№ 27 Мелетій Смотрицький

ΘΡΗΝΟΣ

ТОБТО ПЛАЧ ЄДИНОЇ СВЯТОЇ ВСЕЛЕНСЬКОЇ АПОСТОЛЬСЬКОЇ СХІДНОЇ ЦЕРКВИ, З ПОЯСНЕННЯМ ДОГМАТІВ ВІРИ. ПЕРШЕ З ГРЕЦЬКОЇ МОВИ НА СЛОВ’ЯНСЬКУ, А ТЕПЕР ІЗ СЛОВ’ЯНСЬКОЇ НА ПОЛЬСЬКУ ПЕРЕКЛАДЕНИЙ ФЕОФІЛОМ ОРТОЛОГОМ, ТІЄЇ Ж СВЯТОЇ СХІДНОЇ ЦЕРКВИ СИНОМ

(Фрагмент у перекладі зі старопольської мови)

РОЗДІЛ 1,

в якому міститься плач або нарікання Церкви Святої Східної на злочинних синів.

Горе мені, злиденній, ой леле, нещасній, звідусіль в добрах моїх обідраній, ой леле, на ганьбу тіла мого перед світом із шат роздягненій! Біда мені, незносни­ми ладунками обтяженій! Руки в оковах, ярмо на шиї, пута на ногах, ланцюг на стегнах, меч над головою двосічний, вода під ногами глибока, огонь з боків невга­симий, звідусіль волання, звідусіль страх, звідусіль переслідування. Біда в містах і в селах, біда в полях і дібровах, біда в горах і в земних безоднях. Немає жодного місця спокійного, ані житла безпечного. День у болістях і ранах, ніч у стогнанні й зітханні. Влітку спека до млості, взимку мороз до смерті: бо ж гола-голісінька і аж на смерть гнана буваю. Колись гарна й багата, тепер споганіла й убога. Колись королева, всьому світові люба, тепер усіма зневажена і спечалена.

Приступіть до мене, усі живі, всі народи, всі жителі землі! Послухайте голо­сіння мого і дізнайтесь, якою я була колись, і подивуйтеся.

Перша оздоба Східної церкви

Посміховищем тепер світові стала, а колись була дивом дивним і людям, і ангелам. Оздобленою була перед усіма, принадною і милою, гарною, як вранішня зоря удосвіта, красною, як місяць, чарівною, як сонце, одиначкою у матері своєї, вибраною неньці моїй рідній за єдину чисту голубицю непорочну, ані жодної близни і зморшки або чогось такого не маючи. Олія розлита - ім'я моє; криниця води живої - назвисько.

Вгледівши мене, дочки сіонські^[770] найблагословеннішою королевою прого­лосили.

Через ту красу зажадав король, кращий з-поміж синів людських, вроди моєї, а полюбивши мене, вічним шлюбом з собою з'єднав.

Церква Східна од власних синів своїх терпить

Діток народила і зростила, а вони зреклися мене, стали мені посміховиськом і глумом. Бо роздягли мене з шат моїх і голою з дому мого вигнали: одняли оздо­бу тіла мого і голови моєї окрасу забрали. Що більше! Вдень і вночі зазіхають на бідну душу мою і про згубу мою постійно мислять.

О ви, котрі стоїте передо мною, ви, котрі дивитесь на мене! Послухайте і зва­жте, де є болість, подібна до болісті моєї? Де є туга і жаль, подібні до гризот моїх? Діток вродила, пильно їх ростила, а вони мене зреклися і привели до упадку.

І тому сиджу зараз, як одна із удів розплаканих^[771]. Колись пані сходу і заходу сонця, півдня і північних країв, удень і вночі плачу. І сльози по щоках моїх, як по­токи річкові, течуть: всі мене покинули, всі мною згордували. Рідні мої далеко од мене; приятелі мої неприятелями мені стали; сини мої, ящуриному позаздривши племені, плоть мою отруйними жалами жалять.

Слухайте жалісної моєї повісті всі народи, беріть у вуха всі, що живете в окрузі світу!

