ФОРМАЦІЯ МОСКОВСЬКОГО (РОСІЙСЬКОГО) НАРОДУ

Найпізніше з-поміж трьох східньослов’янських народів по­чав формуватися російський нарід, відомий в Европі перед Пе­тром І як народ московський. Російський нарід, нині найчис- ленніший з-поміж усіх слов’янських народів, вийшов із своєї колиски, доріччя широко розгалуженої горішньої Волги, із змішання східньофінських племен з слов’янами, що колонізу­вали ті землі доволі рано.

Перед тим, як Олег прилучив ці племена (р. 879) враз з усією лісовою смугою північної Европи до Києва, на ділі май­же не було ніяких зв’язків поміж ними і Київською Руссю. Все ж таки під впливом колонізації ільменських слов’ян та кривичів уже в той час сформувалися там два князівства — ростовське та муромське. Поміж землями Ростова та Мурому і Новгородом Великим уже тоді на півночі існував комбінова­ний суходільно-водний шлях, що провадив із заходу на схід. Цей шлях пожвавішав, коли ростовсько-муромська область по­чала поширювати у себе рільництво та постачати Новгороду Великому збіжжя. Торговельні зв’язки стали початком набли­ження Новгороду до тих земель, колиски московського народу.

Прилучено ці землі до Київської Руси проти волі місцевого населення збройною силою варягів.

Середній та долішній біг Волги, природня геополітична напрямна розвою предків росіян вниз Волгою, був тоді для мешканців ростовсько-муромської области замкнений, — над се­редущою Волгою засіли камські болгари, а над долішньою хо­зари, створивши там свої каганати.

Як мішанина північно-східніх слов’ян та фінів, предки ро­сіян мали свою власну мітологію і свій спосіб вірування. На відміну від антських слов’ян, вони мали стан жерців-волхвів, які й по формальній християнізації цих просторів зберігали свої впливи серед населення та підтримували віру в старих бо­гів, спричиняючи протихристиянські заворушення ще й в дру­гій половині XI стол. в Ростові і навіть у такій централі тор­гівлі та культури, як Новгород Великий.

Предки росіян, перебуваючи в смузі суцільного лісу, спо­чатку жили виключно з мисливства та рибальства, і це мало вплив на витворення їх своєрідної психіки, відмінної від пси­хіки антів. У землях ростовській і муромській була основна ба­за, на якій по влученні тих земель у склад держави, кермова­ної Києвом, почав творитися окремий етнічний субстрат, як ос­нова нового народу. Важка боротьба за існування загартувала цей нарід до суворого життя в гострому кліматі, витворивши з нього нарід життьових реалістів, що звик працювати в ко­лективній організації мисливських та рибальських ватаг. Фі­зична сила була тут стосована, щоб вдержатись при житті. Це був тип зовсім протилежний до м’яких, поетичних індивідуа­лістів, антських слов’ян Київської Руси-України. В цих прик­метах росіян шукає історик Струве причин запанування Мос­ковщини над Україною^[58]). Досконалу характеристику моска- лів-росіян дає історик Ключевський^[59]).

Окремі етнічні прикмети населення ростовсько-муромської области, вже за християнських часів зорганізованих у князів­ство суздальське, були головною причиною того, що, коли за­бракло воєнної варязької сили, а центральна влада ослабла, саме тут постав головний центр найбільш радикального опору проти домінування Києва. На ці етнічні різниці, як на головну причину ривалізації Суздаля-Володимира над Клязьмою з Ки­євом, звертає увагу історик Росії Ю. Вернадеький, який пише: „Мотиви ривалізації були різні. Та передусім не треба забувати етнічних розбіжностей.... Опозицію київського населення про­ти суздальських бояр, приведених до Києва князем Юрієм Дол­горуким у 1154 р., можна вважати за один із перших проявів українсько-російської ривалізації”^[60]).

Суздальський князь Юрій Долгорукий започаткував, а йо­го сини Андрій Боголюбський та Всеволод „Большое Ґнєздо” вдосконалювали та продовжували політику Суздаля, яка була виразно ворожою і явно сепаратистичною супроти Києва. Вона ставила собі такі цілі: 1) всіми силами понижувати значення та силу Києва; 2) вивищувати столицю Суздальської держави Володимир над Клязьмою; 3) прямувати до підкорення собі Новгороду Великого.

