Історія досліджень
На тлі загальної наукової еволюції історичної науки історія досліджень чернецтва охоплює низку періодів (Просвітництво, Романтизм, Позитивізм, Неоромантизм, Неопозитивізм і т. д.)[149], які не мають чітко визначених меж, переплітаються між собою та нерідко взаємно доповнюють один одного.
Сучасний загальний аналіз історії вивчення чернецтва України, галицьких земель, зокрема, дає підстави виділити в ньому чотири послідовні етапи.
Перший етап припадає на добу Просвітництва та Романтизму, яку хронологічно можна окреслити кінцем XVIII - сер. ХІХ ст. Вже наприкінці XVIII ст. у Галичині під впливом європейських просвітницьких ідей значно поширюється суспільний інтерес до колекціонерства, речових знахідок та пам'яток минулого[150]. У цей час археологію вважали особливим, елітарним заняттям, вона була предметом зацікавлення інтелектуальної еліти суспільства (священиків, юристів, лікарів, фармацевтів, письменників, поетів, художників, артистів та ін.) та багатих аристократів. Історична наука, подібно до інших дисциплін перебувала в стані формування.
Особливе місце на цьому етапі історії, що відображає становлення процесу наукових досліджень, вироблення методики виконання археологічних робіт та нагромадження історичних знань про середньовічне чернецтво посідає доба Романтизму (поч. ХІХ ст.). Вона тісно пов'язана з якісно новим ставленням до стародавніх речових матеріалів, раціональними пошуковими роботами та першими кроками на шляху розвитку та акумуляції наукових знань про минуле і, зокрема, минуле українського чернецтва. Як зауважив сучасний польський дослідник Я. Лєх, пошукові роботи романтичної доби були пов'язані “...з розбудженою вражливістю епохи, зверненою на таємничість, незвичайність, готичність, захоплення рунічним письмом, похованнями та передхристиянськими віруваннями і традиціями, всім, що було пов 'язано зі смертю і трансцидентністю.
Звідти її зацікавлення розкопками поховань, курганів, місць давнього культу, городищ і печер”[151].Як уже було зазначено, найдавніші писемні джерела здебільшого подають інформацію про монастирі княжої столиці, а далека периферія Галичини опинялася поза межами їхньої уваги. Незначну кількість згадок про чернецтво у писемних джерелах давньоруського часу пояснюють також специфікою статутного чернечого життя, яке постійно намагалося відмежуватись та абстрагуватись від навколишнього світу. Тому недостатню писемну джерельну базу багато перших пошуковців давньої історії вже давно прагнуло компенсувати результатами археологічних розкопок.
Серед історичних пам'яток галицького середньовічного чернецтва природно особливий інтерес у перших дослідників викликали печерні порожнини, які були окутані таємничістю походження, існування тощо. Недостатній рівень розвитку археології, яку на першому етапі ще важко назвати наукою, відсутність елементарної методики наукових спелеологічних досліджень та багато інших об'єктивних та суб'єктивних причин під час виконання робіт часто призводили до втрати цінних історичних матеріалів та відомостей. Така ситуація була властивою не тільки для Галичини, а й для інших територій України та за її межами. Такого роду недоліки допускали під час досліджень чернечих комплексів Києва та його околиць[152], Криму[153], Каппадокії[154], Болгарії[155], Білорусі[156], Молдови[157] та ін.
На переломі XVIII-ХІХ ст. багато археологічних знахідок опинилося у приватних колекціях, і, у такий спосіб вони були вилучені з наукового обігу. Питання наукової інтерпретації речового матеріалу неодноразово намагався порушити один з перших відомих галицьких істориків - Вавринець Суровецький. Переосмислюючи результати наукових досягнень багатьох європейських учених у галузі археологічної науки, він намагався критично оцінити праці тих галицьких істориків, які надавали перевагу легендам, міфам та народним переказам.
Дослідник наголошував, що основи історичного розвитку необхідно будувати на конкретних фактах та оригінальних археологічних матеріалах.Для раціонального та планомірного вивчення історичних пам'яток Галичини багато зробило Королівське наукове товариство, яке виникло у Варшаві в 1800 р. У 1802 р. на засіданні наукового товариства галицький дослідник Хуго Коллотай поставив питання про необхідність проведення систематичних археологічних досліджень історичних пам'яток. При цьому він наголошував на важливості проведення досліджень в Галичині[158].