Сини і дочки мої, котрих зродила і зростила, зоставивши мене, пішли за тою, котра ними не боліла, аби з набутком із дорідності її насититись. Священиків моїх осліпило, пастирі мої (не хотячи знати, що про душу йдеться) оніміли, старші мої одуріли, молодь моя здичавіла, дочки мої до розпусти вдались. І всі одним намис- лом, Бога і правду його занедбавши, на душу мою заповзялися. Роззявили пащеки свої, шиплять та скрегочуть на мене зубами своїми, мовлячи:

- Настав уже день той, на який ми чекали. Ходімо і позбудемось її, і викор­чуємо із землі пам'ять про неї!

Що б любити, так паплюжать мене, і добро моє злом мені оддають, і нена­вистю за любов мою віддячують. Дали мені, замість коштовних шат моїх, зітліле лахміття.

О болісте душі моєї! Ой леле мені, обшарпаній, біда мені, погордженій!

Притупилася від безупинних сліз бистрість очей моїх, розтривожилось усе все­редині у мене: завмерло в стражданні життя моє, і літа мої в зітханні застигли, роз­віялись, як дим, дні мої, а кості мої, як вижарені, висохли. Посічено мене, як сіно. І зав'яло серце моє од голосного плачу мого. Присохло тіло моє до костей моїх.

Роздерли на мене пащеки свої, як пащеки неприятельські, словами зрадли­вими і облудними наповнені. Взяли сокири в руки свої і шукають душу мою, аби її погубити.

Звідусіль сіті, скрізь ями, звідусіль отруйні жала. Там вовки драпіжні, а там леви розлючені. Звідси дракони ядовиті, а звідси василиски люті. Не бачу, куди повернутись, не знаю, куди податись, до кого голову свою прихилити, кому себе в оборону дати.

Чи не є се, о небо і земле, нова болість і нечуваний жаль, що синів породила і виходила, а вони мене зреклися?

Одному мужеві панною була пошлюблена, одному в заміжжя була віддана, з одним зачала, в однім лоні носила, одним молоком живила, та різних, однак, звичаїв (ой леле!) синів на сором і болість свої бачу. Немає нікого серед них, хто б вітця наслідував. Немає жодного, котрий би йшов за матір'ю. Що більше! Виродкам і підозрілим позаздривши, язики свої супроти родичів нагострили. Віт­ця соромлять, матір оббріхують. Вітцівською наукою згордували. Материнське старання зневажили. Всі разом одпали і непотребними зостали. Немає з-поміж багатьох жодного, котрий чинив би добре.

Біда неплідній, біда безпотомній, як закон мовить: «Проклят кожний, хто по­томства в Ізраїлі не зоставить!» О, наскільки ж більша біда і глибше зло злих зви­чаїв, з підступністю і сваволею, з непокірністю нащадків зоставити, з яких вітцю сором і матері наруга буває! Тим-бо мовиться: «Жити будете, аби люди, бачачи ваші добрі вчинки, хвалили вітця вашого». Се кажу, бачачи, що мене зганьбили. Родича разом з родичкою. Як сказано: «Син мудрий і слухняний честю є вітцеві, а дурний і непокірний в ганьбу матір свою ввергає».

Багато разів за життя мого різних од синів прикростей зазнавала, багатьма способами од дочок непоштивостей перед законом і в законі терпіти мала, та, однак, теперішніх прикростей і зневаг ні з чим порівняти не можу.

Старозаконної і новозаконноїЦеркви відмінність

Бо ж під законом гріха живучи, полуду на серцях своїх носили, а тому відмін­ність не могли ані волі Божої достатньо знати, ані її досконало сповняти.

А тепер, зазнавши ласки моєї, що їм ту полуду з очей зняла і всі їхні злі вчин­ки на себе прийняла, сама понесла і Богу-Вітцю досить за них учинила, вибрала їх, од позову звільнила, виправдала і посвятила, за жодне із тих великих подань добродійці оддачі не оддаються, і жодною подякою не оддячується. А що ж? За­мість оддачі і дяки - невдячність і погорда.

