II. КИЇВСЬКА РУСЬ-УКРАЇНА І СХІДНЬОЕВРОПЕИСЬКИИ ПРОСТІР

Ніхто з істориків Східньої Европи не бере під сумнів факту, що три східньослов’янські нації: українці, росіяни та білоруси- ни є продуктом імперії Київської Руси, тобто могутнього басті­ону середньовічної східньоевропейської культури, що перетри- вав упродовж чотирьох соток років.

Ніхто не заперечить, що і культурним і політичним ядром тієї імперії була Київська Русь, яка почала формуватися як держава над середущим Дніпром, за три сотні літ перед постан­ням імперії, в кінці IX століття, конкретно внаслідок наїзду на Київ у 879-882 рр. варягів з півночі, з Новгороду Великого. Князь Олег, як провідник варязьких сил, опановуючи Київ­ську Русь, уже сформовану державу з відносно високою циві­лізацією, прилучував до неї культурно відсталі лісові терито­рії північно-східньої Ейропи, яку варяги перед тим тільки ча­стинно опанували зі своєї столиці Новгороду Великого під про­водом князя Рюрика.

Культурна різниця поміж існуючою вже державою Київ­ської Руси по обох сторонах середущого Дніпра на території східньоевропейського степу та лісостепу, тобто нинішньої Укра­їни, і північно-східніми теренами була така велика, що для ва­рягів і її провідника князя Олега не було ніякого сумніву, що Київська Русь мусить стати ядром імперії, її провідною части­ною, а Київ — столицею нової імперії. Цю історичну конеч­ність Олег ствердив фразою, записаною під адресою Києва в „Повісті временних літ”:,,Ce буди мати градом руським”.

Київська Русь у другій половині IX століття була вже дер­жавою, що охоплювала територію на схід і захід від середу­щого Дніпра, консолідуючи етнічно споріднені племена ант­ської групи слов’ян. Прилучена північна частина імперії була лише подекуди заселена слов’янськими племенами позаант- ської групи, а здебільша замешкували її східньофінські пле­мена, що жили на цій території від неолітичних часів.

На соціальний, економічний та культурний стан створеної Олегом імперії мали рішальний вплив географічні умовини, а саме кліматигно-рослинні зони та водно-комунікаційні арте­рії обох територій, північної та південної. Східня Европа поді­лена на кілька кліматично-рослинних зон, що тягнуться в на­прямі майже рівнолежниковім із сходу до заходу. До північ­них берегів Чорного та Озівського морів прилягає смуга степів, менше врожайних ближче моря і більше врожайних на півночі — це обшири відомого східньоевропейського чорнозему. На пів­ніч степової смути тягнеться вузька переходова смуга лісосте­пу. Степ і лісостеп, що простягається від доріччя Дінця по Кар­пати, впродовж сотень літ був основною територією україн­ського народу. На придніпрянських частинах обох цих смуг у половині IX століття була вже сформована одноетнічна дер­жава Київської Руси.

На північ від лісостепу тягнеться так само в рівнолежни­ковім напрямі широка смуга суцільного східньоевропейського лісу, що на сході переходить у сибірську тайґу. На південній межі цю смугу вкривають густі соснові ліси на піскових ґрун­тах. Це — північна Волинь та Чернігівщина. Одначе, неширо­ка смуга соснових лісів на півночі переходить у густий ліс з мі­шаними породами дерев та густим лісовим підшиттям. „Ха­рактеристична риса цього краєвиду, — пише в своїй „Геогра­фії України” проф. В. Кубійович, — велика кількість лісових болот, що їх укривають трава й зілля або мохи: моріжник (hypnum.) або торфник (sphagnum). Торфові болота займають великі площі в лісах, висунутих найдалі на північ; вони нага­дують в дечому ліси тайґи і мають багато рослин”.

Так характеризує східньоевропейську смугу лісу, що ме­жує на півдні з етнічною територією українського народу, проф. В. Кубійович. Отже, це були простори, які протягом сто­літь становили непрохідні бар’єри поміж народами та цивілі­заціями.