Перші описові свідчення чернечих печерних пам'яток Верхнього Подністер'я з'явилися у праці польського мандрівника кінця XVIII - початку ХІХ ст. Габріеля Жачикського (Rzaczycsky X. Gabryel “Auctuarium Historiae naturalis curiosae Regni Poloniae etc.), яку було видано латинською мовою”[159] [160] [161]. За свідченням окремих польських авторів, у праці згадано маловідомі середньовічні печерні монастирі Галичини, які були розташовані біля села Сарники Горішні (Рогатинського повіту), в селах Олеїв та Буща (Бережанського пов.), в Залуччі, Черчі, Студениці та ін. Серед праць перших галицьких шукачів старожитностей на особливу увагу заслуговує пошукова діяльність Адама Чарноцького (1784-1825)1. Ще на початку ХІХ ст. він робив перші спроби деталізувати опис історичних пам'яток Галичини. Часто свої публікації зазначений автор видавав під псевдонімом Зоріан Доленга-Ходаковський. Серед інших публікацій привертає увагу його невелика праця, поміщена в одному з варшавських видань під назвою “Про слов'янщину дохристиянську” (“O Slawianszczyznie przed chrzescijanstwem”). У ній зроблено загальний огляд відомої на той час незначної археологічної джерельної бази, яку здебільшого репрезентували випадкові знахідки, а також подано побіжний огляд окремих печерних порожнин, які автор 162 помилково зачислював до дохристиянського періоду. Зазначена праця З. Доленги-Ходаковського має багато недоліків, особливо щодо методики виконання наукових археологічних досліджень, способу датування об'єктів, їхньої локалізації, визначення специфіки її функціонування в історичній дійсності тощо, її загальне історичне значення залишається доволі помітним[162]. Згодом високу оцінку плідній пошуковій та аматорській діяльності З. Доленги-Ходаковського наприкінці ХІХ ст. дав відомий польський дослідник кінця ХІХ ст. Станіслав Кунасєвич, який писав, що З. Доленга- Ходаковський є першим, найяскравішим галицьким шукачем старожитностей, котрий “з кийком в руці і з торбиною на плечах почав обходити села і містечка, ведучи розмови з старцями й, розкопуючи старожитні могили, відшифровуючи запліснявілі документи і рукописи, словом користався зі всіляких можливих способів, аби тільки відкрити загублені часом сліди давньої минувшини”[163]. Згодом інформативні відомості, почерпнуті із публікацій Г. Жакчикського, А. Чарноцького про життя монастирів і побут ченців значно доповнив новими матеріалами, здобутими під час подорожей землями Галичини В. Марчинський. Серед його публікацій на особливу увагу заслуговує опис монастирського печерного комплексу у Лядаві: “Лядава має ряд особливостей, є в ній церква і три келії ченців, що в давнину тут мешкаючи під вершиною гори над самим Дністром, в трьох тілько штуках скали викуті... ”.[164] Інший галицький автор - А. Пшездзіцький, на початку ХІХ ст. впровадив у науковий обіг низку нових чернечих пам'яток, які розміщені поблизу подністерських сіл та містечок - Маліївців, Залуччя, Мукші, Бакоти, Сатанова. Як зазначав дослідник, печерні чернечі пам'ятки в Маліївцях та Залуччі, за переказами місцевих мешканців, колись належали ченцям- василіанам, а щодо чернечих пам'яток, які було виявлено поблизу містечка Сатанів, то він у загальних рисах зазначав: “У навколишніх лісах печери видовбані у скалі... ”[165] Помітною віхою на шляху формування та розвитку історичних знань про галицьке чернецтво стало виникнення регіональних наукових осередків з питань дослідження історії. Одним з перших товариств на галицьких землях стало Краківське Наукове товариство, що було засноване у 1817 р.[166] Його започаткували державні службовці, представники передової галицької інтелігенції, різних громадських, культурно-освітніх та виробничих структур краю. І хоча метою Наукового товариства, як це засвідчено у положеннях статуту, був пошук та дослідження стародавніх документів, дуже скоро в рамках його окремо виділилася археологічна Комісія[167] [168] [169]. Новоутворена наукова структура брала курс на пошук, планомірне та зважене археологічне дослідження решток городищ, стародавніх відкритих поселень, оборонних укріплень, середньовічних монастирів, сторожових веж, печерних порожнин, курганних поховань та інших історичних пам'яток Галичини. Варто, однак, наголосити на негативних явищах, які паралельно ширилися на загальному тлі зростання наукового інтересу до історичного минулого краю. Передусім, це розорення пам'яток скарбошукачами та аматорами історії, що в окремі періоди набувало значного поширення та розмаху на галицьких землях. З цього приводу один з перших галицьких дослідників - Ян Ліппоман, риторично просить людей задуматися над тим, чи варто обкрадати могили, гробниці, нищити стародавні культурні цінності, адже у такий спосіб “ми обкрадаємо себе і назавжди знищуємо свою історію”19. У руслі поступової еволюції романтичної археології закономірним видається те, що печери, які в народній традиції були овіяні духом таємничості та сакральності, викликали велике зацікавлення у краєзнавців, любителів і пошукувачів старовини. Особливе місце в Галичині посідала печера, яка розташована поблизу села Страдч на Яворівщині. Печерна пам'ятка здавна викликала неабиякий інтерес не тільки у середовищі місцевих