ІСТОРИЧНИМ ШЛЯХ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІЇ ПО УПАДКУ КИЇВСЬКОЇ IMHEPH

По заломанні центральної влади Київської Руси та подвій­ному зруйнуванні Києва в 1169 та 1203 роках, докінченому та­тарами 1240 року, політичний, економічний та духовий розпад Київсько-Руської імперії на області білоруську, новгородську, суздальсько-московську та русько-українську був завершений.

Не зважаючи на переходовий заколот у Галицько-Волин­ській державі в перших десятиліттях XIII стол. по несподіваній смерті Романа, ця держава під володінням короля Данила та його наслідників все таки була найсильнішим державним тво­ром на раинах Київсько-Руської імперії впродовж усього XIII та першої половини XIV стол. Вона стала правдивим спадко­ємцем Київської Руси і одноетнічною державою українського народу.

Після татарської навали та зруйнування Києва, безпосе­редня влада татар розтягалася на Русі-Україні тільки по Дні­про. На захід від Дніпра була буферна смуга, на якій безпосе­редня влада татарської адміністрації була відсутня, але татари пильнували, щоб на цій правобережній смузі не творилося ні­якої політичної сили. Існували там дрібні князі, а то й самостій­ні громади.

Галицько-Волинську державу, зокрема по відвідинах коро­ля Данила в Орді (1245), татари вважали за державу під своїм протекторатом.

Єдина земля Руси-України, що опинилася під владою та­тар, була Чернігівська земля, називана в ХІП та наступних століттях Сіверською землею. Це князівство могло існувати ли­ше під умовою повної льояльности супроти татар, подібно як князівства суздальсько-володимирської области. Одначе, черні­гівська династія Ольговичів, додержуючись старих традицій Руси-України, льояльности до татар не виявила.

Чернігівський князь Михайло вже по 1240 р. захопив Київ і, посадивши на спорожненому митрополичому престолі свого приятеля, ігумена Петра Акеровича, відразу вислав його до Ліону, де саме тоді папа Іннокентій IV скликав вселенський со­бор для обміркування способів оборони Европи проти татар (1245)). Син князя Михайла, Ростислав, одружений з дочкою угорського короля, при допомозі мадяр старався здобути для чернігівської династії Галичину, щоб мати тут сильну опору. Але всі пляни князя Михайла скінчилися трагічно: по повороті до Чернігова, покликаний до Сараю, татарської столиці, він зги­нув там мученичою смертю, як християнин-ісповідник, і пізні­ше був канонізований поміж святими київської митрополичої провінції. Ростислав, розгромлений Данилом під мурами Яро­славля, мусів покинути українську землю і шукати захисту на Угорщині.

Хоч протитатарські пляни князя Михайла зазублювалися з інтересами спадкоємців Галицько-Волинської держави, Дани­ла та Василька Романовичів, по остаточному розгромі Рости­слава, Данило переймає ті пляни і продовжує акцію в Ліоні. Висланий на схід до татар, папський дипломат Пляно де Kap- піні нав’язує в переговорах з Данилом та Васильком до акції Михайла чернігівського та його приятеля митрополита Петра Акеровича.

У головних зарисах політика Галицько-Волинської держа­ви продовжувала традиційну політику старого Києва. Діамет­рально протилежну політику повели суздальсько-володимир- ські князі —'в*ітокорі супроти татар шукати способів скріпити свою силу. Тому тільки найсильніша Галицько-Волинська дер­жава могла вести самостійну політику.

Політику Галицько-Волинської держави можна окреслити такими принципами: 1) боротися безкомпромісово з степовими вараварами; 2) в цій боротьбі шукати допомоги Заходу; 3) збе­рігаючи надбання київської, східньохристиянської культури, бу­ти у церковному зв’язку із західнім католицьким світом. Ця по­літика відповідала свободолюбним традиціям антів-русичів- українців, але в практиці виявилася вона згубною. Захід, очу- тившися від першого перестраху, спричиненого татарами, мало інтересувався боротьбою Руси-України проти татар. Укладена з Римом церковна унія та коронація Данила на короля збудили ще більшу чуйність татар проти Галицько-Волинської держави і стягнули татарський наїзд.

Церковна унія з Римом у великій мірі погіршила відноси­ни з візантійським патріярхатом, який, не маючи довір’я до га­лицько-волинських володарів Данила та Василька, зобов’язав нового київського митрополита Кирила осісти на півночі, в суз- дальсько-володимирській області. В цій справі татарська та па- тріярша політика були такі самі, бо татари також дбали, щоб митрополит вів церковну політику, прихильну до татар. Спіль­ність візантійських і татарських інтересів спричинилась до то­го, що не тільки митрополит Кирило, але також його наслідни- ки греки та русини поволі переносять осідок київського митро­полита на північ, до Володимира, Переяслава Заліського, бо в тому часі на суздальсько-володимирській території властиво не було великокняжого городу. Щойно в 30-их роках XIV стол. митрополит осідає в Москві і на ділі стає московським митро­политом.

