§ 3. Леґенда про хрещення Новгорода на Волхові чи міжконфесійний конфлікт у Новгороді на Лузі?

У Йоакимівському літописі леґенда про хрещення новгород­ців передує розповіді про боротьбу на Волині князя Володимира з польським Мешком (“воеводы Владимиры двакратъ победи­та ихъ, но онъ (Метко.

Звістка про хрещення від болгар унікальна й не засвідчена жодним іншим джерелом. Вона пов'язує події польсько-руського конфлікту на Волині з леґендою про хрещення новгородців. Во­чевидь, повідомлення про створення стількох кафедр є малоймо­вірним. На той час, згідно з європейською церковною практикою, у новохристиянізованій державі спершу декілька десятиліть діяв місійний єпископ, без постійного місця перебування. І лише зго­дом створювались єпархії. Свідчення пізніх літописів про по­ставлення Володимиром Святославовичем єпископів у Ростові^[832], Новгороді^[833], Володимирі-Волинському^[834] та Білгороді^[835] вважа­ються непевними.

У використаному В. Татіщевим документі справді міг бути згаданий місійний владика, який перебував на Волині, до того ж могло йтися не про два окремі міста (Новгород та Володимир), а про одне з додатковим пояснювальним словом - “новеградъ Вла- димиръ”. Різнохарактерні, на перший погляд, свідчення про війни князя Володимира з Мешком на Волині та болгарські чинники хрещення Руси, пов’язуються з текстом, що описує хрещення Новгорода^[839]. За мовними ознаками цей фрагмент уважають са­мостійною повістю, яку вставлено в пізній літопис. Так, на думку О. Шахматов, розповідь про хрещення Новгорода має риси, що викривають сучасника подій^[840].

Процитую цей текст повністю:

“Въ Новѣградѣ людіе увѣдавше, еже Добрыня идетъ крестити­ся, учиниша вече, и закляшася всѣ, не пустити во градъ, и не дати идолы опровергнути. И егда пріидохомъ, они разметавше мостъ великій, изыдоша со оружіемъ, и аще Добрыня прельщеніем и лагодными словы увѣщевая ихъ, обаче они ни слышати хотяху, и вывесше два порока великіе со множествомъ каменія, поста- виша на мосту, яко на сущіе враги своя, Высшій же надъ жрецы Славянъ богомилъ, сладкорѣчія ради нареченъ Соловей, вельми претя люду покоритися. Мы же стояхомъ на торговой странѣ, хо- дихомъ по торжищамъ и улицамъ, учахомъ (44.) люди елико мо- жахомъ; но гиблющимъ в нечестіи слово крестное, яко Апостолъ реклъ, явися безуміемъ и обманомъ.

Добрыня же, собра вои, запрети грабленіе и абіе идолы сокру­ши, древянніи сожгоша, а каменніи изломавъ въ рѣку ввергоша, и бысть нечестивым печаль велика. Мужіе и жены, видѣвше тое, съ воплемъ великимъ и слезами просяще за ны, яко за сущіе ихъ боги. Добрыня же насмѣяхаяся имъ вѣсча: Что безумніи, сожалѣете о тѣхъ, которые себя оборонить не могутъ! кую пользу вы отъ нихъ чаять можете! И посла всюду объявляя, чтобы шли ко крещенію. Воробей же посадникъ сынъ Стояновъ, иже при Владимирѣ вос­питанъ и бѣ вельми сладкорѣчивъ, сей иде на торжище и паче всѣхъ увѣсча. Идоша мнози, а не хотящихъ креститися, воини влачаху и крещаху мужи выше моста, а жены ниже моста. Тогда мнозіи некресченіи повѣдаху о себѣ крещенными быти, того ради повелѣхомъ всемъ крещеннымъ кресты на шеѣ,ово деревянны, ово мѣдяны, и каперовы (сіе видятся Греческое оловянны испор­чено) на выю возлагати, (46.) а иже того не имутъ, не вѣерити и крестити, и абіе разметанную церковь паки сооружихомъ, и тако крестя Путята, иде ко Кіеву.

