11. Лянцкоронські. Нове дихання для родини на сході

Поява на Поділлі представників малопольської шляхти не була новою. Починаючи від кінця XIV ст. численні вихідці з цього регіону почали шука­ти кращої долі на сході. Для них руські землі Корони давали шанс на успіх.

Постать Станіслава Лянцкоронського з Бжезя герба Задора є показо­вою. Його кар’єра, власне, і демонструє такий шлях формування майбутньої історії цієї частини роду, яка, до речі, дістала назву Ягільницької від м. Ягіль- ниця на Поділлі, та вважалася старшою в роді Лянцкоронських^{[999] [1000]. Перене­сення діяльності з родинних місць на схід, на терени руських воєводств, не те щоб підняло його на нові щаблі у суспільній ієрахії (адже предки Ста­ніслава були помітними постатями протягом усього XV ст.), а продемон­струвало зміну акцентів у політичній та економічній діяльності для частини малопольської шляхти у той час. Його брат, Предслав, заслужений військо­вий, у 1520-1530 рр. був хмільницьким старостою. Та й самого Станіслава наприкінці XV ст. посвідчено на військовій службі з 8 кіньми[1001].}

1510 р. Станіслав Лянцкоронський досить несподівано отримав Кам’янецьке генеральне староство. На той час у земській урядницькій ієрахії він був лише сандомирським чашником або підчашієм. Таку неузго­дженість дослідники пояснюють неусталеністю іменування цих урядів для XVI ст. Цей титулярний уряд він отримав від брата Миколая за королівської згоди¹. Власне, саме від нього уряд старости у Кам’янці починають посідати переважно професійні вояки, для яких це була висока королівська нагорода за тривалу службу на кордоні.

У1503-1504 рр. Станіслав Лянцкоронський був виконувачем обов’язків надвірного маршалка^{[1002] [1003]. У той час він виконував різноманітні доручення ко­роля[1004]. З виконанням одного з королівських доручень у 1503 р. пов’язаний нетиповий для того часу факт, про який дізнаємося з королівського листа Лянцкоронському (найочевидніше Станіславу), писаний польською мовою, що для початоку XVI ст. є винятком. Певну зневагу короля видно у першо­му ж реченні про те, що Лянцкоронський латини не знає (Lanczkoronski ydioma Iatinum ignoraret). Далі верховний володар подає докладну інструк­цію, яку його адресат має донести на сеймиках у Новому місті Корчині та Колі (на зібраннях малопольської та великопольської шляхти) перед сеймом у Пйотркові[1005], який відбувся 12 березня - 2 квітня 1503 р.[1006] Доручення такої місії для Лянцкоронського свідчило про його статус при дворі Олександра, навіть незважаючи на незнання латини.}

У цьому посланні чимало уваги приділено й справам на сході. Зокрема, йдеться про перемир’я з турецьким султаном та особливу увагу, яку тре­ба приділяти перекопським татарам, які, як видно з цього листа, не були стороною перемир’я (о Iatarzech Oprzekopskych, ktorych ze tho turekw рокоу swoy snazd vmyslnye wpissacz nyechczal)¹. Окремо зазначено про стан руських замків і брак коштів на їх утримання (о zamkoch о russkych, ktore nyekthore skazone, nyektore zubozone, q szwlasczq camyenyecz, halicz о ktorych Opravyenyey Vchowanyepotrzebyesth radzycz, bo dochodow ynych nyemayq)^{[1007] [1008].}

Щоб зрозуміти винятковість королівського надання Кам’янецького староства Лянцкоронському, варто згадати його попередника Станісла­ва з Ходчі, який в останнє десятиліття XV ст. - першій третині XVI ст. по­сідав уряди львівського каштеляна (1495-1502), старости галицького (1488-1502), кам’янецького (1494—1510), львівського (1501-1529), тере- бовельського (1502-1506), любачівського (1503-1529), маршалка велико­го коронного (1505-1529) й очільника поточної оборони руських земель (1492-1499та у 1501-1505 рр.)^[1009].