дослідників. Про неї ще з давніх часів поширювалися народні легенди та перекази. Одним з перших Страдецьку печеру описав Богуш-Жигмонт Стенчинський. На сторінках польськомовного періодичного видання “Приятель народу” у 1841 р. під псевдо-літерою “К” він вперше подав опис Страдецької печери1™. Дослідник зазначив, що вхідна частина пам'ятки є природного походження, а далі її поступово розширювали людини в південно-східному напрямку, поділяючи на кілька лабіринтів. Як стверджував автор, у кам'яних стінах печерних галерей, що постали завдяки людській праці, розміщені невеликі округлі ніші, які колись слугували місцями для проживання ченців Страдецького печерного монастиря. Згодом печерний монастир у Страдчі ще неодноразово привертав до себе увагу багатьох галицьких дослідників, краєзнавців та аматорів історії. Невеликі за обсягом відомості, прикрашені художніми імпровізаціями про нього залишили К. Фалькевич, І. Гавришкевич, В. Площанський, Ю. Крашевський, В. Огоновський, С. Шнур-Пепловський та багато інших • 171 авторів. Досить часто в описах інших пам'яток галицького чернецтва, написаних уже за відомими історичними матеріалами, простежується характерне для доби романтизму художнє забарвлення. Проте варто наголосити, що у багатьох письмових розповідях вище зазначених та інших авторів першої половини та середини ХІХ ст. про Страдецький печерний монастир[170] [171] за основу слугував історичний нарис Богуша Стенчинського[172]. У плані розвитку пошукових археологічних досліджень у Галичині вже в першій половині ХІХ ст. помітно зростає роль Львівського університету[173], де теоретичне вивчення археологічної науки, яку викладав ксьондз Ян Кухарський, вели за навчальною програмою[174]. Важливого значення набула пошукова діяльність Народного дому[175], Ставропігійського інституту[176] та багатьох приватних наукових закладів Львова, що належали родинам Оссолінських, Дідушицьких, Любомирських[177]. Саме у фондових збірках цих установ формувалася вагома джерельна база, яка охоплювала різні за походженням та призначенням матеріали, випадкові археологічні знахідки, писемні відомості. Зазначимо, що більшість речових матеріалів у приватних колекціях мала культове призначення. Для прикладу можна навести львівський Оссолінеум, який на початку ХІХ ст. містив велику кількість старовинних ручних та натільних хрестів, давньоруських енколпіонів, церковних лампадок, кадильниць, особистих речей, велику книгозбірню, сформовану із числа королівських грамот, стародруків, рукописів, а також музей старожитностей, друкарню та фондову збірку випадкових різночасових неозначених знахідок з різних населених пунктів Галичини[178] [179]. Серед публікацій першої половини ХІХ ст. вагомим є внесок відомого галицького релігійного, громадського, суспільно-політичного, культурно- освітнього діяча, одного із засновників “Руської Трійці” Івана Вагилевича. У його творчій спадщині середньовічній чернечій проблематиці присвячено 180 низку цікавих науково-популярних праць. Особливе наукове значення мають археологічні роботи І. Вагилевича[180]. Під час подорожей Галичиною дослідник неодноразово з метою пошуку артефактів, старовинних написів та знаків відвідував наскельну фортецю Тустань та печеру Берда в Уричі[181], величні скельні печерні комплекси у Бубнищі та Розгірчі, які, на думку дослідника, посідали провідне місце в ранній історії чернецтва на галицьких землях[182]. У Львівській національній науковій бібліотеці ім. В. Стефаника НАН України є окремий фонд І. Вагилевича (Ф. 19), у якому зібрані численні нотатки дослідника щодо окремих чернечих пам'яток Галичини. У рукописному варіанті “Хроніки Південної Русі”[183] автор намагався зібрати та подати у хронологічному порядку усі історичні події, які відбулися в Галичині від 1300 до 1839 р. Серед них особливе місце належить чернечій проблематиці. Проте твердження Івана Вагилевича стосовно часу заснування окремих чернечих пам'яток Галичини викликають певні сумніви та непорозуміння. Зокрема, дискусійним ще й досі залишається питання про час заснування Манявського монастиря, адже перші писемні згадки про монастир зачислюють до порівняно пізнього часу (кінець XVI ст.)[184]. Проте Іван Вагилевич вважав, що заснування пам'ятки відбулося ще в ХІІІ ст.[185] Висловлену думку він, однак, не підтвердив жодними артефактами, документами чи матеріалами. Тому гіпотеза дослідника викликала критику в багатьох авторів. Згодом львівський історик ХІХ ст. Юліан Целевич навіть називав її надуманою та неправдоподібною, аргументуючи свої твердження про історію монастиря в Маняві грамотами, листами та іншими важливими архівними документами. Саме писемні джерела зачисляють історію виникнення пам'ятки до кінця XVI ет.