§ 2. Дуалістичні богомильські впливи на Русі
На територію Руси поширилися і богомильські погляди. Дослідники погоджуються з тим, що дуалізм богомилів переплітався з язичницьким віровченням, і цей своєрідний ідейний синтез був характерний для світогляду певної частини населення Руси[817].
Засновником цього єретичного руху був болгарський священик Богомил, який жив та проповідував у період царювання Петра (927-969 рр.) та був пов’язаний із нижчим кліром. Перше достовірне свідчення про богомилів є в листі константинопольського патріарха Феофілакта болгарському цареві Петрові, у якому є поради, як боротися з єретиками, що проповідують у Болгарії. Відомості про релігійні переконання богомилів відомі за твором “Бесіда проти богомилів” болгарського книжника X ст. Козми Пресвітера[818].
Віровчення болгарських богомилів (детально проаналізоване в працях болгарських учених, зокрема Д. Ангелова та Й. Іванова)[819], має виразний соціальний підтекст, який проявляється у ворожому ставленні до багатства та симпатії до бідности. Тексти, що викривають богомилів, акцентують увагу на їхньому негативному ставленні до церковної та світської влади, проте їх соціальна програма була значно ширшою. Аскетичну спрямованість богомиль- ських поглядів демонструє їх помірність у їді та питті (відмова від вина та м’яса), скромний одяг та утримання від шлюбів. Болгарські богомили також заперечували низку християнських постулатів та атрибутів, як наприклад: Старий Завіт, літургію, мощі, хрест, ікони. Богомили не практикували будівництва церков та не визнавали церковної ієрархії. Через це про матеріальну складову їхнього єретичного руху є мало відомостей.
Богомили доволі докладно розвинули свої дуалістичні погляди і приділяли велику увагу поясненню ролі злої сили. Згідно з їхнім вченням, споконвіку існував Бог, який мав безтілесну та людиноподібну природу. Господь створив Всесвіт та численне ангельське воїнство, яким управляли їхні керівники.
Бог також створив свого головного помічника, відомого як Самаїл (Σαμαηλ) чи Сатанаїл (Σαταναηλ). Щодо його статусу та походження є суперечності. Згідно з одними свідченнями, він був звичайним ангелом, якого вигнав Бог. За іншими, Сатанаїл був Його первородним сином, управителем Всесвіту та керівником ангелів. Сатанаїл позаздрив славі Отця, спокушаючи деяких ангелів створити власне царство, за це його скинуто з неба на землю. Пізніше, за згодою Господа, він став організовувати земне життя, проявляючи свої творчі здібності. Сатанаїл створив Адама та Єву, у яких Бог вдихнув душу. Він також створив Рай і ввів туди перших людей. Аби створити рід, Сатанаїл у вигляді змія спокусив Єву. Розгніваний діями Сатанаїла проти людей, Бог покарав його, позбавивши божественного образу, одягу та творчої сили, і той став похмурим та потворним.Дуалістичний характер християнських вірувань у народній інтерпретації особливо виразно проглядається в українських фольклорних текстах, що, зокрема, відзначив М. Драгоманов: “Коли взяти пам'ятки “народньої мудрости”, такі як легенди, пісні, прислів'я українські, та по них характеризувати народню релігію, то побачимо, що в ній, над ґрунтом натуралістично-політеїстичним лежить найбільше кора релігії їх маніхейсько-бого- мильської, як і в болгар, сербів і в великоросів, так що, коли б треба було застосувати до якоїсь із історичних релігій наш нарід, то я б застосував його скоріше всього до богомильства і наперед хвалюся, що переможу кожного свого противника в науковому спорі про цю справу”[820].
Глибоку вкоріненість богомильського дуалізму на українських землях відзначив також М. Грушевський. Досліджуючи фольклорні матеріали з теренів Західної України, він стверджував: “В західноукраїнських переказах ся дуалістична космогонія виступає нині багатше й яскравіше, ніж де-небудь: чи то у великоросів, білорусів, фінів, чи у балканських народів, навіть в Македонії й Боснії - сих найбільш засиджених богомильських гніздах! Як було зазначено, у нас, спеціально в Західній Україні, ся космогонія входить як складова частина в ширшу історію, свого роду народну біблію, від початку до кінця перейняту дуалістичною ідеєю.
Тому, допускаючи можливість безпосереднього черпання з різних апокрифічних джерел (з котрих черпали також і богомили), я в поширенні сеї космогонічної повісті багато кладу-таки на богомильські впливи, і повторення аналогічних мотивів в болгарських чи боснійських оповіданнях або в зізнаннях західних дуалістів вважаю спільною спадщиною дуалістичної доктрини, а не припадковими подібностями в апокрифічних запозиченнях!”[821]Величезний пласт апокрифічних фольклорних матеріалів проаналізував І. Франко у 5-томному виданні “Апокрифів і легенд з українських рукописів”[822]. Але і ця монументальна праця не вичерпує усього спектру апокрифічних творів українського походження. Учений не реалізував свого наміру видати 6-й том цієї праці, як і другу частину 5-го тому “Леґенд про святих”, що мала містити три розділи (“Віднайдення святих речей (обретенія)”, “Архангельські чуда”, “Повістеві та новелістичні теми”)[823].
