Море бентежило Пушкіна
До Георгіївського монастиря троє вершників: два Раєвських і Олександр Сергійович Пушкін рухались найкоротшим шляхом, про що розповідає С.
Давайте зануримося в той далекий, але реальний світ, проникнемо в умови дня 6 вересня 1820 року, коли батько і син Раєвські та молодий Пушкін, якому тільки но виповнилось 21 рік, зупинились перед ворітьми монастиря.
З порогу низьких східців направо відкривалась панорама на дерев’яну церковну терасу, що нависла над вузенькими і довгими сходами, що вели в низ до моря. Пахло тліном бересклету, солоними мушлями і, чимось невловимо пряним, церковним.
Тут з’явився перший корінний мешканець. Він відрекомендувався: „Ієромонах Парфеній”. І провів в чисті, прохолодні кімнати готелю. Столи і стільці були виготовлені із тополі, нічого зайвого все відтворювало картину вищого ступеня задоволення життям. Монах відкланявся, щоби доповісти митрополиту, а гості знайомились з новою обстановкою, дивились у вікно на обточену хвилями скелю з чітко вирубаними східцями. У вікно постукала гілка смаковиці. Пушкін виглянув у вікно і відзначив: „Как чудно море внизу”, потім зайшов Микола Миколайович Раєвський, герой Вітчизняної війни 1812 р., генерал від кавалерії і повідомив про запрошення митрополита.
Зайшли до благочестивого Хрисанта. Він виглядав років на сімдесят. Біла довга борода і вуса на лагідному обличчі надавали статечного вигляду. „Схожий на когось”, – подумалось Олександру Сергійовичу.
Настоятель цікавився враженнями від недавно відновленої „Старовинної келії” і торкнувся в розмові князя Олександра Миколайовича Голіцина, доставленого із Сімферополя третього дня, згідно заповіту князь знайде тут свій вічний спокій.
Згадки про Голіцина у Пушкіна були неприємними.
Всемогутній міністр пропонував вислати Пушкіна в повсталу проти австрійського правителя Іспанію, за унікально складену епіграму. Якщо норовистого сопляка не уб’ють, то яким небудь чоловіком-рогоносцем в поножовщині буде заспокоєний навіки. Але допоміг Карамзін. Та і Жуковський по-батьківські заступився....Прислухався таки до розмови, коли преподобний Хрисанф говорив про Ломоносова, який значився в роду Раєвських родичем по жіночій лінії.
— Це варте співчуття, але світська публіка не сприймає сьогодні його пропозиції щодо псалмів і інші імітації чистої поезії...
— А потребує Ломоносов їхньої шани? — подумалось Олександру, і знову він прислухався до розмови.
— Ми нібито переповнені почуттями сподівань на милість господню...
Стало зовсім нудно і коли Хрисанф підвів Раєвських до секретеру, показуючи на якийсь фоліант, Пушкін зник за дверима. Він спустився східцями невеликого ганку і звернувся до першого зустрічного монаха: „Отче, я дізнався, що в цій місцевості Діани храм зруйнований існує. Вчини, брат, приємний вчинок, покажи”.
Монах послався на зайнятість, але дорогу в загальних деталях указав. Йшов недовго. Ось і мис Виноградний, а поруч – Діанин гайок низькорослих олив. Прямо над морем величаво покоїлось обійстя античного світу. Вражали величністю рештки башти, а поруч лежали один на одному двометрові, відпрасовані вітром і вологою блоки та колони. Шумував низинний вітер і тріпав кучері поета, а загадковий берег хвилював молодого Пушкіна, налагоджуючи його душу на знайомий чарівно-пронизуючий поетичний лад і народжував у душі рядки.
Повернувся в монастир уже в синіх сутінках. Приєднався до вечері з Раєвськими, смакуючи піджареною форелею.
Дзвони пробили вечірню і він разом з усіма зайшов до церкви, опустивши 10 карбованців у братську кварту. На строгому обличчі ієромонаха Платона прочитав схвалення за пожертву „на користь місцевого училища бурсаків”. У вузенькому залі пахло конопляним маслом. Олександр не зводив очей з ікони Пресвятої Богородиці і під кінець вечірньої разом з усіма цитував „Отче наш...” Потім читався указ Святішого Синоду №3845 „Про недозволені вчинки” допущені в церквах духовними особами.
Потім говорив бородатий священик Сімеон Соболевський про шкідливість пияцтва та блуду, а потім ієромонахи Парфеній, Платон, Мойсей і Ісаакій клялись перед Богом нести своє звання чесно і благочестиво. Врешті вечірня скінчилася, і Олександр пішов у відведені йому покої. Хотілось відпочити після такого цікавого і напруженого дня.Постукали в двері. Зайшов чорний бородач зі свічкою – тіні побігли по стелі, пахло вологістю.
— Добродію, ми тут з вами сусіди. Чи не будете суддею в моїй суперечці з монахом?
— Про що це ви, добродію?
— Дозвольте відрекомендуватись — маріупольський міщанин Данило Хилжа.
Прийшов на святі місця предків помолитись. Три дні, як був в Успенському монастирі, де за постій куди менше беруть ніж тут. Монах Платон каже, що однаково. Чи не розсудите нас?
— Ні, добродію. Тільки завтра туди від’їдемо. Так що не зможу
задовольнити вашу допитливість.
Олександр довго не міг заснути. Руїни античного храму стояли перед очима і в нього народжувалися різні уявлення про ту духовну його величність, що слугувала вірі предків в добродійство богині і її царство в потойбічному світі.
Тенористе звучання монастирських дзвонів підняли Олександра на зорі. Повітря Таврії оживляючи утішало його душу, але тривога від побаченого ще залишалась на серці. Раєвські уже збирались в дорогу. Проводжав їх – із поваги до героя 1812-року Раєвського старшого – сам митрополит Хрисанф. Він висловлював жаль, що гості так скоро відбувають і завзято умовляв залишитись.
Пушкін глянув в останнє на Хрисанфа. В ньому він побачив знайомі риси погляду, обличчя... Боже правий, він як вилитий Вільгельм Петрович Теппер, ліцейський викладач музики. Тоді, три роки назад, після публічних екзаменів він зіткнувся рука в руку з князем Голіциним. Петербурзьке життя промайнуло в уяві в химерності облич і сюжетів. Коні несли возик по тряському шляху. Попереду в димнім міражеві лежав Бахчисарай.
Більше сюди Пушкін не повернеться ніколи, хоч він про це мріючи писав: „Любимая моя надежда – увидеть опять полуденный берег…»
۞