Що про се сказати? Що про те мовити маю? Що інше, як не те, що краще мені воістину умерти безпотомною було, аніж дітей в непослусі й безбожності бачити. Вони ж бо що більше дарів набирали, то більше подяк світові виставляли і що тіснішу спілку із ним укладали, то сталіше у ній тривали.

Що ж із того вийшло? Куди подалися? Яку собі дорогу обрали? Ваалову^[772] скорше волю сповняти, аніж Божу, зволили. Валаамовою^[773] дорогою поспішніше, аніж вірного пророка Божого, іти зважились. Зняту із сердець полуду знову на себе наклали, неправду полюбили і з часом у ще гіршому злі погрузли. Осто- рог не слухають, обраністю нехтують, виправдання і посвячення отвергають, а, коротше кажучи, злом за добро оддають.

Такої цноти синів у дому своїм кормила, такої людськості діток на лоні своїм пестувала, що тепер повсякчас утробу мою гризуть і смерть мені завдати силку­ються.

Під опікунами і наставниками колись пробуваючи, про повеління їхні не дбали. І не дивно, бо такі серця їхні затверділі були, що бачити не бачили і чути не чули.

Тепер сам опікунів тих надавець стоїть, старання докладає, упоминає, руку по­мочі простягає, слух до слухання одтворяє і зіниці до бачення розкриває.

Ох, тяжко мені воістину із тим непокірним потомством, із тим ядовитим ящу- риним кодлом, тяжко! І хто ж страждання ті зі мною розділить? Хто мені плакати допоможе? Синів зродила і зростила, а ті зле мене зреклися і отруйними язиків своїх жалами в мене вп'ялися.

Перше посланців і слуг слухати не хотіли, а тепер сам пан Бог прийшов, сам взиває і вчить, аби, вагою гріхів обтяжені, в нім охолод шукали і в нім перепо­чивали. Тому тим охочіш послух чинений бути мав би, що панський голос від голосу слуг вагоміший. Що ж на те виродки? За єгипетськими казанами і часни­ком^[774] швидше уганятися воліли, ніж на вишукану вечерю гостинного пана свого поспішати.

Первородні синове Східної церкви

Де тепер ті часи, в які мучеників я родила? Де ті літа, в які справедливо і побожно я в дому своїм пробувала? Де благословенні ті всього світу докторове, апостолове? Де їхні необлудні послідовники - пастирі і вчителі?

Вас тепер потребую, милі і вірні синове мої. Вас виславляю, вами пиша­юсь, улюбленцями Вітця вашого, вами тішуся, котрі душі свої за мене оддавали. Справедливо ви до Вітця приступили і статечно при ньому тривали. Пізнали ви, що парость не може сама із себе овочу давати, якщо не буде у виноградній матиці тривати. Вас ані смерть, ані життя, ані ангели, ані зверхництва, ані по­туги, ані меч, ані вогонь, ані теперішні справи, ані майбутні, ані височини, ані глибини, ані інші будь-які напасті од любові до Бога одлучити не могли. Ви, сказати б, виявили старанність Ілії супроти Ваалових жерців^[775], котрі служили череву свого бога і Мамоні^[776] і вовками замість пастухів, над вівцями поставле­них, показали себе.

Ви б диких овець приборкали, ви б запаршивлених баранів од овець одлучи- ли; ви б зраненим, як самаритянин, олією і вином скропивши, рани перев’язали.

У вас на стани і зверхності в каранні погляд однаковий.

Ви єресіархів з-посеред вірних Божих вигнали, ви кукіль блудів з-поміж пшениці випололи. Ви світ сей і все, що на нім, звитяжили, ви побожного життя зразкові вчителі, ви безбожного проживання запеклі гонителі, ви словом і ділом пастирі, бо відали, що святі не стільки словами, скільки ділами зверхників на добро навертаються.

«Бо почав, - Лука святий мовить, - Христос-Бог чинити і вчити». По слідах стіп його йдучи, і ви чинили і вчили. Адже для того до вас Христос прийшов, аби ви ішли вслід за ним.

