Населення Половецького степу

При розгляді (у домонгольський період) долі основного насе­лення на теренах степових просторів українських степів — полов-

ців — натрапляємо на великі труднощі. Інформація про умови їх­нього життя у Половецькому степу за часів Золотої Орди, після мі­грації хана Котяна зі своєю ордою до Угорщини, зникає зі сторінок літописів та хронік.

У 1280-х роках в Угорщині, за короля Ласло IV Куна (Половця), кипчаки мали окремі підрозділи у складі армії, впливали на держав­ні справи. Спроби заборонити їм кочовий спосіб життя призвели до заколоту 1282 р., що закінчився поразкою у битві з військом коро­ля та наступним переселенням частини кипчацького населення «до Татар» (Золотої Орди). Вже у 1285 р. половці разом із монголами спустошують Лівобережну Угорщину. Смерть Ласло Куна у 1290 р. поклала край впливу половців при королівському дворі, а отже і кипчаки повернулися до рідного Половецького степу.

Частина половців потрапила на Далекий Схід, в Монголію і Ки­тай. Війни XIII ст. пожвавили работоргівлю. Особливо активно ску­пали «живий товар» італійські купці, а причорноморські міста Кримського півострова, а надто Кафа, стали великими невільничи­ми ринками. Безліч рабів і рабинь з половецьких родин з’явилося в поважних сеньорів Флоренції, Венеції, Анкони тощо.

трапило до Єгипту. Саме там палацова гвардія (гулями, або мамлю­ки) складалася винятково з половців, а 1250 р. ця гвардія захопила у країні владу. Половецькі мамлюки створили в Єгипті боєздатну армію. Вони допомогли захистити Сирію від нападу монгольських військ хана Хулагу та у 1291 р. остаточно витіснити хрестоносців зі Сходу. Так половці, вигнані зі своїх рідних степів і продані в раб­ство, стали володарями арабської країни, яка у міжнародній полі­тиці другої половини XIII — XIV ст. посідала чільне місце.

Щодо ролі половців в історії Золотої Орди, то її висвітлено не­достатньо через брак відповідних писемних свідоцтв. Тому джерела потрібно використовувати різноманітні, доповнюючи їх також ар­хеологічними даними. Лише в комплексі вони допомагають вияви­ти відповідні зміни у політичному, соціальному та економічному становищі половецького населення.

Відповідно до спостережень Плано Карпіні, що проїжджав у 1246 р. через українські степи, заколоти та хвилювання серед по­ловців призводять то того, що монголи цілеспрямовано знищують кипчацьку родову аристократію: «Цих Команів перебили татари. Деякі навіть втекли від лиця їхнього, інших обернули в рабство. [...] В Команії ми знайшли численні голови і кістки мертвих людей...». Існує думка, що монголи включили половців до складу своїх підда­них і асимілювали їх.

Підтвердженням цих свідчень та нищення соціально-політич­ної структури кипчацького суспільства довгий час вважалося при­пинення звичаю встановлювати на курганах кам’яні статуї, відо­міші широкому загалу як половецькі «баби». Ці кам’яні статуї пов’язувалися з культом предків та героїв (зверхників половець­кого суспільства), яким приносили жертви.

6 ЗолотоординсБКІ часи на укр, землях

81

Половецька «баба»

Головною подією у вивченні половець­ких старожитностей степових регіонів Ук­раїни за часів Золотої Орди стало відкриття у 1981 р. Чингульського кургану біля річки Чингул (притоки Молочної) Токмацького району Запорізької області. Похований у кургані чоловік лежав у дерев’яній труні у глибокій ямі, довкола якої було розміще­но п’ять осідланих коней. Чоловік був одя­гнений у шовковий золототканий каптан руської роботи, з розшитими зображеннями архангелів на ньому. Біля небіжчика лежала зброя: золочений шолом з напівмаскою, шабля, кольчуга, щит, лук у налуччі та са­гайдак зі стрілами. Поруч стояла срібна із позолотою курильниця західноєвро­пейської, найпевніше, німецької роботи. На лівій руці небіжчика — два золотих перс­ні з коштовними камінцями, також західно­європейської роботи. У правиці було зати­снуто розпрямлену срібну гривну-жезл. Дослідники дійшли висновку, що цей похо­ваний, серед речей якого трапляються ви­роби давньоруського і західноєвропейсько­го походження, належить до тієї частини половецької верхівки, що мігрувала в Угорщину.

