«И НАНЯША КНЯЗИ САМИ НА СЕБЕ КРАМОЛУ КОВАТИ...»

Невиконаний заповіт Ярослава Мудрого

Територіально Київська Русь сформувалася протягом X ст. За­хопивши 882 року град легендарного князя Кия, князь-варяг Олег вирішив: «Се буди мати городомъ Рускымъ».

Якісно нова Русь почала формуватися за Володимира Велико­го, який провів реформи, спрямовані на зміцнення обороноздат­ності руських земель, об'єднавши їх ідеологічно, запровадивши єдину для всієї держави релігію — християнство. Роки правління Володимира та його сина Ярослава Мудрого стали золотою до­бою Стародавньої Русі. Те, що тривалий час не було міжусобиць і вторгнень кочовиків, призвело до значного економічного та куль­турного піднесення руських земель. У середині 30-х років XI ст. Київ пережив справжній будівельний бум. За короткий час поруч із «містом Володимира» виникло в понад сім разів більше за пло­щею «місто Ярослава», забудоване численними теремами боярів і багатих купців. Окрасою «міста Ярослава» став архітектурний ансамбль, що містив найбільший храм Русі — святу Софію, мону­ментальні Георгіївський та Ірининський собори, а також ще один

Найстаріше зображення Софійського собору в Києві. Малюнок А. Вестерфельда. XVII ст.

неідентифікований кам'яний храм. Величні культові споруди по­будовано в Новгороді, Чернігові, Полоцьку. Те, що головний храм Русі названо Софійським, а головні ворота Києва — Золотими, — не просто наслідування Константинополя, а прагнення бути нарівні з ним. Про це свідчив і такий виклик, кинутий «одновлад- цем Руської землі» Світовій імперії — призначення київського митрополита — русича Ілларіона.

Навчений своїм досвідом і досвідом попередників, у старості Ярослав міркував про те, як зберегти мир і спокій у державі, її цілісність. Адже після загибелі Святослава на Русі почалася кри­вава боротьба за владу між його синами, яка закінчилася смертю Олега та Ярополка. Смутні часи прийшли на Русь і після смерті Володимира., Цього разу під час тривалої міжусобиці загинули його сини — Борис, Гліб, Святослав, Святополк. Затяжним був і розбрат Ярослава зі Мстиславом. Урешті-решт у них вистачило мудрості домовитися про тривалий мир. Але наслідком такої до­мовленості став поділ Русі по Дніпру. Можливо, щоб уникнути чогось схожого в майбутньому, Ярослав і схилявся до узаконен­ня передачі київського престолу лише старшим синам великих князів. Однак який статус матимуть у такому разі молодші сини? Чи не стануть вони чинником дестабілізації? Тому, помираючи, старий князь установив принцип ротації князів на старшому ки­ївському та удільних столах. Київський стіл мав належати най­старшому за віком князеві, отже кожен з нащадків Ярослава мав шанси законно стати Великим князем. У той же час удільні князі довго не засиджувалися на одному місці, що повинно було усува­ти загрозу сепаратизму, спонукати всіх князів захищати Русь як спільну вотчину. Фактично це була перша спроба втиснути про­цес успадкування влади в рамки закону. Але покладений у її осно­ву родовий принцип, який Ярослав приміряв до своїх синів, у дов­гостроковій перспективі мав ряд істотних вад, а в результаті став однією з основних причин занепаду держави. Згодом збільшення чисельності роду Ярослава призвело до заплутаності стосунків старшинства в ньому (дядько міг бути молодшим за племінника) та пов’язаних із цим непорозумінь і конфліктів. Та й управління Руссю цілим родом Рюриковичів не сприяло зміцненню держа­ви. Так, непокора волі Великого КНЯЗЯ з боку молодшого князя, яка повинна була б призвести до покарання, часто закінчувалася родинно — цілуванням хреста, і не мала для ослушника ніяких наслідків.

Не справдилися і надії Ярослава Мудрого, що вся Русь буде спільною вотчиною його роду. Ще за Володимира Великого відо­собилася Полоцька земля, де влада успадковувалася в середовищі полоцьких князів. Після Любецького з'їзду князів стала вотчиною Ольговичів Чернігівська земля. У XII ст. вотчиною Юрія Долгору­кого стала Володимиро-Суздальська земля, а також відособився Галич. У той же час, старші князі цих земель не відмовлялися від своїх прав на Київ. Відбувалася свого роду федералізація земель.

Такий порядок, за яким Київська Русь жила аж до навали монголо-татар, не влаштовував князів, що опинилися на верхів­ці владної піраміди й прагнули стабільності в цілісній, процві­таючій державі. Але він цілком задовольняв більшість удільних князів, оскільки забезпечував їм практично незалежне від цен­тру становище і водночас залишав кожному з них можливість за­йняти старший стіл. Із ними не міг не рахуватися Великий князь. Спроби деяких київських князів стати «одновладцями Русі» за­вжди наштовхувалися на рішучу протидію тих, чиї права ущем­ляли. Можливо, тому після Володимира та Ярослава жоден із правителів Київської Русі не став реформатором...