О гідні похвали за віру вашу, за велемисльні в любові серця!

Де тепер Василій^[777], котрого за особливу про стадо Христове дбайливість і пильність великим названо? Де Амвросій^[778], медіоланський єпископ? Де Іоан святий, що його за злотоплинні струмені небесної його про покуту науки Злато­устом найменовано? Де Ієронім^[779], Богом даних письмен тлумач досконалий? Де Кіпріан^[780], де Августин^[781] - старанні єретичних плевел полільники.

Той-бо безбожного Ноуата^[782], а той - облудного Пелагія^[783], кривотлумачів Письма Святого, стрілами пронизані, прокляттю піддали. Де Афанасій^[784] і Кири­ло⁸⁸, олександрійські патріархи, і Григорій⁸⁹, назіанський єпископ, мужні Вітця свого лицарі і чуйні мої заступники, трьох перших святих вселенських соборів ясносвітні лампи, котрі Арія⁹⁰, Македонія^[785] і Несторія^[786], клятих єресіархів, із їх-

(St. Ahanasius // Catholic Encyclopaedia // http://www.newadvent.org/cathen/02035a.htm; Лінч Дж. Середньовічна Церква. Коротка історія. - К., 1992. - С. 24; Шевченко В. Словник- довідник з релігієзнавства.... - С. 40).

⁸⁸ Кирило Александрійський (бл. 376-448 (444 ?) - александрійський архиєпископ і пат­ріарх (412-444), автор трактатів і послань догматичного та полемічного змісту. В юності Кирило вступив у скит Св. Макарія в Нітрійських горах, де пробув шість років. Патріарх александрійський Теофіл (385-412) висвятив його на диякона, зарахував до клиру і, за­уваживши обдарованість нововисвяченого, доручив йому виголошувати проповіді. По смерті патріарха Теофіла св. Кирило одностайно був вибраний на патріарший престол Александрійської церкви. Він узгодив пасхальні рішення Нікейського собору зі свідчен­нями євангелістів. Першим викрив монофізичну єресь патріарха константинопольського Несторія, скликав 431 р. в Ефесі III Вселенський собор, на засіданнях якого головував. Від імені всього собору прокляв монофізитство, а Несторія позбавив сану й відлучив від Церк­ви. Залишив багато творів, серед яких особливо слід відзначити Тлумачення на Євангелія від Луки, від Йоана, Послання апостола Павла до Коринтян і Євреїв, а також апологію на захист християнства проти імператора Юліана Відступника (361-363). Величезне значення мають п'ять книг проти Несторія, праця про Пресвяту Трійцю, під назвою «Скарб», написана про­ти Арія та Евномія, і два догматичні твори про Св. Трійцю, у яких подано точний виклад вчення Церкви про походження Св. Духа. Але при тому Св. Кирило фанатично боровся з відступниками. Саме за його каденції було довершено руйнацію Александрійської бібліоте­ки та по-звірячому вбито фанатиками-християнами Гіпатію - жінку-філософа, математика і астронома, дочку александрійського математика Теона, послідовницю неоплатонівської школи Ямвліха. (http://www.ugcc.org.ua/1632.0.html?&type=98; Кирилл, архиепископ алек­сандрийский // Энциклопедический словарь Брокгауза и Ефрона: В 86 т. (82 т. и 4 доп.) // http://gatchina3000.ru/brockhaus-and-efron-encyclopedic-dictionary/051/51356.htm).

⁸⁹ Григорій Назіанський (Назіанзин, або Григорій Богослов; бл. 330 - бл. 390) - один з отців християнської Церкви, константинопольський архиєпископ, представник патрис­тики, візантійський письменник. Противник аріанства. Автор проповідей, складених у традиціях античної риторики. Намагався описати ступінь пізнання Бога у філософських термінах. Після смерті тіло святителя Григорія було поховане в Назіанзі. У 950 р. святі мощі перевезені до Константинополя до церкви Святих Апостолів. Згодом частина їх була доправлена до Рима (http://days.pravoslavie.ru/Life/life304.htm; Шевченко В. Словник- довідник з релігієзнавства... - С. 106).

