ЧИМ ЗАГРОЖУЄ СУЧАСНІЙ УКРАЇНІ ПОВОРОТ КРЕМЛЯ

Президент Російської Федерації Д. Медведев підписав указ про святкування у 2012 році 1150-річчя народження російської державності, після чого організував у старовинному місті Во­лодимирі зустріч з істориками.

Можна бачити, що Д. Медведев розуміє різницю між руською державністю і російською державністю, якщо передає обидва ви­значення через кому. Однак ці визначення зливаються в нього в одне — «Русский мир», про який ми вже багато чули від патріарха Кирила. Але патріарх говорив про «Русский мир» в його право­славному сенсі, а президент Росії надає йому світський характер. Стенограми зустрічі з російськими істориками й спільного засі­дання президентських рад є на сайті президента РФ в Інтернеті. Виступи заслуговують на ретельний аналіз українськими інте­лектуалами хоча б для того, щоб у керівників України напередод­ні 20-ої річниці незалежності виробилася позиція з цього цілком політичного, а не історичного питання. Історики повинні сказати своє слово, поки існують газети, спроможні висвітлити їхню по­зицію. Відверто кажучи, не хотілося б дожити до того, коли така можливість залишиться тільки у виданнях української діаспори. У «Повісті временних літ» є датоване 862 роком повідомлення про те, що слов’янські (словени, кривичі) й фінські (чудь, меря, весь) племена звернулися до варягів (у Західній Європі їх назива­ли норманами) з проханням «володєті нами».

Історик Герард Міллер, який приїхав з Німеччини в Санкт- Петербург на запрошення Петра І, написав доповідь про похо­дження народу й імені російського, в якому висловив думку про тотожність Руси й варягів. Михайло Ломоносов назвав доповідь непатріотичною. Рукопис було знищено, бо його автор, як ствер­джували, пригнічував національну гідність росіян.

Однак у Міллера знайшлися захисники, яких назвали нор- маністами. Микола Карамзін і Михайло Погодін були переко­нані, що Новгородська держава виникла внаслідок завоювання слов’янських і фінських племен варягами на чолі з Рюриком. Сер­гій Соловйов теж відводив норманським дружинам вирішальну роль у формуванні князівської влади в слов’ян. На таких же по­зиціях стояли Василь Ключевський і Михайло Грушевський. Пізні­ше їхні погляди засвоїли Микола Рожков, Михайло Покровський і Володимир Мавродін. Назвати їхню позицію непатріотичною вже не випадало, тому що вони розглядали утвердження державності як наслідок тривалого розвитку суспільства, а запрошення варягів — як епізод, завдяки якому сформувалася династія Рюриковичів.

Міфологема про запрошення Рюрика прижилася в імперії Ро- манових. Під час розпаду Київської Руси Рюриковичі поділилися на Мономаховичів, Ольговичів, Романовичів та ін., але не переста­ли вважатися однією династією. Після смерті сина першого росій­ського царя Івана IV Федора Івановича володимиро-суздальська гілка Мономаховичів припинила існування, але Романови небез­підставно вважали свій рід відгалуженням династії Рюриковичів. Приступаючи до ліберальних реформ після тяжкої поразки Росії в Кримській війні, імператор Олександр II використав літописну згадку про запрошення Рюрика і через наближення унікального (з трьома нулями) ювілею цієї дати повелів розробити проект такого ж унікального пам’ятника. У вересні 1862 року він урочисто від­крив у Новгороді грандіозний пам’ятник Тисячолітній Росії.

За радянських часів до цього свята дореволюційної імперії ставилися негативно, особливо після Великої Вітчизняної війни. Гітлерівські пропагандисти використали легенду про закликан­ня на царство варягів, що належали, за їхніми уявленнями, до «нордичної раси», як доказ неповноцінності слов’янських наро­дів. Однак від 70-х pp. дискусія між норманістами й антинорма- ністами стала вважатися вичерпаною, тому що вплив варягів на східнослов’янське суспільство вже не піддавали сумніву, спере­чалися тільки щодо його ступеня. Лише окремі історики (Борис Рибаков, Андрій Сахаров) заперечували будь-яку роль варягів в історії Руси.

У Володимирі Д. Медведев не раз підкреслював, що указ про святкування 1150-річчя народження російської державності да­вався йому непросто. Починаючи зустріч з істориками, він за­явив, що указ — це привід для дискусії, хоча тут же додав: бу­демо дотримуватися поки що канонічних підходів. Завершуючи зустріч, президент підсумував: «Хоч я й сказав вам про те, що в мене довго ручка була в підвішеному стані перед тим, як я під­писався під указом про оголошення наступного року ювілейним роком, але я не вважаю, звичайно, що це випадкова подія».