Припускають, що у Чингульському кургані поховано хана Tira- ка — родича Котяна. Після військових поразок в Паннонії (Угор­щині) частина Котянової орди на чолі з Тігаком перейшла на служ­бу до Данила Галицького, а згодом повернулася у степи межиріччя Дніпра і Дону під владу монголів [6]. Поховальний комплекс «Чин­гульського хана» тепер вважають найвизначнішою пам’яткою по­ловецької культури. Поховання було здійснено в 70—90-х роках ХШ ст., тобто за часів Золотої Орди, що вказує на присутність ви-

Розділ 5.

Реконструкція обряду поховання у Чингульському кургані

щої половецької аристократії в українських степах. Але після середи­ни XIII ст. імен половецьких ханів немає в жодному офіційному до­кументі монгольської імперії. Тому лише археологічні дослідження змогли «пролити світло» на подальшу долю половецької верхівки.

Монгольська навала і війна з кипчаками за панування у Поло­вецькому степу призвела до руйнування його економічної структу­ри. Про занепад комплексного кочового господарства половців, осередків землеробства, торговельних шляхів у степах маємо такі свідчення: «Припинився шлях [сполучення] з ним [Дешт-і-Кипча­ком], відтоді як вторглися татари в нього, і не стало в них [кипча­ків] нічого з буртаського хутра, білок, бобрів й всього іншого, що привозилося з цієї країни».

Самих монголів у Золотій Орді було мало — близько 50 тисяч. За свідоцтвами Рашид-ад-Діна, Чингісхан виділив сину Джучі 4 тисячі сімей, монгольське «Таємне сказання» наводить більшу

цифру — 9 тисяч юрт [7]. Незначну монгольську міграцію в Поло­вецький степ відмічає й арабський письменник ал-Омарі: «В дав­нину ця держава була країною кипчаків, однак, коли нею заволоді­ли татари [монголи], то кипчаки зробилися їхніми підданими. Потім вони [монголи] змішалися й породнилися з ними [кипчака­ми ], і земля взяла гору над природою та расою їх [монголів], і всі во­ни стали наче кипчаки, немов були одного [з ними] роду, тому що монголи оселилися на землі кипчаків, вступали в шлюб з ними і за­лишались жити в землі їхній» [8].

За підрахунками дослідників, у XII ст. половецьке населення налічувало близько 500—600 тисяч чоловік. Якщо навіть половина з них за Батиєвої навали була винищена, забрана в полон чи мігру­вала, їх залишалося уп’ятеро більше, ніж завойовників.

Нові господарі Дешт-і-Кипчаку вимушені були використовува­ти «старі» (автохтонні) етнічні групи як матеріал для будівництва власної улусної системи, зберігаючи основні етнічні кордони, що склалися в попередню епоху (дунайсько-бузькі, придніпровські, лукоморські, приазовські, донські союзи половців). Частина половців увійшла до складу монгольських об’єднань вже під час Батиєвої навали, взявши участь у військовому поході Бату на Цен­тральну Європу. Однак, вочевидь, це була незначна частина половецького населення, решта розпорошилася деінде. Тому мон­гольські хани, розбудовуючи нову державу у Дешт-і-Кипчаку, були зацікавлені у швидкому відновленні його економічного потенціалу і не могли обійтися без половців-скотарів.

У другій половині XIII ст., за хана Батия, який надав низку еко­номічних пільг половцям, відбувається часткове повернення їх у

степ: «...однак доволі багато з тих, що втекли, повертаються, «після того стали відправлятися до Бату царі й принци, князі і купці, й усі ображені та позбавлені вітчизни». Отже, основна маса кипчаків по­вернулась до попередніх місць своїх кочовищ, щоправда дещо потіснена з найбагатших областей, які зайняли монголи. Поло­вецька верхівка поверталася не сама, а разом зі своїми ордами та ху­добою, вирішуючи проблему відновлення людських ресурсів, спо­рожнілих за період монгольської навали причорноморських степів. Вочевидь, вони вимагали для себе й певних привілеїв в обмін на лояльність до монгольського панівного класу: «всякий, хто прихо­див до нього [Батия] на службу, без користі не повертався».