Підтримуване патріярхом і татарами переселення митропо­лита на північ фактично спричинило розпад київської митро­полії на галицьку, литовську та московську, хоч ця остання старалася якнайдовше зберігати титул київського митрополита. Після переселення київського митрополита на північ галицько- волинський володар (мабуть, ще Лев Данилович) поставив у Царгороді домагання утворити окрему галицьку митрополію, що й сталося 1303 року. Галицька митрополія, яку патріярх старався при різних нагодах зліквідувати, стала на ділі митро­полією Руси-України. Хоч патріярх обмежував її юрисдикцію єпархією Галицько-Волинської держави, галицького митропо­лита визнавали за свого церковного зверхника не тільки в Ки­єві, але навіть в лівобережному Чернігові. Єпископи галицької церковної провінції беруть участь у висвяченнях єпископів на Київщині і навіть на Сіверщині. Вкінці в р. 1352 появляється окремий від московського київський митрополит Теодорит, по­ставлений на київську спорожнену митрополію болгарським патріярхом у Тирнаві.

Литовський уряд також виступив у Царгороді з домаган­ням утворити окрему митрополію для білоруських єпархій ли­товської держави. Це сталося перший раз 1317 року, а після того в другій половині XIV стол., що було приготуванням до поділу старої київської митрополії на київську для Руси-Укра­їни та Білоруси і московську аж у половині XV століття. Ці церковні новотвори та поділи були тільки доказом, що розпад Київсько-Руської імперії домагався також достосування церков­них провінцій до національного поділу тієї імперії.

Тим часом поза плечима українського народу, що висна­жувався в боротьбі з татарами, виросли сильні сусіди: Польща, Угорщина та Литва, які, користаючи з його ослаблення, покла­ли кінець існуванню Галицько-Волинської держави, в серед­ньовіччі останньої самостійної української держави, спадкоєм­ниці Київської Руси.

За невпинну боротьбу із степовими варварами український нарід заплатив велику ціну, бо втратив не тільки власну дер­жавність, але також половину своєї етнічної території.

До половини XII стол. центр ваги життя українського на­роду лежав у східнім осередку еліпси — над Дніпром у Києві; це був період потуги українського народу. Від половини XII стол. центр ваги пересувається до західнього осередку еліпси — до Галича-Львова, в околиці над Дністер, де найдогідніше було українському народові боронитися та переживати найгір­ші часи, аж доки знов не прийде період динамічного розро- сту, щоб привернути втрачену національну територію на сході та півдні і поширюватися знов до Чорного моря та Підкавказзя.

Своє прйзйачення мали в історії Pyси-України також степ та лісостеп. Лісостепова смуга на півночі та північному заході була зоною схоронища національної субстанції в найгірші часи національного життя, коли треба було на переходовий час за­лишити південно-східні степи.

Саме така ситуація витворилася в XIV стол., коли упала Галицько-Волинська держава, а українська етнічна територія зменшилася на половину, скріплюючи етнічними масами зі схо­ду та півдня західні та північно-західні українські території і на­віть висуваючись ще далі на захід та північний захід поза Буг та на Підляшшя, на давні землі ятвягів. Цей відступ україн­ського народу був тимчасовим, щоб у пригожі часи знов дина­мікою етнічного масиву почати рух на схід та південь для при­вернення старої території Руси-України в ХѴІ-ХѴШ століттях.

Еліптична форма української землі з двома осередками і можливість відступу етнігного масиву на західні та півнігно- західні оборонні позиції для майбутнього наступу на схід і пів­денний схід — це природне право існування української нації.

У половині XIV стол., з упадком Галицько-Волинської дер­жави, український нарід опинився в крайній оборонній позиції з кількох причин. Поперше, у міжнародньому розумінні він пе­реставав бути самостійною нацією, хоч нацією оставався ще на століття. Польща, скріпившись поза плечима України, роз­починає культурний наступ на землі українського народу, і на цьому пограничному просторі розпочинається боротьба двох культур: української східньохристиянського характеру і поль­ської західнього, латино-польського характеру. Тепер почалося змагання за національно-державний характер українських зе­мель, що опинилися в межах Польщі та Великого Князівства Литовського. Боротьба за збереження культури Київської Руси характеризує історичний шлях Руси-України впродовж XIV до XVII століть.

Південну частину Галицько-Волинської держави, Червону Русь, захопила Польща (1349), північну — Велике Князівство Литовське. Прилучивши південну частину останньої україн­ської держави до Польщі, польський король Казимир Великий ще зберігав національно-державний характер прилучених зе­мель, як Королівство Руси з власним державним гербом, з влас­ною монетою, залишаючи адміністраційний і правний харак­тер київсько-руських установ без змін. Так було аж до 1432 року, до видання Едлінського привілею, коли й на тих землях заведено польське право та адміністрацію на польський лад. Все ж таки ця провінція аж до упадку Польщі носила назву Червоної Руси.