⁹⁰ Арій (?-336) - александрійський священик родом з Лівії, який стверджував, що Хрис­тос - не істинний Бог, а «лише найдосконаліше творіння» Бога-Отця. Основоположник аріанства (Шевченко В. Словник-довідник з релігієзнавства. - С. 33; Arianism // Catholic Encyclopedia // http://www.newadvent.org/cathen/01707c.htm). На І Нікейському соборі 325 р. його вчення визначено як єресь. Цей собор примітний з кількох причин, і насамперед тому, що скликаний він був з ініціативи імператора Константина і, як слушно зауважив Дж. Лінч, започаткував низку важливих прецедентів. Імператор тоді «уперше створив умови для того, щоб уся Церква зібралася на собор для залагодження серйозної справи. Він осо­бисто взяв у ньому активну участь, скликавши єпископів і взявши на себе всі видатки. Він не тільки був присутній на засіданнях, а й виступав там від свого імені. Він проявив інтерес до церковної доктрини і використав свою імператорську владу для підтримки того німи сектаторами, євангельським мечем посікли [і] за єретичне їхнє блюзнірство проклятих у владу дияволові віддали? Коли б кожний із них, не лякаючись облич­чя людського і не зважаючи на особи і стани, правду свою сьогоднішнім єрети­кам, які матір їхню, що за неї вони душі свої мужнє поклали, день і ніч тривожать, сміливо обміркувавши, прорекли:

- Наказує вам Дух Святий проклясти Арієвих сектярів-новохрещенців, аби ви більше Сина Божого, котрий сидить праворуч од Бога-Вітця, предвічної єди- ноісності слави не ганьбили, наклепи на нього зводячи, що був час, коли його не було, щоб ви до страшного по заслугам витікання нутрощів з Арієм, патроном вашим, не прийшли і одразу ж у дочасному тіла вашого смороді безбожне душі ваші у вічний сморід не ввергли.

Наказує і вам Христос-Бог, Церінтові^{[787] 91 92 [788] послідовники і Македонієві заступни­ки, що, добровільно і відкрито духові Божому противлячись, йому цілком у владі над Письмом Святим відмовляєте і, поважність віри підірвавши, до сумнівів і легковаження стало віковічну його науку призводите, називаючи Письмо Святе носом восковим, традиції і мандати смертні і Церкви вашої голови над ним під­носите.}

Де ж і те преславне Христове воїнство, яке на всіх вселенських^[789] і поміс- них соборах^[790] стало за правду святу душі свої покладало, правдиві, мовлю, прав­диві Письма Божого тлумачі, аби нинішнім самовпевненим мудрагелям, тобто несторіанської єресі послідовникам, а також стоїкам^[791], котрі fatalem euentuum necessitatem^[792] у Церкву Божу впроваджують і по-блюзнірському твердять, що Бог є причиною гріха й погибелі людської, з євангельським мечем дорогу до овець Христових заступило?

Де ж і ті яскраві Західної церкви лампи - Гелазій^[793] і Лев^[794], превелебні римські єпископи, аби, з висоти маєстату свого у справи церковні втрутившись, нинішніх єпископів, котрі, престоли їхні посівши, Христові закони і повеління в пінявій писі ламають, карати наказали?

Хай вам уста замкне Ісус-Бог, о люди гріха, сини погибелі, ви, котрі противи­тесь Богові і виноситесь над усім, що зовуть Богом або що за Бога хвалять, котрі, засівши в Церкві Божій, як боги, на святість тайної вечері Божої безбожно пося­гаючи, келих найдорожчої крові його, а отже, вічного життя спадок у невинних душ людських одіймаєте і Аристотелевого вашого крутійського розуму^[795] духом Христові-Богу противитесь, який, подаючи хліб, мовив:

- Се тіло моє!

А подаючи келих:

- Се кров моя!

Ви ж, самі дурними будучи, самий тільки хліб у руки взявши, супротивним способом навчаєте, начебто не мудро той учинив, [бо мав би мовити]:

- Се і тіло і кров мої!