Дослідники відзначили як своєрідність цього сюжету про хре­щення Новгорода, так і низку наявних у ньому історичних недо- речностей, а саме:

а) брак згадки про Йоакима Корсунянина, якого вважають першим новгородським єпископом; натомість головними персонажами є Добриня та Путята;

б) помітне наголошення на негативному боці хрещення;

в) участь у хрещенні ростовців, яких хрестили, і то з велики­ми труднощами, лише в ХІ - на початку ХІІ ст.;

г) брак місцевих топографічних реалій: не згадано про Вол­хов, натомість мовиться про якусь (безіменну) річку, не згадано назв новгородських кінців;

ґ) брак будь-яких відомостей про існування в Новгороді, до його хрещення, церкви Преображення Ісуса Христа;

д) згадка про ‘град’, заснований на Волхові щойно 1044 р.;

е) місцеве населення не виступає під традиційною назвою ‘словене’;

є) згадані представники місцевої адміністрації тисяцький Угоняй, посадник Воробей Стоянович, які не фіґурують в інших новгородських джерелах;

ж) згадка про п’ять тисяч боєздатних новгородців не відпові­дає реальній економічній і військовій спроможності того­часних неукріплених поселень, розташованих на території майбутнього Новгорода.

Неузгоджене свідчення Йоакима про хрещення Новгорода з відомими літописами відзначав у примітках до тексту і В. Таті- щев: “44. Сїе ни о комъ иномъ кромѣ Іоакима Еп. разумѣть не можно, яко Несторъ сказуетъ: Іоакимъ посланъ былъ въ Новъ градъ съ Добрынею, не упоминая Путяты, ни обстоятельствъ крещенїя. Въ Крекшина манускриптѣ обстоятельства съ против- ностїю Новгородцовъ нѣчто сему согласно, но кратко и басно­словно о идолѣ Перунѣ описано, якобы они ломали и тащили, рыдалъ и противился, а въ Ростовской еще прибавлено, якобы Перунъ палицу имѣвшую въ рукѣ его на мостъ бросилъ сказавъ, что торговцы съ горожаны всегда будутъ драться; въ степенной сїя басня расположена и къ наказаню ихъ Царемъ Іоанномъ со­глашена час.

Дослідник також зазначав, що згаданий Йоакимом тисяцький Путята не відомий літописній традиції, проте про нього мовить­ся у фольклорних текстах: “45. О Путятѣ нигдѣ Несторъ не упо­мянулъ, но есть Путятъ, токмо иной, въ пѣсняхъ старинныхъ о увеселешяхъ Владимира тако поютъ: Противъ двора Путятина, противъ терема Зыбатина, стараго Путяты темный лѣсъ; изъ чего

можно видѣть, что знатный мужъ былъ. Тысяцкой же чинъ былъ над всѣми войски, яко Фельдмаршалъ час. ІІ. н. 390.”^[843]

Окремий невеликий екскурс В. Татіщев присвятив походжен­ню практики ношення натільних хрестиків: “46. Кресты на шею класть нигдѣ у Христіянъ кромѣ Руси насъ не употреблено, но кто узаконилъ нигдѣ не нахожу. Нѣкоторые сказываютъ, якобы Вла­димиръ, иные о Булгарехъ, токмо въ Болгаріи не употребляютъ; и такъ мню, что Іоакимъ началъ, а Владимиръ во все государство опредѣлилъ, чтобы кто крещенія не отлыгался”^[844].

Особливо самобутнім є іменослов деяких персонажів, які брали участь в описаних подіях. Вони розділені на два ворожі табори. Один мав хрестити новгородців, другий - противитися хрещенню. Перший очолив Добриня. Його соратниками названо княжого тисяцького Путяту та посадника Воробея (сина Стояна), який виховувався при Володимирі. Противників хрещення очо­лив місцевий новгородський тисяцький Угоняй.

До противників хрещення В. Татіщев додав ще одного персо­нажа: “Высшій же надъ жрецы Славянъ богомилъ, сладкорѣчія ради нареченъ Соловей”. Як зауважив В. Алексєєв, у чистовому (Воронцовському) списку цієї фрази немає і іі походження неві­доме^[845]. Тут, як звично вважають, мовиться про новгородського верховного язичницького жреця з подвійним іменем Богомил-Со- ловей^[846]. Проте його характеристика у використаному В.