Куди краще було становище тих українських земель, що увійшли до Великого Князівства Литовського, до якого за кіль­кадесят років перед тим увійшли землі білоруського народу. Авторитет правних та адміністраційних установ Київської Руси для литовських володарів був такий великий, що вони не від­важилися їх міняти на прилучених землях в ім’я засади:,,Ми старини не рухаємо, а новин не вводимо”.

Велике Князівство Литовське з центральною владою у Вільні по прилученні білоруських та українських земель ста­вало на ділі державою двох східньослов’янських народів, біло- русинів і українців, бо литовський елемент становив у ній не­велику меншину. Тому ця держава ступнево перетворювалась у федерацію етнічної Литви з автономними білоруськими та українськими землями, з яких кожна зберігала свій держав­ний лад, ґарантований пізніше окремими земськими статутами. Значення українського народу в Литовській державі почало зростати в другій половині XIV стол., коли литовські збройні сили успішною боротьбою з татарами захопили значну частину українських земель з Києвом включно (1360). Тоді Київ мав навіть свого власного князя Володимира з литовської династії, українізованого та охрещеного у схід ньому християнстві.

Національно-державні права українських земель з авто­номними статутами опинилися під загрозою, коли Велике Кня­зівство Литовське сполучилося з Польщею персональною Крев- ською унією (1385) під литовською династією Ягайлонів. А проте, білорусько-українські елементи виявили таку опір­ність, що та унія не змогла порушити земських самоуправ їх­ніх земель. Справа погіршилася по Люблинській унії (1569), яка змінила довговікову персональну унію Польщі та Литви на реальну і ввела всі українські землі в склад Польського ко­ролівства, позбавивши їх решток територіяльної автономії.

Не менше небезпечним для українського народу був по­стійний наступ, що його вела Польща проти східньохристиян- ської української культури на прилучених землях.

У Польщі вважали, що перехід українського населення на римокатолицтво був би рівнозначний із цілковитим спольщен­ням і включенням українських мас в етнічний масив польсько­го народу................

Щоб змобілізувати західні католицькі сили собі на допо­могу в цьому наступі, Польща, приховуючи свої політичні цілі, проголосила себе місіонарем католицтва на східніх прилуче­них землях. На ділі їй ніколи не йшло про інтереси католиць­кої віри, а йшло тільки про національні інтереси, і тому тут розгорнулась боротьба не двох вір, а двох культур. На прилу­чених до Польщі українських землях почалося масове закла­дання римокатолицьких монастирів та римокатолицької цер­ковної організації, починаючи від митрополичого архиепископ­ства в Галичі (1375), згодом перенесеного до Львова. Навіть в Авіньоні, де тоді перебували папи, думали про потребу ство­рити українське римокатолицтво, з тим, щоб митрополитом у Галичі був русин-українець або принаймні особа, що добре знає русько-українську мову. Митрополитом галицьким дійсно став львівський німець Матвій, а перемиським єпископом якийсь українець Іван.

Та це були марні зусилля. Східньохристиянська київська культура була ще повна сили та динаміки, а до того вже так тісно пов’язана з українською національністю, що відділити їх було неможливо, і наступаюче латинське католицтво залиши­лось для українців чужим, вірою польського наїзника. Наступ римокатолицтва на українські землі мав тільки ті шкідливі наслідки для католицтва, що київське християнство, яке перед тим було приязне до західнього християнства і вважало себе на ділі гастиною європейської Християнської Спільноти, на­близилось до Візантії, праджерела своєї християнської культу­ри, і присвоїло собі ворожість Візантії до Риму. І щойно тоді народилось переконання серед українців, що візантійське пра­вослав’я є правдивою вірою українців, яку треба боронити всі- ми силами, як остою проти наступу римського католицтва.

В такому звороті релігійної справи на українських та бі­лоруських землях була глибоко заінтересована Московська держава, що саме тоді, на початках XV стол., починає скидати татарське панування. Суздальсько-Володимирська держава, предтеча Московського князівства, виросла в силу на програмі ворожости до Києва, пониження його, щоб перейняти ролю „Матері Городів Руських”. І тепер московські князі не відмо­вилися від плянів засісти в Києві, як спадкоємці Рюриковичів.

По упадку самостійної західноукраїнської держави та прилученню її земель до Польщі, боротьба проти східньохри- стиянської української культури і у зв’язку з тим зріст проти- католицьких настроїв на тих землях був дуже на руку москов­ській політиці, бо скріплював у Москві надії, що в майбутності вона зможе загорнути Україну та Білорусь під своє панування, виступаючи як оборонець православ’я.