Невже не знаєте, що в тій справі не ваше плохе розуміння, а неухильне Хрис­тове веління дотримане бути має, і що однієї і тієї ж святості порушення, нічим, окрім великого і значного святотатства бути не може, і що за цією ознакою єре­тиків та облудників вірні Божі розпізнають, і що коли в тому не опам’ятаєтесь, то вічного вогню кара до тями вас приведе.

Де нарешті і останнього віку мого сини, котрі нарівні з іншими душі свої за мене на смерть давали, - Максим преподобний^[796], Іоан із Дамаска^[797] і Феофілакт^[798], єпископ болгарський, Марко Ефеський^[799] і Ніл Фессалонікійський^[800] - аби зо всім поважним зацних тих старовинних теологів хором ставши, нинішнім матеоло- гам^[801] роззявлені на правду пащеки заткнули, мовлячи:

— Хай вам повелить Бог-Отець через єдинородного Сина свого, Са- велієвого^[802] проклятого блюзнірства розсіювачі і маніхейської незбож- ності^{[803] [804] проповідники, котрі всупереч науці Письма Божого навчаєте, що Дух Святий і од Вітцівської і од Синівської персони як від однієї особи походить, і з того одну каузу ζατιχωσ Вітця і Сина Духові Святому інтродукуючи, двох осіб, у суті самій роздільних, гвалтом в одну персону зливаєте, хоч і зберігаючи загалом персональне осіб розділення (одну каузу божества Вітця самого знаю­чи, котрий sine Communicationevog іншим персонам властивості свої в собі має), дві в божество каузи вносите? За те блюзнірство, якщо його надалі з пригани моєї, матері вашої, Східної церкви, не облишите, у вогонь Чистця[805], дияволу і ангелам його наготований, у майбутньому віці для очищення на муки видані будете.}

Таких синів Церква Східна нині потребує

Таких у нинішні часи потребую я синів, які незважаючи на особи, тих, що безбожне на Бога блюзнять, карали, які б, до рідних братів суворе лице своє обер­нувши, непорядне поводження їхнє сміливо карали. До тих, хто не прислухаєть­ся, вам мовлю, о розумного стада Христового пастирі і вчителі, чиїй пильності й вірності улюбленицю Сина Божого доручено, котрі по імені пастирями бути маєте, а насправді драпіжниками єсте, котрі і самі зле живете, і довіреним вам непорядно жити дозволяєте. На спадщині розп’ятого розжирівши і розтовстівши, не болієте нещасним по всіх сектах розпорошенням синів Божих, а отож вовками єсте, а не пастирями. Христом титулуєтесь, а насправді антихристів на землі уряд виконуєте. Дай же, Боже, аби ви молоком удовольнилися, бо ж прагнете крові.

Таких, кажу, потребую тепер синів, на таких під сей страждання мого час діток важусь, котрі б не тільки блюзнірцям розпусні уста замкнули, але й своїх, од найвищого до найнижчого, од архієреїв до всіх тих ієреїв, що під владою їх­ньою перебувають, разом з повіреними урядуванню їхньому людьми, достатньо і відповідно до гідності заслуг їхніх, картали, карали і направляли.

Та де ж таких знайду? Чи з неба, тріумфуючих вже, покличу? Се неможливо. Чи у рідних сторонах пошукаю?

Немає жодного. Усі проти мене, як проти тої, котра б ними ніколи не боліла, повстали. Усі озброєні, наче на головного неприятеля збунтувалися, і шукають душі моєї, аби вигнати.

Нещасна ж я мати! Що такого вчинила? За що незносні переслідування од власних своїх синів терплю? Що я смерті гідного скоїла? За що в здоров'ї своїм не чуюсь безпечна?

Одні мені недбальством шкодять, інші тяжкого глуму завдають. Ті переслі­дують незносно, а ті зрікаються вороже. У глибокому злі погрязнувши і його при­роді скорившись, мене занедбали.

Українська література XVII ст. /За ред. О. Мишанича. - К., 1987. - С. 67-74.