ВОЛОДИМИР - СТОЛЬНИЙ ГРАД ВОЛИНІ

Тут народився близько 1681 р. Андрій Войнаровський, небіж гетьмана Івана Мазепи, який брав участь у створенні Консти­туції Пилипа Орлика. 1871 р. у Володимирі побачив світ Ага- тангел Кримський — філолог, письменник, блискучий учений- орієнталіст, один із організаторів Всеукраїнської академії наук.

Міста мають різну долю. Є такі, що, виникнувши в далеко­му минулому і пройшовши непрості випробування, зуміли не лише зберегтися, а й стати могутніми мегаполісами. Є міста, які пережили піднесення, а потім занепали та зникли. А є й такі, що, спалахнувши, наче зірка, у часи попередні, потім зупинилися у своєму розвитку. Вони нікуди не зникли. Вони є, живучи своїм, здавалось би, непримітним, але цікавим життям.

До таких і належить Володимир. Офіційно — Володимир-Во- линський. Таку йому продовгувато-незручну назву дали за часів, коли місто опинилося у складі царської Росії, — щоб відрізнити

його від Володимира-на-Клязьмі в центральній Росії. Хоча на­справді наш Володимир набагато давніший від свого російського тезки. Його заснування приписують Володимиру Святославо­вичу, у той час як російський Володимир був заснований дале­ким його нащадком Володимиром Мономахом. Тому, здавалося б, кому, як не нашому Володимиру, носити свою початкову назву без якогось уточнюючого додатку «Волинський»? Уже немає цар­ської Росії, розпався Радянський Союз. Володимир (на Клязьмі) та наш Володимир у різних державах. Але й далі це місто у своїй назві має додаток «Волинський». Чи не час вже повернути йому попередню назву? Тим більше, що саме з нею пов'язані помітні сторінки з історії середньовічної України.

1988 р. місто відзначило 1000 років. Зараз відзначатимуть 1020. Дата його заснування збігається з датою хрещення Русі. У цьому є певний символізм. Адже Володимир, а також Західна Во­линь, належали до тих українських земель, у яких чи не найрані- ше почало поширюватися християнство.

Насправді під 988 р. у «Повісті минулих літ», звідки ми по­черпнули цю інформацію, зустрічаємо лише першу згадку про Володимир у давньоруських літописах. Місто ж існувало набага­то раніше, ще з так званих язичницьких часів. Про це говорять деякі топоніми його урочищ — Велесівщина, Колядово, Стрибо- ги. Язичницькі сліди зустрічаємо в одній із колядок, що викону­валася у Володимирі ще в XIX ст. У ній рефреном були слова «Три Велеси Богу помолились».

Знаний на Волині археолог, доктор історичних наук М.М. Ку- чинко на основі як власних досліджень, так і досліджень своїх ко­лег стверджує, що місто зародилося набагато раніше X ст., його становлення варто віднести до VII—IX ст. Тобто Володимир мож­на вважати майже ровесником Києва.

Це підтверджується й письмовими джерелами. Так, в угор­ській хроніці «Геста Гунгарорум» («Діяння угрів»), яка була на­писана в середині XIII ст., повідомляється, що в 884 p., коли угри на чолі з їхнім вождем Альмошем узяли Київ, кияни попросили завойовників іти далі на Захід і довели їх до міста Лодомир. Во­євода Лодомира гостинно зустрів Альмоша, який пробув тут два тижні. Потім ватажок угорців узяв заручників, дві тисячі марок срібла, сто марок золота, безліч худоби, коней і подався в Панно- нію (сучасну Угорщину).

Лодомир ототожнюють з Володимиром. У західних джерелах Володимирська земля часто іменується Лодомерією. Якщо згада­на інформація в хроніці «Геста Гунгарорум» відповідає дійсності, можна стверджувати, що в той час Лодомир-Володимир був зна­чним і багатим містом.

Імовірно, тоді Лодомир стає об'єктом місійної діяльності учнів Кирила й Мефодія. Так, у передмісті Володимира, в урочищі Ста­ра Катедра археологи відкрили залишки церкви-ротонди. Її спору­дження відносять до першої половини X ст. Саме тоді християн­ство почало утверджуватися на землях Західної Волині. Про це, до речі, засвідчують і деякі писемні згадки, і археологічні матеріали.

А яка роль князя Володимира в історії міста? Адже на його честь воно носить таку назву. Із літописних джерел відомо, що десь на початку 80 х pp. X ст. цей князь здійснив похід на Волинь, яка не входила до складу Київської Русі. Очевидно, тут існували свої протодержавні утворення. Так, в арабських джерелах згаду­ється держава Валінана. Певно, головним центром цієї держави було місто Волинь, яке, власне, й дало назву краю. Це місто було неподалік сучасного Володимира.

Прийшовши на волинську землю, князь Володимир зруйну­вав головні укріплення волинян. І, очевидно, бажаючи створи­ти свій осередок на території краю, таким обрав Лодомир. Існує версія, ніби жителі цього міста здалися переможцю. Тому князь Володимир зробив на них ставку, укріпив місто й передав своєму синові Всеволоду. Місто почало називатися його ім'ям, і в ньому на кілька століть запанували Володимирові нащадки.

