КУЛЬТУРА КИЇВСЬКОЇ РУСИ I СПРАВА СХІДНЬОЇ СЛОВ’ЯНЩИНИ

На руїнах політичної структури Київсько-Руської імперії залишилась може й сильніша, ніж політична, сила вже мало динамічної імперської влади, культура Київської Pycu. Амери­канський славіст Роман Якобсон з Гарвардського університету стверджує, що в Київсько-Руській державі вчений світ відкри­ває надзвичайної сили вибух слов’янської різнобарвної куль­тури на полі письменства, права, релігійного життя, архітек­тури, малярства тощо.

Насувається питання: хто був творцем тої київської куль­тури, коли Київська-Руська держава з її різноетнічною куль­турою в результаті стала тереном народження трьох східно­слов'янських народів? Про творця київської культури свідчить її духовий характер, і тому знайти його не тяжко.

Київська культура відбиває дух Київської Руси-України, її народу русичів-українців, ще від антських часів. Переважна більшість творів тої культури постала на терені старої Київ­ської Руси, ядра імперії, як продукт різноманітних впливів ста­рих культур. Взори письменства, взори архітектури та маляр­ства, взори християнського життя поставали, хоч би й під чу­жими впливами, все таки або в Києві, або на терені Київської Руси. Таким чином, оригінальним продуцентом київської куль­тури є її народ, себто нинішні українці, русько-український народ.

Ніхто не всилі заперечити, що вже доволі скоро виника­ють також поза Київською Руссю, передусім у Новгороді Ве­ликому, місцеві центри культури, що, взоруючись на культуру Київської Руси, вливають у свої почини також власний інди­відуальний дух Новгороду Великого, Суздаля, Володимира над Клязьмою чи інших культурних осередків Київсько-Руської держави.

Немає сумніву, що великодержавні амбіції нині сильного російського народу спонукують його вчених та істориків, до­слідників мистецтва, права чи економіки старатися величну культуру Київської Руси-України привласнити собі. Але є ріг- гю безсумнівною, що ця культура східньоевропейського серед- ньовіггя, яка є тріюмфом слов’янського світу, постала таки на Русі-Україні, що вона є творгістю українського народу, бо її духовість є вірною відбиткою духовости українського, а не ро­сійського народу пізніших гасів.

Коли нині вже ніхто навіть не пробує заперечити факту існування окремої української нації, більшість російських вче­них у своїх творах представляють культуру Київсько-Руської імперії, як спільну власність усіх трьох східньослов’янських народів, бо, мовляв, існував тоді тільки якийсь один прарус- ский нарід. Про питання прарусского народу буде мова далі.

Нам тільки приходиться ствердити прикрий факт, що ро­сійські історики, праісторики, археологи, які в одному місці до­казують безперервність трипільсько-антсько-київсько-руської історії, доказують безперервну тяглість матеріяльної та духової культури населення від Карпат по доріччя Дінця, від полісь­ких багон по Чорне море впродовж трьох тисяч років, нагло уривають тяглість тої культури вже на очах історії, коли то трипільське, антське, києво-руське населення почало називати себе модерною назвою України. Отже, очевидно, йде тут не про наукову безсторонність та шукання об’єктивної наукової прав­ди, але про потребу принести наукову безсторонність в офіру російському імперіялізмові.

Російські археологи та історики, дослідники минулого Ки­ївської Руси, будучи не всилі заперечити факту, що в IX-XI стол., коли Київська Русь була вже цивілізованою країною, мешканці північної лісової смуги жили ще крайньо примітив­ним життям, приходять до незрозумілого висновку, що київ­ська культура була твором усіх племен східньої слов’янщини.

Скажімо для прикладу, яка могла бути ближча чи даль­ша участь будь-кого з горішнього доріччя Волги в творенні та­кого архітвору, як „Слово о законі та благодаті”, в конструк­ції св. Софії київської, в композиції „Повісти временних літ” тощо? Твердити, що всі ці архітвори поставали духовими си­лами всіх трьох східньослов’янських народів, є прямо нонсен­сом. Одначе, цей нонсенс, на жаль, повторюють російські вчені, справді заслужені для історичної науки.

Як можна говорити, що „Слово о полку Ігоря” не є твором виключно староукраїнської літератури, коли тематика цього твору відноситься лише до України, мітологія та природа в творі українські, дух та ідеологія чисто українські і виразно противні до московсько-російських духу та ідеології. Навіть найстаріше суздальське літописання дає писемний доказ, що тодішні предки росіян симпатизували не героям „Слова”, а по­ловцям, лютим ворогам Руської Землі. Тому, на яких фактах нині поважні навіть учені можуть спиратися, твердячи, що „Слово о полку Ігоря” це — архітвір „староросійської літера­тури”? Російські історики розпоряджають в тисячу разів біль­шим інформаційним апаратом, ніж поневолений український нарід, і тому ця суща неправда видніє нині в усіх підручниках слов’янознавства Західньої Европи та Америки.

