Політичний розвиток українських земель по Батиєвій навалі

Осіле населення південноруських (українських) земель (Київ­ське, Новгород-Сіверське, Чернігівське і Пререяславське князівства) після 1240 року опинилося у васальній залежності від золотоор- динських ханів.

Залежність від монгольських ханів в окремих землях відчувала- лася по-різному, а тому політика завойовників до кожного півден- норуського князівства суттєво різнилася. Спадкоємцями державно- політичних традицій у другій половині XIII — XV ст. стали Галицько-Волинське, Київське і Чернігово-Сіверське князівства. Відзначимо, що Київ зберігав свою величезну духовно-історичну роль у розвитку українських земель.

Після Батиєвої навали Київ належав володимиро-суздальським князям, що виборювали для себе в ставці монгольського хана ярлик на велике княжіння землями колишньої Київської Русі. Такий ярлик

від Батия отримав Ярослав Всеволодович Суздальський. По його смерті монголи надають у 1249 р. ярлик на Київ Олександру Яросла­вовичу (Невському), а на велике княжіння — його братові Андрію. Після 1300 р. на київському престолі утвердилася путивльська дина­стія Ольговичів, нащадків Ігоря Святославовича, що за допомогою ординців володіли Києвом до 1362 р. На деякий час, у 1324—1331 ро­ках, на київському престолі сидів литовський васал Ольгімонт-Ми- хайло Гольшанський. «Збирання руських земель» Литовське ранньо­феодальне князівство почало ще в середині XIII ст., після об’єднання литовських земель під проводом князя Міндовга (кінець 1230-х — 1263 р.), який вів війну з Ливонським орденом. 1251 року він прий­няв католицтво і одержав корону від Папи Римського Іннокентія IV.

Вогнище державного життя жевріло й на Чернігівщині, попри те, що після загибелі на Калці князя Мстислава Святославовича князівство розпалося на дрібні уділи (Чернігівський, Козелецький, Брянський, Карачевський, Стародубський, Вщижський, Chob- ський, Новгород-Сіверський, Курський, Рильський, Трубчевський, Липовецький та Лопастенський). У чернігівських і сіверських зе­млях небезпечне сусідство з кочівниками змусило прикордонних князів переносити свої політичні резиденції у безпечніші райони. Князя Михайла Всеволовича Чернігівського разом із боярином Фе­дором було страчено у ставці Батия 1246 року. Причиною цього стала відмова князя виконувати принизливі для нього язичницькі обряди (вклонитися у бік могили Чингісхана). Гордий Михайло Всеволодович відповів, що краще йому вмерти, ніж загубити душу. З часом чернігівського князя Михайла (з династій Ольговичів) було канонізовано православною церквою як мученика за віру.

Одним із головних осередків державності у Південно-Західній Русі було Галицько-Волинське князівство. Ми вже відзначали, що під час західного походу монголи не змогли захопити ряд укріпле­них міст цього князівства. За свідченням Іпатіївського літописного списку, тисяцький Данили Галицького боярин Дмитро порадив Ба- ту-хану не затримуватися в Галичині: «Не повинен ти довго спиня­тися в цій землі, час тобі йти на Угорщину. Як затримаєшся — це зе­мля міцна, зберуться на тебе і не пустять на свою землю». Данило Галицький під час Батиєвої навали не зміг дати належного опору ординцям, — він тоді був в Угорщині на переговорах з королем Бе­лою IV.

Після Батиєвої навали князь Данило Романович намагався звільнитися від влади монголів. З його ініціативи було спалено й зруйновано оборонні споруди більш як п’ятнадцяти «градів» (у місті Бакоті й Болохівській землі), населення яких із власної во­лі підкорилося монголам («сиділи за татари») та фактично було си­ровинною базою для військ Батия під час його походу на Централь­ну Європу. Іпатіївський літопис сповіщає, що болохівці віддалися під владу хана, і завойовники залишили їх, «щоб орали їм пшеницю і просо» [1]. Але після цього монголи поновили свою владу над Бо- лохівською землею, а Данила Галицького 1245 р. змусили їхати до ханської ставки Батия на отримання княжого ярлика; один з мон­гольських воєначальників навіть відверто сказав князю: «Віддай Га­личі». Данило вимушений був стати підданим Батия, домігшись підтвердження свого права на Галицько-Волинське князівство: «Доручено йому його землю».