Таким чином, у згаданих у Йоакимівському літописі подіях можна добачати якийсь болгарський богомильський слід. Найімо­вірніше, використане В. Татіщевим джерело зафіксувало конфлікт, який, судячи з контексту оповіді, відбувався в другій половині Х ст. не лише між язичниками та християнами, а правдоподібно, - між прихильниками богомильства та “традиціоналістами”. По­дібне зіткнення малоймовірне на території словенського племе­ні у віддаленому північному реґіоні. Натомість припущення про якусь богомильську передісторію офіційного хрещення Новгоро­да на Лузі цілком вірогідне. У цьому ж контексті слід розглядати і появу на Русі “Бесіди проти богомилів” Козми Пресвітера. На­гадаю, що у “Сказании”, в оповіді якого логічно вбачати звістку про урбанізацію Побужжя, згадано, що після першого запустін­ня Словенська його заселяють не лише дунайські слов’яни - “съ ними же Скифы и Болгары и иностранцы поидоша”^[848].

Не можна оминути й того факту, що такі назви Побужжя як ‘Червен’ та ‘Зимно’ (у док. - ‘Земно’)^[849] відомі також в ойконі- мії Болгарії. Середньовічний Чръвенъ - один із найзначніших військових, адміністративних, економічних, релігійних та куль­турних центрів Болгарії, збудований на місці ранньовізантійської фортеці VI ст., розташований 35 км південніше Русе, що на Ду­наї. За свідченням розлогої версії Житія Климента Охридського (XXIII, § 67), авторства Теофілакта Болгарського (друга пол. XI

- поч. XII ст.), Борис І (перша половина IX ст. - 2 травня 907 р.), який запровадив у Болгарії християнство як державну релігію, збудував для своїх нових єпископів сім соборів^[850], один з яких

- у Червені^[851]. За болгарським апокрифічним твором ХІ ст. “Ви- дението на пророк Исая” (§ 17) Червен разом із містами Несе- бром та Щипом заснував (насправді - розбудував) Петро ІІ Де­лян (↑ 1041 р.)^[852]. У Синодику царя Борила (1211 р.) фігурують імена трьох червенських єпископів: “мїтрополїтє чрьвєнБнстїи: Нєофїть. Калиникь. Захарїа”^[853]. Від 1235 р. Червен відомий як осідок доростоло-червенських митрополитів. Місто зруйнува­ли турки-османи у 1388 р. Того ж року була зруйнована сусідня болгарська фортеця Новград (візантійський Νεoκαστρο), уцілілі мешканці якої заснували однойменне село Новград. Місцевість відома своїми давніми скельними чернечими обителями нижньої течії р. Янтри.

Сучасний Земен - невелике містечко на заході Болгарії, відо­ме до 1925 р. як Белово. Зміна назви мала на меті відновити ім'я середньовічного населеного пункту, відомого під назвою ‘Зем- лънград', що існував неподалік в ущелині р. Струми й відомий за писемними джерелами ХІ-XIV ст. Земен відомий давнім мо­настирем св. Івана Богослова, церква якого є пам'яткою архітек­тури часів Першого Болгарського царства й датується Х ст.^[854]

Виразно болгарське походження мають імена головних пер­сонажів оповіді про хрещення новгородців. Так, у легенді фігурує ім'я Стоян, особливо популярне серед болгарів. Прямий зв'язок із героєм новгородської історії посадником Воробеєм Стоянови- чем, очевидно, має назва села давньої Південної Волині - Сто- янів - первісно (за місцевими леґендами) званого Волобоєвим/ Волобоївкою^[855]. Перша звістка про Стоянів (Stoyanow) фіґурує в документі 1501 р.^[856] На думку І. Мицька, цей населений пункт ра­ніше згадувався як Волойово^[857]: у 1463 р. якийсь “Cristinus heres de Woloyowo et Lazyska et Daczasznyky" вирішував у суді справу з Андрієм з Виткова (Andream de Vythkowo)^[858]. На користь такого припущення свідчить те, що населені пункти Старий та Новий Витків розташовані 10 км на південний захід від Стоянова і супе­речка могла виникнути між ближніми сусідами. Стояновим могла первісно зватися якась частина Волобоєва/Волоєва і якісні зміни у його планувальній організації унаслідок локації чи релокації на­селеного пункту, могли спричинитися до актуалізації локальної назви. Поборовий реєстр Белзької землі з 1507 р. трактує Стоянів як місто. Його названо ‘oppidum' у реєстрі шкод, завданих татар­ським наїздом зламу XV-XVI ст. (1499 чи 1502 р.)^[859]. Згаданий поряд зі Стояновим ойконім ‘Витків' є, очевидно, похідним від антропоніма ‘Витко', популярного серед болгарів та сербів^[860]. На концентрацію похідних від ‘Витко'ойконімів у обмеженому ареа­лі Галичини, Волині та Поділля звертав увагу В. Васильєв^[861].