Пани з Ходчі протягом другої половини XV - першої третини XVI ст. були (разом з Одровонжами зі Спрови та панами з Бучача) ключовими постатями на руських землях Польського королівства, тому передача Кам’янецького генерального староства Станіславові Лянцкоронському свідчила про довіру Сиґізмунда І до його персони. Адже до цього ніхто з роду Лянцкоронських не посідав жодного уряду ні в Подільському, ні в Руському воєводствах.

Незважаючи на все це, Станіслав Лянцкоронський мав на той час до­свід участі як у сеймах, так і у внутрішньому житті королівства. Він фігу­рує з-поміж кількох осіб, на яких покладалося командування військовими підрозділами з функціями польних гетьманів, в ухвалі люблінського сейму 1506 р., відомий як тимчасова конституція, яка стосується здебільшого вій­ськових справ¹.

Його поява у новому для себе воєводстві змушувала Станіслава попі­клуватися про власний маєток на цій території, де з огляду на старосту­вання у Кам'янці він мав би проводити більшість свого часу. 6 березня 1515 р. він дістав від короля у доживотне володіння місто Скалу разом з прилеглими селами². Скала не була ґродовим староством, але розміщу­валася неподалік столиці воєводства Кам’янця. Вона стала дуже вдалим вибором Лянцкоронського³. Відносна віддаленість від кордону воєвод­ства і татарських шляхів робила її досить спокійною як для організації власної резиденції, так і для загосподарювання прилеглих територій.

Головним клопотом старости у Кам'янці була постійна загроза нападів та­тарських та волоських загонів. На цьому постійно наголошувалося у всіх сей­мових документах того часу, а також у численних королівських листах до по­дільського намісника⁴. До того ж головну небезпеку становили турки, похід яких наприкінці XV ст. так налякав Польське королівство, що пам'ять про цю

•¹ Kutrzeba S. Polskie ustawy і artykuly wojskowe od XV do XVIII wieku. - Krakow, 1937. - № 6. - S. ЗО. Цими ж функціями були наділені й інші особи, зазначені у тексті сеймової ухвали, як-от Мико- лай Фірлей з Домбровиці, люблінський староста, Миколай Креза, Богунек Чернин: «...istorum vero Campiductorum Coadiutores Nicolaum Firley de Dambrowicza vexilliferum Cracoviensem et Capitanem Lubli- nensem, StanislaumLanczskorunyskipincernam Sandomiriensem, Nicolaum Creze, Bohunyek Czernyn...».

² MRPS. - Pars IV. - Vol. 1. - № 2464.

³ У ревізії 1469 р. є згадка про документ, пов’язаний з подільським старостою Пйотром Поля­ком з Ліхвіна (1440-1441) і записові на замкові, місту Скала разом з прилеглостями 300 гривень (In castro et oppido Skala cum Villispredictis Petri Polak 300 marc.: Bona Regalia. - S. 64.).

⁴ Лист короля Сиґізмунда I до Станіслава Лянцкоронського від 15 листопада 1510 p.: Acta Tomiciana. -TL- № CXLIV. - Р. 124. Лист короля Сиґізмунда І до Станіслава Лянцкоронського від 7 квітня 1511 p.: Ibidem. - № ССІП. - Р. 157. Лист короля Сиґізмунда І до Станіслава Лянцкоронського від 31 травня 1514 p.: Ibidem.

За конституцією Пйотрковського сейму 1519 р. кам’янецький старо­ста, з огляду на прикордонний статус Поділля, був включений до комі­сії, яка мала би разом з комісарами від Великого князівства Литовського з’ясувати кривди, яких зазнали «литвини» на руських землях^[1014]. Через десять років, за рішенням Варшавського сейму, він входив до такої ж комісії, яка мала провести розмежування між Короною Польською і Великим князів- стом Литовським на подільському відтинку кордону. До складу цієї т. зв. подільської підкомісії входили подільський воєвода Марцін Каменецький, кам’янецький каштелян Ян Творовський, староста Миколай Лянцкорон­ський та кам’янецький стольник Миколай Іскшицький^[1015].

