§ 4. Найдавніші храми Володимира і звістка про передання Будятиного села церкві Богородиці

Унікальна згадка легенди про хрещення новгородців з Йоа- кимівського літопису про церкву Спаса повертає до теми най­давніших храмів Руси. У викладі В. Татіщева у легенді йдеться про зруйнування цього храму під час конфлікту (“Нѣгія шедше церковь Преображенїя Господня разметаша, и домы Христіанъ грабляху”)^[884] та його відновлення після упокорення збунтованих новгородців (“и абїе разметанную церковь паки сооружихомъ)^[885].

Дослідники підкреслюють, що немає “ ни письменных, ни археологических подтверждений существования в Новгороде до крещения церкви Преображения Господня, хотя факт исключить нельзя”^[886]. Цю церкву В. Янін ототожнював із гіпотетичною попе­редницею Преображенської церкви на ‘Розваже улице', перше по­відомлення про яку датоване 1421 р., коли було побудовано кам'я­ний храм ‘Спаса на Розваже'. На думку В. Яніна, про можливий зв'язок цього храму із хрещенням може свідчити наявність у ній приділа, присвяченого Василію Кесарійському - небесному па­трону хрестителя Руси Володимира Святославовича. Дослідник також зауважив, що по сусідству із церквою Спаса археологічно встановлено існування 26-го ярусу мощень та будівель, спорудже­ного у 989-990 рр. Йому передувала пожежа, що знищила будівлі на великій площі. Цю пожежу В. Янін ототожнив із наслідками християнізації Новгорода, відомій за викладом В. Татіщева. Зна­хідка натільного хрестика в шарах, що передували 989 р., дала підстави стверджувати про наявність у Новгороді християн до офіційного хрещення^[887]. До доказів, що можуть засвідчувати один з етапів існування церкви Спаса до 1421 р., залучалався факт від­найдення в шарах початку ХІІ ст. різьблених дубових колод^[888].

Проте не всі дослідники погодилися із висловленими В. Яні- ним думками. Зокрема, О. Рапов зауважував, що шар пожежі, за­фіксований поблизу пізнішої церкви Спаса, не міг з'явитися від дій повсталих язичників, оскільки ті церкву не спалювали, а лише “разметаша”, тобто розібрали, що вимагало значних зусиль.

Як підкреслював О. Рапов, дослідники не мають прямих до­казів, які б підтверджували зв'язок між археологічними матері­алами та текстом оповіді про хрещення новгородців, а є лише поодинокі непрямі міркування. Очевидно, що це зауваження ще більшою мірою стосується Володимира, дитинець якого я отото- тожнюю із Новим городом середини Х ст., пов'язуючи з літопис­ною звісткою 947 р. про похід княгині Ольги після деревлянської помсти на Лугу “к Новугороду”. Спорадичні археологічні обсте­ження території стольного волинського города не можна назвати співмірними із плановими масштабними дослідженнями забудо­ви Великого Новгорода, і все ж, певні підстави для порівняння є.

Літописних згадок про храми Володимира небагато. Це со­бор Успіння Пресвятої Богородиці, церква Дмитрія Солунсько- го й усипальниця Йоакима та Анни, а також монастирські храми св. Апостолів та архангела Михаїла.

У Володимирі на ‘‘владичной горе” був і монастирський храм Преображення Господнього, історію якого детально проа­налізував С. Горін^[890]. Перша документальна звістка про нього від- нотована під 1508 р. у листі Сиґізмунда І, який передав князю А. Санґушкові у заставне володіння “замокъ нашъ Володимир и з мєстєчкомъ нашимъ Литовижомъ и з манастыром нашим свдтого Спаса и со всими дворы нашими м фольварки и волостдми”^[891]. Коли храм і монастир були засновані - невідомо, хоч Х. Корна- ковський згадав цю обитель у праці про Волинь до часів Ґедиміна (бл. 1275 - 1341)^[892].

