МОСКВА ПРОПОНУЄ ВІДЗНАЧАТИ НАРОДЖЕННЯ РУСІ...

Через чотири століття після заснування Києва.

І через три - після першої згадки

Російський президент Дмитро Медведев видав указ про свят­кування «1150-річчя заснування російської державності», маючи на увазі літописне закликання чи то до Новгорода, чи до Ладоги (за різними джерелами) ватаги варягів на чолі з Рюриком.

Проте, схоже, сам російський президент не впевнений в істо­ричній «стерильності» цього святкування. За його словами, виго­лошеними на нараді російських істориків, він «дуже довго думав, перш ніж підписати цей указ», через побоювання «створення державної верифікації історії». Але, за словами Дмитра Медведе- ва, згадавши про діяльність російського імператора Олександра II, який провів святкування «тисячоліття Росії» 1862 року, ниніш­ній російський глава держави вирішив, що «плюсів тут більше». Отже, дата «1150» не в останню чергу відзначатиметься тому, що нинішній президент-«ліберал» усіляко намагається бути схожим на так званого царя-визволителя, який 1861 року звільнив біль­шість населення Росії від рабства кріпаччини.

Між тим насправді 862 року на території нинішньої «серед­инної» Росії нічого визначального не сталося. Зграя вікінгів з території Швеції близько цього часу захопила кілька факторій на землях, заселених фінно-угорськими племенами і словенами- новгородцями. До речі, одна з перших факторій вікінгів — Ладо­га, з якої нині намагаються зліпити «першу столицю Росії» була населена представниками фінно-угорських племен водь і чудь. Фінською мовою «Ладога» означає «низька місцина».

Більше того, зусиллями справжньої Російської держави — Московії — населення Новгородської Республіки було більшою мірою винищене в XV—XVI століттях, особливо в правління Іва­на Грозного).

Поселення шведів у фінському селі — невже це заснування російської державності?

Із таким же успіхом, як росіяни від загону Рюрика, українці могли б виводити свою державність від давньогрецьких міст на Чорноморському узбережжі.

Отже, факти. З кінця VIII ст. на арені світової політики з'явилися жителі Скандинавського півострова. В Україні їх зва­ли варягами, а в Західній Європі — норманами (тобто «людьми півночі»). Бідна земля Скандинавського півострова не могла про­годувати місцеве населення. Там утворюються численні ватаги випробуваних вояків, які в пошуках здобичі починають спусто­шувати узбережжя Європи. їхні мобільні морські загони почали набіги на узбережжя від Англії до Італії, здобуваючи успіх силою й несподіваністю атак та неможливістю швидко організувати від­січ у кожній точці узбережжя.

Із початку IX ст. дружини варягів починають вдиратися в землі ільменських словенів і згодом захоплюють Новгород. Також варяги утверджуються в деяких інших містах на території сучас­ної Росії та Білорусі, зокрема в Пскові й Полоцьку.

У цих точках осідають дружини варягів у складі по кілька сотень вояків. Головною метою варягів була нажива за рахунок слов’янського населення через збір данини. Часто варязькі дру­жини, збагатившись, верталися до себе додому в Скандинавію або йшли найматися до армії Візантії. Але найбільш діяльні з ва­рягів почали засновувати на слов’янських землях власні династії. Так сталося в Новгороді, Полоцьку й Києві.

Перші контакти слов’ян з варягами в Середній Наддніпрян­щині було започатковано під час мандрівок останніх шляхом «із варягів у греки», коли варязькі купці та найманці рухалися до Ві­зантії з метою торгівлі чи найму до візантійської армії. Варяги по­чали розглядати Київ як головний «приз» на слов’янських землях, і вступають за нього в криваву суперечку. Варязькі князі швидко усвідомили важливість Києва як ключового міста для контролю за шляхами регіону й, спустившись по Дніпру, захоплюють і Київ.

Решта слов’янських земель на території України, крім полян, у перші десятиліття після захоплення Києва не відчули жодних змін і зберігали місцеві династії князів.

Найцікавіше, що російський президент закликав Україну ра­зом святкувати «1150 років російської державності».

Зовсім незрозуміло, навіщо Україні святкувати прихід у ма­ловідому Ладогу загону Рюрика, який і в Києві ніколи не бував.