Ще в рік смерти Ярослава Мудрого Суздаль був тільки територіяльним додатком до Переяславського князівства, а по ста роках став уже посягати по ролю Києва. Така зміна була можлива, між іншими причинами, також тому, що в другій по­ловині XII стол. середнє Подніпров’я було спустошене полов­цями, українські землі виснажені в боротьбі зі степовиками, а торговельні шляхи, зокрема економічний хребетний стовп Русь­кої держави, Дніпровий водний шлях, був перерваний. Київ­ський князь Мстислав Із’яславич змальовує ту ситуацію таки­ми словами: „У нас вже й Грецький путь ізотинають, і Соляний і Залозний” (Іпат. 1170).

Таке розпучливе положення українського Подніпров’я за­писує літописець в році 1170-му, себто наступному році після вандальського зруйнування Києва суздальським князем Андрі­єм Боголюбським (1169).

Політична самостійність Суздальщини проявилася цілою низкою політичних та культурних подій. Передусім — суздаль- сько-володимирські князі укладають союз з Візантією, виразно звернений проти Києва. Юрій Долгорукий одружується з по­ловчанкою, і від того часу суздальські князі довгі десятки ро­ків перебувають у постійному союзі з половцями, які немило­сердно плюндрують Подніпров’я, перериваючи комунікаційні шляхи і заломлюючи економічну єдність Руської держави. На думку Петра Струве, саме цей суздальсько-половецький союз завдав смертельного удару Києву і вирішально спричинився до політичного та культурного упадку всієї Київської Руси-Укра­їни^[62]).

Суздальсько-володимирські князі, як союзники візантій­ського імператора проти Києва, підтримували також церковну політику візантійського патріярха на Русі, що всіми способами противився навіть частинній націоналізації київської митропо­лії. Київський митрополит, грек Михайло, демонстративно по­кинув Київ, заборонивши правити службу Божу в св. Софії. Ко­ли ж князь Із’яслав року 1147-го скликав до Києва Собор єпис­копів, що мав вибрати нового митрополита і зайняти становище супроти політики патріярха, митрополитом вибрано русина Клима Смолятича. До того ж на пропозицію чернігівського єпископа Онуфрія, що керував Собором, єпископи прийняли постанову, щоб на майбутнє київського митрополита можна бу­ло вибирати та поставляти на це становище через благосло­вення мощами св.

В опозиції до церковної політики Києва стала неукраїн­ська північ, Новгород, Смоленськ та Суздальщина. Щоб осла­бити позицію київського митрополита, патріярх підвищив нов­городського єпископа до сану архиепископа і вилучив його з-під влади митрополита Клима. З цього згодом скористали новгородці і по смерті архиепископа Ніфонта, грека, самі виби­рали архиепископа на вічі, внаслідок чого став він у Новгороді політичною силою.

Стараючись скористати із церковного конфлікту Києва з Візантією, наслідник Юрія Долгорукого, Андрій Боголюб- ський (1157-1174), звернувся до патріярха з проханням встано­вити у Володимирі над Клязьмою окрему митрополію, неза­лежну від Києва. Тому, що в Києві вже знову сидів митрополит грек, патріярх відмовив цьому проханню. Тоді Андрій прогнав з Ростова єпископа грека, якого перед тим підтримував проти київського митрополита, і настановив на його місце свого за­ушника Федора.

Єпископ Федор розпочав у Ростові нову, немов би вже суто московську церковну політику в Суздальсько-Володимирській державі, а саме політику повної залежности церковної влади від світської, в цьому випадку від князя Андрія. Це була річ дотепер нечувана в Руській Землі. Федор став сліпим знаряд­дям князя, і всякий спір духовних та світських осіб ломив фі­зичним терором. Цим, кінець-кінцем, спричинив він для себе згубу і для князя трагічний кінець: його вбили бояри.

З нової столиці Володимира суздальські Мономаховичі роз­почали політику, що мала своєю ціллю завоювання сусідніх земель Рязані та Новгороду Великого, який був залежний від Володимира довозом поживи. Тож суздальсько-володимирський князь робить натиск, щоб у Новгороді сидів ним встановлений князь. Новгородці погодились на це, одначе скоро звели владу того князя нанівець, і тим містом-республікою стало управляти віче, на якому першу ролю грав архиепископ.

Брутальніше вчинив князь суздальсько-володимирський Всеволод Юрієвич супроти слабшого князівства рязанського, застосувавши методи, перед тим невідомі в Руській державі, а саме виселення людности непокірного міста та цілковитого його знищення. Така доля спіткала Рязань. На думку П. Стру­ве, в політиці володимирсько-суздальського князівства під во­лодінням другого сина Юрія Долгорукого, Всеволода, вичува- ється вже виразно,,,московський дух” з часів Івана III та Івана ГѴ Грізного^[63]).