Перша тріщина в запропонованому Ярославом механізмі успадкування влади з'явилася 1073 року. Середній його син Свя­тослав, вважаючи, що саме він гідний займати «стіл батька свого», підмовив молодшого Всеволода спільно виступити проти стар­шого Ізяслава. Отже, заповіт Ярослава Мудрого було порушено.

У зв'язку з цим варто пригадати таке характерне для тих ча-

Ярослав Мудрии на Київському престолі. Фрагмент мініатюри Радзивіллівського літопису

сів явище, також не враховане Ярославом, як поява князів-ізгоїв.

Святослава Ярославовича лави ізгоїв поповнили п'ять його синів. Якщо щодо них Ізяслав керувався помстою, то чим керу­вався Всеволод — незрозуміло. Адже він був спільником Свя­тослава в змові проти Ізяслава. Таке непродумане, продиктоване вузькокорисними інтересами рішення стало причиною тривалої міжусобиці, головну роль у якій зіграв Олег Святославович. При­ведені ним половецькі орди отримали як плату за допомогу до­звіл на розграбовування Руських земель. У битвах загинули Вели­кий князь київський Ізяслав, один із князів-ізгоїв Борис, держава зазнала великих людських і матеріальних втрат. Безперспектив­ність і згубність розбрату розуміла частина князів, зокрема Во­лодимир Мономах і його син Мстислав. Вони й стали ініціатора­ми з'їзду князів у Любечі 1097 р. «Почто губимъ Рускую землю, сами на ся котору имуще? — зібравшись, говорили князі. — А половци землю нашю несуть роздно, и ради суть, оже межи нами рать доныне; отселе имемься по едино серце и сблюдемь Рускую землю». Князі-ізгої були наділені землею, учасники з'їзду, поцілу­вавши хреста, заявили: «Пусть только отныне кто-то на другого станет — против него будем все, и честный крест». Але вже через декілька днів Русь знову опинилася на межі громадянської війни. Переступивши через хресне цілування, Великий князь київський Святополк і князь Давид Ігорович підступно схопили іншого учасника з'їзду Василька Ростиславовича, якого згодом осліпили. Обурені нечуваною для Русі підступністю, Володимир Мономах, Олег і Давид Святославовичі пішли на Святополка.

Чи Могла Русь іти іншим шляхом за тих умов? Можливо. Ве­ликою мірою це залежало від особистості великого князя, його вміння примусити численний рід Рюриковичів ставити на перше місце інтереси держави. Одна з таких можливостей випадає на часи діяльності Володимира Мономаха та його сина Мстислава, що тривала понад чверть століття. Видатний полководець і дер-

Перемога древньоруського війська над половцями. Мініатюра з Радзивіллівського літопису

жавний діяч Мономах водночас належав до небагатьох правите­лів Київської Русі, які були прихильниками розв’язання внутріш­ніх конфліктів без застосування сили. Після смерті свого батька, київського князя Всеволода, дотримуючись заповіту Ярослава й не бажаючи кровопролиття, Володимир відмовився від київсько­го престолу на користь сина Ізяслава Святополка, хоча й багато в чому перевершував його. Фактично цей найавторитетніший у той час на Русі князь був співправителем Святополка, але пого­дився стати Великим князем тільки після смерті останнього. За­вдяки організованим Мономахом і Святополком походам проти половців припинилися вторгнення степовиків на Русь, це пози­тивно вплинуло на її розвиток. Курс Володимира Мономаха на забезпечення стабільності в державі, зміцнення її безпеки про­довжив його син Мстислав. Як відмітив Василь Татищев, у той час всі руські князі жили в повній тиші й не сміли одне одного ображати. Показовим щодо цього є літописне повідомлення, що за ухилення від участі в поході на половців Мстислав заслав у Ві­зантію полоцьких князів із сім'ями.

Наступники цих видатних правителів уже не мали ні тако­го авторитету, ні можливості його завоювати. Через відсутність сильної руки до київського престолу потяглися численні пре­тенденти, Київський літопис рік за роком описує безперервні міжусобиці між князями. Боротьба йшла в основному між Мо- номаховичами й Ольговичами, хоча нерідко розбрати виникали і всередині цих угруповань.

Давньоруська держава дедалі роздроблювалася, це почало за­грожувати її існуванню. Тільки завдяки значній території, люд­ському потенціалу, а також відсутності на той час гідного супер­ника землі Київської Русі не потрапили в залежність від когось із своїх сусідів. Західні сусіди як правило підтримували одне з угру­повань. Зі сходу роздробленої на окремі князівства Русі проти­стояв розділений на окремі орди Степ.