Більше того, на час здобуття влади Аскольдом і Діром Русь уже була значною політичною силою, здатною до організації ве­ликих військових сил із навколишніх племен.

У хроніці франкських імператорів «Бертинські анали» під 839 p., оповідаючи про посольство візантійського імператора до двору імператора франків, хроніст-очевидець пише: «Він також послав з ними (послами) якихось людей, які сказали, що вони, тобто їхній народ, зветься Рос і що їхній король зветься хакан, прислав їх до ві­зантійського імператора, як вони твердять, заради дружб». Таким чином, в цей час, ще до утвердження варязької династії в Києві, руси мали володаря, який був настільки впливовим, що вже мав відносини з Візантією та прагнув встановити їх із Франкською ім­перією. Також у цей час князь русів прагне титулуватися «каганом», на зразок володарів Хозарії, таким чином намагаючись ствердити свою рівність із впливовою на той час Хозарською державою.

Ще у 840-х роках відбувся похід Русі на місто Амастриду на Південному узбережжі Чорного моря. 860 року стався напад Русі на Константинополь. Тоді Русь встигла зруйнувати передмістя Царгорода, але через тиждень зняла облогу, уклавши, як пише ві­тчизняний літописець, вигідний для Русі «договір миру й любові» з Візантією. Імператор Михаїл залишив військо й терміново по­вернувся з походу на арабів, щоб організувати оборону багато­кілометрових мурів міста. У своїй проповіді патріарх Фотій при­гадував, що «місто ледве не було підняте на спис», тобто взяте.

Іноземці повідомляють про існування в Наддніпрянщині мо­гутнього князівства на чолі з «королем Діром». Близько 867 року Константинопольський патріарх Фотій повідомляє про масове хрещення русів. І на місці могили Аскольда, й на місці могили Діра ще в княжі часи були збудовані церкви, що підтверджувало прийняття християнства Аскольдом і Діром.

Згідно з літописом, 882 року в Київ прибули інші варяги — син того самого Рюрика малолітній князь Ігор та його родич Олег.

Дорогою вони захопили Смоленськ та Любеч і поставили там своїх намісників. Зустріч із Аскольдом і Діром закінчилася їхнім убивством, в результаті якого владу в Києві захопив Олег.

Захопивши Київ, Олег поводився як правитель Русі, як тоді називали Київщину. Він встановив, що Київ є головним її містом, сказавши, що «се буде мати міст Руських». Ця його заява стосува­лася виключно Русі, тобто Середньої Наддніпрянщини.

Треба зазначити, що землі сучасної Центральної Росії за часів Олега ще не входили до складу Київської держави. Масив фінно- угорських народів, сконцентрований на території сучасної Цен­тральної Росії, залишився за часів Олега поза впливом Києва і був підкорений лише його наступниками на великокняжому троні.

Інші підвладні варягам міста, а також залежні племена Олег починає розглядати як піддані Києву. Наприклад, київський князь змушує новгородців щороку платити данини Києву на 300 гривень, з яких 100 гривень залишалися в Новгороді та йшли на утримання київської князівської адміністрації, а решта відсилалася до Києва.

Олег послідовно приєднує до Київської держави племена древ­лян (883 p.), сіверян (884 p.), радимичів (885 p.). 907 року відбувся напад Олега на Візантію. За даними вітчизняного літопису, мор­ська частина війська складалась з двох тисяч кораблів, на кожному з яких сиділо по 40. Відповідно до даних літопису, армія Олега на­лічувала понад 80 тисяч вояків — дуже значне військо для часів Се­редньовіччя. Під враженням від Київського війська Візантія пішла на переговори з Руссю, бажаючи відкупитися даниною.

Наступний князь — Ігор Старий — був сином варязького князя Рюрика, який, захопивши Новгород, помер там близько 879 року. Найдавніші київські книжники XI століття не визнавали й не шанували ані Рюрика, який взагалі ніколи не був у Києві, ані Олега, який був не з княжого роду і формально вважався лише регентом Ігоря.

