Доля осілих народів на українських землях

У результаті монгольської навали було втрачено величезну кіль­кість матеріальних багатств і винищено значну частку населення. Проте тотального знищення осілої людності не проводилося: мон­голи не могли б це зробити фізично, до того ж такої мети не стави­ли.

Італійський місіонер Плано Карпіні, що їхав 1246 р. через Київ, відзначав особливості залежності осілого населення: «...I от що во­ни [ординці] вимагають: ходити з ними, коли їм потрібно, на вій­ну... і давати десятину з усього — як з людей, так і з речей... Хто не сплатить цієї данини, залишається у рабстві...». Економічна залеж­ність руських земель виражалася в тому, що вони щорічно сплачу­вали данину — «ординський вихід», або «татарщину». Для цього проводили переписи населення, їх відбулося три, за писемними джерелами.

Перший з них був, імовірно, у 1245 р. і проводився ханом Бати- єм за допомогою баскаків (перепису уникло лише Галицько-Во­линське князівство). Про нього за літописами відомо дуже мало, маємо лише натяки. Згідно з «Житєм Михайла Чернігівського» (XIII ст.), населення Києва, що залишилось після Батиєвої навали, було пораховано «в число», і по тому встановлено данину. Сам Ба- тий поставив намісників і володарів «по всіх містах руських». Дру­гий перепис здійснено 1257 р. при ханові Берке, який прислав на українські землі вже спеціальних численників (від слова «число»), в літописах їх називали ще «писарями»: «І почали їздити окаянні по вулицях, писати домівки християнські».

У 1270-х роках відбувся останній перепис при ханові Менгу-Ти- мурі (точний рік не відомий). Можливо, проводилися ще переписи, але літописи про них не згадують. Уже з кінця XIII ст. — у першій третині XIV ст. монгольські баскаки на Русі зникають, право стягу­вання податків було покладено на самих руських князів. Населення позбавили свавілля відкупників, зібрану данину влада земель сама відвозила в Орду. Цю поступку викликала феодальна міжусобиця темника Ногая і хана Токти — фактично, перший розкол у Золотій Орді. За період двадцятирічної смути хан Токта не мав змоги займа­тися питаннями внутрішньої політики, а отже монгольська влада в окремих районах Орди, зокрема і в «Руському улусі», послабилася. Розмір данини змінювався залежно від різних обставин: то князі, конкуруючи одне з одним, «накидали» суми, то самі хани їх збіль­шували, керуючись станом «Руського улусу». Різні князівства спла­чували неоднакові суми, літописи вказують на окремі з них: від пів­тори до семи тисяч карбованців тощо. Відзначимо, що функція самостійного збору данини збагачувала князів, а це значно підси­лювало їхній авторитет.

Спочатку монголи брали десяту частину від усього — «десяти­ну». Згодом податків стає більше, окрім десятини, для всього насе­лення було введено мито, міщани сплачували «тамгу» — торгове мито. Для сільської людності ввели поземельний податок — по- плужне (мито з плуга), що у монголів називалося «харадж». Існува­ло також так зване «сухе» мито — податок-«деньга» з воза. Було встановлено і норми постачання продуктів представникам мон­гольської адміністрації. Темник отримував на добу ЗО дзинів бо­рошна, 3 доу (ЗО літрів) зерна та ще й ЗО дзинів горілки. Тисяцький отримував удвічі, а сотник — учетверо менше. Крім цього, найпев- ніше, існував ще й податок пушниною: «...кожен, малий і великий, навіть немовля, яке мало один день життя, бідний і заможний, сплачував таку данину: давав одну шкіру білого ведмедя, одну чор­ного бобра, одного чорного соболя, одного тхора [dochori] і одного чорного лиса. 1 хто цього не зможе дати, того татари неволять».

Щорічно десятки тисяч слов’янських юнаків і дівчат забирали у степ, де вони поповнювали ряди монгольської армії, ставали при­слугою, потрапляли до гаремів. Важливе свідоцтво знаходимо у Плано Карпіні: «Вони відраховують десять отроків і беруть одно­го. Так само роблять і з дівчатами; відвозять їх у свою країну, де во­ни стають рабами. [...] від кожного, хто мав трьох синів, брали од­ного [...]; хто не мав дружини, тих також забирали; те ж робили з незаміжніми жінками; виселяли жебраків, які жили з милостині» [4]. Рекрутство, тобто набір воїнів з підкорених народів, було звичним для монголів. Територію, що могла зібрати військовий контингент у 10 тисяч, називали туменом. За підрахунками дослідників, тумен дорівнював місцевості з населенням близько 200 тисяч осіб. Для чого потрібні були ці воїни, красномовно пояснюють ярлики, де відзначається: «коли ми [монголи] ідемо на службу з наших улусів, то збираємо рать для того, де захочемо воювати». Рашид-ад-Дін свідчить, що велика частина військ хана Токти (кінець XIII ст.) складалася «з військ руських, черкесів, кипчаків, маджарів та ін­ших, яких приєднали до них». Імовірно, шо надалі, коли вщухли загарбницькі походи, від рекрутства можливо було відкупитися грошима.

Монголи створили ямську службу, поромні та човнові перепра­ви. Щодо ямської повинності, то поштам надавалися найкращі пасовища. Певна кількість осілого населення приписувалася до ямських станцій, обслуговувала коней та займалася постачанням мандрівників провізією. Ямська повинність не одразу стала нату­ральною (із використанням людської праці). У першому відомому нам монгольському ярлику «ям» значиться як вид данини, за яким монгольським послам і чиновникам постачали найкращих коней. Існувала також підводна данина — засобами пересування (возами, підводами).

Для організації переправ була особлива повинність — мостов­щина, за якою місцеве населення споруджувало водні переправи, обслуговувало їх, дбало про їхній стан. Любов монгольської верхів­ки до мисливства призвела до появи такої повинності як «ловитва ханська», тобто мисливське полювання.

Проте, попри важкий тягар ординського іга, життя на укра­їнських землях не припинилося. Встановлювалися нові економічні й культурні зв’язки. Збагачення духовного життя давньоруського населення відбувалось за рахунок входження до нього окремих груп кочівників. Культурні надбання помітні в етнографічних особливо­стях українського народу, художньому промислі, одязі, зброї тощо. На порубіжних територіях («нейтральних зонах») виникають сло­боди, де проживало слов’янське (можливо, й осіле ординське) на­селення. Так, Плано Карпіні свідчить, що, виїхавши мерзлим Дні­пром з Києва, «...ми прибули до якогось поселення на ім’я Канов [Канів — М.6^,.J, яке було під безпосередньою владою татар. Голова дав нам коней й провідників до іншого селища, де начальником був алан на ім’я Міхей... Після того ми виїхали разом з ним в понеділок Чотиридесятниці [19 лютого — М.Є.], він провів нас до першої за­стави татар. І коли в першу п’ятницю після Дня Попелу [23 люто­го — М. Є.] ми стали зупинятися на ночівлю при заході сонця, на нас, жахаючи, рушили озброєні татари...» [5]. В реальному житті та­ких слобід зі строкатим етнічним складом, певно, було більше.