Найдавніша київська оповідка про хрещення князя Володимира

Апостол Андрій воздвигає хрест на київських горах. Мініатюра Радзивілівського літопису.

Ідеологема “Новий Єрусалим” відіграла провідну роль у встанов­ленні сакральної ідентичності Києва. Перенесення на Русь єрусалим­ської ідеї і набуття Києвом статусу святого міста відображено вже на са­мому початку “Повісті врем'яних літ”. Розпочавши розповідь про історію людства після потопу, від синів Ноя, літописець доводить її до розселення слов'ян, далі звужує тему до Русі, полян і київських гір, куди прийшов апостол Андрій. “Приде и ста подъ горами на Березѣ, и за- оутра въставъ рече к сущимъ с нимъ оученикомъ: видите горы си", ко на си\ъ горахъ въси"еть Благодать Божи, имать и городъ великъ Быти, и церкви мьногы имать Богъ въздвигнути. И въшедъ на горы сиа и Благослови, и постави крестъ. И помолився Богу, и сл^зе съ горы се", идеже послеже Бысть Киевъ, и поиде по Днепру гор^”^[49]. Це апос­тольське пророцтво є знаком “духовного первородства” сто­лиці Русі відносно всіх східнос­лов'янських міст. Та головне значення руської місії апостола Андрія, який учив у Синопі, потім прийшов у Корсунь, звідки піднявся Дніпром до Києва, полягає в освяченні ним київських гір. Тут явно міс­титься натяк на перенесення апостолом сакрального простору від єруса­лимської горниці, де Андрій отримав Святого Духа і з ним дар учитель­ства, на київські терени. Вважають, що наведений уривок включено до літопису на початку ХІІ ст., коли було складено “Повість врем'яних літ”^[50].

Апостол Андрій.

Мозаїка “Євхаристія”, фрагмент. Софія Київська, головний вівтар. 1011—1018 рр.

Апостол Андрій.

Мозаїка “Євхаристія”, фрагмент. Михайлівський Золотоверхий собор Києва, головний вівтар. 1108—1113р.

Але, як зазначалося у Вступі, “прив’язування” до Києва єрусалимської ідеї більш давнє, бо вона імпліцитно присутня у включеному до “Повісті врем’яних літ” під 987 р. її найдавнішому фрагменті — “Промові філософа”. “Промова”, що є доволі розлогою оповідкою про початковий момент на­вернення Володимира, ставить особливий акцент на боротьбі єдинобожжя з язичництвом та на марноті й безславному кінці останнього. Грецький (ві­зантійський) філософ-місіонер, стисло передаючи Володимирові зміст Священної історії, розглядає її події крізь ідею знайдення “народом Божим” Святої Землі й завершує цю епопею згадкою про чудо Зішестя Святого Духа на апостолів у Єрусалимі на день П’ятидесятниці, після чого вони розійшлися по всьому світу, навчаючи і хрестячи водою. Попри про­стоту, на перший погляд, викладу і, здавалося б, цілком зрозумілий суто місіонерський контекст “Промови”, пам’ятка ця має глибокий підтекст і колосальний духовний та історико-культурний зміст, вміщуючи в собі значний комплекс цивілізаційних та церковно-політичних ідей. Досить сказати, що кульмінаційне в оповідці свято П’ятидесятниці отримує в цю добу особливий місіонерський зміст для імператорів Македонської динас­тії, які акцентували свою рівноапостольність^[51].

Для вірного розуміння “Промови філософа”, її походження, місця й значення у вітчизняній історії та культурі, слід враховувати весь комплекс чинників, які викликали пам’ятку до життя. Особливо важливо при цьому брати до уваги церковно-конфесійний чинник, якому не надавалося на­лежної ролі при дослідженні “Промови філософа”.

Вивчаючи пам’ятку у такому контексті, необхідно з’ясувати, яким чином здійснювалася рецепція східнохристиянської духовності у новому історико-культурному середовищі, тобто, що “відбиралося” з традиційного християнського фонду, як “заломлювалася” християнська традиція на ки­ївському терені з урахуванням потреб давньоруського суспільства.

