті окреслити тільки північні території, що охоплювали землі майбутньої Новгородщини, як це намагалися й намагаються довести прихильники північної лока­лізації Немоґарда, апелюючи до пізнішої книжної практики по­ділу на ‘Верховські’ та ‘Низовські’ землі. Під названим терміном слід розуміти всяку підвладну Русі територію поза межами Києва, який і був тією неназваною ‘внутрішньою Руссю’.

Окрім того, О. Назаренко звертається до тексту іншого свід­чення Константина Багрянородного, де повідомляється про по­люддя, у яке архонти відправлялися з усіма росами з Києва, і при­пускає, що у повідомленні про ‘зовнішню Русь’ ішлося не про території, а про ‘зовнішніх русів’, тобто про тих русів (русь), що заселяли перелічені імператором городи й виходили в полюддя у своїх підвладних областях. Таким чином, Константин Багряно- родний, проводячи паралель між болгарськими внутрішніми та зовнішніми боярами, відрізняв ‘зовнішніх’ русів від тих, які про­живали в Києві при дворі зверхників (архонтів).

Тут слід зважити на те, що описана Константином Багряно- родним система полюддя (яка виражається в колективному воло­дінні сумою державних данин і демонструє цілковитий контроль за прибутками) суперечить, як довів В. Янін, новгородській прак­тиці стосунків князя з елітою Новгородської землі. Новгородці від найраніших часів самостійно збирали податі та контролювали їх розподіл. Це стосувалося і тих сум, які призначалися князеві. І це все відбувалося за повної відсутності княжих володінь у Нов­городській землі навіть у реліктовій формі^[597]. Зазначені відмін­ності дають вагомі підстави для сумнівів у тому, що в трактаті “Про управління імперією” є хоча б якісь відомості про терито­рію майбутньої Новгородської землі. Мало того, немає жодного аргументу локалізувати на цих теренах згаданий Константином Багрянородним Немоґард, де княжив Святослав. Зате, пригадаю, є пряма вказівка на те, що цей город містився в допливах Дніпра, якими й сплавляли до Києва однодревки.

Отож, цілком вірогідно, що й літописна фраза “иде Млга к Новугороду”, з якої розпочинається оповідь 947 р. про похід Оль­ги після деревлянської помсти на Лугу (ототожнену з Лугою во­линською), має цілком реальні підстави. Крім того, про південну (вужче - правобережну) локалізацію Немоґарда свідчить ще одне авторитетне джерело, синхронне до тексту Константина Багряно­родного, авторства арабського мандрівника, географа та енцикло­педиста першої половини Х ст. Аль-Мас'уді.