Монгольські племена за часів Золотої Орди залишались кочівни- ками-скотарями.

До половців і осілого населення застосовували різні методи ек­сплуатації. Писемні джерела вказують, що усі кочівники, хоч які бід­ні, повинні були нести певну службу, бо «Чингісхан видав таку поста­нову, за якою жодна людина не може бути вільна від служби, аж поки стане настільки стара, що не годна буде більше ніяк працювати». Пряме підпорядкування половців полягало у тому, що за наказом монгольського хана вони повинні були брати участь у військових набігах. З одного боку, це дозволяло поповнити лави монгольської армії, з іншого — поліпшити економічне становише половців, спря­мувавши їхню енергію на підкорення сусідніх народів.

Закріплене за землею кочівницьке населення зобов’язано було працювати і забезпечувати свого феодала продуктами праці. Кожен скотар мав постачати коней, «шотретього дня» — кобиляче молоко (тобто третину отриманих продуктів). У ханських ярликах згадуєть­ся така повинність кочового населення як «калан», тобто «оброк». Калан постачався монгольській панівній верстві у вигляді «раціон- провіанту» («сусен», «сутлук» в тюрк, мові) продуктами тваринниц­тва: молоко, масло, м’ясо і сир.

Окрім натуральної, певно, існувала ще й відробітна рента. Суча­сники відзначають, що в господарствах монгольської знаті викори­стовувалась праця невільників-рабів. У Половецькому словнику початку XIV ст. бачимо слова «кьл» — раб і «кьллик» — рабство. Од­нак в умовах кочового господарства праця рабів не особливо вигі­дна, тому в більшості випадків вони ставали хатньою челяддю, пас­тухами й конюхами. Часом рабів наділяли худобою, щоб вони мали змогу утримувати себе, а також сплачувати податки.

За описами італійських мандрівників, окрім кустарних проми­слів обробки продуктів тваринництва, у кочівників існувало ще ко­вальство і зброярство. Проте який відсоток ремісничих виробів, знайдених при археологічних розкопках, виготовлявся самими ко­чівниками (половцями чи монголами?), не встановлено. Відзначи­мо лише, що ремісники також сплачували данину від своїх виробів.

Що ж до землеробства в Дешт-і-Кипчаку, то Гільом Рубрук свід­чив: степова аристократія отримувала просо й муку з власних «маєтків» у південних районах. Прості кочівники обмінювали бара­нів та шкіри на хліб в осілого населення. Арабський письменник аль-Омарі про економічний устрій Половецького степу писав, що «ця країна — [одна] з найбільших, там вдосталь води і пасовищ; зе­мля дає багатий врожай, коли засівають в неї [зерно]... До захоплен­ня [цієї країни] татарами вона була скрізь поорана, а тепер в ній [лиш] залишки того». Скоріш за все, в цьому уривку йдеться про

зубожілу частину кочівників Половецького степу. Злидні завжди змушували кочівників осісти, бо для кочування необхідні не лише пасовиська, але й визначена кількість худоби. Деякі курені та аїли половців, спустошені під час монгольської навали, можливо, пе­рейшли до напівосілості або навіть до осілості по берегах річок, де вони займалися землеробством і рибальством. Археологи знаходять рештки таких поселень, де основним харчовим продуктом мешкан­ців була конина, що не притаманно для землеробів. На значні зміни економічного стану цієї частини кочового населення може вказувати й поховальний обряд: у деяких випадках поряд із небіж­чиком замість коня, що було характерно для кипчаків у домон- гольські часи, почали класти рибу.

Крім того, зубожілі кочівники-половці за певних обставин ви­мушені були продавати своїх дітей: «Краще залишитися нам та їй [дитині] живими, ніж помирати обом». Аль-Омарі пояснює, що на продаж дітей зважувалися, аби сплатити податки: «Для султана цієї держави [Кипчака] накладена на них усіх, тобто на підлеглих, дани­на. Іноді вона ставить їх у незручне становище: у неврожайні роки, через мор, від якого пала їхня худоба, або після [значного] випадан­ня снігу і потовщення льоду. Вони продають тоді дітей своїх для сплати недоїмки [податної]».