Про те, що монастир Спаса існував ще перед датою першої письмової згадки, свідчить низка доказів.

Археологічні дослідження 1999 р. на території колишнього Спаського монастиря (вул. Сокальська, 14) виявили рештки спо­руд Х ст., перекритих на рубежі Х-ХІ ст. глиняним валом-плат­формою первісного Окольного города^[895]. У культурному шарі Х ст. завтовшки понад 1 м зафіксовано рештки трьох будівельних горизонтів, розділених вуглистими прошарками, що засвідчує існування забудови навколо дитинця тривалий час, ще до появи Успенської церкви, про заснування якої та охоплення валом тери­торії навколо неї заходами Володимира Святославовича повідом­ляє Н4Л.

Про давність прицерковного кладовища церкви Спаса може свідчити відзначена О. Цинкаловським знахідка на вул. Сокаль- ській (на території садиби Зубовичів) черепів, пробитих у тім’я­ній частині великими залізними цвяхами^[896]. Нагадаю, що такі самі знущання візантійський хроніст Продовжувач Феофана приписував воїнам князя Ігоря під час походу 941 р. на Візантію: “Пленным же из священнического сословия они связали за спи­ной руки и вгоняли им в голову железные гвозди. Немало они сожгли и святых храмов”^[897]. А в описі антихристиянських погро­мів Святослава В. Татіщев наголошував на особливих знущаннях над священиками: “наипаче на пресвитеры яряся, якобы тїи ча- рованїемь нѣкимъ людямъ отврасчаютъ и въ вѣрѣ ихъ утвержда­ютъ”^[898].

На цій підставі можна здогадуватися, що згадані О. Цинка- ловським пробиті цвяхами черепи відображають якісь події Х ст. біля церкви Преображення Господнього, вірогідно, часів Святос­лава. Хоча не виключаємо, що ці знущання можуть приховува­тися за пом’якшеною звісткою Йоакимівського літопису про ре­акцію місцевих язичників на хрещення новгородців Добринею: “Нѣкія шедше церковь Преображенія Господня разметаша, и домы Христіанъ грабляху”^[899]. Знахідка черепів зі цвяхами може свідчити про існування храму Х ст. на місці пізнішого Спаського монастиря. Такі знахідки виявлено і біля інших храмів. Зокрема О. Цинкаловський згадав ‘Стару катедру’ та місцевість, де за пе­реказами розташовувалася церква св. Юрія. Привертають увагу назви урочищ ‘Закривень’ та ‘Ґвалтівщизна’, які свідчать про тра­гічне розгортання подій.

Аналізуючи свідчення Йоакимівського літопису про давній новгородський храм Преображення Господнього (Спаса), треба повернутися до звістки про церкву Богородиці, згадану у зв’язку з історією народження Володимира Святославовича в Будятино- му селі. Про цю подію, про яку мовилося на початку дослідження, повідомляють два наративи. Автор Ніконовського літопису подав таку звістку про храм: “и бѣ роженіе Володимиру въ Будутинѣ вѣси, тамо бо въ гнѣвѣ отслала еа (матір Володимира - Малушу. - Ю. Д.) Олга, село бо бяше еа тамо, и умираючи даде его святѣй Богородици”^[900]. Автор Устюзького літописного зводу уточнив, що саме Ольга віддала згадану Будутину весь якомусь Богородично­му храму: “ и рожение бысть Владимеру в Будотине селе, ту бо бе посла Олга Малку во гневе, село бо бе ея ту, бе бо, умирая, Олга отдаст село то пресвятеи Богородицы”^[901].

Та обставина, що Володимир Святославович народився у ро­дових материнських маєтностях, дала підстави вважати власни­цею Будятичів саме Малушу, яка, очевидно, і передала це село Бо­городичному храму. Отже, залишилося з’ясувати, про який саме храм ішлося у літописах.

Зимненський Свято-Успенський Святогорський монастир.

Вигляд із північного заходу

Успенського собору у Володимирі, заснування якого за місцевою легендарною традицією та свідченням Н4Л пов'язане з іменем Володимира Святославовича.

Цим Богородичним храмом, якому Малуша передала с. Будя- тичі, могла бути і церква Зимненського Успенського монастиря. Схиляюся саме до цього варіанта, адже його вірогідність підкрес­лює та обставина, що в середині XV ст. Будятичі та Зимне нале­жали родині Резановичів.

Родинне прізвище власників Будятичів Резановичів пов'язує їх із Добринею Рязановичем. Брат Малуші Добриня Малкович вважається предком Вишатичів, родовідну лінію яких доводять до Варлаама Печерського^[902]. Відомі факти його життєпису є важ­ливим доказом розташування батьківщини Малковичів під Во- лодимиром-Волинським та про їх зв'язок із давнім Зимненським Богородичним монастирем.

Житійна розповідь про представлення преподобного Варла­ама здатна продемонструвати, що Малковичі як інформатори лі­тописців не втрачали контактів із малою батьківщиною, звідки й походить ця жива родинна оповідна традиція. Ця історична звіст­ка унаочнює та підтверджує родове споріднення осіб, об’єднаних Д. Прозоровським у генеалогічну таблицю Малковичів, яку за­вершує преподобний Варлаам.

Ідеться про уривок оповіді про останню мандрівку преподоб­ного Варлаама до Зимненської обителі з “Житія Феодосія ігумена печерського”. Зацитую його за списком з Успенського збірника ХІІ-ХІІІ ст.: “и пакы по времени нѣкоторѣмь иде въ Костянтинь градъ и тоу тако же походи вся манастыря. и искоупивъ юже на пользоу манастырю своюмоу. и тако поиде на конихъ въ страноу свою. идыи же поутьмь и оуже въ странахъ своихъ си. въпаде въ недоугъ лютъ. таче яко доиде града Володимиря. въниде въ ма- настырь, тоу сущий близъ города. иже наричюти и стая гора.

Близький текст відомий і за “Житієм” із Києво-Печерського патерика:

“И пакы, по времени нѣкоем, иде въ Костянтинь град и ту походивь вся манастыря, и покупивь еже на потребу манастырю своему, и тако поиде въ свою страну. И идый же путемь и яко же въ странах своих сый, и въпаде въ недугъ лютъ, тажче яко доиде града Вълодимера и вниде въ монастыръ, ту сущій близь града, иже наричють его Святаая Гора, и ту успе с миром о Господѣ, житію конець пріятъ”^[904].

Особливу увагу привертає подвійна вказівка автора тексту, що преподобний Варлаам, повертаючись із Константинополя, при­йшов у “страноу свою / свою страну” та перебував у “странахъ своихъ / странах своих”. Проблема полягає у тому, що давньо­руське слово ‘страна’ не має однозначного тлумачення. Поши­реним є його трактування як державного утворення - ‘країна / держава’. Саме у такому значенні слово ‘страна’ прижилося у ро­сійській мові.

Церква Успіння Пресвятої Богородиці Зимненського Святогорського монастиря

Проте цей термін наші давні книжники вживали й для інших означень. Терміном ‘страна’ називали також частини певної тери­торії - ‘землю / область’. У сучасній українській мові це значення мають слова ‘край / місцевість’. Ближчим є український повного­лосний відповідник ‘сторона’.

Слово ‘страна’ використовувалося також у значенні ‘сторо­на / бік’. Саме так його використав автор “Житія”, розповідаючи про місце поховання преподобного Варлаама: “на деснѣй странѣ цьркве, идеже и донынѣ есть гробъ его”^[905]. Очевидно, що в уьо- му значенні у двох аналізованих фразах слово не могло вживати­ся. Отже, постає запитання: який сенс вкладав у фрази “страноу свою / свою страну” та “странахъ своихъ / странах своих” автор “Житія”?