Значення Стоянова цілком відповідало статусу Воробея Стоя- новича як посадника Володимира Святославовича у Новгороді на Лузі. Стоянів був пов’язаний із важливою торговельною комуні­кацією міжрегіонального значення. Як підкреслював А. Янечек, у цьому населеному пункті, розташованому на південному волин­ському кордоні, при переході через широкі трясовини, у XVI - на початку XVIZ ст. розташовувався митний пост, що контролював зовнішню торгівлю. З Прикарпаття на Волинь через Стоянів про­ходив давній соляний шлях, який перехрещувався тут із торго­вельним маршрутом, що пов’язував Поділля та Південну Волинь (через Белзьку землю) із Центральною Польщею^[862]. Транзит при­карпатської солі для Волині мав стратегічне значення. Вже зга­дувалося, що лодії з прикарпатською сіллю в ХІ ст. сплавляли волинськими притоками Прип’яті до Києва.

В аналізованій оповіді промовисте ім’я має також “Тысяц­кій Новгородскій Угоняй”. Не виключено, що це унікальне ім’я збереглося у вигляді не менш самобутнього південноволинсько- го ойконіма ‘Угнів’. Населений пункт під цією назвою (Uhnowo) вперше згадано 1388 р. у наданні плоцького і белзького князя Зе- мовита белзькому старості Павлові маєтностей у Белзькому по­віті, серед яких згадано і Uhnowo^[863]. У літературі фігурує також давніша дата першої згадки (1360)^[864], яку не вдалося підтвердити.

Угнів розташований 20 км західніше Белза. Його топографіч­не розташування при переході через багнисті розливи Солокії є важливою ознакою використання в обслуговуванні торгової магі­стралі, яка перетинала Розточчя в околицях Потелича, з’єднуючи соляні жупи Прикарпаття з Белзькою землею та Волинню. Рання метрика Потелича дає підстави вважати, що цей торговий марш­рут функціонував у ранньому середньовіччі^[865]. А потреба обслу­говування та контролю переправи свідчить про давність самого Угнева.

Не можна оминути у леґенді інформації про Володимирового тисяцького Путяту. За цим ім'ям відомий один із нащадків До- брині - Путята Вишатич, брат Яня Вишатича. Оскільки в знатних родах культивувалося ім'я предків, не виключаємо, що Добриню й Путяту, які хрестили Новгород, пов'язували родинні зв'язки. Ймовірно, що до галицького відгалуження Малковичів належав лицар Путята (потомки якого мали назвисько Путятицьких), який 1380 р. заснував с. Путятичі (нині - село Городоцького р-ну Львівської обл.^[866] Неподалік Путятичів, 5 км південніше Город­ка, відомий ще один (вже мовилося про Малковичі та Вишатичі під Перемишлем) населений пункт під назвою Малковичі (нині - с. Мавковичі), вперше згадані 1408 р.^[867]

Відантропонімні назви аналізованих ойконімів, утворені від слов'янських особових власних імен, які наявні у дуже специфіч­ному іменослові леґенди про хрещення Новгорода, є важливим свідченням переміщення леґендарної традиції далеко на північ, на береги Ільменя та Волхова саме з території Побужжя. На під­твердження цієї думки вже наводилися паралелі між західно- волинською леґендою про загибель славного города Славоя та “Сказанием о Словене и Русе и городе Словенске”. Є низка інших важливих доказів про те, що заснований у першій половині ХІ ст. волховський Новгород перейняв леґендарну традицію, яка куль­тивувалася у Новгороді Х ст., заснованому на волинській Лузі.

