§ 3. Етнонім ‘нукарда' Аль-Мас'уді

Згадане свідчення дійшло до нас у творі “Мурудж аз-захаб ва ма’адин ал-дхавахір” (“Промивальні золота та рудники самоцві­тів”), написаному в 947-948 рр. й переробленому перед смертю Аль-Мас’уді 957 р.

У праці Аль-Мас'уді мовиться^[598]: “Мы расскажем о том, что к западу от страны хазар и [страны] алан живут четыре тюркских народа. Они происходят от одного и того же предка, ведут как ко­чевой, так и оселый образ жизни, отличаются неприступностью и отвагой. У каждого из этих народов есть [свой] правитель; протя­женность каждого государства составляет много дней пути, а не­которые из них простираются до Черного моря. Эти народы совер­шают набеги вплоть до страны Румийи и областей, примыкающих к стране ал-Андалус, и одерживают верх над всеми тамошними народами. Между тюркскими народами и царем хазар существует перемирие, точно так же, как с повелителем алан, земли которых протянулись до страны хазар. Первое племя из них называется баджна; за ним следует второй народ, именуемый баджгирд; за­тем идет народ, называемый баджнак - самый воинственный из всех этих народов, а за ним другой народ, именуемый нукарда. Их правители ведут кочевую жизнь. После 320/932 г. или около того времени они воевали с ар-Румом. Близ границ ар-Рума, там, где они прилегают к землям указанных четырех племен, стоит огром­ный греческий город под названием Валандар, многонаселенный и труднодоступный, [поскольку] он расположен между горами и морем. Оттуда его жители могли отражать [нападения] упомя­нутых народов”.

Далі описано військові події під Валандаром, внутрішні кон­флікти між чотирма племенами та вирішальну битву, у якій греки зазнали нищівної поразки.

Військові дії біля Валандара, ототожнюваного з болгарським м. Девельтом (Δεβελτος), датуються у “Промивальнях золота” піс­ля 320/932 рр. і пов’язуються з першим нападом угорців на Фра­кію 934 р., про що згадано в багатьох візантійських хроніках. У тексті Аль-Мас’уді угорці фігурують під звичним для арабо-пер- ської літератури етніконом ‘баджгирд’, який у переліку стоїть другим. Третій, найвойовничіший народ - ‘баджнак’ - традицій­но слугував для найменування печенігів. Печенігами вважають і перший зі згаданих тюркських народів, співзвучний назвою з ‘ба- джнак’, - ‘баджна’ (за деякими рукописами, ‘яджна’). Для його характеристики Аль-Мас’уді вжив термін, яким називають ‘рід’, ‘коліно’, підкресливши таким чином численність печенізьких племен. Про це згадує і Константин Багрянородний (Розділ 37. Про народ пачинакітів), котрий нарахував вісім таких об’єднань (фем), кожне з яких очолював свій зверхник (архонт). На заході від Дніпра він локалізує чотири феми: фему Гіазіхопон, розта­шовану по сусідству з Болгарією, фему Нижньої Гіли, що межу­вала з Туркію (угорцями), фему Харавої, яка прилягала до Руси, та фему Іавдиертим, що межувала з данниками Руси (ультинами, дервленинами, лензанинами та іншими слов’янами).

Етнічна інтерпретація четвертого тюркського народу з пере­ліку Аль-Мас’уді - ‘нукарда’ - викликала найбільші суперечки в науковців^[600]. Деякі вчені цей етнонім взагалі не коментували, інші виправляли на ‘нукабарда’ і вбачали в ньому лангобардів, яких арабський географ згадує окремо. Дехто вважав, що так Аль- Мас’уді передав невідоме йому тюркське слово ‘нукер’ (товариш, слуга, наближений воїн), прийнявши його за етнонім.

