Стан православної церкви

Під час монгольської навали «руська церква» зазнала великих втрат: було зруйновано безліч храмів, страчено частину духовен­ства, яка очолила опір загарбникам. По Батиєвій навалі поступово взаємини між церквою і монгольською адміністрацією змінилися.

Як ми відзначали, монголи-язичники терпимо ставилися до різ­них релігій, цей принцип у політичній діяльності поклав ще Чин- гісхан. Згідно з язичницькими уявленнями, всі священнослужителі будь-яких релігій були посередниками між людиною і Богом, воло­діли різними чудодійними здібностями, наприклад, вміли виліко­вувати хворих. Нікому не можна було виступати проти віри, такі дії каралися смертю. Тому політика толерантності золотоординських ханів проводилася й на Русі стосовно православної церкви, яку до того ж досить справедливо вважали вагомою політичною силою й використовували у своїх інтересах. Монголи відводили релігії осо­бливу роль в керуванні скореними народами. І в цьому сенсі хани не помилились: публічна молитва православного духовенства за здо­ров’я ханів упроваджувала в народні маси думку про необхідність підкорятися монгольській владі. Не треба забувати, що молитва за правлячого хана та його родину розглядалася самими монгольськи­ми правителями як дуже важливе магічне дійство.

Цікаво, що серед монголів, окрім язичників, були також хри­стияни несторіанського напрямку. Його занесли у Центральну Азію ще в VII-VIII ст., а у XII-XIII ст. він поширився вже серед племен Східної Азії, які увійшли до складу Монгольської імперії. Багато християн налічувалось і в Золотій Орді (частину половців було ох­рещено), але хан Батий залишався язичником до кінця свого життя й не прийняв християнства.

Однією з причин створення православної єпархії в Сарай-Берке була велика кількість руського населення в столиці Золотої Орди. Од­нак існували ще й інші причини, чому монгольський хан пішов на по­ступки «руській церкві». У 1260—1261 роках загострились стосунки між Золотою Ордою та новоствореним монгольським улусом Хулагу в Ірані. Причиною була відмова Хулагу сплатити частину данини для родини Джучидів (за монгольським звичаєм). До того ж, Берке пре­тендував на частину володінь Хулагу, а саме на Азербайджан — у військових акціях у Закавказзі у 1255-1258 роках брали участь мон- і ольські військові загони, прислані на допомогу Хулагу ще ханом Ба- і иєм.

За часів війни з хулагуїдською династією в Ірані, що тривала майже 100 років, золотоординські хани намагались використати руське духовенство для налагодження зв’язків з Візантією. Згідно з канонічними правилами, голова руської православної церкви призначався у Константинополі, до того ж часто сам походив із Ві­зантії. Основний шлях із Константинополя до Русі йшов по Волзі, через столицю Золотої Орди. Золотоординські хани, як володарі верховної (мирської) влади на Русі, могли відправляти сарайських єпископів до Візантії з дипломатичними дорученнями. Саме з цьо­го часу виник своєрідний геополітичний трикутник «Русь — Са­рай — Константинополь», що дуже чітко простежується в історії контактів руських митрополитів і ханів Золотої Орди [10].

Згідно із законами монгольської Яси, які приписують Чингісха- ну, його наступники повинні звільняти служителів культу від усіх податків і повинностей. Про стосунки «руської церкви» і золотоор- динців маємо свідчення давньоруських літописів і ханських ярликів православному духовенству. Свідоцтв про пільги церкві під час пер­шого перепису населення на Русі (1245) не виявлено. Але у 1257 р., за другого податкового перепису, духовенство й православний при­чет (населення, приписане до монастирів: ченці, настоятелі, поно- марі тощо) залишилися поза «числом», тобто їх звільнили від усіх податків і платежів.

Цікавими щодо розміру пільг православній церкві є ханські ярлики.

У 1283/4 р. у Київ приїхав з Константинополя новий митропо­лит Максим, який того ж року відвідав новообраного золотоор- динського хана Туда-Менгу (1282—1287). Причини цієї поїздки до Сарая не відомі. За арабськими й перськими джерелами, Туда-Мен- гу був безвільним і більше захоплювався факірами, «богомолами», аніж державними справами. Фактично вся влада в Золотій Орді опи­нилася в руках темника Ногая. Двовладдя врешті призводить до військової сутички між Ногаєм і ханом Токтою (1290—1312) та смер­ті темника у 1299/1300 р. Ці події співпадають із переїздом у 1300 р. митрополита Максима з Києва до Володимира. «Не стерпівши та­тарського свавілля, залишив [Максим] митрополію й утік із Києва, і весь Київ розбігся...». Це повідомлення Лаврентіївського літописно­го списку розглядають досить прямолінійно: як доказ утиску митро­поличої кафедри з боку монголів. Можливо, витискаючи митропо­лита з Києва, Сарай хотів залишити місто без впливових політичних діячів. Безпосереднім приводом для цього були якісь антиординські виступи у Середньому Подніпров’ї, які було придушено. Можливо, там підтримували темника Ногая, ворога Токти [12]. На думку інших вчених, митрополит Максим виїхав до Володимира-на-Клязьмі через «зменшення доходів кафедри».