Майже ніхто з істориків не перечив президенту. Директор Ін­ституту російської історії РАН Ю. Петров сказав, що указ допоміг історикам досягти консенсусу й звернув увагу присутніх на слова Олександра II, сказані під час відкриття пам’ятника в Новгороді: «Да будет знаменательный день этот новым залогом неразрывной связи всех сословий земли Русской с правительством с единой це­лью — счастие и благоденствие нашего Отечества».

У вступному слові на спільному засіданні президентських рад Д. Медведев уже висловився абсолютно визначено:

«После эпохи отрицания смысла этих всех событий (осо­бенно это было характерно для советского периода) в настоя­щий момент уже сформировался более взвешенный подход к тем событиям давних лет. Я рассказывал нашим товарищам и вам хотел сказать, что, когда я подписывал этот Указ, я долго думал: надо его подписывать, не надо его подписывать, — и все-таки со­ображения в пользу празднования этого символического юбилея российской государственности перевесили, потому что это имеет значение не только и не столько научное, может быть, сегодня, сколько абсолютно практическое.

З доповіддю від Ради з культури та мистецтва виступив ди­ректор Ермітажу Михайло Піотровський. Не звертаючись до згаданих раніше гітлерівських пропагандистів, він указав, що міфологема про Рюрика, яка викликала стільки суперечок між норманістами й антинорманістами, стає знаком спокійного ви­знання ролі зовнішнього чинника в історичному світовідчутті російських громадян. Таке визнання, на його думку, є виявом по­чуття власної історичної гідності.

З доповіддю від Ради з науки, технологій та освіти виступив рек­тор Московського державного інституту міжнародних відносин при МЗС РФ Анатолій Торкунов. «Было бы совершенно неправильным сужение в историческом сознании, а иногда даже, к сожалению, и в школьных учебниках древнерусского государства до северо­восточных княжеств или Московского княжества... Более широкий, не связанный с современными государственными границами ареал российское общество будет принимать в качестве своего, обжито­го, укоренного в сознании. Открытость широкому европейскому пространству, где есть место и Полоцкому княжеству, и Червон­ной Руси, дает нам совершенно иное восприятие пространства от Балтики до Черного моря. Это восприятие не имеет ничего обще­го с примитивным имперским подходом (sic! — Авт.). Скорее, на­оборот, оно формирует чувство добрососедства, транспарентности, объективной близости со странами современной Европы».

Тут доречно вклинити в контекст довідку про Червону Русь. Як указував покійний Ярослав Ісаєвич, це — географічно не окреслена через брак джерел західна частина Волинського кня­зівства в X—XIII ст., предмет тривалої суперечки між Руссю, Польщею й Угорщиною.

Варто навести ще одне судження шановного ректора: «Декон­струкция привычной историко-географической среды, которая произошла лет 20 тому назад, поставила наше общество перед не­обходимостью определения новой российской идентичности.

Це речення не можна навести українською мовою, тому що в нас слово «росіянин» є відповідником слова «русский» у росій­ській мові. А Торкунов веде мову про сукупність російських гро­мадян, якій відповідає в російській мові слово «россияне». Зали­шається все-таки незрозумілим, куди ж ми всі поділися...

З особливим пафосом в обговоренні доповіді виступив прези­дент «Фонду громадської думки» Олександр Ослон: «Когда форму­лируется идея празднования 1150-летия российской государствен­ности, фактически речь идет не о том, что Рюрик пришел, а о том, что возникла идея, охватившая и распространившаяся, сохранившаяся в веках в той или иной форме, что мы являемся одной общностью, одним государством». Ясно, що тут ідеться не про росіян в розумінні «руських», а про всю сукупність населення Російської Федерації. Але ж чим є згадана Ослоном спільнота? Невже це та сама «нова історич­на спільнота», яка в Радянському Союзі толерантно об’єднувала всіх — від естонців до туркменів? Радянським пропагандистам знадо­билося додати до відомих людству історичних спільнот (плем’я, на­родність, етнічна нація, громадянська нація) ще одну, щоб з’єднати в одне ціле населення СРСР. Таж ні, жодної толерантно визначеної спільноти Ослон не має на увазі. Прикінцеве речення в його виступі пролунало так: «Государственность — это не государство, а свойство государства, механизм поддержки идентичности людей, которые на вопрос «кто я?» отвечают: «Я — часть Российского государства, я — житель русского мира».

І Російська імперія, і Радянський Союз були імперіями. Ра­дянський Союз як імперія істотно перевищував дореволюційну Росію за територією, тому що містив, разом з союзними респу­бліками, радянізовані країни Центрально-Східної Європи. Але різниця між імперіями полягала не стільки в конфігурації кор­донів, скільки в їхній внутрішній сутності.