Утвердження християнства на теренах Русі-України було закономірним результатом її економічного та суспільно-політичного розвитку, що прохо­див під впливом як могутньої Візантійської імперії, так і слов’янських країн дунайсько-балканського регіону, зокрема Болгарії. Сучасна наука визначає характер впливу візантійської і давньоруської культур у категоріях діалогу. Русько-візантійський (як і русько-балканський взагалі) діалог, що стоїть біля витоків вітчизняної культури, розглядається дослідниками як довго­діючий структурний фактор історії східнослов’янської культури, а не лише як епізод для вивчення давно минулої доби. “Візантинізм” вважають все­ленським феноменом, який означає “літургізм, примат духовності, місти­цизм”, зумовлені особливостями східного християнства. “Візантинізму” властиві ірраціональне сприйняття світу, своєрідний “космізм”, синтез осо­бового начала і соборності, теоцентризм на противагу ренесансному антро­поцентризму західної культури і “синергизм” (співдію, співдружність)^[52].

Певна річ, що проблема культурної взаємодії Візантії і Русі не може роз­глядатися в контексті пристосування слов’янської культури до візантійських зразків. Найбільш адекватною категорією, яка пояснює механізм культурної взаємодії Візантії і слов’ян, є поняття translatio — переносу, перекладу, що передбачає і момент придбання, запозичення, і оригінальну творчість^[53].

Оскільки християнізація Русі-України відбувалася не ізольовано і вве­дення нової релігії проходило під впливом слов’янських країн Балкан- ського півострова, хід християнізації яких був взаємопов’язаним, обумов­леним спільними для Південно-Східної і Східної Європи чинниками, особливе місце в цьому процесі належало міжслов’янським культурним зв’язкам. Для позначення культурної спільності південних і східних слов’ян, які перебували під безпосереднім впливом Візантії, сучасною на­укою прийнятий термін “православне слов’янство” (Slavia Orthodoxa)^[54]. Ут­вердження ідеологічної (за тієї доби переважно релігійної) єдності багато­разово посилювало міжслов’янське культурне спілкування, що здійсню­валося на підгрунті спільної слов’янської писемності.

Хрещення Великоморавії і Болгарії передувало хрещенню Русі, тому південнослов’янські країни могли слугувати для Київської держави тим на­очним взірцем, що ілюстрував наслідки такого важливого і відповідального кроку, як запровадження нової державної релігії. Болгарія до того ж сама мала досить тісні й тривалі контакти з Візантією, часом безпосередньо вхо­дячи до складу імперії, тому можна вважати, що візантійський вплив вияв­лявся не лише у прямому спілкуванні русів з візантійцями, а й в опосеред­кованому розповсюдженні ідей візантинізму через болгарську культуру.

Винайдена Кирилом і Мефодієм абетка з самого початку була призна­чена для створення слов’янської літературної мови як мови сакральної. Ця новостворена літературна мова виявила свої позитивні якості передусім як вдалий засіб масового прилучення слов’ян до християнської віри, тобто як знаряддя оглашення — катехізації. “И ради кшшд Gλok⅛h⅛, "ко слышаша величь" Божи" своимъ "зыкомъ, — записав автор “Повісті врем’яних літ”^[55].

Певна річ, що на Русі, як і в інших європейських державах, які при­йняли християнство, література була спочатку переважно культовою і ви­ключно перекладною: без неї не могла здійснюватися ані практична діяль­ність, ані духовна освіта кліру, ченців і мирян.

З кінця Х—ХІ ст. на Русі розповсюджуються численні твори візантій­ської християнської літератури, які були перекладені у Болгарії діячами “золотого віку” болгарської літератури. Саме на засвоєння традицій візан­тійського культурного кола, що прийшли з Болгарії, були спрямовані го­ловні зусилля давньоруських книжників.

Коли останні познайомилися з пам’ятками візантійської і давньобол- гарської християнської літератури, з системою її жанрів, з арсеналом ху­дожніх засобів, у них з’явилася можливість і потреба писати власні літера­турні твори. До перших вітчизняних літературних творів належить “Повість врем’яних літ” — найдавніший літопис Русі-України, у складі якого збе­рігся Початковий звід 996—997 рр., що містить у собі “Промову філософа”.