Отже, саме половці стали головним податним населенням сте­пу. Входження кипчацького населення до улусної системи призво­дить до їхнього етнічного розпорошення. За умов улусної системи дуже швидко йде процес формування нової спільності, де поряд зі збереженням в деякій мірі родової єдності значну роль відіграє на­лежність до єдиного соціально-економічного осередку — Улусу Джучі. Власне, історія половців закінчується на початку XIV ст., ко­ли їхній спосіб життя, поховальний обряд трансформуються у за­гальний золотоординський, чи просто ординський. Саме в цей пе­ріод відбуваються інтенсивні асиміляційні процеси серед кочівників, відомих згодом широкому загалу як «татари».

Половці асимілювалися в монгольсько-тюркському етнічному середовищі, надавши йому кипчацьких рис. Навіть ханські ярлики писалися арабською і кипчацькою мовами. Лише офіційні доку­менти були монгольською (алфавіт запозичено в уйгурських пле­мен). У той же час постійні контакти кочівників зі слов’янами сприяли асиміляційним процесам і «забарвленню» одне одного ха­рактерними для них антропологічними рисами. Якась частина ко­чівників приймає християнство, адже принцип віротерпимості у золотоординській державі не перешкоджав цьому.

Населення степового регіону півдня України за часів Золотої Орди в етнічному плані було дуже строкате. Як ми вже відзначали, окрім тюркомовного половецького населення, тут мешкали й групи осілої людності, зокрема й слов’янські, чому сприяло вигідне стра­тегічне розташування цього мікрорегіону. Осілий люд, скоротив­шись чисельно, і далі жив на цій території, вступаючи в контакти із завойовниками. У разі небезпеки дніпровські плавні — «Великий Луг» з його протоками, острівцями, заболоченою місцевістю — бу­ли своєрідною схованкою від нападу ворога. Важливі сухопутні торгові шляхи, які проходили через броди Дніпра, вимагали їх об­слуговування та знавців-провідників. Важливу роль і далі відіграва­ли Крарійська (Кічкаська) переправа біля дніпрових порогів, а та­кож «Соляний шлях», яким їздили з руських земель на Кримський півострів за сіллю. Він починався біля «Кримських соляних озер» (Сиваш), йшов до Дніпра (на сучасне місто Каховку), а далі вздовж берега до переправи біля Микитиного Рогу (сучасне місто Ніко­поль), зливаючись на правому березі із загальним напрямком доріг на північ. Про значення цього шляху в середині XIII ст. згадує като­лицький монах Гільом Рубрук; «...із цих солончаків Бату і Сартах отримують великі прибутки, тому що зі всієї Русії їздять туди за сіл­лю, і зі всякого навантаженого воза дають два шматки бавовнико­вого паперу, що коштує півімпера».

Осіле населення виступає посередниками при торгівлі, займа­ється обслуговуванням переправ, землеробством і скотарством. Се­ред худоби розводили кіз, овець, корів, свиней й коней. Велику роль відігравало полювання та рибальство. Особливо поширена бу­ла риболовля, про що свідчать значні залишки риб’ячих кісток і луски у поселеннях Степового Подніпров’я. Рибу не тільки заго­товляли про запас, але й торгували нею як із кочівниками, так і з осілим населенням північних районів Русі. За писемними дани­ми, монголи «не вміють ловити і не турбуються про рибу, якщо во­на не настільки велика, що вони можуть їсти її м’ясо, як баранину». Всі поселення осілої людності цього часу не укріплювались, тому що період грабіжницьких походів закінчився. Тепер монголи регу­лярно збирали данину.

Більшість дослідників відзначає, що в умовах золотоординської держави глобальних переміщень осілого населення не відбувалось. Землероби не можуть перейти до стадії «табірного» руху, як кочі­вники. Разом з тим, монгольські хани, проводячи політику «розді­ляй та володарюй», довгий час не могли подолати героїчний опір «гірських народів» Північного Кавказу. Тому, аби зняти напругу в регіоні, вже у 70-80-х роках XIII ст. відбувається насильницьке пе­реселення частини північнокавказьких аланів до Половецького степу. Писемні джерела свідчать про зростання цього населення на території, підвладній темнику Ногаю.