Суздальсько - володимирський князь Юрій Всеволодович (1212-1237) поставився з байдужністю до першого наступу та­тар на східні пограниччя Руської Землі, що скінчився 1223 ро­ку поразкою князів Київської Руси над рікою Калкою. Його політичний реалізм наказував йому в цьому випадку навіть зрадити половців, союзників суздальських князів упродовж 70 років, і лишити їх власній долі на поталу татар. Та не тільки це: „бродники”, степові войовники, що постійно стояли на плат­ній службі суздальсько-володимирських князів, у рішальний момент боротьби зрадили українських князів. Суздаль і навіть Рязань стояли осторонь тої боротьби, і ввесь тягар оборони Ру­си спав на плечі князів етнічної Pyси-України^[64]).

Політична орієнтація півдня і півночі саме в часі першої навали татар є повчальним доказом поділу Руської Землі. На руїнах колись одноцільної імперії вже виразно сформувались або щойно формувались три, радше чотири, слов’янські народи Східньої Европи: русини-українці, білорусини, новгородці та суздальці-москвичі. Київська Русь-Україна вже закінчила оста- точно національне об’єднання всіх антських племен в один на- рід-націю, і Галичина, яка довго стояла осторонь ядра народу, бере активну, навіть провідну ролю в обороні батьківщини, Руси-України.

Зокрема незвичайно цікавим є зворот до тісного зв’язку з Руссю-Україною Галичини. Ще в другій половині XII стол. Ярослав Осьмомисл галицький був союзником візантійського цісаря проти київських князів. Одначе, на переломі ХП та XIII століть етнічна спорідненість західноукраїнських племен взя­ла перевагу над партикулярними інтересами, і Галичина сто­їть уже біля Києва. Тоді ж Галичина починає називати себе також Руссю, закінчуючи кінцеву консолідацію всього русько- українського народу.

Однак, еґоїстично-реалістична політика не врятувала суз- дальсько-володимирської области, бо через 14 років, у рік своєї смерти, князь Юрій Всеволодович був свідком, як головна та­тарська лявіна почала насуватися насамперед на землі північ- но-східньої частини Руської Землі, себто на області, етнічно споріднені з суздальсько-володимирською землею.

На руїнах Київсько-Руської імперії стояли вже одна проти одної не дві Русі, як часто Україну та Московщину люблять називати навіть ліберальні російські історики та письменники. Не стояли одна проти одної і північна та південна Русь, як ча­сто Україну та Московщину називають іґноранти історії Схід- ньої Европи. Уже в першій половині XIII стол., ще напередодні татарської повені, на руїнах Руської держави-імперії сконсолі­дувались вповні Русь-Україна та противник Руси, Суздаль- Володимир, осередок московського народу в стані далеко роз­виненої вже його народної формації.

Дві окремі психіки і дві ідеології виразно проявилися у від­ношенні Києва та Суздальсько-Володимирської держави, пред­течі Москви, до татар, коли татарська повінь залила Східню Ев­ропу: Київ, продовжуючи традицію своїх предків, рішився на боротьбу проти степового азійського варварства, предтеча Мо­скви рішився на капітуляцію та співпрацю.

Нині важко сказати, чи започаткована молодшим сином Володимира Мономаха, Юрієм Долгоруким, суздальським кня­зем, політика, що ставила своєю ціллю розбудувати на півночі новий державний центр, який мав би в майбутньому покласти Київ на лопатки, була його ориґінальною, амбітною політикою, чи само середовище в Суздалі спонукало його ступити на той шлях. Немає сумніву, що етнічні різниці і психіка суздальсько- володимирського населення, відмінні від психіки русинів-укра- їнців, були тут теж важливим чинником.

Юрій Долгорукий, одружений, як уже згадувано, з полов­чанкою і постійний союзник половців, все таки мав ще амбіцію засісти в Києві; такої амбіції не мали зовсім його сини, Андрій Боголюбський та Всеволод, правдиві перші москвичі. По смерті „типового українця” князя Із’яслава, Юрій Долгорукий на чо­тири роки засів на київському престолі, привівши з собою не тільки свою родину, але й багато суздальських бояр. Як син славного Володимира, Юрій навіть був прийнятий киянами прихильно, але досвід їхнього чотирилітнього співжиття з ото­ченням Юрія, суздальськими боярами, засвідчив переконливо, що це вже були два окремі етноси. В день смерти Юрія, року 1157, стався вибух, що його Іпатіївський літопис описує так: „И преставися в Киеве Дюрги Володимирович... И много зла створиша в ть день: разграбиша двор его красний; и другій двор его за Дніпром разграбиша, егоже звашеть раєм, и Ва­сильков двор сина его разграбиша в городі. Избивахуть Суз- дальци по городах и по селах, товар их грабиче”^[65]).