софа”. Звертає на себе увагу той факт, що “Промова філософа” складає собою половину сказання про хрещення Русі, отже, даний фрагмент є го­ловним в описі княжіння Володимира; згідно з літописною концепцією, саме під впливом цієї промови князь і прийняв нову віру, тобто звершив головну справу свого життя — навернув Русь у християнство, що, своєю чергою, стало центральною подією її історії. Варто уваги те, що 996 р., тобто у 10-річний ювілей зустрічі Володимира з грецьким місіонером, відбулося освячення Десятинної церкви, яка знаменувала собою утвердження хрис­тиянства на Русі.

“Промова філософа” складається з кількох частин. Спочатку стисло пе­редано зміст ветхозавітних книг, де викладено біблійну історію від Адама до падіння Єрусалима та першого зруйнування храму. Далі цитуються книги пророків, причому цитати згруповані за такими сюжетами: пророцтво про розсіяння Ізраїлю, про закликання нових народів, про прихід Месії, про Страсті Господні та Його Воскресіння. Третю частину складає стислий ви­клад євангельської історії. Завершується “Промова філософа” теоретичним коментарем основних подій християнської історії — Різдва, Розп’яття, Хре­щення Христового. Потім подається розповідь про Страшний Суд, яка під­кріплюється вагомим “аргументом”: місіонер показує Володимиру запону (пелену) з зображенням “Судища Господнього”. На ній праворуч були зоб­ражені праведники, які прямували в Рай, а ліворуч — грішники, які йшли на муки вічні в пекло. Виступ філософа справив на Володимира величезне враження, хоча й не спонукав його до остаточного рішення.

Грецький філософ показує запону Володимиру.

Найбільш за все в тексті вражає величезна перевага ветхозавітного ма­теріалу: 55,6% взято з Вось- микнижжя, 23,3% — з Проро­ків і лише 12,5% присвячені Христу^[56]. Причому викладені в “Промові” основні події вет- хозавітної історії розгорта­ються в самому Єрусалимі й довкола нього, тобто на Святій Землі, звідки апостоли розі­йшлися по всьому світу, не­сучи народам слово Спасіння. У цьому феномені вбачаємо свідомий акцент на єрусалим­ській ідеї, що є наскрізною у Ветхому і Новому Завітах.

“Промова філософа” привернула увагу багатьох дослідників давньору­ської історії і культури. З’ясовуючи питання походження пам’ятки, майже всі вчені дійшли висновку, що вона спочатку існувала як самостійний твір, який згодом був уплетений у тканину літописної розповіді. М. Нікольський при цьому посилався на “Слово о бытии всего мира” та “Слово изъ Палеи выведено на Жиды”, зміст яких співпадає з “Промовою філософа”^[57]. Однак, як показав О. Шахматов, обидва згадувані Нікольським твори, яв­ляють собою переробку “Промови філософа” із залученням інших дже­рел^[58]. Сам О. Шахматов, звернувши увагу на подібність пам’яток, що роз­повідають про охрещення болгарського царя Бориса і київського князя Володимира, схилявся до думки, що напевно вже у Х—ХІ ст. існував бол­гарський переказ про навернення Бориса слов’янським первоучителем Константином Філософом, і цей переказ був використаний руським літо­писцем. Зіставивши пам’ятки Борисового і Володимирового хрещення, О. Шахматов визначив 9 пунктів, що зближують ці пам’ятки, і виснував: “руський переказ перелицював болгарський”^[59]. О. Шахматов писав, що джерелом, звідки взято “Промову філософа”, була розповідь про охре- щення Бориса греками і, можливо, укладач Найдавнішого зводу познайо­мився з цією історією завдяки болгарському літописанню. О. Шахматов навіть вважав аналогічні свідчення візантійських хронік “грецькою версією болгарської легенди”^[60]. Пізніше, переглянувши свою точку зору, він ствер­джував: “Після багатьох вагань я схиляюся до думки, що “Промова філо­софа” не існувала в окремому від літопису вигляді, що вона складена літо- писцем”^[61].