Врешті, писали і про слов’яно-руську атрибуцію ‘нукарда’. Так, І. Коновалова згадала позицію В. Мінорського, який припу­скав, що етнонім ‘нукарда’ слід читати як ‘наугарда’ і що під цією назвою маються на увазі ‘новгородці’, які займалися піратством у південноруських степах, як і пізніші ‘бродники’, котрі також мешкали серед тюркських народів^[601]. Це припущення виникло дещо раніше, про що згадує і В. Мінорський, покликаючись на думку попередників (“что уже предполагали Фрэн и Шармуа”) по­черпнуту ним із праці німецького філолога-орієнталіста Й. Мар- кварта^[602]. Його неодноразово критикували деякі науковці через буквальне трактування зв'язку ‘нукарда' з ‘бродниками'. Проте, як указує І. Коновалова, у пропозиції В. Мінорського важливішим є зв'язок етноніма ‘нукарда' не з ‘бродниками', а з давньоруським ‘Новъгородъ'. До того ж, як доводить дослідниця, немає потреби в запропонованій ним кон'єктурі, позаяк форма ‘нукарда' може бути безпосередньо виведена з топоніма ‘Новъгородъ', адже ‘ґ' в арабських текстах передавалося не лише як ‘г', але й з допомогою літер ‘каф', одна з яких у латинській транслітерації передається як ‘k', а друга - ‘q', а в кириличній - лише як ‘к'. У працях пізні­ших мусульманських авторів (аж до XVII ст.), на що звертає увагу І. Коновалова, Новгород фіґурує як ‘Нукарт'^[603].

Припускаючи участь новгородців у складі печенізько-угор­ської коаліції, І. Коновалова нагадує слова Аль-Мас'уді, що пе­релічені ним народи, у тому числі й ‘нукарда', відомі своїми на­падами на Італію, області франків та мусульманську Іспанію. Це свідчення дослідниця порівнює з повідомленнями грецьких та латинських джерел про напади норманів (VIII-X ст.) та угорців (IX-X ст.) на райони, які згадані в “Мурудж аз-захаб”. Вони ціл­ком кореспондуються з повідомленнями мусульманських істори­ків, які серед нападників виділяють русів, слов'ян, булгар, печені­гів і - узагальнено - тюрків^[604].

Натяк на те, що саме руси могли входити до угорсько-пече­нізької коаліції, І. Коновалова зауважила в скороченому варіанті аналізованого тесту в іншій книзі Аль-Мас'уді, відомій під на­звою “Книга попередження і перегляду”. У ній (покликаючись на один зі своїх раніших творів) автор згадав про набіги названих чотирьох народів на Джурджанське (Каспійське) море, які до­слідниця була схильна приписувати саме русам.

Участь русів у спільних з угорцями та печенігами походах за­свідчена низкою достовірних джерел, які детально проаналізува­ла й висвітлила у своїй праці І. Коновалова. Союзницькі стосунки між названими учасниками, які легко переростали у ворожнечу, зародилися у 20-х роках Х ст. Це фіксує лист константинополь­ського патріарха Миколи Містика, датований кінцем 922 р., у якому повідомляється, що руси, печеніги, алани та західні турки (угорці) дійшли повної згоди і підіймають зброю проти Болгарії. Військові дії під Валандаром, що переросли в похід на Констан­тинополь, віднотовано й у ПВЛ під 934 р.: “В лѣто. ≠s. у. мв [6442 (934)] пѣрвоє придоша оугри на Ц^срьгра. и пленяху всю Фракию. Романъ же створи миръ со Оугры”^[605]. Згадує літописець і по­вторний набіг угрів 942 р., черпаючи свої відомості з “Хроніки” Амартола: “В лѣ^т. ≠s. у. на. [6451 (943)] Паки придоша Оугри на Црьградъ. [и] миръ створивше съ Рамоно^мъ. возъвратишася въ свояси”^[606].

Серед союзників русів фігурують і печеніги. З літопису дові­дуємося про похід Ігоря на Константинополь 944 р. Літописець повідомляє, що, готуючись до походу, руси найняли печенігів і взяли заручників: “Игорь же совкупивъ вои многи. Вар^яги Русь и Полянъі. Словѣни и Кривичи. и Тѣверьцѣ и Печенѣги [наа]. и тали оу нихъ поя. поиде на Греки въ лодья^х и на конихъ хотя мьстити себе”^[607].