Сплав язичницьких, християнських та єретичних богомиль- ських вірувань, відображений в історії хрещення новгородців Йо- акимівського літопису, передбачає не лише язичницьку передісто­рію цього Нового города, але й тривалий період співіснування та контамінації згаданих релігійних традицій. Проте цього не можна сказати про Новгород на Волхові. Вже наголошувалося на тому, що сам город (укріплення дитинця) був зведений над Волховом у 1044 р. Літописні свідчення про цю подію цілковито корелюють- ся із матеріалами археологічних досліджень. Крім того, є ще один промовистий факт засвідчує брак тривалої язичницької передіс­торії Новгорода на Волхові - брак язичницьких некрополів у його найближчих околицях.

Ця обставина змушувала дослідників поставити перед собою курйозне, на перший погляд, запитання: чи помирали давні нов­городці?: “Если языческий Новгород просуществовал свыше ста лет, то где же курганное поле, подобное гнездовскому? Оно ведь должно было бы занимать площадь в несколько квадратных ки­лометров. Однако такого поля в окрестностях Новгорода нет. Не было его и на той территории, которую при своем расширении занял город. Правда, в центре Новгорода, на Ярославовом двори­ще, где впоследствии расположился княжеский дворец, а затем вечевая площадь, был в предвоенные годы обнаружен язычес­кий могильник, но крохотный. Кроме того, неподалеку от Нов­города, в селе Болотове, еще в начале XIX века основоположник русской курганной археологии Ходаковский раскопал большую сопку, которую называли могилой Гостомысла, но этот курган был единственным. Вот и возникает вопрос: умирали ли древние новгородцы в Х веке?”^[868] Відповідь на це риторичне запитання передбачає усвідомлення того факту, що низка документальних свідчень Х ст. про Новгород ніяк не пов'язана з берегами Волхо­ва, а стосується дитинця майбутнього Володимира-Волинського та поселенської агломерації Х ст., що розрослася навколо нього. Новгородці Х ст., звісно, помирали. І їхні могили у вигляді ве­ликих курганних кладовищ археологи досліджують на берегах волинської Луги.

Приклади того, що на берегах Волхова прижилися леґенди Побужжя й збагатилися місцевими топонімічними орієнтирами, не мають дивувати, як не дивує сучасників факт збереження у пів­нічних билинах сюжетів, співзвучних із літописними фактами, та оповідей про історичних персонажів, які ніколи не відвідували околиці Ладоги чи Великого Новгорода.

До числа сюжетів, що не мають жодного стосунку до північ­них околиць Руси, належить і оповідь про легендарного словен­ського старійшину (посадника) Гостомисла, яка з початку XV ст. фіґурує у деяких літописах, “Сказании о Словене и Русе и городе Словенске” та Йоакимівському літописі, у викладі В. Татіщева.

У комісійному списку Н1Л молодшого зводу Гостомисл роз­починає перелік новгородських посадників^[869]. У С1Л його ім'я пов’язують із часом заснування Новгорода: “Словѣне же, при- шедъше с Дуная, сѣдоша около озера Ильмеря и прозвашася своимъ именемъ, и здѣлаша град, и нарекоша и Новъгородъ, и посадиша и стареишину Гостомысла”^[870]. Таку ж коротку звістку містить і Н4Л^[871]. За Воскресенським літописом, Гостомисл пора­див запросити варягів від пруссів: “И въ то время въ Новѣградѣ нѣкый бѣ старѣйшина именемъ Гостомыслъ, скончаваеть житіе, и созва владалца сущая съ нимъ Новаграда, и рече: “совѣтъ даю вамъ, да послете въ Прускую землю мудрыя мужи и призовете князя отъ тамо сущих родовъ”^[872].

“Сказание” називає Гостомисла старійшиною та князем і по­відомляє про його нащадків - сина, названого молодшим Слове- ном, та онука Ізбора. Автор “Сказания” повідомив про поховання Гостомисла на місці, званому ‘Волотово’, і розповів Гостомисло- ву пораду запросити до Новгорода правителів із Прусської землі, звідки й прийшов Рюрик із братами Синеусом та Трувором^[873].