Офіційне літописання Київської Русі XII століття відносить до слов'ян такі племена: «поляни, древляни, новгородці, полочани, дреговичі, сіверяни, бужани, волиняни». Як бачимо, на території сучасної Росії до слов'ян занесено лише новгородців, які були пере­важно винищені або депортовані Московією в XV—XVI ст.

Певний час в історії була популярна теорія про скандинавське походження назви Київської Русі, яке їй нібито надали прибуль- ці-варяги. Однак нині під тиском фактів цю теорію спростовано.

Назва «Русь» вперше з'являється щодо території Середньої Наддніпрянщини в середині VI століття, у творі Псевдо-Захарія. Цей сирійський автор 555 року говорить про народ Північного Причорномор'я й Наддніпрянщини як про народ «рос», що про­живав на північний захід від Приазов'я, тобто на Середньому Дні­прі. Також у творі готського історика Йордана (VI століття), який описував події IV століття, йдеться про народ «россомони», який мешкав у Середній Наддніпрянщині. Однак ні в VI, ні в IV століт­ті ніяких варягів у регіоні бути не могло. Перший історично за­фіксований вихід скандинавів на міжнародну арену (їхній напад на Англію) належить до 787 року. Це перша дата появи вікінгів у міжнародній історії, яка відбулася на кілька століть пізніше після фіксації назви Русі. Перші ж достовірно відомі дані про контакти наддніпрянських слов'ян із варягами датуються взагалі лише се­рединою IX століття.

До того ж у вітчизняних літописах руси відокремлюються від варягів. У літописах Русь подається в переліку племен як окрема етнічна одиниця, поряд з варягами, полянами та іншими племе­нами. Ще більше відомостей, які відокремлюють русів від варягів, існує в іноземних, зокрема, в арабських та європейських джере­лах. Крім того, в скандинавських джерелах немає жодних вказівок на те, щоб якісь скандинави називали самі себе русами. Крім того, візантійці добре знали варягів, які часто служили найманцями у війську Візантії. Руси, чи роси, у візантійців — завжди населення Середньої Наддніпрянщини та Північного Причорномор’я, а не скандинави з будь-яких інших територій — самої Скандинавії, Італії, Франції тощо, яких було чимало в Константинополі.

До того ж, одразу на південь від Києва, на правому березі Дніпра, скупчено багато власних назв із спільним коренем: річки Рось, Росава, Роставиця, Росена, Роська, Рута, Рутець, Малий Ру- тець, а також фортеця Родень тощо.

Виникнення імені Русі щодо території Середньої Наддні­прянщини за багато століть до появи на історичній арені вікін- гів-варягів є свідченням того, що назва Русь має місцеве, наддні­прянське походження.

У І тисячолітті н. е. тут проживало особливе плем’я — роси (руси). Численні писемні джерела мандрівників та політичних ді­ячів стверджують, що це плем’я не було слов’янським. Особливо багато таких повідомлень у арабських мандрівників, які в IX—X століттях часто бували на території України, мандруючи з Хозарії та Волзької Булгарії.

За даними мандрівників, руси в X ст. мали характерні риси — релігійний культ меча, спосіб і ритуал поховання, одяг (зокрема, характерні для одягу скіфів і сарматів, а згодом — і українців — широкі шаровари, вовняні шапки із довгими шликами, які збере­глися в Україні до часів козацтва), сарматські назви посад своїх вождів тощо.

Усе це дає можливість зв’язати русів VI—X ст. із залишками сарматів.

Поселення сарматів у регіоні Правобережжя Середньої Над­дніпрянщини, тобто в районі «первинної Русі», почалися ще в І ст. до н.е. На цих землях фіксується значна кількість сарматських мо­гильників початку нашої ери (найбільше — по р. Тясмину й Росі). У цьому районі оселилася частина сарматського племені роксолан.