Упродовж XIV стол., навіть ще під формальною татар­ською владою, Москва побільшила свої володіння, підбивши етнічно-російські землі Рязані, Твері та інші, і позирала з на­дією на Великий Новгород з його розлогими посілостями. У той час під татарським володінням кристалізується окремий тип московського православ’я, непримирного до католицького За­ходу. Воно теж мало відіграти свою ролю в політичних плянах Москви на українських та білоруських землях, в межах поль­сько-литовської федерації. Так, як у Польщі вважали, що ла­тинське католицтво стане засобом утвердження польського па­нування над Україною та Білоруссю, так само в Москві вважа­ли московське православ’я засобом опанування тих земель.

У першій половині XV стол. становище радикально зміни­лося на основі подій, зв’язаних з кризою, а опісля й упадком візантійського цісарства (1453).

Уже в перших десятиліттях XV стол. Візантія, смертельно загрожена турками, шукає порятунку в Західній Европі. Фльо- рентійський Собор Католицької Церкви (1439) став нагодою для Візантії погодитися з Римом на церковному полі. Так при­йшло до відомої Фльорентійської Унії (1439) та до призначен­ня на київського митрополита, що дотепер резидував у Москві, прихильного унії вченого візантійця Ісидора. Проголошення церковної унії митрополитом Ісидором у Москві привело до церковної кризи на сході Европи та в Україні.

Московський князь відкинув церковну Фльорентійську Унію, а самого митрополита Ісидора спершу ув’язнив, а потім прогнав з Москви. З цього скористали українські провідні кола, тоді солідарні з Візантією, і запросили митрополита Ісидора, об’єднаного церковно з Римом, осісти на митрополичім престолі в Києві, обновлюючи таким чином старі київські традиції. Ці події викликали динамічний зрив українських національно- державних амбіцій мати власного митрополита, поєднаного з візантійським патріярхом і з католицьким заходом, а рівно­часно мати в Києві свого князя, українізованого литовського князя Олександра Володимировича (Олелька), правда, залеж­ного від Вільна.

Тож тепер проти митрополита Ісидора був не тільки мос­ковський князь Василій, а й польський король та великий ли-

5 ‘.

товський князь Казимир, хоч кожний з різних причин. У Мо­скві хотіли вже мати в Києві свого митрополита, провідника московського православ’я, як засобу політичного поглинення українців, і тому митрополита, поєднаного з Римом, відкидали. У Кракові та Вільні відкидали східньокатолицького митропо­лита Ісидора тому, що відродження київської митрополії, об’єднаної з Римом, раз назавжди замикало б дорогу польсько­му римокатолицтву на схід і касувало б проголошену Поль­щею її місію на землях України.

Ця спільність політичних інтересів Польщі та Московщи­ни зреалізувалася незабаром у Віленській угоді (1^8-^9), в якій польський король і великий князь литовський Казимир погоджувалися, щоб юрисдикцію над східніми християнами України та Білоруси взяв у свої руки московський митрополит Иона, ворог Візантії та Риму. Східньокатолицьких єпископів України та Білоруси, що трималися митрополита Ісидора та римського папи, польський монарх зобов’язувався привести си­лою до послуху московському митрополитові. Ця церковна справа загострила відносини поміж Москвою та Києвом до та­кої міри, що вже не могло бути й мови про те, щоб митрополити з титулом київських, які резидують у Москві, мали церковну зверхність над єпископами України та Білорусі в межах поль­сько-литовської федерації. Тому новий московський митропо­лит Иона по своїм виборі 1448 року прийняв титул уже тільки митрополита московського, автокефальної московської Церкви, незалежної від візантійського патріярха.

Таким чином настав фактичний поділ старої київської ми­трополичої провінції на київську (українсько-білоруську) і мос­ковську. Цей поділ ствердив дещо пізніше (1458) також Рим, коли на місце Ісидора новим київським митрополитом призна­чили Григорія. Тоді ж московські землі в Римі признано, як,,землі невірних” (terrae Infidelium).

Надзвичайно цікавою є інтерпретація цих подій, себто ди­намічного зриву українських самостійницьких амбіцій, совєт- сько-російськими істориками. Київ зайняв тоді виразно сепара- тистичне становище до Москви, але також опозиційне станови­ще до польсько-латинського наступу на українські землі. Об­новлення старої київської митрополії з митрополитом, об’єдна­ним із Римом та з візантійським патріярхом, саме стало осно­вою зриву тих українських національних амбіцій, звернених і проти Москви і проти Польщі. Совєтсько-російські історики, визнавці існування „єдиного прарусского народу” в часах Ки­ївсько-Руської імперії, твердять, що власне цей сепаратизм від Москви став початком народження українського народу. Згідно з їх інтерпретацією, цей український сепаратизм був наслідком церковної унії з Римом.