З появою аланів (асів) дослідники пов’язують виникнення низ­ки пам’яток у сучасних Херсонській і Запорізький областях. Найці­кавіша з них — ґрунтовий некрополь Мамай-Сурка біля села Вели­ка Знам’янка на Запоріжжі, де археологи виявили більш як 1160 поховань кінця XIII- початку XV ст. Ця людність складалася зі слов’ян — вихідців з південноруських земель, північнокавказьких аланів, незначної частки «місцевих» кочівників. Можливо, насе­лення, яке залишило цю пам’ятку, проживало у великому за розмі­рами протоміському центрі (за підрахунками фахівців, кількість мешканців сільських поселень у другій половині XIII ст. становила близько 100-120 осіб, а у XIV-XV ст. — 60). Живучи поблизу од­нієї зважливіших переправ у пониззі Дніпра, місцеві мешканці допо­магали обслуговувати пороми, мандрівників і купців, торгували. На це вказують, окрім золотоординських монет, майстерні художні ви­роби не лише з руських земель, а й з територій Кримського пі­вострова, Нижнього Подоцня, Поволжя і навіть далекої Франції

Вироби з некрополя Мамай-Сурка

(Ліможа). Неабияка кількість коштовних речей може свідчити про особливий соціальний статус цих «перевізників». Це предмети хри­стиянського культу: золотий образок святого, виконаний технікою перетинчастої емалі, бронзові хрести-складні, срібні й мармурові натільні хрестики. Безліч особистих прикрас — сережок, перснів, браслетів тощо — також виготовлено із золота та срібла. Що ж збагатило це поневолене осіле населення, яке несло на собі тягар «ординського виходу»?

Монгольські хани опікувались поромними переправами через важливі ріки своєї величезної держави. За умов розвиненої міжна­родної торгівлі, головною суходольною магістраллю якої був Вели-

кий шовковий шлях, вони, отримуючи з цього значний прибуток, були особисто зацікавлені в його функціонуванні. Дуже доречні по­відомлення Гільома Рубрука про перевізників руського селища на Дону. Його мешканці отримували мито від купців та мали значні пільги від хана Бату: «...вони не зобов’язані ні до чого, лиш перево­зити тих, хто їде туди і назад». Можливо, такі пільги мали й осілі мешканці, які обслуговували переправи через Дніпро та забезпечу­вали мандрівників усім необхідним. На цих зупинках, що були ду­же своєрідними «степовими базарами», потрібні були теслі, реміс­ники, ковалі для виготовлення реманенту й зброї, торговці тощо. Знаходження разом із небіжчиками в похованнях ножиць, голок і наперстків свідчить про існування майстерень з розкрою і шиття одягу на продаж або обмін. Торгівля стимулювала також зростання продуктивності землеробства (згадайте свідчення про степову ари­стократію, яка отримувала просо і муку зі своїх земель). Певно, що частина хлібного зерна йшла на продаж, адже попит на нього на зовнішніх ринках в золотоординський період був значним.

На чолі таких стаціонарних пунктів у степу, імовірно, стояли управителі, яких обирали з числа місцевих жителів (як у поселенні нижче Канева). Вигідні економічні зв’язки та потреба у знавцях пе­реправ були підґрунтям розвитку мирних відносин між осілим на­селенням і кочівниками (за умов лояльності землеробів). Врахо­вуючи те, що ремесла у кочівників не виділялися в окрему галузь і лишились натуральними (для своїх потреб), вони були більше за­цікавлені в цій торгівлі, ніж землероби. Вироби руських майстрів, Візантії, Близього й Далекого Сходу та Західної Європи кочівники високо цінували й використовували, про що дуже красномовно свідчать матеріали Чингульського кургану. Отримуючи від торгівлі та мита з купців значні прибутки, монголи всіляко підтримували її розвиток, намагаючись захопити контроль над важливішими шля­хами. Торгові стосунки не переривалися навіть під час військових дій. На таких переправах, своєрідних «торговельних вузлах», відбу­вались контакти представників кочового і осілого світів, що приз­водило до запозичень не лише в матеріальній сфері, але й на духов- ному й культурному рівні. Отже бачимо, що взаємини із завойовни­ками були доволі складні й неоднозначні.