Розгляну спершу можливість використання у контексті опо­віді слова ‘страна’ у значенні ‘країна / держава’. Перша фраза “и тако поиде въ свою страну” справді могла замінити назву ‘Русь’. І ця частина фрази могла б звучати так: “и тако поиде въ Русь”. Цей уривок мав би означати, що Варлаам повернувся у свою країну. Проте використанню слова ‘страна’ у цьому значенні заперечує вживання його вдруге у множині як ‘странахъ своихъ’.

Другу фразу цілком однозначно можна було б передати сучас­ною українською як “у своїх краях” чи “у своїх сторонах”. Ма­лоймовірно, що слово ‘страна’ було вжито у двох різних значен­нях, хоч припускаємо і таку можливість. Якщо так, то фрагмент “и тако поиде въ свою страну. И идый же путемь и яко же въ стра­нах своих сый, и въпаде въ недугъ лютъ” мав би перекладатися так: “І так пішов у свою країну. І йдучи шляхом, вже в своїх кра­ях, впав у люту недугу”.

Все ж логічніше та переконливіше виглядає переклад, коли в обох фразах слово ‘страна’ має однакове значення: “І так пішов у свій край. І йдучи шляхом, вже в своїх краях, впав у люту неду­гу”. Або ж: “І так пішов у свою сторону. І йдучи шляхом, вже в своїх сторонах, впав у люту недугу”.

Попри логічність такого перекладу, залишається відкритим питання, чи в аналізований фрагмент житійного тексту автор вкладав розповідь про відвідання преподобним Варлаамом ро­динного краю - малої батьківщини. І географія його маршруту переконує, що йшлося про відвідання саме рідних країв.

Шлях Варлаама з Константинополя до Києва суходолом (“на коних”) через Володимир важко назвати прямим та коротким. Не- упереджений погляд на карту переконує, що цей маршрут далеко відхилявся на захід. Можна припустити, що, обираючи цей шлях, преподобний керувався вимогами безпеки. Саме з цих міркувань Свенельд переконував Святослава обійти на конях дніпровські пороги, де в засідці чекали печеніги.

Повернення Варлаама з Константинополя датують зазвичай 1065 р. Вказана дата, очевидно, умовна і ця подія могла статися й пізніше - у другій половині 60-х років. Тоді Русі загрожувала нова небезпека - половці. У 1055 р. літописець фіксує їх появу біля руських кордонів. Під 1061 р. у літописі згадано перший при­хід половців на Руську землю, коли вони пограбували Переяслав­щину. 1068 р. на річці Альті (тепер - р. Ілтиця, права притока лівобережного Трубежу) половці розгромили військо Ярославо­вичів і пограбували прикордонні землі. Всі згадані зіткнення від­бувалися на Лівобережжі.

Не відомо, чи під час мандрівки Варлаама була пряма поло­вецька загроза на Дніпровському Правобережжі. Але навіть за такої загрози шлях через Володимир виглядає необгрунтовано ок­ружним. Логічно вмотивований, з усіма пересторогами, сухопут­ний маршрут мав йти паралельно до відомого водного маршруту, що сполучав басейн Дністра з басейном Прип'яті. Такий маршрут пролягав би вздовж Прута чи Дністра, далі вгору течією Збруча до Волочиська, де волоком потрапляли у Случ та Горинь, а далі - вниз за течією, через Прип'ять, - до Києва. Вздовж Горині можна було потрапити до Дорогобужа, звідки пролягав давній сухопут­ний шлях на схід, до Києва. Єдиним логічним поясненням такого відхилення маршруту Варлаама до Володимира було відвідання родинних околиць під Володимиром та Зимним.