Російсько-совєтський історик Б. Рамм прямо знаходить в цьому сепаратизмі руку митрополита Ісидора, поєднаного з Римом, ставленця візантійського патріярха. Про ці справи він пише ось що: „Нарешті І сидор прибув у свою митрополію в Ки­їв. Князь Олександер Володимирович (Олелько), що княжив там в імені польсько-литовської корони, під владою якої пере­бувала київська земля, готов був прийняти унію... Ісидор ста­рався створити позірність різкої окремішности України і захід- ньоруських областей, де немов існувало сильне коріння като­лицтва¹¹).

На ділі в тих областях під польсько-литовським володін­ням відбувався сильний натиск на українсько-білоруське гро­мадянство, щоб воно не підтримувало східньокатолицького ми­трополита Ісидора і признало зверхність московського митропо­лита. Щойно інтервенція Риму та публічна католицька опінія в Европі приневолили короля Казимира не противитися вста­новленню нового київського митрополита Григорія, об’єднано­го, як Ісидор, з Римом. Призначаючи нового київського митро­полита, папа рівночасно перевів поділ старої київської митро­поличої провінції на дві: на київську та московську, стверджу­ючи, що московські землі під церковним оглядом трактують тепер в Римі, як „землі невірних”.

Програвши на церковному відтинку, Москва, одначе, не зреклася своїх плянів об’єднання українських земель з Мос­ковським Великим Князівством в одній державі. На перешкоді в реалізації тих її плянів в скорому часі стали два чинники: зріст політичної потуги Польсько-Литовської держави, об’єдна­ної тісніше в Люблинській Унії, і народження збройної сили українського народу-козаччини, створеної ним для оборони своєї землі від кримських татар і турків.

Свідомість того, що український нарід є продовженням руської нації часів державної Київської Гуси, додавала йому тугости у важких часах XVI і наступних століть по Люблин­ській Унії, коли всі українські землі опинилися в складі Поль-

71) Б. Рамм, Папство и Русь в X-XV веках, Академия Наук СССР, Москва, 1959, стор. 234, 243.

ської Корони. I⅞ei Київської Руси перейняла передусім козач­чина. Хто студіював історію часів Олега, Святослава, епопею „Слова о Полку Ігореві” і завзяту боротьбу українських коза­ків з татарами, той не може не бачити в козаках прямих наслід- ників русичів, тих самих українців.

За кілька десятків років перед революцією Богдана Хмель­ницького Єпископат Української Православної Церкви, обнов­леної 1621 року проти волі польського уряду, знову в меморіялі до польського уряду виразно стверджував, що українська ко­заччина та український нарід є прямими наслідниками Київ­ської Руси. Писалося там про козаків так: „Се ж бо те плем’я славного народу Руського, із насіння Яфетового, що воювало Грецьке цісарство морем Чорним і на суші. Ce з того покоління військо, що за Олега, монарха руського, в своїх моноксилах по морю й по землі, приробивши до човнів колеса, плавало і Константинополь штурмувало. Ce ж вони за Володимира Свя­того, монарха руського, воювали Греків, Македонію, Ілірик. Ce ж їхні предки разом з Володимиром хрестилися, віру хри­стиянську від Константинопольської Церкви приймали і по сей день у сій вірі родяться, хрестяться і живуть... Бог керує ни­ми, і він тільки знає, на що він зберігає сі останки тої старої Руси та їх правицю і силу їх на морі і на землі довго, широко і далеко розширяє”^[72]).

Такі самі погляди, що Україна початків ХѴП стол. — це прямий наслідник Київської Руси, висловлює вчений Мелетій Смотрицький (1578-1633) у своєму творі „Оборона подорожі до Східніх земель”. Він твердить, що руська нація, хоч і в складі польської держави, існує, і все, що на руській землі, є Руссю^[73]).

Український елемент під Польщею та Литвою відчував перевагу культури Київської Руси над культурою Польщі та Литви ще довгі часи по упадку Галицько-Волинської держави і тому до польських впливів ставився неґативно. Твердження совєтських істориків про польські впливи на формування укра­їнського народу не мають ніяких підстав в історичній дійсності. Боротьба поміж латино-польською і східньохристиянською культурою України тривала постійно впродовж століть. Ті укра­їнці, що в XVI та XVII століттях приймали польську культуру, переставали бути українцями і оберталися на поляків.

Історія українського народу пливе єдиним власним струме- нем від антських часів, себто від половини першого тисячоліття по Христі, безперервно аж до наших днів. Духова природа укра­їнців ранньоісторичних, антських часів, часів Київської Руси, часів Козаччини така сама впродовж майже півтори тисячі ро­ків. Це — факт рідкий в історії європейської цивілізації.

Так само безперервно пливе струмінь історії білоруського народу, як окремого народу кінця X стол., коли відсепарувався він від Києва, через історію великого Князівства Литовського аж по нинішні часи.

І так само незалежно від Київської Руси пливе історія ро­сійського народу, що починається в половині XII стол. сепара- тистичною політикою суздальської землі під династією Юріє- вичів. Вона має своє власне русло, удосконалене реалістичною політикою володимирського, а потім московського періоду, під владою татар і в боротьбі з татарами, до величезного розросту московського царства, крізь століття російської імперії аж до сучасної потуги совєтської Росії. Це, очевидно, окрема історич­на проблема, що виходить поза рамці нашої праці.