[186] По суті й досі не вдалося підтвердити чи спростувати цю гіпотезу автора. На нашу думку, вирішальним буде твердження археологічної науки. Приблизно наприкінці 30-х - початку 40-х рр. ХІХ ст. помітно активізується наукова діяльність громадських, культурно-освітніх організацій та товариств Галичини, спрямована на пошуки історичного коріння населення краю. Одним з них став таємний гурток “Товариство прихильників слов'янщини”, яке було засноване студентами Львівського університету (А. Бельовський, Л. Набєляк, Л. Семенський та ін.). За свідченням Л. Набєляка поштовхом створення “Товариства” стали історичні досліди Адама Чарноцького[187], а метою діяльності був не тільки пошук власного історичного коріння, а й широка пропаганда історичного минулого галицьких земель. Як наголошують сучасні українські та зарубіжні дослідники, на сторінках періодики ХІХ - початку ХХ ст. появляються перші відомості про місце та умови знахідок унікальних речових матеріалів, подають характерні для того часу відображення результатів багатьох досліджень, і в тім числі чернечих пам'яток[188] [189], що підтверджувало великий інтерес суспільної думки до історії. У 1848 р. у Львові засновано першу українську газету “Зоря Галицька”, яка не тільки згуртувала навколо себе широке коло любителів, а й дослідників та аматорів давньої історії. На шпальтах газети періодично містилися коротенькі повідомлення про випадкові археологічні знахідки та відкриття, що так само засвідчувало значний суспільний інтерес населення до історичних пам'яток. На сторінках “Зорі Галицької” періодично публікували чимало звернень, закликів, застережень, рекомендацій до місцевих мешканців щодо уважного ставлення до старовинних пам'яток та архаїчних • 190 речових матеріалів. На нашу думку, хоч такі заклики мали загальний характер, проте для збереження національної культурної спадщини, бережного ставлення населення до старовинних знахідок мали важливе значення. З числа наукових праць 1840-х років, які завершують перший етап - складний період наукових пошуків та досліджень, помітно виділяється невелика за обсягом праця Ж. Паулі “Старожитності галицькі”, яку було видано польською мовою[190]. Роботу виконано у вигляді описового каталогу відомих на той час історичних пам'яток. Серед них помітне місце посідають різнотипні чернечі пам'ятки - середньовічні печерні монастирі, скити, гроти Галичини. Другий етап на шляху вивчення історичного минулого чернецтва Галичини є тісно пов'язаний із застосуванням для опису та дослідження археологічних об'єктів нових, якісніших та досконалих наукових методів і підходів. Нові наукові методи стали формуватися та розвиватися у другій половині ХІХ ст., що на загальному тлі еволюції історичної науки та археології, зокрема, відповідало періоду Позитивізму[191]. В основу виконання наукових досліджень покладено цілеспрямоване вивчення тих чи інших історичних об'єктів, писемних документів тощо. Крім того, у той час у Галичині розпочалися активні пошукові роботи з метою виявлення нових пам'яток історії. Значною мірою новим відкриттям сприяло будівництво доріг, залізниць, міст і т. п. Для проведення планових широкомасштабних археологічних досліджень великого значення на землях Галичини набула діяльність Крайового археологічного товариства[192]. Наукова інституція, що виникла на громадських засадах у Львові (1875), також заснувала власний друкований орган “Археологічний огляд”[193] і зуміла за порівняно короткий відрізок часу, згуртувати навколо себе людей різних професій (юристів, лікарів, священиків, вчителів, фармацевтів, поліграфістів, державних та приватних службовців тощо) та національностей (поляків, українців, німців, чехів, словаків, євреїв та ін.), а також набути значної популярності у галицькому суспільстві. Низку печерних пам'яток Подністров'я наприкінці 50-х - початку 60-х років XIX ст. відвідав та описав український мандрівник Олександр Афанасьєв-Чужбинський. Результати його досліджень вийшли у світ у петербурзькому виданні в двох книгах (“Поездка в Южную Россию” і “Очерки Днестра”)[194]. Чи не найбільшу увагу у підсумку своїх пошукових мандрівок автор приділив великій печері, розміщеній біля с. Студениця (гора Біла). У печерній порожнині, на його думку, могло поміститися близько 15 000 осіб.[195] Як далі зазначав дослідник “із західного боку від гори Білої в ур. “Монастир” зафіксовано сліди стародавнього, давно не існуючого печерного монастиря”. На стінах чернечої пам'ятки ще наприкінці ХІХ ст. продовжували зберігатися дерев'яні хрести, ікони та інша релігійна символіка. Першу спробу створити загальний каталог православних монастирів Галичини було зроблено ще на початку 60-х років ХІХ ст. У статті “О числѣ монастирей въ Галичинѣ”, яка була розміщена в календарі “Львовянинъ” за 1862 р., подано перелік та коротку загальну характеристику кількох десятків чернечих пам'яток. Проте зазначений перелік є далеко неповним стосовно кількості монастирських осель, сумнівним залишається визначення належності печерних пам'яток до числа монастирів, окреслення хронологічних рамок існування тощо. Вдалою можна вважати спробу Михайла Коссака, який на підставі використання окремих писемних джерельних матеріалів, результатів археологічних досліджень, топонімічних даних, виявлених нових чернечих пам'яток зібрав відомості про 272 середньовічні чоловічі та жіночі монастирі Галичини. Найбільше чоловічих монастирів, як подавав автор, розміщено у Львівській єпархії (130), дещо менше їх було у єпархіальному підпорядкуванні Перемишля (106). В обох єпархіях налічувалося лише 36 • 197 жіночих монастирів. Наприкінці ХІХ ст. на службу археологічній науці прийшла фотозйомка, яка