Одним словом, головним продуцентом київсько-руської культури і взором для провінціяльних центрів держави був Київ та Київська Русь-Україна, натомість ціла територія Київ­сько-Руської імперії була консументом культури Київської Ру­си-У країни.

Тривалим залишком Київської Руси серед усіх трьох на­родів, що вийшли з Київсько-Руської держави, є всі ті культур­ні елементи, що нині становлять зміст поняття Східньої Сло­в’янщини. Східня Слов’янщина не є поняття ані етнічне, ані політичне, це поняття чисто географічне і зовнішньо культур­не.

Першим політичним твором, що об’єднав слов’ян та фін­ські слов’янізовані племена Східньої Европи в одній державі, була Руська імперія, створена наїздом варягів 879 р., з держав­ним ядром і домінуючою ролею Київської Руси. Одначе й ця ім­перія з політичного боку була твором слабим та неприродним, бо позбавленим одноцілої етнічної основи, і тому вона розпа­лась на три головні політичні твори, а згодом три народи-нації.

Повне зліплення тої території в одно новочасне політичне тіло, Російську імперію, відбулося пізніше, через більше як п’ятсот років, частинно від часу Переяславської угоди (1654), а далі від третього розбору Польщі (1795), отже шляхом пола- мання міждержавної умови України з Москвою і шляхом за­воювання, і тому не може бути доказом органічної духової близькости тих трьох народів, яких ми нині популярно зарахо­вуємо до східніх слов’ян. Брак внутрішньої природної основи для єдности східніх слов’ян виявився найкраще у 1917 році, по вибуху революції в Росії: не минуло й року від початку тої ре­волюції, як території, споєні силою завоювання, розпалися на три самостійні республіки.

По насильному влученні трьох східньослов’янських наро­дів в єдиний політичний організм, Совєтський Союз, керований автократично, колоніяльним способом Москви, центральна вла­да докладає всіх зусиль, щоб створити якісь спільні етнічні вузли через позбавлення українців та бі лору синів, нащадків антських та прибалтійських слов’ян, їх національної та куль­турної особовости нібито в ім’я комунізму.

Коли нииРпоняття Східньої Слов’янщини не має ані етніч­ної, ані політичної, ані культурно-духової основи, то чим же ж є це поняття?

Східня Слов’янщина це поняття географічне і зовнішньо- культурне. Воно витворилось на основі розселення трьох сло­в’янських народів у Східній Европі, на основі зовнішньокуль- турних залишків, придбаних тими народами з часів їх життя в спільній Київсько-Руській державі впродовж періоду від дру­гої половини IX, через X, XI та XII століття. Ці культурні за­лишки складаються з християнства візантійського обряду в церковно-слов’янській мові, передусім церковної мови та цер­ковного обряду, бо само християнство прибирало різних духо­вих прикмет на основі старої культури росіян, українців та бі- лорусинів, як це схарактеризував Федотов у своїй студії про ре­лігійну думку Київської Руси^[70]).

Другим спільним елементом Східньої Слов’янщини є літе­ратурна церковно-слов’янська мова всіх трьох народів в часі існування Київської держави. Твори старої літератури, що по­явились на терені спільної держави, зокрема твори Київської Руси-України, розходилися по всіх землях нинішнього укра­їнського, російського та білоруського народу. Це мало благо­датні наслідки для збереження творів старої літератури. По татарському заливі та знищенні мало не всіх монастирів вони, мабуть, були б пропали, якби не їх відписи, що зберігалися по різних культурних осередках Московщини та Білої Руси.

У зв’язку з церковно-слов’янською мовою в Церкві та в лі­тературі третім залишком, спільним для всіх трьох слов’ян­ських народів Східньої Европи, залишилася кирилигна азбука, уживана й донині.

Таким чином поняття Східньої Слов’янщини це, як ска­зано вище, поняття в першу чергу географічне, сполучене із зовнішньокультурними залишками спільної церковної та літе­ратурної мови, церковного обряду та кириличної азбуки. Спіль­ні культурні елементи трьох східньослов’янських народів — це залишок культурних впливів русинізації на цілому просторі Київсько-Руської держави, це твір релятивно поверховний та новий, бо походить з періоду IX-XII століть.

Переносити поняття Східньої Слов’янщини на часи перед створенням Київсько-Руської імперії немає ніякої наукової під­стави, бо перед р. 879-им того поняття взагалі не було. Очевид­но, що в часі існування Російської імперії і тепер, в часі існу­вання Совєтського Союзу, поняття Східньої Слов’янщини поши­рюється далеко поза вказані вище межі для цілей практичної політики — створити етнічну базу для держави, керованої Москвою.

