Монгольські племена XII-XIII ст.

Військові походи монгольської армії приголомшили увесь світ своїм розмахом і жахом завоювання. Що ж спричинило появу Монгольської імперії, яка існувала ще 250 років; чому від одного слова «татари» тремтіли народи Європи та Азії?

Небувала посуха у євразійському степу в X ст.

гуіиливішим. Кочове скотарство втрачало продуктивність, у степу виявилося багато надлишкового населення, яке старі пасовища вже не задовольняли.

Єдиної держави у монголів не було. Вони ділилися на декілька дуже подібних племен. Очолювала племена аристократія — багату- ри і нойони, що правили кочовими родами, членами яких були ну- ксри (або нухури, тобто повнокровні воїни), простолюдини (хара- чу) і раби (боголи). Рабами ставали військовополонені та члени ібіднілих родів. Проте рабство мало багато в чому умовний харак­тер, оскільки монгольське суспільство в соціальному плані було слаборозвиненим й іноді раб майже не відрізнявся від вільного бід­няка. Раби зазвичай ставали домашньою прислугою, пастухами. І Іалежність до роду правила над усе, адже саме рід володів пасови­щами, брав на себе кровну помсту, захищав і карав винних.

Кочівники не мали і єдиної релігії. Найчастіше культи мон­гольських племен поєднували елементи шаманізму, буддизму, хри­стиянства несторіанського напрямку, «чорної віри» (релігії бон). Кочове плем’я, яке власне і називалося «монголами», сповідувало релігію бон, основою її був культ світлого Мітри (мітраїзм), що ви­ник задовго до н. е. на рівнинах Середньої Азії. Через Тибет Вели­ким шовковим шляхом цей культ потрапив до Центральної Азії. Верховним богом вважався Хормуст (Ахурамазда), або Тенгрі (від тюрксько-монгольського «Вічне Небо»), земля називалася Етуген. Монголи вірили, що за праведне життя Хормуст (Тенгрі) дарує лю­дині розум і здоров’я, а Етуген — дружину, дітей (особливо синів), добру погоду. При кожній справі монголи часто згадували Небо і Землю, а своїми тотемними першопредками вважали Борте-чіно («Сивого вовка») і Гоа-марал («Прекрасну лань») [4]. Ворожили монголи на баранячих лопатках, ламаючи їх у вогні залізним молот­ком. Потім роздивлялися тріщинки на них, щоб вирішити важливу справу. Священним числом була дев’ятка.

Кожного чоловіка з дитинства готували до військової долі, всі хлопчики із кочових племен майстерно володіли шаблею (слабко вигнутим мечем), луком і списом. А на коня дитина сідала, коли починала ходити. Одно слово — природжені воїни! Жінки також управно їздили верхи і добре стріляли з лука. Цікаво, що у монголів була поширена кінна гра, схожа на сучасне поло — футбол верхи на конях. Китайський посол першої половини XIII ст. Лубсан Данзан відзначав, що ця гра вважалася не лише розвагою, але й засобом бо­йової підготовки воїна, тому в поло заборонялося грати скореним народам [5].

Основу господарства монгольських племен складало екстенсив­не скотарство, що вимагало постійного пошуку нових пасовиськ для випасу худоби. Зазвичай це були вівці, кози, коні, бики і верблюди. Хоча господарство монголів і потребувало великих площ, проте во­но вирізнялося високою продуктивністю праці та сприяло гарній військовій підготовці кочівників.

Усе необхідне монголи виготовляли самотужки або купували у китайців в обмін на шкури звірів та деякі інші товари, які здобува­ли розбишацтвом. Серед ремесел найрозвиненішим була обробка побічних продуктів тваринництва: вичинка шкір, виготовлення повсті, вовни, одягу та взуття. Між кочівниками землеробством ви­мушені були займатися лише найбідніші, тому у суспільстві таку працю зневажали, Коли жебрак мав змогу придбати необхідну кіль­кість худоби, він знову ставав на шлях кочівництва, пронизаного романтичним культом лицаря-вершника.

Одяг чоловіків і жінок був схожий: розрізаний, зверху до низу каптан, що запахувався на грудях (як у китайських лаоських мона­хів) та підперезувався широким поясом. Жінки, як і чоловіки, но­сили штани. Взувалися у шкіряні чоботи типу чуваків із загнутими догори носаками, зручними для їзди верхи. Цивілізованіші сусіди- китайці засвідчували, що монголи зовсім не милися самі й не мили посуду, а жирні руки витирали об краї одягу. Вони ніколи не зніма­ли і не прали його, а носили, доки він зовсім не зношувався. Відзна-

Монголи XII — початку XIII ст.

чимо, що, на відміну від китайців, одяг тоді не прали також і в Євро­пі, вважаючи, що від цього псується тканина. Монголи вірили, що контакт із водою (особливо вмивання) може спричинити дощ. Там де дощ — там грім і блискавка, які загрожували кочівнику-вершни- ку в голому степу. Тому, коли монголи чули грім, то жахалися й не сміли відправлятися у похід. «Небо кличе!» — казали вони.

Детально описав звичаї монголів італійський монах-мандрів- ник Плано Карпіні, посланець Папи Римського Іннокентія IV до двору монгольського хана.

Юрта заможного монгола

ким вилицюватим обличчям, їли вони різне м’ясо і рідку кашу з проса. Улюбленим напоєм був кумис (слабкий алкогольний на­пій з кобилячого молока). Чоловіки у монголів наглядали за худо­бою, були чудовими стрільцями й вершниками. Господарством же опікувалися жінки. Вони, за традицією, вирушали у похід разом із чоловіками і дбали про одяг, речі, реманент. Кожен чоловік міг мати багато дружин та наложниць, але стільки, скільки був спро­можний утримати. Сучасники відзначають важливе значення жін­ки у монгольському суспільстві. Жили кочівники у повстяних ки­битках-юртах на дерев’яному каркасі, що легко розбиралися [6]. Деякі юрти заможних монголів не розбирали, а перевозили на віз­ках в’ючними биками, кількість яких залежала від розміру візка. Топилися такі повстяні шатри по-чорному, тобто дим виходив з отвору на даху юрти.