сприяла кращій фіксації речових знахідок, пам'яток та матеріалів, їхній ідентифікації, реальній уяві про них, багатогранному вивченню, датуванню та науковій інтерпретації знахідок. Тоді ж було започатковано нові методи наукових досліджень, в основу яких поклали детальні обміри печерних камер та опис приміщень, “прорисовку” та фіксацію стародавніх петрогліфічних зображень і знаків, нанесених на стінах, картографування місцевостей, детальний опис та ілюстрацію знахідок, а також аналіз отриманих результатів, датування речового матеріалу тощо. Першими дослідниками в цьому напрямі були галичани: Яків Головацький, Адам Кіркор, Готфрід Осеовський та київський археолог Володимир Антонович[196] [197]. У доповіді на Першому Археологічному з'їзді в Москві (1869) Я. Головацький не тільки детально описав наскельно-печерні чернечі комплекси Верхнього Подністер'я у Бубнищі та Розгірчі, а й також згадав деякі інші. Дослідник зазначив, що не менш цікаві печерні пам'ятки середньовічного галицького чернецтва розміщені “вздовж середньої течії Дністра. Тут згадаю про печеру святого Онуфрія біля колишнього монастиря у с. Рукомиш, поблизу Бучача Чортківського повіту. В одній з таких печер влаштовані житлові келії та невелика церква”[198]. Багато нових цінних наукових свідчень, відомостей та матеріалів про чернечі печерні пам'ятки Покуття й Галицького Поділля міститься в працях А. Кіркора та Г. Осеовського. Чимало сучасних відомих зарубіжних авторів вважають їх помітними подвижниками в справі розвитку історичних знань на базі археологічної науки. Особливе місце у їхніх наукових працях належало історичним пам'яткам Галичині[199]. Адам Кіркор та Готфрід Оссовський стали першими дослідниками, які професійно захопилися вивченням старожитностей Галицького Поділля[200]. Варто зазначити, що Г. Осоовському належить розроблення, по суті, нової методики археологічних досліджень печерних порожнин та запровадження у науковий обіг нової термінології. В Одесі на Археологічному з'їзді він репрезентував галицьку археологію. Його виступ був присвячений результатам дослідження багатьох галицьких печер. Порівняно за короткий період дослідник особисто зумів обстежити близько 80 печерних порожнин Подністер'я[201]. Серед наукових досліджень А. Кіркора важливе місце посідає обстеження печерного монастиря та монастирського храму в с. Монастирок Більчанський. А. Кіркор під час досліджень пам'ятки застосував першу вдалу спробу виконання комплексного наукового опису, який згодом було застосовано для вивчення багатьох інших печерних порожнин Українських Карпат та Верхнього Подністер'я[202]. Наприкінці 70-х рр. ХІХ ст., за наслідками нагромадження археологічних відомостей та матеріалів про печерні порожнини Галичини вийшла у світ узагальнювальна праця польського дослідника А. Грушецького “Про печери на просторах від Карпат до Балтики”[203]. У книзі подано побіжні відомості про значну кількість печерних порожнин зазначеного регіону. Автор зазначав, що багато пам'яток має природне походження і бере свій початок від найдавніших часів історії людства, коли печери використовували люди для утилітарних потреб. Враховуючи це, А. Грушецький виділяє давньоруські печерні монастирі в Ісакові, Королівці, Олієві та ін. Помітний внесок у вивчення давньоруських печерних монастирів Лівобережного Подністер'я вніс київський дослідник, професор Володимир Антонович, який за дорученням Розпорядчого комітету VI Археологічного з'їзду у 1883 р. розпочав там археологічне обстеження печер[204]. За короткий період у Подністер'ї він зібрав відомості про 30 печер, частину з яких вдалося обстежити лише частково. Перепонами для дослідження пам'яток були різні чинники: природні обвали та зсуви породи у гирла печерних порожнин, використання місцевими мешканцями печер для господарських приміщень, важкодоступність та складність печерних входів, розташованих на значній висоті у прямовисних скелях та ін. Опис еередньовічних печерних монастирів біля Студениці, Нігина, Лядової, Буші, Нагорян викликав жвавий інтерес та відгуки у науковому світі. Однак найбільший суспільний резонанс отримали результати археологічних досліджень давньоруського печерного монастиря поблизу Бакоти, які в 18911892 роках було проведено під керівництвом В. Антоновича[205]. На той час В. Антонович уже мав значний досвід у вивченні печерних порожнин. Загалом, підсумовуючи обстежені печери Середнього Подністер'я, він поділив їх на дві (І, ІІ) групи: I). Природні печерні порожнини з незначними слідами штучного розширення людиною та ознаками давнього праісторичного використання; II). Печери, які висічені або розширені в скелях у недалекому минулому у процесі освоєння та пристосування людиною до власних потреб. Друга група у класифікації печерних порожнин репрезентувала різнотипні чернечі пам'ятки - монастирі, церкви, келії анахоретів, пустинників, самітників тощо. Короткі за змістом та обсягом повідомлення про Непоротівський, Субоцький, Бакотський, Сатанівський та інші печерні монастирі Подністер'я наприкінці ХІХ - початку ХХ ст. знайшли своє місце у “Подольских Епархиальных Ведомостях”. Найчастіше авторами повідомлень про ті чи інші знахідки, печери і їхнє нове