Аж дивно, що за такий короткий час наросла така нена­висть у Києві до суздальців з оточення Юрія Долгорукого. її не було б, якби вже не існував етнічний антагонізм між руси- нами-українцями та суздальцями, предками народу москов­ського.

Ніхто так ядерно не схарактеризував ментальности Руси- України та Московщини на тлі відношення до татар, як росій­ський письменник другої половини XIX стол. Алексей Толстой, автор відомої історичної повісти „Князь Серебряный”. На дум­ку А. Толстого, у відношенні до татар проявилася духовість двох частин давньої Руської Землі. „Одна Русь, — пише він, — має своє коріння в універсальній, принаймні в європейській культурі. У цієї Руси ідею добра, чести і свободи розуміється так, як на Заході. Але є ще й друга Русь, Русь темних лісів, Русь тайги, тваринна Русь, фанатична Русь, монгольсько-та­тарська Русь. Ця друга Русь зробила деспотизм та фанатизм своїм ідеалом. Деякі історичні дані дозволяють уособити пер­ший ідеал в Русі старого Києва і зосередити всі негативні про­яви противної тенденції, східньої, деспотичної, в Москві, яка зросла на духових руїнах Києва. Київська Русь була частиною Европи, Москва довго залишалась неґацією Европи”^[66]).

Різниці в духовості Києва й Москви підкреслює також істо­рик Юрій Вернадський у своїй праці „Київська Русь”. Він пи­ше: „Це „щось” було духом свободи — особистої, політичної та економічної, який домінував на Русі тих днів і до якого мос­ковська засада безоглядного послуху одиниці супроти держа­ви становила такий контраст”^[67]).

Глибокі різниці в духовості Руси-України та Суздаля існу­вали вже в другій половині XII стол., на що звертає увагу ро­сійський історіософ наших часів Г. Федотов. Він підкреслює, що київське християнство своїм підходом до обов’язків супроти ближнього, до держави та до інших народів цілком відмінне, прямо контрастове супроти християнства Москви. Християн­ство Київської Руси було патріотичне, воно вважало народи за Божий твір, і цим українці основно різнилися від західніх ла­тинських християн, для яких перед обличчям Бога нема наро­дів, а є тільки одиниці. Київське християнство виходило із ста­новища універсальности та рівности всіх народів перед Богом: немає ліпших ані гірших, тільки одних покликав Бог перших, як римлян, а інших пізніше, як Русь, за словами митрополита Іла- ріона у його „Слові про закон та благодать”.

Натомість іншого погляду, егоїстичного та ексклюзивного, було московське християнство, яке приписувало собі даний від

Бога позірний привілей месіяністичного характеру — спасати та вчити людство^[68]).

В розумінні київського християнства Церква має бути зов­сім незалежною від державної влади, а залежною тільки від моральних засад віри. Тому не є обов’язком Церкви втручатися у справи світської влади, з одним тільки вийнятком, коли та влада порушує засади християнської моралі. Тоді Церква му­сить рішуче виступати в обороні засад Христової науки.

Зовсім інакший витворився погляд на ролю Церкви та її відношення до державної влади в Суздалі в другій половині XII стол. Вже князь Юрій Долгорукий поставив був ростов­ського єпископа собі на послуги і домагався від патріярха для свого князівства митрополії. Поставлення Церкви на послуги князя підривало мораль Церкви і робило її знаряддям політи­ки влади, витворивши кінець-кінцем у московській державі концепцію, згідно з якою Москва є третім і останнім Римом, не тільки церковним, але й політичним, володарем і вчителем ці­лого світу. Ігумен Иосиф Волоколамський (XVI стол.) пропо­відував, що церковна ієрархія повинна стисло співпрацювати з державною владою.