XV. СПРАВА „ЄДИНОГО ПРАРУССКОГО НАРОДУ”

' У попередніх розділах розглянули ми історію формування трьох східньослов’янських народів, українського, білоруського та російського, на підложжі Київської Руси. Інакше в цій справі становище займає офіціяльна історична наука Совєтського Союзу.

Після другої світової війни з’явилося в СССР багато праць російських істориків на тему постання трьох східньослов’ян­ських народів. Совєтські історики та археологи розпочали нові пошуки, провели численні розкопи, які принесли багато мате­ріалів для вияснення етнічних та культурних справ прапредків росіян, українців та білорусинів. Праці проф. Рибакова посуну­ли на три сотні років назад навіть історію Київської Руси, давши багато доказів, що деякі факти, які вважалися досі за леґенди, були таки історичною дійсністю.

Основні розкопи, переведені на руїнах грецьких чорномор­ських колоній, незаперечно ствердили живі зв’язки степового населення України, предків українського народу, з грецьким світом. На їх основі доказано, що грецький світ мав далеко біль­ший вплив на прапредків українського народу, ніж досі думали.

Усі ці матеріали, об’єктивно та науково інтерпретовані, пе­реконливо доказують слушність схеми історії Східньої Европи Михайла Грушевського про самостійний розвиток та незалеж­не формування кожного з трьох східньослов’янських народів в такому хронологічному порядку: український, білоруський та російський. Кожен з цих народів мав свій власний історичний струмінь розвитку вже в часах Київсько-Руської імперії, кожен зазнавав різних впливів свого оточення.

Нові відкриття переконливо виявили, що на духовий та ма­теріальний розвиток українського народу вирішально вплива­ли: природа його землі, впливи передньоазійських іранських народів та грецький античний світ позитивними та неґативними рисами його цивілізації. Такого оточення ніколи не мали і під такими впливами не стояли ніколи прапредки росіян і білору­синів.

На духове та матеріальне формування російського народу впливала природа суцільно-лісової смуги доріччя горішньої Волги, а в пізніших часах — природній вихід його Волгою в ши­рокий світ західньої Азії. Могутнім впливом стало також расо­ве поміщання фінів та слов’ян і, нарешті, двохсотлітнє безпосе­реднє панування над росіянами татар.

На духовий та матеріяльний характер білорусинів мали вплив природа Прибалтики і ранні зв’язки з її народами, що виявляли свої впливи на білорусинів також у Литовській дер­жаві, а пізніше в польсько-литовській федерації.

Всі ці історичні факти, ґрунтовно проаналізовані, бере під увагу історична схема Михайла Грушевського, і тому його схе­му, як суто раціональну, прийняли були всі українські, біло­руські та деякі проґресивні російські історики, доки вони мали свободу наукового дослідження. Історичну схему М. Грушев­ського впродовж перших 15 років совєтської влади приймали також в СССР. її вповні заступали совєтські історики А. Прес­няков, М. Любавський і ще дехто. їх поглядів не заперечував також офіціальний історик партії Михаїл Покровський.

Ці вчені увесь період Київської Руси, як найстарший період історії українського народу, виключали з історії російського на­роду. Історію росіян вони слушно починали від історії Суздаль- сько-Володимирського князівства, історії Новгороду Великого та нинішніх етнографічних територій російського народу.

Осудивши в дійсності в 1932-му, формально в 1936-му році історичні погляди Покровського, ЦК комуністичної партії нака­зав совєтським історикам придумати історично-політичну осно­ву під творення єдиного совєтського народу. Таким чином істо­рична наука була поставлена виразно на послуги державної політики. І так, по другій світовій війні зродилася в СССР теорія єдиного прарусского народу, який нібито існував уже в IX стол., себто з моментом утворення Київсько-Руської імперії, за Олега Віщого (879 р.).

Найбільш радикальним пропаґатором теорії єдиного пра­русского народу став ленінградський проф. В. Мавродін, який виклав її в популярній книжці „Формування русскої нації” (Ле- нінґрад, 1948), а також в статті „Основні етапи розвитку рус­ского народу”, опублікованій в журналі „Вопросы Истории”^[74]).

