Класифікація печерних пам’яток та проблема наукової інтерпретації

Результати проведення практичних наукових досліджень у печерних порожнинах показали, що печерні келії відображають характерні ознаки того чи іншого організаційного устрою чернечої оселі, мають певні типологічні відмінності між собою.

На основі певних ознак, характерних для чернечих жител, які було виявлено в процесі досліджень та застосування методики кількісного та якісного порівняння чернечих пам'яток, ми отримали змогу провести класифікацію печерних житлових споруд, які вважаємо за можливе згрупувати так:

- невеликі одноосібні житлові камери, які слугували індивідуальними житловими камерами для анахоретів, відшельників, затворників, печерників, пустинників, ісихастів і т. д.;

- протомонастирі з одним великим, примітивно облаштованим приміщенням, у якому проживала вся чернеча община, що не відповідало вимогам середньовічного Типікону. Такі печерні пам'ятки належали представникам перехідних форм чернецтва від анахоретства до кіновії (келіотам, ідіоритмітам та ін.);

- печерні монастирі з більш-менш сформованою чи розвинутою культовою, житлово-побутовою, виробничою інфраструктурою, яка часто відповідала келіотському, ідіоритмічному, кіновіальному чи іншому організаційному устрою общини.

Варто зазначити, що у багатьох випадках наведені групи печерних пам'яток в народній традиції називають монастирями, хоч не всі перелічені групи відповідали статусу, який в духовній християнській традиції був властивим для монастирів.

Багато дослідників свідчать, що на час прийняття християнства в Галичині була значна кількість “вільних” печерних порожнин, які вирубали ще в попередні історичні епохи^[306]. Вірогідно, що саме цей чинник отримав важливе, можливо, навіть вирішальне значення для створення найдавніших християнських чернечих печерних монастирів на галицьких землях.

Стосовно цього важливим є питання, коли та звідки виникло чернецтво на українських землях, що зумовило виникнення середньовічних монастирів, які чинники визначали особливості проживання та побуту ченців, суспільне значення діяльності монастирів, рівень їхнього зв'язку та ізольованості від світського життя. Фрагментарні літописні повідомлення, а також результати археологічних досліджень чернечих пам'яток дають підстави припустити, що творцями перших печерних монастирів ще у ранні княжі часи були мандрівні християнські проповідники - монахи-місіонери, які, ймовірно, прийшли в Галичину із інших християнізованих держав^[307].

На підставі застосування методу систематизації писемних відомостей можна стверджувати, що в Галичині (і в Україні) у середньовічні часи було дві групи засновників монастирів. Першу становило духовенство (чорне і біле), іншу - світські особи (князі, бояри тощо), які найчастіше в архівних документах виступають у статусі монастирських опікунів (ктиторів).

Традиція опікунства світських осіб над монастирями в Україні не була новою. На думку відомого дослідника історії українського чернецтва А. Пекара^[308], опікунство на українські землі прийшло разом з християнством з Візантії. Зокрема, один із перших дослідників печерних порожнин Галичини Л. Зелінський зазначав, що галицький князь Василь, що був братом відомого галицького правителя короля Данила, добровільно прийняв чернечий постриг. Він обрав для помешкання печеру під горою, яка була розміщена на одному із пагорбів поблизу княжого Львова. Пізніше на цьому місці - на виступаючих кам'яних відрогах печери - галицький князь Лев збудував храм, який назвав іменем великомученика Юрія (Георгія)^{[309] [310]. Зазначений автор, посилаючись на інформацію В. Зиморовича, наголосив, що лише за період свого правління галицький князь Лев заклав десять монастирів.}

Отже, під час багатогранного вивчення та висвітлення історії середньовічного чернецтва Галичини важливе значення має у кожному конкретному випадку комплексне використання археологічних знахідок, писемних матеріалів, топонімічних відомостей, петрогліфічних даних, а також інших джерел, що дає змогу повніше розкрити невідомі сторінки середньовічної історії українського народу.