Найрозлогіше про Гостомисла та його рід розповідає Йоа- кимівський літопис, за яким Гостомисл був сином Буривоя:

“Буривой, имѣя тяжку войну съ Варяги, множицею побѣжда- ше ихъ, и облада всю бярмию до Кумени; послѣди при оной рѣцѣ побѣжденъ бысть, вся свои вои погуби, едва самъ спасеся, иде во градъ бярмы, иже на островѣ сый, крѣпцѣ устроенный; (18.) идѣже Князи подвластнїи пребываху, и, тамо пребывая умре; Ва­ряги же абїе пришедшие, градъ великій и прочіи обладаша, и дань тяжку возложиша на Славяны, Русь и Чудь. (19.)

Людїе же, терпяху тугу велику отъ Варягъ, пославше къ Бу- ривою испросиша у него сына Гостомысла, да княжитъ во велицѣ градѣ; и егда Гостомыслъ прія власть, абїе Варяги бывшіе овы изби, овы изгна, и дань Варягомъ отрече, и шедъ на ня, победѣ, и градъ во имя старѣйшаго сына своего Выбора при морѣ построи, (20.) учини съ Варяги миръ, и бысть тишина по всей земли. Сей Гостомыслъ бѣ мужъ елико храбръ, толико мудръ, всѣмъ сосѣдомъ своимъ страшный, а людимъ его любимъ расправы ради и право­судія: сего ради вси окольны чтяху его, и дары и дани дающе, купуя миръ отъ него. Многи же князи отъ далекихъ стран прихо- ждаху моремъ и землею послушати мудрости, и видѣти судъ его, и просити совѣта и ученїя егояко темъ прославися всюду”^[874].

Четверо Гостомислових синів померли ще за його життя, а троє доньок вийшли заміж за сусідніх князів. Гостомисл пережи­вав через відсутність нащадків. Якось віщуни розтлумачили його сон, передбачаючи, що один із синів його середньої доньки Уміли стане його спадкоємцем. Перед смертю Гостомисла старійшини підвладних йому земель відправили до варягів послів просити в князі сина Уміли. Так до Новгорода прийшов Рюрик із братами Синеусом та Трувором.

Очевидно, у цьому повідомленні відобразилися події ранньої чеської історії, персонажі якої мають близькі за звучанням імена, на що вже вказувалося в літературі^[875]. Ім'я Буривоя асоціюється з першим історичним чеським князем кінця IX ст. Борживоєм/ Боривоєм (ч. Bofivoj), сучасником і васалом великоморавського князя Святополка. Борживой походив із чеської династії Пшеми- слідів, його батьком був Гостивіт (ч. Hostivit), ім'я якого відпо­відає Гостомислу Йоакимівського літопису. Дружину Борживоя звали Людмилою (ч. Ludmila), ім'я якої перегукується із іменем доньки Гостомисла Умили.

Хрещення Борживоя та Людмили. Крумловський ілюстрований кодекс (Liber depictus). XIV ст.

За Йоакимівським літописом, Буривой “облада всю бярмию”. Назва цієї північної історичної области, ймовірно, трансформу­валася із Богемії (лат. Boiohaemum). До того ж, згаданий В. Таті- щевим ‘градъ великій' відповідає великоморавському столичному центру - Велеграду (ч. Veligrad, Velehrad).

Вірогідно, що в аналізованому повідомленні Йоакимівського літопису на леґенди чеського походження нашарувалися також історичні реалії південного узбережжя Балтики. У цьому кон­тексті згадують Велеград ободритів, знаний німецьким хроністам як Маґнополіс та Мекленбурґ, а в пізньолітописному Гостомислі вбачають ободритського князя Гостомисла^[876]. Все ж факт повно­го збігу трьох імен з Йоакимівської оповіді (Буривой, Гостомисл, Умила) із сюжетом з чеської історії (Hostivit, Borivoj, Ludmila) є дуже промовистим. І промовляє він за волинське посередництво появи цієї леґенди на берегах Волхова. Цей відступ від аналізу релігійної ситуації у Побужжі Х ст. є ще однією ланкою у низ­ці доказів, які переконують у тому, що Новгород на Волхові пе­рейняв низку найдавніших леґенд від Новгорода на Лузі, а вже з тамтешніх усних переказів вони були перейняті російською пізньолітописною традицією.