Розповсюдження на західноукраїнських землях апокрифічних фольклорних творів, пройнятих дуалістичною ідеєю, дає підстави говорити про поширення богомильських впливів на цих теренах із найдавніших часів. До цієї думки схиляє датування і географія поширення “Бесіди проти богомилів” Козми Пресвітера.
Звістка про найдавніший рукопис книжки фіґурує у повідомленні соловецького ігумена Досифея. Переписуючи “Бесіду” в 1492 р., він описав її протограф: “писана на хартїи, есть еи за пдтсоть лѣт”[824]. Дослідники обережно ставляться до датування пергаментного оригіналу Досифея Х ст. Проте “Бесіда” була відома на Русі вже наприкінці 60-х рр. ХІ ст. Це доводить аналіз тексту твору, відомого під заголовком “Заповѣди сватыхъ йець къ исповѣдающемъ са сыномъ и дщеремъ” (за іншими заголовками - “Заповеди митрополита Георгия”, “Устав белечский”), автором якого вважають грека з походження Георгія, який займав київську митрополичу кафедру в 1062-1079 рр. Порівняння тексту “Бесіди проти богомилів” із “Заповідями” доводить, що авторові останньої був відомий потибогомильський твір Козми Пресвітера як компіляція, знана за текстами Устюзької та Іосафовської кормчих і Толстовського збірника.
У зв'язку з цим логічною є думка, що перенесення антибогомильського твору Козми Пресвітера в Русь було викликане потребами Руської церкви захистити себе від нападок єретиків. Як припускав Ю. Бєгунов, Георгій Грек привіз зі собою з Константинополя болгарську Кормчу, в складі якої вже була компіляція проти богомила Федора. Прямих зв'язків із Болгарією на той час уже не було, адже Перше Болгарське царство перестало існувати в 1019 р. й підпорядковувалося Візантії до 1187 р..[825]Особливу наукову вагу має фрагмент т зв. Галицького пергаментного списку “Бесіди”. Його орфографічні та фонетичні особливості не виходять за межі ХІІІ ст. та вказують на півден- норуське походження. Аналізуючи збережений уривок тексту, Ю. Бєгунов дійшов висновку, що він є залишком повного галицько-волинського списку другої половини ХІІ ст. Важливим зауваженням дослідника є те, що первісна болгарська орфографія “Бесіди” у цьому списку зазнала великих змін. Це свідчить про те, що її текст до того неодноразово переписувався, і про його тривале побутування у руському (вірогідно - саме волинському) мовному та книжному середовищі[826].
Як припускає Ю. Бєгунов, списки “Бесіди” могли з'явитися на Русі досить рано. Їх могли привезти воїни Святослава 971 р., свита київського митрополита з Охрида болгарина Михаїла (988991 рр.) чи посланці болгарського царя Романа-Симеона (кінець
Галицько-волинський уривок “Бесіди проти богомилів”.
Козма Пресвітер. Друга половина ХІІ ст. Арк. 1 зв.
80-х -90-ті рр. Х ст.)[827]. Водночас, болгарське походження тексту “Бесіди проти богомилів” Козми Пресвітера ставиться під сумнів. Зокрема звучали спостереження, що ‘земля Болгарська' згадується у тексті як чужа авторові та його читачам територія, а ‘сии лета' протиставляються звістці про часи царя Петра, попа Богомила й Іоанна Екзарха. Немає у “Бесіді” й звернення до болгарської пастви [828].
Крім того, у Болгарії не збереглося повних списків твору Козми Пресвітера. Цілком вірогідно, що твір написав болгарин саме на Русі, найвірогідніше - на Галицько-Волинських землях. Про це свідчать зміни у болгарській орфографії галицько-волинського пергаментного списку “Бесіди” другої половини ХІІ ст. Твір призначався для боротьби з місцевими проявами богомильства, відголоски якого виразно проступають у пройнятих дуалістичною ідеєю західноукраїнських апокрифічних фольклорних творах. Для прикладу, вже на зламі XVII-XVIII ст. Климентій Зиновіїв, збираючи фольклор на Волині та Київщині, записав прислів'я: “Чорнад риза не спасет и не погубитъ бѣла, если будет чинити добры дѣла”[829]. У цьому афоризмі, що побутував у народному середовищі, використано один з виразів слова 9 “Бе сіди” Козми Пресвітера.У контексті поширення богомильських ідей на західноукраїнських землях розглянемо й дуже специфічний текст, щодо якого, думки науковців радикально розділилися. Одні вважають його правдивим, інші вбачають у ньому фальсифікат, ще інші - компіляцією із достовірних джерел. Ідеться про фрагмент тексту Йоакимівського літопису з оповіддю про хрещення жителів Новгорода, що дійшло до нас лише в складі “Історії” В. Татіщева[830]. Внаслідок аналізу тексту випливає, що його основою могло стати оригінальне джерело про міжконфесійний конфлікт другої половини Х ст. у Новгороді на волинській Лузі. Збереглася ця леґенда на російській Півночі й була пов'язана із заснованим у середині ХІ ст. Новгородом на Волхові. Подібно до цього збереглися й старини (билини) київського циклу, у багатьох з яких головними героями є історичні персонажі волинського та галицького походження.