використання та інше виступали місцеві священики. Зокрема, парафіяльний священик Й. Сулковський подав фрагментарний опис Субоцького монастиря[206] [207] [208]. Згодом у іншому виданні зазначений вище автор помістив відомості про пристосування сільської церкви у печерній порожнині Бакотського монастиря20. Д. Праницький у “Кишенёвских Епархиальных Ведомостях” навів повідомлення про різні за розмірами печерні приміщення Непоротівського монастиря29. Наукові матеріали про історію галицького чернецтва залишив професор Львівського університету Ісидор Шараневич. Обстежуючи околиці княжого Звенигорода, він виявив сліди кількох давно не діючих стародавніх монастирів. Один з них розміщено поблизу с. Шоломия на найвищій місцевій горі, яка має назву Монастир, а інший - поблизу с. Підгородище. Обидві пам'ятки мали потужні оборонні укріплення21. Із загального числа праць останнього десятиліття ХІХ ст., які стосуються питання середньовічних монастирів Галичини та тих, що знаходяться за її територіальними межами, варто виокремити роботи Є. Сіцінського. Чи не вперше серед українських дослідників йому вдалося зібрати та оприлюднити перед учасниками ХІ Археологічного з'їзду в Москві багату джерельну інформацію про унікальні печерні історичні пам'ятки середньовічного чернецтва Придністер'я, що розташовані поблизу Бакоти, Колубаївців, Лядової, Маліївців, Окниці, Сатанова, Сокільця, Студениці, Субоча, Томашполя, Северинівки, Голодьків, Нагорян, Стіни, Буші та багатьох інших населених пунктів[209] [210] [211] [212]. Плідні наукові розвідки на кількох галицьких печерних пам'ятках на переломі ХІХ-ХХ ст. виконав галицький дослідник Володимир Деметрикевич. Привертають особливу увагу результати його наукових досліджень у печерних гротах біля с. Монастирок Борщівського повіту, недалеко від Порохової Бучацького повіту, у Сільці біля Станіславова, в Межигірцях Рогатинського повіту та ін. Важливо, що більшість пам'яток на підставі виявлених артефактів дослідник пов'язував з українським чернецтвом21. До числа дослідників історії середньовічного чернецтва належить Михайло Грушевський. У другому томі “Історії України-Руси” А. Грушевський наводить цінні матеріали з літописної історії про давньоруське чернецтво та трактує велику суспільну місію середньовічних монастирів. Особливу увагу дослідник звертав на монастирі, розміщені біля княжого Володимира21. На підставі літописних відомостей та результатів археологічних досліджень вчений виділяє низку монастирів княжої доби, які існували в недалеких околицях княжого Галича[213]. Автор також використав літописну згадку про існування в княжі часи Синевидського чоловічого монастиря, який помилково локалізував поблизу Галича[214] [215] [216] [217]. У невеликому історичному нарисі “Скальні городки та печери”, який поміщений у ІІ томі “Історії України-Руси”, М. Грушевський не тільки наводить низку середньовічних чернечих печерних порожнин Подністер'я, а й наголошує на потужному оборонному характері багатьох чернечих споруд. Важливо, що окремі з них дослідник обстежував особисто. За характерними ознаками та особливими рисами формування фортифікацій учений виділяє печерні монастирські комплекси в Страдчі, Уричу, Бубнищу, Спасі, Розгірчі, Крехові та ін. З метою багатогранного та різностороннього дослідження історії пам'яток чернецтва М. Грушевський намагався максимально залучити і використати різнотипні джерельні матеріали. Серед них він більше ніж інші 216 дослідники надавав ваги писемним джерелам. Окремі проблематичні питання історії галицьких монастирів на основі залучення архівних документів, а іноді з доповненням та переплетенням з легендами та переказами, що несли інформацію про галицьке чернецтво піднімали А. Петрушевич2, І. Буцманюк21, Ю. Процюк та інші автори початку ХХ ст. Велику увагу печерним порожнинам, які використовували ченці, приділив Богдан Януш (Василь Карпович). У праці “Доісторичні старожитності Східної Галичини”, написаній польською мовою, він подав опис окремих печерних порожнин, доповнив його бібліографічними відомостями. Важливе місце автор відводив опису печерних пам'яток в Бубнищі, Поляниці та в інших місцевостях, називаючи їх давніми скельними монастирками[218] [219]. В. Карповичу теж належить окрема масштабна історична розвідка про печерний монастир у Розгірчу, який він відносив до XIII-XV ст. У зазначеній праці йдеться про 45 печерних пам'яток Галичини, з яких 22 220 називає печерними монастирями. Результативну спробу узагальнення та пошуку чернечих пам'яток Галичини у міжвоєнний період зробив Іван Крип'якевич. Число відомих до нього монастирських осель Галичини він доповнив низкою нових чернечих пам'яток. Публікацію виконав у вигляді каталогу. Наведені нові відомості підтвердив посиланнями на історичні джерела. Однак багато чернечих пам'яток, виявлених у писемних джерелах, автор не зумів локалізувати. Проте, на основі використання різнотипних писемних, археологічних, топонімічних та інших джерельних матеріалів він довів наявність монастирських осель до 34622. У міжвоєнний період цінні доповнення до історії галицьких монастирів зробив мистецтвознавець Микола Голубець[220] [221]. З числа дослідників історії чернецтва 30-х рр. ХХ ст. треба виокремити працю о. Романа Луканя. На підставі застосування особливої методики, яка передбачала глибоке та різнобічне територіальне вивчення історії монастирів із залученням різних джерел, автор опублікував низку цінних наукових праць[222]. На жаль, багато наукових праць Р. Луканя через початок ІІ Світової війни залишилося неопублікованими. Рукописні матеріали дослідника поміщено в окремому фонді ЦДІАУ у Львові (Ф. 364), що налічує кілька тисяч цінних історичних документів і відомостей, які стосуються історії галицьких монастирів. Загалом число середньовічних монастирських обителей в Галичині на основі архівних матеріалів зазначеного фонду, за нашим підрахунком, сягало понад 400 одиниць. Науково-дослідні праці о. Р. Луканя по суті завершують другий етап наукових досліджень пам'яток чернецтва Галичини. Зазначений етап є не тільки довготривалим, а й надзвичайно плідним з огляду на вивчення історії монастирів. Велике значення для отримання вагомих наукових результатів мало удосконалення до того вже відомих та застосування нових методів наукових досліджень. Третій етап ми визначаємо 1939-1991 рр. Він є складним та важким стосовно подальшого вивчення чернечої проблематики і особливо трагічним для чернецтва, яке перебувало під ударами радянської ідеології та державної каральної машини. Низка державних заходів була скерована на знищення монастирів, церков, каплиць, пам'ятних знаків християнства, тощо. Ченці та священнослужителі оголошувалися чи не найбільшими ворогами радянської влади. З приходом більшовиків у Галичину багато ченців було арештовано, інші - підпали під найвищу міру покарання[223]. У світлі радянських комуністичних ідеологічних директив історія українського чернецтва опинилася поза межами наукової проблематики. Історико-археологічне дослідження чернечих пам'яток на зазначеному етапі майже не проводили або виконували під виглядом досліджень інших звичайних об'єктів. На загальному тлі археологічних робіт з дослідження природних та штучних порожнин Подністер'я, які виконували учасники Українського загону об'єднаної карстово-спелеологічної експедиції Московського та Київського університетів в 1949 р., чернечій проблематиці майже не надавали якогось значення[224]. Лише за кордоном у 50-80 рр. ХХ ст. виходять історичні дослідження у яких автори піднімали окремі питання чернечої історії. Серед них наголосимо на працях о. М. Ваврика, присвячених висвітленню історії василіанських монастирів Галичини. Публікації цього автора виходили у різних видавництвах світу. Найбільше його наукових праць опубліковано в Римі, Канаді, Сполучених Штатах Америки[225]. Окрема невелика книга, присвячена історії відновлення чернецтва Студійського уставу в Україні, в середині 50-х рр. ХХ ст. вийшла друком в Едмонтоні[226]. На особливу увагу заслуговує праця Ярослава Пастернака “Археологія України”, що на початку 60-х рр. ХХ ст. була надрукована в Торонто. Зокрема, автор подав інформацію про значне число історичних підземель України і серед них особливе місце він відвів печерному монастирю у Страдчі, який називав “другим за значенням, після київських печер, підземним монастирем часів Київської Русі в Україні”. Чому саме і на підставі яких фактів Я. Пастернак зачислив Страдецький печерний монастир до княжої доби, невідомо. За описом дослідника, Страдецька печера мала вигляд довгого коридору з кількома відгалуженнями, нішами-келіями в стінках для ченців, невеликою каплицею прямокутної форми та досить просторою келією, яка, на думку автора, колись слугувала 228 харчевнею. Поміж інших історичних праць дослідників української діаспори середини 60-х рр. ХХ ст. привертає увагу короткий нарис про історичне минуле Краснобрідського монастиря[227] [228], виконаний на підставі багатьох писемних джерел. Із праць 70-80-х років ХХ ст. варто виокремити історичне дослідження О. Вінтоняка[229], присвячене історії українських храмів та монастирів кінця XVIII ст., яке опубліковано на сторінках збірника наукових праць Українського Вільного Університету у Мюнхені. Заслуговує також на увагу стаття о. І. Патрила про історію монахів- василіан в Україні, яка вийшла в Римі в Записках ЧСВВ[230]. Четвертий етап ми пов’язуємо із отриманням Україною державної незалежності, що сприяло відновленню діяльності багатьох закритих монастирів в Галичині, а також відродженню процесу дослідження історії чернецтва. В той же час в Україні, також і на Заході, появляється низка фундаментальних наукових досліджень та колективних праць. Особливу увагу заслуговує колективне наукове дослідження, присвячене різним аспектам історії ченців-василіан від найдавніших часів чернецтва на українських землях[231]. Так само в Україні у перші роки державного суверенітету опубліковано невеликі за обсягом наукові публікації про середньовічні галицькі монастирі. Варто зазначити, що більшість авторів намагалася висвітлити історію дослідження тих чи інших чернечих пам’яток. Здебільшого інформацію для публікацій автори черпали з праць дослідників австрійського та польського періодів панування над Галичиною. Типовою можна вважати статтю Ю. Зімельса, поміщену у регіональному науково-популярному збірнику про результати досліджень