В. Ламанський, виходячи з даних Житія Константина, визнавав, що “Промова філософа” є твором Константина Філософа, зверненим до ру­ського кагана, адже факт хрещення русів у другій половині 60-х рр. ІХ ст. є достовірним, бо про нього свідчить патріарх Фотій у своєму Окружному посланні^[62].

В. Істрін також не мав сумнівів у тому, що “сказання про прихід філо­софа до Володимира існувало і в окремому вигляді раніше, ніж потрапило у ту чи іншу літописну збірку”, і що воно спочатку містилося у Хронографі

за великим викладенням, складеним на Русі на основі даних Хроніки Геор­гія Амартола та його продовжувача^[63].

На думку Д. Лихачова, “Промова філософа” лише “зовні прикріплена до Володимира” і належить до жанру творів про хрещення царя-язичника грецьким проповідником. Вона є поширеним у християнській учительній літературі сократичний діалогом: між двома особами — язичником (царем, князем, халіфом) і грецьким ієрархом відбувається диспут про віру. Цей диспут спрямовується стислими і нечисленними запитаннями язичника, сама ж розповідь зосереджується у докладних відповідях християнина, кот­рий принагідно викладає основи православного віровчення. Д. Лихачов певен, що “Промова філософа” — руський твір, складений з метою пропа­ганди християнства на Русі у традиційних формах, на основі руського ком­пілятивного хронографа. Можливо, гадає вчений, “Промова філософа” була створена автором “Сказання про розповсюдження християнства на Русі”^[64]. Пізніше Д. Лихачов назвав цей фрагмент літопису “першим ком­пілятивним твором руської літератури” і датував його кінцем Х ст. Він оха­рактеризував “Промову філософа” як викладення всесвітньої історії з християнської точки зору, причому це викладення донині вражає своєю “педагогічністю”. Вчений звернув увагу на те, що у “Промові філософа” ще не осмислено значення прийняття християнства руським народом^[65].

М. Брайчевський гадав, що “Промова філософа” була виголошена Ки­рилом Філософом влітку 860 р. в Софії Константинопольській і звернена до київського кагана Аскольда, який щойно перед тим уклав переможний мир з імператором Михаїлом ІІІ; фіналом “Промови” було хрещення ки­ївського володаря. Цей твір, як вважав історик, був запозичений з “Літо­пису Аскольда” і вставлений до зводу 1037 р. книжниками Ярослава; до Володимира ж цей твір жодного відношення не мав^[66]. На жаль, історик чо­мусь зовсім не врахував висновків щодо цієї пам’ятки лінгвіста О. Львова, про які йтиметься нижче.

Як бачимо, питання про походження “Промови філософа” вирішува­лося науковцями в контексті власних концепцій генези руського літопи­сання, залишаючись, по суті, остаточно не з’ясованим. Якісно новим ета­пом у вивченні пам’ятки стало її грунтовне історико-лінгвістичне дослідження, котре здійснив О. Львов. Вивчивши характерні особливості мови пам’ятки, він переконливо довів, що за своїм змістом і метою — це твір старослов’янської літератури, перекладений з грецької мови. У процесі використання в різних слов’янських країнах пам’ятка неодноразово реда­гувалася і лише згодом потрапила на Русь. Отже, вважає О. Львов, “Про­мову філософа” неможливо визнати твором руського літописця; він лише включив цей твір до літопису із заміною в ньому деяких слів, як от: Мдхъ- метъ на Бохъмитъ, срдцини на водъгдры тощо, а також переадресування всіх питань, звернених до філософа, князю Володимиру. Крім того, літо­писцю належить інтерполяція, яка повідомляє, що люди почали вірувати гаям, джерелам і рікам. Внаслідок цього склалося враження, що “Промова філософа” — “спеціальний” твір, складений для Володимира і звернений до нього.