Дозволимо собі висловити припущення, що завоювання кня­зем Володимиром Волині та створення ним у Лодомирі свого осе­редку мало певний стосунок до вибору цим князем християнства як державної релігії. Звісно, із християнством Володимир був знайомий і до цього завоювання. Воно мало певне поширення в Києві. Проте прилучення до своєї держави великої території, яка зазнала християнізації, могло підштовхнути князя до вибору цієї релігії. Адже мусив бачити він на Волині християнські храми, у т.ч. в Лодомирі, знав також він, що тут є християнські громади, які відіграють помітну роль у суспільному житті. Невипадково саме у Володимирі було засновано одну з перших єпископських кафедр на території України. Сталося це 992 року.

Існування кафедри перетворювало місто на значний релі­гійно-культурний осередок. Тут, імовірно, існувала школа, пере­писувалися книжки. Посилаючись на невідомі нам джерела, ро­сійський історик В. Татіщев писав, ніби 1097 р. до Володимира приїздив літописець Нестор оглядати місцеві училища й давати настанови вчителям. Про високий рівень писемної культури в місті засвідчує повість про осліплення теребовлянського князя Василька Романовича, уміщена в «Повісті минулих літ» під 1097 р.

У давньоруські часи Володимир, ставши стольним градом Во­лині, значно розбудувався. Він виступив не лише як адміністра­тивний центр, але і як центр ремісничий і торгівельний. Хоча збе­реглося мало документів, які стосуються історії давньоруського

Мурований костел Іоакима та Анни (монастир капуцинів), що в стародавньому Володимиру-Волинському, збудовано 1752 року на місці дерев’яного, який згорів. Це одна з багатьох видатних пам’яток столиці Галицько-Волинського князівства

Володимира, усе ж навіть фрагментарні згадки дають підстави говорити, що міська громада мала тут помітний вплив, а міщани користувалися значними правами. До нас дійшов лист володи- мирських городян до жителів північнонімецького міста Штраль­зунда від 1324 р. Деякі дослідники, зокрема М. Грушевський, на основі аналізу цього документу прийшли до висновку, що у Во­лодимирі вже в той час діяло Магдебурзьке право (чи, принай­мні, його елементи). Ураховуючи, що в місті була значна німецька громада, а також торгівельні й культурні зв'язки міста з німець­кими землями, така думка видається цілком вірогідною. Володи­мир можна вважати першим українським містом, де утвердилося Магдебурзьке право.

Середньовічний Володимир мав міцні оборонні споруди, а та­кож чудові храми, величні будівлі. Угорський королевич Андрій, оглядаючи його 1231 p., захоплено вигукнув: «Такого міста я не ба­чив навіть у німецьких землях!». Близько 1160 р. у Володимирі було споруджено Успенський собор, що зберігся до наших днів. Вико­наний у візантійському стилі, він був подібним до кафедральних храмів Києва та Новгорода й вражав своєю величчю. В архітектурі середньовічного Володимира своєрідно перепліталися культурні традиції католицького Заходу і православного Сходу.

У XII ст. Волинське князівство стало одним із наймогутніших державних утворень на теренах Київської Русі. Його правителі мали великі амбіції, прагнули розширити свої володіння як на схід, так і на захід; як на південь, так і на північ.

У кінці XII ст. володимирський князь Роман Мстиславович здійснив спроби оволодіти багатим Галицьким князівством. Не вдалося це йому з першої спроби. Однак близько 1199 р. (точна дата цієї події, на жаль, невідома) він почав княжити в Галичі. Це вважається початком Галицько-Волинської держави.

Насправді термін Галицько-Волинська держава (чи князів­ство) не зовсім коректний. Офіційно держави з такою назвою не існувало. Це витвір галицьких істориків XIX ст. І хоча правителі цього державного утворення в деяких документах іменувалися правителями «Галичини і Лодомерії», насправді їхньою столицею переважно виступав Володимир, а не Галич. Навіть князь Данило Романович, якого в нашій літературі вперто іменують Галицьким (так його ніхто в давньоруських документах не називав) деякий час княжив у Володимирі, хотів зробити своєю резиденцією засно­ване ним місто Данилів (неподалік сучасного Кременця), а потім став княжити у Хол мі. «Опокою», «твердою основою» цієї держави була саме Волинська земля. Тут її правителі мали гарантовану під­тримку з боку місцевих бояр, на відміну від «крамольних» бояр га­лицьких. Показово, що й останній правитель Галицько-Волинської держави, князь Болеслав-Юрій, помер у Володимирі.

Але повернімося до Романа Мстиславовича, який об'єднав Волинь і Галичину. Цей князь зумів підпорядкувати собі й інші українські землі, в т.ч. Київ. У той час Володимир, можна сказати, виступав столицею України. Князь Роман створив перспективний державний організм, який мав усі можливості стати одним із про­відних політичних гравців на теренах Східної та Центральної Єв­ропи.