Зона східньоевропейського степу і лісостепу досконало на­давалася для розвитку рільництва та скотарства. Це територія українського народу та його предків. Як доказує археологія, принаймні від кінця третього тисячоліття перед Христом жило тут населення рільників та скотарів. Зокрема північна частина степової смуги по обох сторонах Дніпра, зона чорнозему, один з найбільш урожайних теренів на цілім світі, сприяла розвит­кові рільництва та скотарства. Тільки одна була тут некорисна обставина для місцевої людности, а саме те, що ці врожайні степи постійно притягали з передньої та центральної Азії пле­мена кочовиків, які шукали доброї трави для своїх стад.

Більше захищеною була смуга лісостепу та терени сосно­вих лісів, що вкривали північну Волинь і північну Чернігів­щину. В часи, найгрізніші для населення врожайної степової смуги, тут хоронилася його субстанція, щоб у спокійніші часи масовою колонізацією на південь аж до Чорного моря опану­вати знов національну територію.

На північ від степу та лісостепу у Східній Европі, як ска­зано, простягалась зона лісів. Первісне населення могло жити тут тільки з мисливства та рибальства. Лише з поступом циві­лізації вдиралося сюди рільництво на витереблених лісах у формі малих городів. Менша врожайність землі та потреба викорчовувати ліс вимагали більше зусиль, звичайно спільни­ми силами, так само, як і полювання на грубого звіра.

Тоді як на широких степах та теренах лісостепу витворю­валась поетична та лагідна вдача населення, життя в понурих лісах, у важкій боротьбі за існування витворювало сувору вда­чу життьових реалістів, здібних до солідарної праці.

Як ліси в давні і ще навіть у середньовічні часи були для окремих країв і народів бар’єрами, так ріки у первісній цивілі­зації були для них водними комунікаційними лучниками.

Дністер, Дніпро та Дон сполучали свої доріччя, смуги сте­пу та лісостепу, з краями найстаріших цивілізацій — Месопо­тамією, Єгиптом, Фінікією та Грецією. Волга зі своїми широко- розгалуженими в горішнім та середнім бігу допливами лучила свої доріччя з середущою Азією та краями арабської культури передньої Азії. Німан та Західня Двина в’язали свої доріччя з краями з-над Балтійського моря. Згадані три ріг нові системи мали рішальний вплив на характер, культуру та національні аспірації українців, росіян і білору синів. Недарма головні ріки — Дніпро, Волга та Двина — відіграють якусь містичну ролю в історичному житті цих народів.

Тому, що Чорне море лучиться з Середземним морем, над яким лежали краї найстаріших цивілізацій, головний доплив Чорного моря, Дніпро, вже від передісторичних часів був най­важливішою комунікаційною маґістралею, що зв’язувала пів- нічно-східню Европу з південною. У ранніх історичних часах застаємо той водний шлях, розбудований аж до північної Бал­тики через річку Ловать, озеро Ільмень та ріки Волхов і Неву. В цій північній ріко-озерній системі над Ільменським озером постав Новгород Великий, північна кінцева стація Дніпрового водного шляху на світанку історії, називаного,,Путь із варяг в греки”, тобто зі Скандинавії до Візантії’.

На сході Европи існувіав ще другий могутній водний шлях Волгою, що в’язав величезне її доріччя з Близьким Сходом че­рез Каспійське море. У доріччі горішньої Волги витворилось ядро Суздальсько-Московської держави, колиски російського народу. Одначе, в часі створення імперії Київської Руси, тобто в другій половині IX стол., середущий біг Волги був опанова­ний камськими болгарами, долішній біг спершу хозарами, а впродовж X—XIII століть кочовиками. Таким чином цей вод­ний шлях для мешканців доріччя горішньої Волги на довгі ча­си був замкнений, і вони не могли користати безпосередньо з благодатей високої арабської цивілізації.

Як видно, вже самі кліматично-рослинні смуги та водні шляхи Східньої Европи, тобто географічні обставини, визна­чали простори консолідації трьох східньослов’янських народів, найскорше українців, а потім росіян та білорусинів.