Імовірно, що староста у Кам’янці мусив утримувати або мати при собі вій­ськовий підрозділ. Так, у постанові сейму 1529 р. Станіслав і Прецлав Лянцко- ронські зазначені зі своїми ротами у розділі «Краківські вершники» (Equites Cracovienses: StanislausLanczkorunski 120, PrzeeslausLanezkorunski ISO)^[1016].

Щодо участі Станіслава Лянцкоронського у роботі сеймів, то 1505 р. він був послом від рідного краківського воєводства. Про це відомо з книги ра­хунків короля Олександра І^[1017].

Тривале 25-річне виконання обов’язків королівського намісника за­лишило помітний слід у різноманітних джерелах, левову частку яких ста­новлять документи самого кам янецького старости, і це без кам’янецьких ґродських книг, які, на жаль, не збереглися.

На пертий погляд видається дивною акція викупу с. Макарів Татар­ський у 1513 р. з рук кам’янецького міщанина Даніка. Король Сиґізмунд І затвердив акт купівлі цього села кам’янецьким старостою Станіславом Лянцкоронським¹. Уже влітку того ж року шляхетні Івашко та Тишко отри­мали від старости Макарів Татарський^{[1018] [1019]. На початку 1514 р. Івашко Неви- дович (Iwasko Nyewydowicz) отримав від короля доживоття на тому ж таки селі[1020], а через п’ять років у 1518 р. уже король записує 40 гривень на цьому ж селі тому ж таки Івашкові Невиду (Iwaskone Nyewith) і гарантує не викупо­вувати цього села протягом двох доживоть[1021].}

Цікаво, що Невиди 1513 р. перетиналися ще раз зі Станіславом, коли той викупав з рук Івашка та Тошка (або Івашка^[1022]) Невидовичів (Iwaszkonis et Toszkonis Nyewydowyczy) село Леснівці^[1023]. Така кількість актів старости і двох Невидів (Невидовичів або з Невидовичів) може свідчити про існування певних клієнтарних зв’язків між ними.

Практика гарантій невикупу з рук посесорів королівщин майбутніми володарями протягом двох доживоть була новою і з’являється з початком XVI ст. Імовірно, що це було спровоковано ситуацією, яка склалася після прийняття статуту Олександра від 1504 р., який загалом забороняв по­вторну роздачу королівщин, що в той чи той спосіб потрапили до рук ко­роля, а отже, не могли бути надані, заставлені на певну суму або передані доживотно^[1024]. Виняток робився лише в ситуації, коли в тому була потреба держави. І тут на території Подільського воєводства, з огляду на постій­ні загрози і потребу постійного осадження шляхти, старости вдалися до практики як просто роздачі королівщин, так і повторної застави з гаранті­єю кількох доживоть. І приклад з Макаровим є тут непоодиноким¹.

Не маючи нащадків, Станіслав домігся передачі Скальського староства своєму небожеві Героніму^{[1025] [1026], який посів його у 1535 р. після смерті дядька. Власне, Геронім не спромігся домогтися помітних успіхів у кар’єрі земсько­го урядника, зосередившись переважно на службі у війську, де впродовж 16 років був ротмістром кінної хоругви на Поділлі[1027]. Аби забезпечити собі по­сідання староства у Скалі, Геронім домігся у 1553 р. королівського приві­лею, де йому гарантувалося неусунення його звідси і те, що староство пере­йде його синові Станіславу. За це він мав викласти 1000 злотих на будинки, що на території замку. Скала отаточно перейшла Станіславові у 1566 р.[1028]}