Власне Побужжя та Посяння у Х ст. були тими територіями, де Русь контактувала із правлячими династіями Центральної Єв­ропи (нагадаю чеське одруження Володимира, від якого народив­ся первісток Вишеслав). Можливість засвоєння генеалогічних леґенд чеського походження на цих теренах доводить промовиста назва прикарпатського Перемишля, яку трактують як свідчення його заснування/володіння чеськими Пшемислідами^[877]. Про мож­ливі чеські інспірації появи назви Перемишля писав також І. Ми- цько, який, окрім того, розглядав появу під Києвом топонімів Вишгород та Гостомишль у зв'язку із можливим спорідненням княгині Ольги з чеськими Пшемислідами^[878].

Чеські впливи неминуче мали заторкнути і релігійну сферу. Проте, як підказує леґенда про хрещення новгородців, у середині Х ст. у Побужжі побутувало також християнське єретичне вчення болгарського походження. Богомильська передісторія Прикарпат­тя та Побужжя вірогідна не лише з огляду на вкорінення яскравих дуалістичних поглядів у народному світосприйнятті українців, що підкреслювали М. Драгоманов, М. Грушевський та інші на­уковці. Близьке болгарське сусідство підтверджують джерела та археологічні дослідження.

Дослідники неодноразово підкреслювали, що в ‘‘Діяннях угрів” (“Gesta Hungarorum") Аноніма під час завоювання замель за Карпатами угри зіткнулися з болгарами. Те, що болгарські во­лодіння доходили до Карпат, доводять також контакти між імпе­ратором Священної Римської імперії Арнульфом і болгарським царем Володимиром. Імператор у 892 р. воював із Святополком Моравським і просив Володимира, аби той не дозволяв морав'я- нам купувати сіль у своїй державі. Як доводить Л. Войтович, йшлося про сіль із закарпатського Солотвино^[879]. Важливим до­казом болгарської присутності у реґіоні до початку ХІ ст. є кири­личний напис на надгробній плиті болгарського князя Пресіяна, віднайденій у Михайлівцях (Словаччина), яка засвідчує, що на-

Напис на надгробній плиті болгарського князя Пресіяна. Михайлівці, Словаччина (за В. Ткадлчіком)

родився у 996/7, а помер у 1060/61 роках: “Сьде лежит^ъ / кънд/ь / Презіанъ / * в лѣто ^SΦE / ↑ в лѣто ^SΦ'Θ" ^[880].

Не виключено, що на території Волинської землі перебував син болгарського царя Симеона (f 927) Боян, з яким І. Мицько пов’язує південноволинські Бояничі^[881]. Спираючись на гіпотезу про болгарське походження княгині Ольги, А. Нікітін стверджу­вав, що болгарський царевич Боян міг бути її рідним братом^[882]. Становленню русько-болгарьких контактів сприяло близьке су­сідство обох держав. На зламі ІХ-Х ст. Болгарія межувала з Рус­сю не лише у Причорномор’ї, але й від південного заходу. Для порівняння додам, що відстань у 400 км між волинським Володи­миром та словацькими Михайлівцями зіставима із відстанню між Старою Ладогою та Псковом. Показово, що шлях із Володимира до Києва довший приблизно на 100 км.

У релігійному конфлікті, про який мовиться в аналізованій оповіді про хрещення Новгорода, не обійшлося і без трагічних обставин для його головної дійової особи: “Народъ же оныя страны, разсвирѣпѣвъ, домъ Добрынинъ раззориша, имѣніе разграбиша, жену и нѣкіихъ отъ сродникъ его избиша”^[883]. З кон­тексту цієї згадки цілком зрозуміло, що родинний осідок Добри- ні розташовувався десь поблизу Новгорода. За щасливим збігом історичних обставин, цю місцевість можна локалізувати поблизу сучасного волинського Володимира в околицях сучасних Будяти- чів, Калусова та Низкиничів, про що свідчить низка промовистих історичних та топографічних аргументів, про які йшлося на по­чатку цього дослідження.

У родинних маєтностях Добрині переплелися долі ключових персонажів руської історії середини Х ст. - як самого Добрині, його сестри Малуші, так і осіб княжого роду - Святослава та його сина Володимира. Звістка про пограбування будинку та маєтку Добрині і побиття його жінки та “нѣгіихъ отъ сродникъ его” до­водить, що збережені в Йоакимівському літописі події відбували­ся на берегах Бугу, Луги і Смочі.