Коли станемо шукати в історії цивілізації людства порів­няння для Східньої Слов’янщини, то знайти його можемо в існу­ванні групи романських народів у Західній Европі. Ця подіб­ність є деколи вражаючою щодо свого характеру, ґенези і куль­турних залишків.

Романськість народів італійського, французького, еспан- ського та португальського полягає в тому, що всі вони є про­дуктом романізації,, себто впливу римської культури на різно- етнічні племена, які жили в провінціях Римської імперії під кі­нець періоду республіки і в періоді цісарства (І століття до Хри­ста до V стол. по Христі).

Так, як Римська імперія складалася із старого домінантно­го ядра, культурно вищого Риму та Італії і культурно відсталих завойованих різноетнічних римських провінцій, так само Київ­сько-Руська імперія складалася з домінантного ядра культурно вищого Києва та Київської Руси і областей поза Руссю, північ­них територій лісової смуги з населенням, культурно відсталим та різноетнічним, прилучених під владу Києва збройною силою.

З Риму плила римська культура на провінції в одній мові для цілої імперії, в мові латинській. Ця мова стала для всіх про­вінцій мовою адміністрації, економічного та духового життя. Вона надавала зовнішню поволоку всьому життю та культурі Римської імперії, дармащо провінції зберігали свої етнічні при­кмети впродовж століть.

Таке саме було з Київсько-Руською державою, з її ядром Київською Руссю та прилученими землями. Церковно-слов’ян­ська урядова та літературна мова надавала зовнішню культур­ну поволоку цілій імперії, не зважаючи на існування різноет­нічних прикмет. В Римській імперії християнство римського об­ряду та в латинській мові відіграло таку саму ролю, як східне християнство з церковно-слов’янською мовою в Київсько-Русь­кій імперії.

Ця зовнішня поволока культурної одноцілости Римської імперії тривала доти, поки сильною була влада центру імперії, Риму. Завалилася центральна влада, розпався одноцілий еко­номічний терен імперії, спертий на сітку знаменитих римських шляхів, і "Ця -поволока римської культури стала розпадатися, а наверх почали виходити етнічні прикмети ґалійців (кельтів), іберійців та ін. На культурному підложжі романізації, себто римської культури, почали формуватися нові народи францу­зів, еспанців та португальців разом із наслідниками старих римлян, народом італійців.

Подібне було з Київсько-Руською імперією. Завалилася центральна влада Києва, розпалась одноціла економічна систе­ма держави, і імперія стала розкладатися на природні частини на основі етнічних прикмет поодиноких областей. Почали тво­ритися нові народи білорусинів та росіян, крім народу Київської Руси-України, ядра імперії, українського народу.

Творцем культури Римської імперії, її продуцентом були Рим та Італія, провінції були тільки консументом римської культури. Не без того, що й по римських провінціях, зокрема в пізньому періоді існування імперії, поставали культурні цен­три під впливом романізації. Романізовані місцеві елементи бра­ли участь в цій культурній творчості; в цьому випадку ці куль­турні осередки в провінції Галлії є власністю французького на­роду, на Іберійському півострові — власністю тамошніх народів, еспанців та португальців.

Що залишилося народам, які постали по римських провін­ціях завдяки романізації? Залишилась їм латинська азбука, християнство в латинському обряді та з латинською мовою, еле­менти латинського походження в мовах романської групи. На руїнах Римської імперії виросли чотири романські народи, на руїнах Київської імперії — три східнослов'янські народи. По­дібно, як у Східній Европі, чимало старовинних творів римської літератури, творів Риму та римського духа, збереглося не в ко­лисці їх народження, в Італії, а в колишніх провінціях, де жит­тя було спокійніше.

Як бачимо, подібність поміж народами Римської імперії та народами Київсько-Руської імперії, поміж групою романських народів та поміж групою східнослов'янських — разюча.

Дехто з істориків порівнював сформування трьох східно­слов'янських народів із сформуванням французького, німець­кого та італійського народів в часі франконської імперії під Карлом Великим. Одначе, тяжко встановити якусь подібність поміж існуванням Київсько-Руської держави та сформуванням трьох східнослов'янських народів і існуванням держави Кар­ла Великого та сформуванням тих трьох середноевропейських народів. Поперіпе, держава Карла Великого не витворила своєї власної культури та й не могла мати великопростірного куль­турного впливу. До того ж вона тривала коротко, щоб заважи­ти активно на формації німців, французів та італійців, і етніч­ний субстрат, навіть свідомість ґерманської, французької і іта­лійської приналежности кожного із трьох народів вже існува­ли перед створенням держави Карла Великого. З нинішнього італійського народу тільки частина була увійшла в склад тієї держави. Нарешті, держава Карла Великого була лише твором династії Каролінґів і, розпавшися, не залишила ніякого сліду на формації німців та італійців.

XIV.