Радянський Союз формально не поглинув країни «соціаліс­тичного табору». Імперські інтернаціоналісти в Кремлі від почат­ку ставили перед собою більш вагомі завдання. Це засвідчувала й теорія світової революції, і герб СРСР із зображенням земної кулі. З появою ракетно-ядерної зброї проблема світової революції від­пала, але все-таки офіційною емблемою Московської олімпіади 1980 року було затверджено силует Спаської башти Кремля, який виростав з п'яти кілець-континентів.

Будучи конституційно сукупністю рівноправних республік, Радянський Союз насправді складався з центру, який поглинав під­приємства і відомства загальносоюзного підпорядкування в кож­ній республіці, а також з республіканських оболонок, з яких центр вилучив усі вагомі об'єкти. Росія залишалася державотворчою рес­публікою, але політично й економічно була принижена більше, ніж інші, тому що нікого в Кремлі не влаштовувала поява в Москві чи деінде центру-конкурента. Сама лише ідея перенести столицю Ро­сійської Федерації в Ленінград, яку обстоював член політбюро ЦК ВКП(б) М. Вознесенський, потягла за собою влаштовану на замов­лення Сталіна Г. Маленковим «ленінградську справу», через яку за­гинули сотні компартійно-радянських функціонерів.

Усі інші республіки, утворені так званими титульними нація­ми, могли безперешкодно розвивати своє національне життя, але в гамівній сорочці радянської державності. Лише тоді, коли почала виявлятися загроза перетворення росіян як загальносоюзної «ти­тульної нації» на національну меншину в кордонах СРСР, Україна й Білорусія почали зазнавати колосального русифікаційного тиску.

Побудова СРСР у вигляді співдружності рівноправних націй з конституційним правом на вихід призвела в ситуації глибокої кри­зи загальносоюзного центру до розпаду багатонаціональної над­держави. Найбільше постаралася в цій справі єльцинська Росія.

Царська Росія була традиційною імперією, яка в XIX ст. об­завелася колоніями. Досить поширена думка про те, що Україна була колонією Росії. Насправді, однак, територія України вважа­лася метрополією. Для владних кіл імперії не існувало окремого від росіян українського народу. Когось з українців це влашто­вувало (Миколу Гоголя, наприклад), хтось був ладний покласти життя лише за те, щоб світ побачив Україну і її народ, її тисячо­літні традиції (Тарас Шевченко, наприклад).

І якби тільки владні кола впритул не бачили України... 1858 року Т. Шевченко не пристав на пропозицію М. Максимовича щодо співпраці із слов’янофільським журналом «Парус». Свою по­зицію він пояснив так: «Парус» у своєму універсалі перелічив всю слов’янську братію, а про нас і не згадав, спасибі йому. Ми вже, бач, дуже близькі родичі. Як наш батько горів, то їх батько руки грів».

Дуже розумний політолог Лілія Шевцова працює в Московсько­му центрі Карнегі. Я завжди із задоволенням читаю її матеріали в газеті «День» і в Інтернеті. Та вона, мабуть, не читала цього листа Т. Шевченка Максимовичу. Під час зустрічі в редакції газети, матеріали якої «День» опублікував 8—9 липня 2011 року, вона торкнулася по­зиції так званих ліберал-імперіалістів. «Вони готові, — сказала Шев­цова, — дати карт-бланш і визнати суверенітет Грузії, Центральної Азії, держав Балтії й Молдови, але Україна й Білорусь — це болючий пункт для них. Чогось навіть більшою мірою Україна».

Невже не зрозуміло, чому саме Україна? Адже всі підвалини російської державності, як її розуміють сучасні нащадки династії Рюриковичів, — тут, у нас, на Дніпрі. Ладога, Новгород — це лише початок шляху «з варягів у греки». Кінцевий пункт призначення — Візантія, яка з XV ст. стала Османською Портою. У середині XIX ст. Микола І вирішив поглинути Порту й простягнути свою імперію від Аляски (тоді в складі Росії) через Сибір до Малої Азії й на Балкани. Не вийшло, за султана заступилися Великобрита­нія, Франція, напоготові були Пруссія й Австрійська імперія. По­разка в Кримській війні стала причиною ліберальних реформ і спорудження монументу Тисячолітньої Росії.

Минає 1150 років події, з якої на величезних теренах Схід­ної Європи розпочався державотворчий процес. Виникла Давня Русь з центром у Києві — держава, історія якої належить усім націям, які сформувалися на її території впродовж віків. Відтоді спільність походження й релігії, подібність культури й традицій могла диктувати і справді диктувала політикам дві протилежні лінії поведінки: з одного боку, стерти будь-які ознаки культурної і мовної неподібності, щоб перетворити три народи в один; з дру­гого боку — захищати об’єктивно сформовану національну іден­тичність шляхом штучного відштовхування від сусідів. Обидва курси контрпродуктивні, народи бажають жити в мирі й злагоді.

Станіслав КУЛЬЧИЦЬКИЙ 5 серпня 2011 р.