Загалом О. Львов вважає “Промову філософа” пам’яткою християн­ської учительної літератури, яка спочатку існувала в грекомовному варі­анті і у ІХ ст. була перекладена у Моравії на старослов’янську мову. Зго­дом пам’ятка побутувала у Східній Болгарії, де була піддана грунтовній редакції: заміні одних слів іншими, одних цитат іншими, одних грама­тичних форм іншими. Характерні особливості “Промови філософа” дають змогу визнати, що вона пристосовувалась до живої мови, вірогідно, чехів, болгар і східних слов’ян. Але “Промову” не можна вважати стан­дартним місіонерським текстом, який застосовувався греками для навер­нення варварів^[67].

Притаманне цьому твору вільне препарування текстів церковних книг та їх майстерне сполучення міг виконати лише достатньо підготовлений для цього книжник. Це було під силу ерудованому проповіднику, котрий отримав завдання будь-що досягти того, аби в результаті його роз’яснень людина (чи люди) охрестилася. “Промова” містить деякі апокрифічні риси, що відрізняють її зміст від канонічного тексту Біблії. У низці випадків з’являється “сотонд” всупереч біблійному тексту. Сатана радіє “w прокл#тьи земл#”, вчить Каїна, як можна вбити брата. Апокрифічною є розповідь про двох птахів, що навчили Адама і Єву обряду поховання. Час­тина свідоцтв почерпнута з візантійської хроніки Георгія Амартола (ІХ ст.), але їм також надано своєрідного тлумачення.

У тексті є дата, яка відносить Різдво Христове до 5500 р. (а не до 5508 р., як належало за константинопольською ерою). Це так звана антіохійська ера, поширена у дунайських слов’ян у ІХ ст., як один з проявів антіохій- ського впливу взагалі. У тексті вказано лише на одну відмінність Східної і Західної Церков — застосування у причасті прісного хлібу — опрісноків, об- латків. А пропуск у викладенні основ віровчення спору щодо “філіокве”, тобто сходження Святого Духа “І від Сина”, свідчить про ранню появу пам’ятки, адже Рим не наполягав на обов’язковому додаванні до Символу віри цього уточнення аж до початку ХІ ст.^[68]

Л. Махновець також звертає увагу на апокрифічні подробиці “Промови філософа”, як от: Адам, перебуваючи у Раю, бачив Бога і вкупі з ангелами славив Його; Мойсей скинув вінець з голови фараона і наступив на нього, а єгипетські волхви напророчили цареві майбутню загибель Єгипту; про навчання Мойсея в архангела Гавриїла щодо створення світу, і про першу людину, і про тих, хто був після неї, і про потоп, і про змішання народів, і скільки хто літ жив, і про зоряний хід і число зорь, і про розмір Землі, і вся­кої мудрості^[69].

Чи відображує даний твір історичний факт? Вчені по-різному відпові­дають на це питання. Відомий історик Церкви Є. Голубинський оповідку про хрещення Володимира вважав “пізнішою вигадкою”, позбавленою ре­ального історичного змісту^[70]. М. Присьолков висловлював подив: чому “за­мість дійсної розповіді про хрещення Володимира і Русі і дійсних мотивів цієї події митрополичий звід 1039 р. повідомляв гарну, але беззмістовну ле­генду про проповідь князю грецького філософа та про враження, справлене як нею, так і картиною Страшного Суду, взявши все це з болгарської літе­ратури і лише замінивши ім’я князя Бориса на Володимира?”^[71]. Повністю недостовірною вважав літописну розповідь М. Рожков^[72]. С. Бахрушин писав про те, що “історичних фактів не можна виявити за цією павутиною інтернаціональної легенди”^[73].

Скептично ставився до історичної достовірності твору і М. Брайчев- ський. Вказуючи на “філософсько-теологічну недоладність сказання про Володимирове хрещення”, вчений зазначав: “Автор тексту не помічає, що ставить Володимира (якого він прагне звеличити) в становище дуже неви­гідне, змальовуючи людиною неініціативною, недалекою, неглибокою, трохи чи не з інфантильним розумом... Ініціативи християнізації виходять не від нього, а від непроханих проповідників”. Підкресливши, що вкладені в уста проповідників промови вражають наївністю, а подекуди й невігласт­вом, М. Брайчевський підсумував, що неправдоподібно низький теоретич­ний рівень імпровізованого диспуту бере під сумнів саму можливість роз­глядати його як історичну реальність^[74]. Одначе історик не виключав існу­вання певного історичного змісту у коментованому уривку, обстоюючи думку, що останній “являє собою проекцію на кінець Х ст. ідеологічної ко­лізії іншого часу — або більш раннього, або пізнішого”. На його думку, по­дібна місія могла відбутися або в третій чверті ІХ ст. за патріарха Фотія, або за часів Ярослава Мудрого, адже участь у заочному диспуті 986 р. латинян як репрезентантів особливої релігії, альтернативної православ’ю, напри­кінці Х ст. виключається, бо тоді не існувало підстав для відкритої кон- фронтації^[75].