Сам Данило Галицький і його оточення були обурені такою зал­ежністю. Літопис писав: «Ой, гірше зла честь татарська. Данило Ро­манович був великим князем, володів Руською землею, Києвом, Во­лодимиром і Галичем, і з братом іншими землями; нині ж стоїть на колінах і холопом називається, і данини хочуть, і життя не надіється, і грози проходять. Лиха честь татарська. Його ж батько був царем у Руській землі, підкорив половецьку землю і воював з інтими краї­нами, а син його не зазнав почестей, то хто ж інший може зазна­ти?». Більшість дослідників вважають, що до Галицько-Волинської Русі втілився принцип «насильницьких союзних взаємин». На яких умовах склалися ці стосунки, остаточно не відомо. З пізніших дже­рел видно, що галицько-волинські князі повинні були виступати разом із монголами у військові походи, а інколи платити данину — «татарщину».

Данило Галицький шукав союзників проти монголів серед євро­пейських держав. Найперше він 1247 року встановив мирні стосун­ки з Польщею та Угорщиною. З цією ж метою він налагоджує відносини з Папою Римським, яким в 1243 р. було обрано Іннокен- тія IV (його резиденція з 1245 р. розташовувалась у Франції). Папа прагнув створити систему безпеки проти монголів, зокрема, від­правив монаха Плано Карпіні до Данилового брата Василька Рома­новича. Вже 3 травня 1246 р. Іннокентій IV надсилає сім листів різ­ним адресатам, в яких порушує питання про Східну Європу. В листі до Данила Галицького Папа твердив, що бере Галицько-Волинське князівство зі столицею у Холмі під свою опіку. Папське листування мало на меті навернути Данила Романовича до католицької віри й разом з тим використати державу Романовичів як заслон у разі пов­торного походу монголів на захід. Розуміючи всю складність стано­вища земель Південно-Західної Русі, Іннокентій IV заборонив ін­шим королям, а також хрестоносцям претендувати на володіння Галицько-Волинського князівства. Однак 1248 р. листування між галицьким князем і Папою Римським припиняється: Данило Га­лицький зрозумів, що йому не вдасться отримати допомогу; а Папа відчув, що руський володар не збирається йти на поступки в питан­нях віри. Римська курія не мала своїх збройних сил, до того ж сум­на доля спіткала Угорське королівство, а король Бела IV так і не до­чекався підтримки з боку Папи [2].

Літописи сповіщають, що в цей період Данило відбудував старі міста й заклав нові з потужними фортифікаційними спорудами за західним зразком. Від монголів Данило Романович перейняв удос­коналені військові машини, зброю і спосіб облоги міст; реорганізу­вав народне ополчення та почав формувати із селян боєздатні пі­дрозділи піхоти. Не полишивши намірів звільнити Середнє Подніпров’я і Київ, Данило Галицький успішно веде бойові дії про­ти військ монгольського полководця Мауци. Тому вже у 1252 р. Ба- тий посилає на Галич іншого свого воєначальника — Куремсу, щоб таки підкорити галицького князя.

Галицько-Волинський літопис сповіщає, що за цих обставин Папа Римський веде переговори з Данилом Романовичем про його коронацію. У другій половині 1253 р. папські посли прибули до Ру­сі й передали Данилові папську грамоту з пропозицією прийняти королівську корону. Коронація відбулась наприкінці року у Доро- гочині: «Року Божого 1253-го Данило, князь Русі, королем корону­вався». У ході наступних переговорів галицький король нагадав про обіцянку Папи організувати хрестовий похід католицьких держав проти монголів. У свою чергу, папський посол пообіцяв, що така допомога буде; також від імені Папи запевнив Данила Романовича у збереженні православних обрядів на Русі в обмін на визнання Руською церквою верховенства Риму. Але новий Папа Олександр IV став підтримувати інших противників дому Романовичів, намо­вляючи литовського володаря Міндовга напасти на володіння Да­нила Галицького. У 1257 р. Олександр IV звинуватив Данила в то­му, що він відмовився служити апостольському престолу; а вже у 1258 р. заборонив монахам-місіонерам вести пропаганду хресто­вого походу проти ворогів Данила Романовича — монголів. Такі зміни у світогляді Папи Римського спричинило те, що в цей час монгольські війська почали вести на Близькому Сході активні дії проти мусульман — ворогів католиків.