Картина Віллевальде «Відкриття пам’ятника «Тисячоліття Росії». У Новгороді (8) 20 вересня 1862 року в присутності імператора Олександра II з родиною та почтом було урочисто відкрито пам’ятник «Тисячоліття Росії» — перший монумент, присвячений Російській державі

Русь X—XII ст. перебувала в межах сучасних Київської, Черні­гівської, Житомирської, значної частини Черкаської, Полтавської й Сумської, а також частини Вінницької областей. Жителів цієї території, тобто представників племінних союзів полян і сіверян, а також згодом і древлян, називали русинами, рідше — русами. З кінця XII ст. Руссю, крім Центральної та Північної України, почи­нають називатися й західноукраїнські землі. Уперше з’явившись у щонайменше VI столітті, назва «Русь» протрималася в Україні (Західній) до XX століття, а в Центральній Україні — до XVIII сто­ліття. Ще геніальний поет Іван Франко 1914 року писав: «Я єсмь русин». Деякі жителі Закарпаття досі називають себе русинами.

Намагання Московщини привласнити назву Русі почалися з XV століття. Часто керівники тих країн, які вважають, що їм не вистачає своєї історії, намагаються привласнити чужу, більш ав­торитетну й шановану. Наприклад, московські царі довго нама­галися вивести свій рід від засновників Риму — Ромула та Рема, імператора Августа тощо.

Той факт, що сучасна Росія запозичила історичну назву Укра­їни, є лише ознакою престижності імені Русі. На ім'я і спадок Київської Русі не може претендувати ще хтось, крім народу, на споконвічній території якого розташовано основні державно-по­літичні, культурні й релігійні центри Русі — Київ, Чернігів, Пе­реяслав, Канів, Білгород, Васильків, Вишгород, Юр'їв, Любеч, Овруч, Острог, Путивль, Новгород-Сіверський, Олешки, При­луки, Володимир-Волинський, Луцьк, Галич, Львів, Звенигород, Теребовля тощо.

Саме ті землі України, які свого часу входили до складу Київ­ської Русі, найбільше зберегли українську етнічну ідентичність.

Це — факти. У російській історії є свої факти. Зокрема той, що перша російська (Володимиро-Суздальська) форма державності почалася відразу після сепарації Суздальської землі від Києва — в середині XII століття. А син Юрія Долгорукого і половецької кня­зівни Андрій Боголюбський насправді є «першим великоросом на історичній арені», як писав свого часу російський історик М. Ключевський.

Навіщо тоді Росії «зариватися» аж у IX століття? Як сказала на нараді в російського президента одна з істориків В. Уколова, «IX століття — це століття, коли утворюється Французька держава, Ні­меччина. Це дозволяє зняти оману, що ми десь відстаємо — чи не в загальному тренді, чи ми у світовому розвитку кудись убік йдемо».

Тож нинішні святкування — від імперської звички здаватися давнішими й родовитішими, ніж є насправді. Хоча, напевно, від такого марнославства потерпає не лише Росія, а й багато інших країн, які вважають, що їм чогось не вистачає. Звісно, ніхто не може заборонити Росії конструювати свої національні міфи, щоб щось доводити світові, навіть на шкоду істині. Але ось до чого це призводить. На тій же нараді російський президент Медведев по­цікавився в одного директора Інституту археології РАН: «В одно­му з матеріалів до зустрічі написано, що все-таки Володимир (на Клязьмі) був заснований Володимиром Мономахом 1108 року, а тільки що я розмовляв з губернатором, він мені виклав вже іншу версію». На що російський історик компетентно відповів: «Ціл­ком очевидно, що Володимир був заснований Володимиром Мо­номахом, і якби, коли володимирська адміністрація святкувала ювілей заснування міста Володимиром Святославичем, вона за­просила довідку в Російській академії наук, то вона б отримала цю відповідь. Але, на жаль, тоді ця довідка не була запрошена, й у нас тут виходять такі дивні речі: в місті стоїть пам'ятник Володи­миру Святославичу — засновнику Володимира, а Володимир був заснований зовсім іншим князем, сто років по тому, його правну­ком Володимиром Мономахом».

Століття туди, століття сюди — що це для вікової пропаганди?

Між тим, як заявив на тій же нараді в російського президента російський історик О. Петров, понад 80% росіян не знають імен, по батькові своїх прадідів.

А ще Росія залишається країною з непередбачуваним мину­лим. Як у позаминулому столітті писав один російський класик, «російський уряд, немов зворотне провидіння, облаштовує на краще не майбутнє, а минуле».

Олександр ПАЛІЙ 5 серпня 2011 р.

Русь і Москва: нащадки