Необхідно також відзначити, що особисті контакти чільників православної церкви з ханами зміцнювали положення релігійних інститутів на руських землях, У 1313/4 р. відбуваються значні змі­ни в Золотій Орді — іслам стає державною релігією. Саме з цього часу особисті контакти руських митрополитів із золотоор- динськими ханами стають постійними, що почалося з митрополи­та Петра. Ці поїздки можна розглядати як доказ посилення впли­ву ханської влади на церкву. Тепер, як і руські князі, митрополити повинні були їздити до Сарая, аби захистити й підтвердити цер­ковні права у кожного нового хана. Можливо, на такі зміни впли­нуло прийняття ісламу ханом Узбеком (1312/3—1342). Свідоцтва про відвідування у 1313/4 р. митрополитом Петром Узбек-хана маємо в Симеонівському літописі, однак ярлика, виданого митро­политу, до нашого часу не збереглося (можливо, його ще не знай­дено).

Наступник Петра — митрополит Феогност — у 1342/3 р. відві­дав нового хана Джанібека (1342-1357). Літопис сповіщає, що цей «митрополит Гречин [тобто з Візантії — М.Є.], на ім’я Феогност, вже в Києві не бував». Певно, це слід тлумачити як церковну полі­тику московських князів стосовно Києва. Причини перебування Феогноста в Сараї упродовж тривалого часу (майже рік) не дуже зрозумілі. Серед надзвичайних обставин перебування в ставці хана був наклеп на Феогноста з боку інших руських князів, за що його було навіть заарештовано. Літописи відзначають, що митрополиту вдалося відкупитися від хана за велику ціну — 600 карбованців (на початку XIV ст. золотоординська срібна монета дирхем, або диргем, коштувала 2 руські копійки; за 18 дирхемів можна було купити ко­ня). Це був перший безпрецедентний випадок із головою «руської церкви». Можливо, тоді відбулися зміни у законах Золотої Орди: якщо Джучиди-язичники керувалися нормами Яси Чингісхана, то вже за Узбек-хана Джучиди-мусульмани, посилаючись на правові норми ісламу, могли позбавити православне духовенство всіх пільг.

7 Золотоординські часи на укр. землях

97

Відомі також два ярлика від ханші Тайдули від 1347 і 1351 років на ім’я митрополита Іоанна й митрополита Феогноста. Слід відзна­чити велику підтримку руської єпархії впливовою золотоор- динською ханшею в кінці 40-х — на початку 50-х років XIV ст. Літо­пис не відзначає перше відвідування Сарая наступником Феогноста Олексієм (тоді ще кандидатом у митрополити), однак збереглася подорожня грамота від 11 лютого 1354 р., видана йому Тайдулою, на проїзд до Константинополя. Це свідчить про те, що шлях русь­ких митрополитів до Візантії, як і раніше, пролягав Волгою через Са­рай. Можливо, перебуваючи у столиці, Олексій зміг вразити ханшу своєю особистістю, тому і з’явилася ця грамота. У 1357 р. стан здо­ров’я Тайдули погіршився, й вона покликала до себе Олексія. Ми­трополит дуже швидко приїхав в Орду й виконав над хворою якісь магічні дії (деякі літописи свідчать, що Олексій вилікував ханшу від сліпоти). Достеменно не відомо, як це вплинуло на стан її здоров’я, але Олексій зберіг її прихильність. Того ж року до влади в Золотій Ор­ді приходить хан Бердибек (1357—1359). Очевидно, добре ставлення Тайдули до Олексія та її протекція (вона була бабусею Бердибека) вплинуло на те, що новий хан уже 23 жовтня 1357 р. видав ярлик Олексію, де підтверджувалися попередні права «руської церкви».

По смерті Бердибека в Золотій Орді почалася феодальна усо­биця — «велика зам’ятня», що тривала близько двадцяти років. Ми­трополит Олексій, маючи сумний життєвий досвід, вирішив не ві­двідувати Сарай. Відзначимо, що через усобицю тоді почастішали випадки від’їздів до Русі охрещених за православним обрядом шля­хетних монголів. Останні відомі відвідини ординської столиці представниками православного духовенства пов’язані з боротьбою за пост глави Руської церкви після смерті Олексія. 1379 р. Мітяя (Михайла), кандидата в митрополити, було затримано у володіннях темника Мамая (в пониззі Дніпра). Люди Мамая навіть провели Мітяя до чорноморського порту Кримського півострова — Кафи. Від Тюляка (Мухаммед-Булака?), підставного хана темника Мамая, Мітяй отримав ярлик, що підтверджував звичайні права «руської церкви». Про інші ярлики поки нічого не відомо.

Отже, протягом усього золотоординського періоду «руська цер­ква» виборювала свою права. Завдяки особистим якостям митропо­литів і привілейованому становищу релігійних інституцій вдалося ібсрегти частину економічного потенціалу Русі. Православна цер­ква морально підтримувала пересічних громадян, розвивала пись­мову творчість, мистецтво, особливо церковний живопис, зміцню­вала духовний і моральний дух населення.