Проте ще М. Карамзіну прихід до Володимира проповідників різних вір видавався цілком вірогідним^[76], а С. Соловйов говорив про “вірність цього передання часові і суспільству”^[77]. Д. Багалей також припускав, що ця роз­повідь створена на реальному історичному грунті^[78]. Цікаво, що фактоло­гічну достовірність розповіді про “вибір вір” Володимиром (Буладмиром) підтверджують східні джерела, зокрема повідомлення арабського автора кінця XI — початку XII ст. ал-Марвазі та його послідовників, які розпові­дають про посольство князя до хорезмшаха з метою прийняття ісламу; іс­торики зіставляють це повідомлення з літописною звісткою про посольство Володимира у Волзьку Болгарію, звідки руські посли могли відправитися і далі на Схід — у Хорезм. Вважають, що яким би не був реальний маршрут руського посольства, сам факт направлення послів в ісламську країну міг бути витлумачений мусульманами як намагання русів прийняти іслам^[79].

Не заперечували історичного підґрунтя “Промови філософа” також О. Шахматов і В. Ламанський, хоча вони і відносили цю подію до іншого часу та до іншої країни; перший пов’язував даний епізод з промовою Ме- фодія до болгарського царя Бориса^[80], другий висунув гіпотезу про поход­ження фрагмента на основі промови Кирила Філософа під час його хозар­ської місії^[81]. На думку О. Шахматова, саме промова грецького філософа переконала Володимира прийняти християнство за візантійським обря­дом, що і трапилося у Києві в тому самому 986 році. Вся подальша літо­писна розповідь уявлялося йому легендарним нашаруванням.

Важливим є спостереження з цього приводу Г. Літаврина і Б. Флорі. Вони вважають, що зміст дискусій, як вони викладені у літописі, далеко не у всьому заслуговує довіри. Більш вірогідним, однак, є опис процедурних норм, які виконувалися при цьому, адже їх перекручування не мало для лі­тописця жодного сенсу. Так, вислухавши місіонерів різних релігій, Воло­димир скликає “колАры сво" и старци градьскыФ” і за їхньою порадою ви­рішує, не покладаючись на місіонерів, вислати посольства, щоб на місці ознайомитися з віросповіданнями різних народів. Виконавши свою місію, посли звітують перед дружиною, себто, як випливає з контексту, перед тими ж боярами і старцями. За їхньою рекомендацією і було прийнято рішення про хрещення. Князь радився з ними навіть про можливе місце хрещення^[82].

З наведеного огляду стає очевидною вся дискусійність і, відповідно, актуальність даної проблеми. Щоб вийти на новий рівень її осмислення, слід або розширити коло джерел, або знайти нові методи їх аналізу. Свого часу Д. Лихачов зазначив, що як історичне джерело “Промова філософа” зовсім не вивчалася^[83]. Це завдання значною мірою виконав О. Львов, роз­глянувши пам’ятку в історико-лінгвістичному контексті. У цьому зв’язку найбільш доцільним є історико-релігієзнавче дослідження “Промови фі­лософа”, що дасть можливість не лише атрибутувати пам’ятку, а й зрозу­міти її роль і місце у вітчизняній історії та культурі.

Тут варто завважити, що Володимир постає як повноцінний христия­нин лише після прийняття в Корсуні таїнства хрещення та проголошення Символу віри, що починається словом “Вірую”, тож надзвичайно важли­вим є конфесійно-обрядовий аспект проблеми.

1.2.