Тобто аналізований уривок - “и тако поиде въ свою страну. И идый же путемь и яко же въ странах своих сый, и въпаде въ недугъ лютъ”, є прямою вказівкою, що підтверджує локалізацію родинних маєтностей Малковичів у межиріччі Західного Бугу та Луги. Ця вказівка неспростовно доводить зв'язок самого Варла­ама з Малковичами, знімаючи застереження й сумніви щодо ото­тожнення батька Варлаама - воєводи Іоанна - з Янем Вишатичем. Чотириста років пізніше ті ж географічні орієнтири виявляються у наданнях (поновленнях) маєтностей родині Резановичів, які в середині XV ст. володіли селами Будятичами та Зимним і опіку­валися Святогорським монастирем. Ім'я Резановичів, як вже зга­дувалося, пов'язує цей волинський рід із Добринею Малковичем, відомим у пізнішій фольклорній традиції як Добриня Резанович.

У відвідинах Варлаамом малої батьківщини своїх предків не слід шукати якихось практичних міркувань чи історичної логіки. Цей маршрут, що став останньою дорогою духовної особи, ко­респондується з текстом Франциска Скорини з його передмови до видання Книги Юдифи про велику ласку людини до своїх ро­динних місць.

Родинні місця Малковичів на Волині стали малою батьківщи­ною і для народженого у волинських Будятичах Володимира Свя­тославовича. На початку 60-х років Х ст. малолітній Володимир міг спостерігати унікальну релігійну ситуацію, що тривалий час формувалася у Побужжі, де місцеві язичницькі традиції посту­пово витісняло християнське вчення, зазнавши спершу впливів Моравського владицтва св. Мефодія, а пізніше Празької церкви. Крім кирило-мефодіївської слов’янської традиції, цілком вірогід­ною є можливість проникнення у Прикарпаття та Побужжя хри­стиянства за латинським обрядом. Увиразнюються також впли­ви з Болгарії, у тому числі у їх єретичній богомильській формі, вкорінені в пізнішій західноукраїнській традиції й проявлені у вигляді дуалістичних апокрифічних фольклорних текстів.

Друге ознайомлення княжича з малою батьківщиною відбу­лося після розподілу уділів між синами Святослава. Оповідь про відправлення Володимира до Новгорода (очевидно - на Лугу, а не на береги Волхова, де однойменний город з’явився щойно 1044 р.) літописець доповнив емоційною вставкою, у якій Добри- ня нагадував новгородцям родовід Володимира по материнській лінії, підкреслюючи таким чином його родовий зв’язок із Побу­жжям, власне Будятичами, назва яких у давнішій формі зберегла­ся у пізньолітописних текстах.

Викладені на сторінках цієї книжки факти доводять тісний зв’язок між історичними подіями другої половини Х ст., започат­кованими походом княгині Ольги 947 р. “к Новугороду”. Вказа­ний похід був організований наступного року після деревлянської помсти (“по мьстѣ”), у напрямку волинської Луги, до городища волинян, збереженого дотепер у вигляді дитинця стольного Во­лодимира. Цей волинський город був відомий Константину Ба­грянородному під назвою ^ςΝεμογαρδας' як центр уділу Святосла­ва. У своїх волинських володіннях Святослав і познайомився з Малушею, донькою Малка Любчанина, якого С. Герберштейн на­зивав новгородським громадянином (міщанином) Калусою Ма­лим. Туди ж, у родинні маєтності Малковичів, Ольга відправила 962 р. вагітну Малушу. І саме на цих генеалогічних та геогра­фічних обставинах наголошував Добриня, агітуючи новгородців взяти до себе за князя Володимира Святославовича. Щойно на початку 90-х років Х ст. Володимир розбудував Новий город на Лузі та назвав його у свою честь Володимиром. В оповіді Йоаки- мівського літопису про хрещення новгородців збереглася звістка про тодішні заходи Володимира з охрещення міщан-язичників та нівеляції впливів інших конфесій та єресей.

Проте крапку в дослідженні ставити ще рано. Історичні пери­петії волинської історії другої половини Х ст. не будуть повноцін­но розкритими, якщо не згадати збережених в українському фоль­клорі свідчень про її головних персонажів - Святослава, Малушу та Володимира. Цій темі присвячено заключний розділ книжки.