Сарай (тобто Сарай-Берке — нова столиця Золотої Орди, збудо­вана ханом Берке) вважав небезпечним зростання могутності Да­нила і вирішив вдатися до жорсткіших засобів. Становище Галиць­ко-Волинського князівства змінилося, коли замість Куремси

у 1259 р. золотоординський хан Берке поставив досвідченішого полководця Бурундая. Він прийшов до Галицько-Волинського кня­зівства з великий військом, «у тяжкій силі», висунувши вимогу Да­нилові та його брату Васильку на знак покори вийти йому назу­стріч. Василько й Лев Данилович (син Данила Галицького) вийшли зустрічати Бурундаєве військо, а сам Данило через Польщу пе­рейшов до Угорщини. За наказом Бурундая Василько Романович і Лев зруйнували укріплення своїх міст: Львова, Данилова, Стоже - ска, Кременця, Луцька, Володимира-Волинського.

Так Галицько-Волинське князівство позбавилося основних опорних пуктів у боротьбі з ординцями. Ці події змінили стосунки його із Золотою Ордою. Князівство було скорено, розтрощено його військово-матеріальну базу, яку Данило Галицький готував для бо­ротьби з монголами. Можливо, ці події прискорили смерть князя у 1264 р. Відзначимо, що з часу навали орд Бурундая галицько-во­линські князі разом з монголами брали участь у спільних військо­вих походах на Польщу (1259—1260, 1286—1288), Литву (1277), Угорщину (1285). Проходячи через підкорені землі, ординці нещад­но грабували беззахисні міста. Так Іпатіївський літописний список свідчить, що 1288 р. монгольські війська під Володимиром-Во- линським «робили велике насилля в місті й пограбували незлічен­ну силу худоби і коней... спустошили Володимирську землю, не да­вали з міста вийти за харчами, а якщо хто виїжджав, одних убивали, інших грабували і коней віднімали». Те саме було й під Львовом. Аби задобрити монголів, князі виходили їм назустріч із «питтям і подарунками».

Близько 1340 р., після припинення династії волинських князів Романовичів (отруєння боярами князя Юрія II), Галицько-Во­линське князівство як окреме державне утворення перестало існува­ти. Оцінюючи його роль, майже всі дослідники дотримуються дум­ки, що воно після занепаду Києва ще на століття продовжило існування давньоруської державності. Монгольська зверхність мала радше номінальний характер, галицько-волинські князі самостійно

вирішували питання не лише внутрішньої, але й зовнішньої політи­ки. Надалі Галичину впродовж другої половини ХГѴ ст. поступово було підкорено польськими королями, а Волинь опинилась у складі Великого князівства Литовського. Така ж доля спіткала Київське князівство, що після піднесення в 60—70-х роках XIV ст. вже на по­чатку XVct. втратило свою колишню автономію, а також Чернігово- Сіверське, яке впродовж другої половини XIV ст. переживало полі­тичну кризу і не змогло успішно протистояти литовській експансії.

Отже, у XIV ст. остаточно завершився період роздробленості ко­лишньої Київської Русі. Могутня «імперія Рюриковичів» припини­ла своє існування. Окремі землі увійшли до складу Литви, що на той час було для них найкращею долею. Велике князівство Лито­вське за устроєм було федерацією земель-князівств, зокрема й укра­їнських: Київського, Чернігово-Сіверського, Волинського і По­дільського. З позиції «меншого зла» їхній перехід під політичний протекторат Польщі та Литви був не таким болісним, як панування азіатської Золотої Орди. Толерантність політики Великого князів­ства Литовського до підкорених зумовлена тим, що воно на 90% бу­ло руським. Литовський уряд надавав руським землям досить ши­року автономію, при цьому проголосивши ліберально-політичне кредо: «Ми старовини не рушимо, а новини не вводимо». Однак, зберігаючи всі ознаки автономії, у період децентралізації Великого князівства Литовського окремі князівства перестали існувати (Га­лицьке), знемігши у боротьбі з Польщею, інші втратили будь-які рештки автономії в середині XV ст. 13J. «Прапор» державотворення підхопив колишній Половецький степ, де у пониззі Дніпра (на зе­млях сучасних Дніпропетровської і Запорізької областей) у другій половині XV ст. виникає запорізьке козацтво.