Проф. В. Мавродін твердить, що з моментом утворення Ки­ївсько-Руської імперії, протягом наступних понад двох соток ро­ків (IX-XI стол.$> існував „єдиний прарусский народ” з єдиною прарусскою мовою, культурою, обичаями, національною свідо­містю і навіть з єдиним патріотизмом та ідеологією. Ось як про це пише проф. В. Мавродін: „Від Ужгороду і Берладі до Мурому та Ростова твориться єдина духова й матеріяльна культура... В тій єдності ми також бачимо велику спадщину київського пе­ріоду”. Далі він заявляє: „Ледве чи можна сумніватися в тому, що в IX-X стол. східне слов’янство склалося в єдиний русский народ... І так, на підставі старих зв’язків і традицій, на підста­ві етнічної спільности східнього слов’янства в умовинах поста­ючої старорусскої держави, на підставі спільности мови, обичаїв своїх батьків, законів, ідеології, на підставі спільности матері­альної культури, спільної боротьби за „землю та віру русску” починає появлятися свідомість спільности русского народу... Так на підставі злиття в єдиний етномасив східньослов’янських племен у IX-XI стол. постав русский народ, предок русскої, української та білоруської націй”. Цей єдиний „прарусский на­род”, внаслідок опанування чужинцями земель Руської Держа­ви розпався на три частини, з яких під монгольськими та поль­ськими впливами витворилося десь у XIV-XV стол. три народи, російський, український та білоруський.

Крім голословних тверджень, Мавродін не дав ніяких до­казів на підтримку своєї теорії. Та й не може дати, бо навіть по- верховне знання історії київського періоду IX-XI століть дає сотки фактів, що розтрощують ту теорію в порох.

Археологія і передісторія теренів, які в другій половині IX стол. увійшли в склад Київсько-Руської держави, стверджують понад усякий сумнів, що перед постанням тої держави (879 ро­ку) поміж населенням степової та лісостепової смуги і смуги су­цільного північноевропейського лісу не було майже ніяких зв’язків і рівень їх цивілізацій був цілковито відмінний. Відмінні були матеріяльна культура, релігійні вірування, етнічний суб­страт.

„Повість временних літ” потверджує археологічні дані, кон­статуючи, що в другій половині IX стол. племена слов’янські та неслов’янські, з яких витворилися згодом український, росій­ський та білоруський народи, існували цілком окремішно. Ки­ївські поляни жили тоді вже цивілізованим життям. Тиверці, що мешкали над Чорним морем, були навіть знайомі з грецькою мовою і вміли будувати міста з каменю, а племена, що мешкали в смузі суцільного лісу, і навіть деякі, що мешкали в смузі лі­состепу, як деревляни, дреговичі, радимичі, в’ятичі та навіть сі­веряни, жили,,скотським образом”.

Племена прилученої Олегом до Київської Руси північної смуги, які мали деякі зв’язки з півднем через Дніпро, були де­що культурніші від інших мешканців суцільного лісу. По ство­ренні Руської держави-імперії ставилися вони до політичної унії з чужими їм поантськими слов’янами виразно опозиційно і на ділі жили майже самостійним політичним життям, як на­род Новгороду Великого або білоруського Полоцька, і то перед і по офіціяльному охрещенні Руси (990). Навіть близьких від Києва деревлян ще понад шістдесят років по заснуванні Русь­кої держави треба було наново завойовувати під послух Києву, а російські в’ятичі ще через сто років після того не належали до Руської держави, і аж Святослав Ігоревич примусив їх виз­навати владу Києва. Відомо, що на північних анексах,які за словами Константина Порфірородного не були Руссю, але пе­ребували під її владою аж до кінця X стол., приведені під владу Києва північні області добровільно не хотіли платити Києву данини. Тому на землях над горішнім Дніпром та горішньою Волгою, в краях дреговичів, кривичів, в’ятичів та радимичів, треба було кожного року воєнною виправою збирати данину так званим „полюддям”, яке, на думку проф. Владимірського- Буданова, було нічим іншим, як щорічним поновним завою­ванням.

Про духову єдність населення Київської держави не прихо­диться навіть говорити: ще в другій половині XI стол., коли в Києві християнська культура та література процвітали, в Нов­городі Великому, на території Ростова та Мурому вибухали пов­стання з такою силою, що в 70-их роках того століття в самім Новгороді поганська партія на якийсь час опанувала терито­рію і почала винищувати християнство.

Не було ніколи в Київській державі-імперії єдиного патріо­тизму та єдиної ідеології. Відомо ж, що на Суздальщині вже від половини XII стол. династія Юрієвичів вела упляновану проти- київську політику у спілці з половцями, найбільшими ворогами Руської держави. Саме в той час, коли українські князі, герої виправи на половців, оспіваної в „Слові о полку Ігореві”, гину­ли за Землю Руську, суздальські князі були союзниками по­ловців.

Так само твердження Мавродіна і ще деяких совєтських дослідників про існування якоїсь спільної прарусскої мови в той час повного плейінного розбиття та культурної відсталости на­селення поодиноких областей Руської держави від українського півдня ледве чи можна навіть серйозно обговорювати. Зрештою, існування прарусскої мови було вже заперечене такими авто­ритетними мовознавцями, як Шахматов^[75]), А. Пресняков^[76]) та Ю. Шевельов.