Згаданий російський історіософ Г. Федотов підкреслює та­кож, що вже наприкінці XII стол. було різне розуміння свобо­ди та особистої гідности в Київській Русі і в майбутній Москов­щині, що саме тоді народжувалась із суздальського ядра. До­казом цього є,,Слово о полку Ігоревім”, автор якого в двох місцях підкреслює, що учасники виправи на половців „шукали собі чести, а князю слави”. Ці ідеї лицарства Київської Руси, ідеї свободи та особистої гідности, культивовані також на За­ході серед февдального лицарства, а потім перенесені в демо­кратичні громадянства, були зовсім чужі московській духово- сті та православному християнству. Навіть само слово „честь” мало там інше значення, розумілося як державна посада^[69]).

Ідеалістичний дух лицарства Руси-України, що боролося з варварством, боронячи цивілізацію та батьківщину, незрозу­мілий був не тільки в московській пізнішій добі, — пише Фе­дотов, — він був зовсім незрозумілий навіть у тогочасній Суз- дальщині, зародку московського царства. Зокрема, видно це з двох протилежних реакцій на поразку над рікою Каялою, записаних в Іпатіївському та Лаврентіївському літописах.

Отже, в суздальсько-московській державі народилося ди­намічне ядро російського народу, одначе поза тим ядром були ще й інші політичні центри з таким самим етнічним субстра­том, як чисто слов’янського походження рязанці та тверці, і то­му консолідація московського народу це була справа наступ­них століть, XIV та ХѴ-го.

Суздальсько-володимирські князі Андрій Боголюбський та Всеволод Юрієвич старалися знищити Київ і на його руїнах у Володимирі над Клязьмою створити новий центр розкладе­ної Руської держави-імперії. Всеволод став навіть титулувати себе великим князем, і домагався признання йому цього ста­новища іншими князями. Одначе, вдавалося йому це тільки на півночі, в області суздальсько-володимирського князівства, та ь найближчих сусідів.

На Русі-Україні, навіть по першому знищенні Києва суз- дальцями (1169) та по другому знищенні ставленцем Всеволо­да, київським князем Рюриком (1203), ніхто не признавав Все­володові ані титулу великого князя, ані права розпоряджати княжими уділами. Навпаки, саме на переломі XII та XHI сто­літь на Русі-Україні створюється новий сильний державний центр з опертям на Галицько-Волинську державу. Творець цьо­го нового державного центру, Роман Мстиславич, нащадок патріотичного роду київських Мстиславичів, не тільки сполу­чив добре залюднені й загосподаровані Галичину та Волинь в одну державу, але також опанував Київ і, посадивши там свого підручного князя, проголосив себе „самодержцем всеї Руси”, себто України (1202 р.).

Після смерти Всеволода (1212) на сто років зійшли зі сце­ни амбіції Володимира над Клязьмою бути великим князів­ством навіть у північно-східній області Руської держави. Чис­ленне наслідство Всеволода стало тепер нещастям суздальсько- володимирської области, бо поміж наслідниками розгорнула­ся боротьба, в якій сильне Суздальсько-Володимирське князів­ство розбилося на кільканадцять уділів.

Починаючи від р. 1237, коли суздальсько-володимирська область перейшла під володіння татар, хан татарський став го­ловним політичним чинником та суддею для розсварених кня­зів. Столиця татарської орди, Сарай, вирішувала також, кому признати титул великого князя. В тій боротьбі на сцену вий­шли два нові князівства, що змагалися за першенство в суз- дальсько-володимирській області, тверське та московське. То­му, що Твер виявилася супроти татар менше льояльною, ніж Москва, в 30-их роках XIV стол. татарський хан зробив мос­ковського князя Івана Калиту збирачем данини по всій цій об­ласті і признав йому титул великого князя. Відтоді Москва почала рости в силу і в другій половині XIV стол. вийшла вже на провідне становище. Спритна внутрішня та зовнішня полі­тика московських князів, в якій стосувала вона навпереміну силу та підступ, використовуючи ослаблення татарської орди, підняла їх на перше місце в цій області нового московського народу.

Все ж таки існували й об’єктивні причини, чому зайняла Москва провідне становище на північному сході Европи. Зви­чайно пояснюється це тим, що само географічне положення призначало Москві центральне, провідне місце у формації мос­ковського народу. Положення Москви на межі слов’янського і фінського світів зробило з неї терен змішання двох рас, з яко­го вийшов сильний нарід, здібний збудувати централізовану державу і потім імперію. А проламання на волзькому водному шляху запор, що їх століттями замикали камські болгари, хо­зари і пізніше татари, відкривало для цього народу широкі про­стори Східньої Европи та Західньої Азії.

XIII.