Святослав теж, як відомо, не нехтував можливістю налаго­дити союзницькі стосунки з печенігами та угорцями.

Перелічені аргументи дали можливість І. Коноваловій доба­чати під назвою ‘нукарда’ у складі печенізько-угорської коаліції саме новгородців. Немає жодних підстав, аби з цим не погодити­ся, однак слід зауважити, що це не могли бути новгородці з Вол­хова, адже укріпленого населеного пункту під такою назвою на місці майбутнього Великого Новгорода ще просто не існувало. У той час вихідці з півночи могли називатися як завгодно, але тільки не новгородцями. До речі, їх (волховських новгородців) не могло бути не лише у війську Олега чи Ігоря, не було їх і у війську Свя­тослава. Аби задекларувати їх “значну” присутність серед воїнів Святослава, І. Фроянову, без реальних фактів, довелося вдатися до єдиного й дуже хиткого, якщо не сказати - наївного - аргумен­ту: “Их роль настолько значительна, что в формуле присяги до­говора Святослава с Цимисхием вновь появляется бог северных племен Волос”^[608].

Отже, у занотованому Аль-Мас’уді етнонімі ‘нукарда’ могла відобразитися назва лише якогось іншого (не волховського) Нов­города. Очевидно, саме це місто згадано під 947 р. і в ПВЛ як географічний орієнтир маршруту Ольги на волинську Лугу (“иде Млга к Новугороду”) і саме про нього (вже як про ‘Немоґард’) пи­сав Константин Багрянородний, пов’язуючи з місцем перебуван­ня Святослава й уважаючи його центром уділу останнього. Про це й свідчить трансформація слов’янської назви ‘Новъгородъ’ (через скандинавську подачу - ‘Nogardar’) у грецьку ^εμογαρδας', де гр. ‘νεμο’ - не що інше, як ‘частина, уділ’.

Трактування Волині (зокрема, й земель по Лузі) уділом Свя­тослава цілком природне і з огляду на те, що саме юний княжич очолив та розпочав західну військову кампанію, про що недвоз­начно свідчить літопис: “и рє^ч Свенгелдъ • и Асмудъ. князь оужє почалъ.

Слід зважити на те, що про початки самостійного правління Святослава міг знати й Аль-Мас’уді. Нижня дата (934 р.) його свідчень фіксується облогою Валандара, про яку він каже ретро­спективно: “После 320/932 г. Или около того времени”. А верх­ня - прикінцевою фразою: “а в наше время их набеги достигают пределов ал-Андалуса, ал-Ифранджи и ал-Джалалики”, тобто мовиться, очевидно, про період написання праці “Промивальні золота” (947-948), який можна продовжити аж до дати уточнення тексту перед смертю автора в 956 р.

Народжений близько 896 р., Аль-Мас’уді був сучасником не лише походів Олега та Ігоря, але й періоду князювання Свято­слава в Немоґарді, знаного з трактату Константина Багрянородно­го “Про управління імперією” (948-952 рр.). Принаймні репліка Аль-Мас’уді, що описувані ним племена, у тому числі й ‘нукарда’, ведуть як кочовий, так і осілий спосіб життя, а їхні правителі - лише кочовий, виразно перегукується зі степовим військовим по­бутом княжої дружини доби Святослава, віднотованим літопис­цем: “возъ бо по себѣ не возяше. ни котла ни мясъ варя. но по тонку изрѣзавъ. конину. или звѣрину. или говядину на оугълехъ испекь ядяшє. ни шатра имяше. но подъкл^адъ постилаше. а сѣд­ло въ голова^х. тако же и прочии вои є^г вси бяху”^[610].

Отже, новгородці в праці Аль-Мас’уді, які разом із уграми та печенігами воювали на Балканах, походять очевидно із города, знаного Константину Багрянородному як ^εμογαρδας'. І про той самий город свідчить ПВЛ в оповіді про похід Ольги “к Нову- городу”. Останнє свідчення дає і точний географічний орієнтир цього походу - волинську Лугу.