Ворогуючі князі час від часу домовлялися між собою, йшли на компроміси, цілували хрест, клялися одне одному в приязні. Од­нак при першій же сприятливій нагоді одна зі сторін порушувала домовленості заради зміцнення своїх позицій. Єдиним винятком стало спільне управління Руссю старших князів ворогуючих угру­повань — Святослава Всеволодовича й Рюрика Ростиславовича. Ці князі вже встигли побувати декілька разів на київському пре­столі. Із власного досвіду багаторічних міжусобиць вони зрозумі­ли, що перемога кожного з них може бути тільки короткочасною, а від продовження боротьби між ними виграють тільки вороги Русі. Вони обоє хотіли бачити Русь сильною і процвітаючою, але вихід із трясовини розбрату був можливий тільки за умови взаємовигідних поступок одне одному й неухильного дотримання домовленостей між ними. Тому Рюрик, враховуючи, що Святослав був старшим, «відступив йому старшинство і Київ, а собі взяв всю Руську землю». Здавалося, що компроміс між ними також буде недовговічним. І правління Святослава, що був уже в досить поважному віці, схо­же, нічого нового не обіцяло Русі. Однак у цьому випадку вперше з часів Аскольда та Діра (якщо вони справді правили одночасно) в охопленій міжусобицями Русі виникла єдино прийнятна в тих умовах форма правління — дуумвірат. Як Святослава, так і Рюрика літописець називає Великими князями. їхнє правління виявилося найтривалішим у XII ст., що передусім було зумовлено особистими дружніми відносинами між князями, їхнім усвідомленням спільної відповідальності за майбутнє Руської землі.

Перебуваючи на вершині влади, ніхто зі співправителів не намагався зіштовхнути з неї свого колегу. Навпаки, всі важли­ві рішення вони приймали узгоджено. Особливо це стосувало­ся спільних дій проти половців, які в XII ст. значно активізува­ли вторгнення на ослаблені міжусобними війнами Руські землі. Якщо головною темою Київського літопису протягом майже пів­століття були князівські розбрати, то за час співправління князів літописець не зафіксував у Київській Русі жодного. Зате майже щорічно на її сторінках з’являлися схожі рядки: «Князь Святос­лав Всеволодович, порадившись зі своїм сватом Рюриком Ростис- лавичем, пішли на половців»; «Святослав і Рюрик ціле літо вар­тували біля Канева Руську землю». За цей час Русь тільки одного разу зазнала поразки — у сепаратному поході на половців нов­город-сіверського князя Ігоря Святославовича. Проте відносини між співправителями не завжди були безхмарними. 1188 року вони пройшли випробування Галичем. Після смерті Ярослава Осьмомисла Галицьку землю охопила смута, і Святослав з Рюри­ком пішли здобувати галицький престол. Однак Святослав хотів дати Рюрику Галич, а собі взяти всю Руську землю, а Рюрик, як відмітив літописець, не хотів втрачати Руську землю. Не дійшов­ши згоди, князі вирішили за краще повернутися назад.

На жаль, правляча верхівка Київської Русі виявилася него­товою до прийняття форми правління, запропонованої Святос­лавом і Рюриком, і спільне велике князювання в Руській землі представників двох ворогуючих угруповань так і залишилося ви­нятком, нереалізованою альтернативою розпаду держави. Після смерті Святослава Всеволодовича боротьба за володіння «золо- токованим столом київським» відновилася з новою силою.

Особливо несприятливими для Київської Русі стали часи, що передували появі на її східних кордонах нового грізного ворога — монголо-татарів. Досить сказати, що з 1201 по 1212 р. на київ­ському престолі 15 разів змінювалися князі, і будь-які комента­рі будуть зайвими. З 1235 по 1240 р. київський престол займали дев'ять князів. А напередодні облоги вперше з часів Кия заснова­ний ним град узагалі залишився без князя.

У такому стані Руські землі впритул наблизилися до трагіч­них 1237—1240 pp., коли проти них виступили нерозрізнені по­ловецькі орди, а добре організовані, що не знали поразок, туме- ни Бату-хана. І цього не могли не розуміти Рюриковичі. Однак великий князь володимирський Юрій Всеволодович відмовився допомогти рязанському князеві Юрію Інгваревичу, чим підпи­сав смертний вирок і йому, і собі. Розплата за самовпевненість Юрія не змусила себе довго чекати: його спроби організувати ополчення закінчилися розгромом руських військ через відмову прийняти в ньому участь його брата, суздальського князя Ярос­лава. Незважаючи на загрозливі новини зі східних кордонів, той відправився на південь домагатися київського престолу. У літо­писах немає навіть натяків про спроби організованого опору за­войовникам князів південно-західних земель. Сам на сам з без­жальним ворогом залишилися Переяслав (Російський) і Чернігів, хоча можливість для організації спільної відсічі ще була. Навіть падіння цих стародавніх міст не зупинило князів від зведення особистих рахунків. Доля Київської Русі була визначеною.

Володимир ГРИПАСЬ 8-15 вересня 2006р.