Проте варто віддати належне Данилу й Васильку: вони в не­простих умовах боротьби за свій домен, а потім монгольської навали зуміли не лише відновити й зберегти державу батька, а й підняти її авторитет. Багато що залежало тут від узгодженості їхніх дій. Взаєморозуміння, співробітництво цих князів могло б стати прикладом для українських політиків. Вони не вдавались до міжусобиць, ведучи боротьбу за владу, а діяли спільно на бла­го держави. На передньому плані був Данило як старший син Ро­мана Мстиславовича. Василько, який все-таки, певно, був тала­новитіший від Данила і як дипломат, і, зрештою, як полководець, залишався в тіні свого старшого брата. Правлячи у Володимирі, він всіляко підтримував Данила, прикриваючи його тили, часто робив за свого старшого брата те, що той робити не ризикував.

Є в сучасному Володимирі пам'ятник Данилу, а ось Василь­ку — немає. Немає пам'ятника і їхньому батькові — одному з найвидатніших князів-політиків Київської Русі. Зрештою, немає пам'ятника і Володимиру, сину Василька. Хоча діяння останнього заслуговують на увагу.

Володимир Василькович правив у Володимирі в 70—80-х ро­ках XIII ст. Він зумів, ведучи непросту дипломатичну гру з прави­телями Золотої Орди, укріпити державу, особливо на її північних рубежах (території сучасної Берестейщини й Підляшшя). Його ва­салом став мазовецький князь. Під контролем Володимира Василь- ковича опинилася велика територія, що простяглася від Побужжя до Вісли. Також цей князь виступав щедрим меценатом, приділяв увагу розбудові церкви, розвитку писемної культури. Під його керівництвом в основному було завершено укладання Галицько- Волинського літопису — однієї з найкращих літописних пам'яток Київської Русі. Не виключено, що кінцевий варіант цього літопису був написаний саме у Володимирі. У той час із Володимиром було пов'язане життя Петра Ратенського, який прославився як іконопи­сець, потім став митрополитом Київським. Під час свого перебу­вання на митрополичому престолі він переніс свою резиденцію до Москви, що стало важливим чинником підняття цього міста.

Володимир фактично залишався столицею Галицько-Волин­ської держави аж до її падіння в середині XIV ст. Після цієї події головним політичним центром Волині стає Луцьк. Тому зірка Во­лодимира зайшла й він поступово почав втрачати своє значення.

Щоправда, місто продовжувало відігравати роль як важливий культурний і релігійний осередок. Воно було центром однієї з най­більших православних єпархій України, котра охоплювала як терени Західної Волині, так і землі Берестейщини й Підляшшя. У 1586 р. при єпископській кафедрі у Володимирі князем Василем-Костянтином Острозьким була відкрита школа, взірцем для якої виступала Ост­розька академія. Тут велося вивчення не лише старослов’янської, а й грецької мови. Ця школа отримала свій подальший розвиток, коли єпископом Володимирським став Іпатій Потій (1593—1615 pp.).

Оцінка його діянь в українській літературі не є однозначною. Він був одним із ініціаторів та промоторів Берестейської церков­ної унії 1596 р. — тому православні сприймають його як «зрад­ника», «антигероя». Греко-католики, навпаки, «трактують» його як одного з найвидатніших діячів своєї церкви. Не вдаючись до оцінки Іпатія Потія, відзначимо, що це була, без сумніву, надзви­чайно талановита людина. Зробив він чимало й на полі культур­ному. Навіть Іван Франко, який не мав симпатій до Іпатія Потія, змушений був визнати, що той був найталановитішим україн­ським письменником на рубежі XVI — XVII ст.

Із Володимиром пов’язане життя ще одного відомого ді­яча греко-католицької церкви — єпископа Йосафата Кунцевича, який був канонізований греко-католиками як їхній перший свя­тий. Народився Йосафат саме у Володимирі.

З 1677 р. у Володимирі почав працювати єзуїтський колегі­ум, який проіснував до закриття цього ордену в кінці XVIII ст. У цьому колегіумі деякий час навчався видатний діяч української культури Феофан Прокопович.

Незважаючи на свою провінційність, Володимир все-таки спромігся дати Україні видатних діячів культури. У XX ст., у між­воєнний період, Володимир став одним із головних осередків руху за українізацію православної церкви на Волині. У той час у місті жив і працював, видавав часописи та книги провідний іде­олог цього руху Арсен Річинський. На жаль, ця видатна людина з непростою долею залишається досі не поцінованою в Україні.

Сьогодні Володимир — спокійне провінційне містечко. Блу­каючи його тихими й мальовничими вуличками, часто зустріча­єшся з пам’ятками старовини — церквами, костелами, будинками, залишками оборонних споруд... Тут багато переплелося — свого і чужого, перемог і поразок, радощів і горя. Тут — історія. Але її не можна прочитати. Її треба відчути.

Петро КРАЛЮК 25 липня 2008 р.