Зовсім окрема справа існування в Руській державі єдиної урядової та літературної мови, церковно-слов’янської, накида­ної з київського центру. Однак, ця мова ніколи не була мовою етнічних мас ані українського, ані білоруського, ані російського народів. Це була штучна мова, правдива середньовічна „лати­на” для Східньої Европи та східнього християнства.

На основі тільки наведених фактів можна даказати, що те­орія прарусского народу в IX-XI стол. не має ніякого права на існування.

Не інакше думають про це й деякі російські історики з-поза СССР. Наведемо тільки коротку цитату з праці Петра Струве, який пише: „Примітивним умовинам... ми це тепер знаємо, відповідає племінна та мовна різноманітність людських мас. Тому пошукування племінної єдности та єдиної прамови — це завдання не тільки безплідне при стані нашого історичного знання, але в значній мірі навіть фантастичне в своїй суті... Можемо сказати, що чим примітивніші умовини людського іс­нування, тим більше здиференційоване людство”^[77]).

Зрештою, навіть в СССР у 1954 році, себто перед проголо­шенням ЦК комуністичної партії так званих „Переяславських тез”, які дали офіціяльну санкцію теорії Мавродіна, авторитет­ні совєтські історики, археологи та мовознавці поставилися до неї дуже критично. Над теорією Мавродіна відбулася в 1951 році в Інституті Історії Академії Наук СССР дуже проречиста дискусія^[78]).

Мавродін поставив такі тези:

1) Період родового устрою був часом найбільшої мовної, а тим самим етнічної спільности предків слов’ян;

2) Процес розселення слов’ян на широких просторах Схід- ньої Европи був сполучений із схрещенням племінних мов схід- ніх слов’ян з мовами неслов’янських племен;

3) В VIH-IX століттях у зв’язку з розпадом початкового задружого ладу, що привів до створення Київської держави, племена східніх слов’ян склалися в „одну старорусску народ­ність” із спільною для всієї держави мовою.

В користь деяких моментів цієї теорії Мавродіна вже раніше публічно забирав голос сам Сталін, тоді безапеляційно рішаль- ний чинник в СССР. Тож ясним було, що такої теорії потребу­ють в Кремлі^[79]) і тому згадана вище наукова дискусія в Інсти­туті Історії Академії Наук була, як на совєтські відносини, до­волі ризиковна. Всі у гасники дискусії заявляли, що доповідь Мавродіна в тій її гостині, де він говорить про київський період, гіпотетигна і мало переконлива.

Археолог Б. Рибаков заявив, що, базуючись на даних архе­ології, він не може допустити, що в далеку давнину існувала найтісніша мовна та культурна спільність слов’ян. Санжеєв та А. Сідоров піддали критиці поняття народности Мавродіна, як вповні сформованої та стійкої одиниці. В додатку Санжеєв твер­див, що навіть в часах Київсько-Руської держави існували пле­мінні різниці. „В Київській Русі, — говорив він, — існували ці три окремішності східньослов'янської едности, які в наступних віках дали погаток трьом слов’янським народностям: росій­ській, українській та білоруській”. Цю думку Санжеєва підтри­мали й розвинули В. Пашуто та В. Зімін. Санжеєв вдруге — читаємо в „Вопросах Истории”, — дуже переконливо довів, що коли б у Київській Русі племінні різниці та діялекти вирівня­лися до ознагеного нівелююгого рівня, то ніякі монгольські на­їзди, ніякі февдальні роздроблення не могли б привести до ви­ділення із одної старорусскої народности трьох, хог і спорід­нених, однаге різних народностей”.

В заключному слові Мавродін заявив, що він уважає мож­ливим для себе переглянути питання щодо ступня єдности та спільности населення Київської Руси, одначе обстоював свій погляд, що політичний розклад Київсько-Руської держави при­вів до розпаду „старорусску народність”.

Хоч совєтські історики в Інституті Історії Академії Наук СССР скритикували теорію Мавродіна до такої міри, що вла­стиво заперечили її взагалі, незабаром цю справу вирішив оста­точно і безапеляційно по лінії первісних тез Мавродіна найви­щий політичний чинник — Центральний Комітет Всесоюзної Комуністичної Партії у так званих „Переяславських тезах”, опублікованих в центральнім органі партії, в „Правді”, 10 січня 1954 р. з нагоди 300-ліття Переяславської угоди. ЦК ВКПартії ствердив, що, починаючи з IX-XI століть, існувала на території Київсько-Руської держави єдина „прарусска народність” із спільною мовою, культурою, самосвідомістю та патріотизмом і що ця єдина народність розпалася на російську, українську та білоруську внаслідок розпаду Київсько-Руської держави, вна­слідок татарської окупації і пізніше внаслідок окупації захід- ніх земель Київсько-Руської держави Польщею та Литвою.

Таким чином теорія єдиної „прарусскої народности” з на­укової теорії стала в Совєтському Союзі політичною догмою, над якою всяка дискусія виключена.

XVI.