печерних порожнин Борщівщини[232]. Важливе значення для актуалізації проблематики та розширення тематики наукових досліджень і в тім числі середньовічних чернечих пам’яток, обміну практичним досвідом, поліпшення методики виконання робіт мала міжнародна наукова конференція, що на початку 1995 р. під назвою “Скелі і печери в історії та культурі стародавнього населення України” відбулася у Львові[233]. Стосовно актуальності її доповідей наголосимо, що Л. Мацкевий подав загальний огляд та характеристику печерних пам'яток заходу України[234]; М. Рожко піднімав проблематику та методику вивчення наскельних споруд[235] ; М. Бандрівський - актуалізував питання дослідження історії схимницьких келій у Галичині[236]; О. Ситник зазначив про головні проблеми та перспективи наукових досліджень печерних пам'яток[237]; Р. Сулик подав нові результати, отримані під час архітектурно-археологічних досліджень скельного монастиря в Розгірчі[238]; Л. Дучиц навів цікаві відомості, здобуті під час проведення спелеологічних досліджень у печерних монастирях Білорусі[239] і т. д. В другій половині 90-х рр. ХХ ст. у Галичині виходять у світ різні за обсягом наукові та науково-популярні праці про історію окремих монастирів. Серед інших відзначимо монографічні дослідження М. Хавлюка[240], В. Рожка[241], І. Мицька[242], М. Шведа[243] та ін. Цінні історичні матеріали опубліковано у періодичних виданнях. Зокрема, на сторінках “Галицької брами” було поміщено кілька важливих наукових публікацій, що заслуговують на особливу увагу. Серед них стаття В. Вуйцика про історичне минуле Струсівського монастиря[244] [245]. На основі виявлених архівних джерел автор простежив процес трасформації монастирської обителі. Цікавим є екскурс в історію галицького чернецтва, зроблений у публікації о. С. Мудрого. Спираючись на джерельні матеріали, автор наводить численні порівняння монастирського життя у різні історичні 246 періоди. Загальну характеристику українського чернецтва подано у перевиданій на початку ХХІ ст. в Україні монографічній праці Івана Огієнка, опублікованій під його церковним іменем Митрополит Іларіон[246] [247]. У дослідженні автор здійснив огляд історії чернецтва від часів його появи на українських землях, проаналізував складні та проблематичні періоди чернечого життя, виділив основні його організаційні форми та окреслив їхнє практичне значення. І. Огієнко стверджував, що початки чернечого руху на праукраїнських землях тісно пов'язані з анахоретством, тобто з так званим 248 відшельництвом. Анахоретство та відшельництво були одними з ранніх форм існування чернецтва, яке на землях Давньої Русі бере свій початок з Х-ХІ ст. Варто зазначити, що така форма чернечого існування мала поширення у багатьох релігіях народів світу. У першому десятилітті ХХІ ст. в Україні появилася низка наукових досліджень з історії українських середньовічних монастирів, автори яких намагаються підняти окремі аспекти чернечого життя. Простежується тенденція щодо розширення і урізноманітнення тематики з історії чернецтва, різних сторін його діяльності. Зокрема, сучасні донецькі дослідники М. Шевцов та Т. Зарубіна на підставі результатів виконаних науково-дослідних праць зробили спробу реконструкції келії відшельника[248]. І. Дорош подав нові спелеологічні відомості про Лядівський монастир[249]. Висвітленню історії стародавньої архітектури середньовічного Лаврівського монастиря приурочив свою працю М. Рожко[250]. Дослідженню історії гутного виробництва, яке в пізньому середньовіччі було налагоджено в Унівському монастирі присвячена наукова праця С. Мартинюка[251]. Львівська дослідниця М. Лосик виконала спектральні та хіміко-фізичні аналізи середньовічного скла та вогнетривів Унівської лісової гути[252]. Тернопільський дослідник В. Олійник зібрав цінні історичні матеріали про печерні порожнини, розміщені поблизу містечка Заліщики на Тернопільщині[253]. Чернівецький спелеолог Б. Рідуш значну увагу надав проблематиці виникнення та еволюції печерних порожнин у басейні Дністра[254]. Заслуговують на особливу увагу результати печерних досліджень чернечих пам'яток київського спелеолога Т. Бобровського[255]. На вивченні печерних малюнків, написів та знаків наголошував київський дослідник П. Нечитайло, який у багатьох печерних пам'ятках Подністер'я виявив стародавні буквенні знаки та написи[256]. Нині з проблематики історії галицького чернецтва опубліковано кілька наукових публікацій Р. Береста, які присвячені результатам виконання пошукових науково-дослідних робіт, історико-археологічному вивченню середньовічних чернечих наземних та заглиблених монастирських житлових споруд[257] [258], підсумки археологічних досліджень оборонних укріплень окремих • 259 галицьких монастирів, монастирських господарських занять та виробництв[259], унікальних речових та культових знахідок[260]. Львівський дослідник П. Шкраб'юк зробив спробу висвітлити роль чернецтва у національному житті України[261]. Серед сучасних публікацій, приурочених чернечій проблематиці, на увагу також заслуговують праці В. Захар'єва, О. Пламеницької, О. Чуйка та багатьох інших дослідників. Отже, доба Середньовіччя в історії українського чернецтва й досі є слабо дослідженою. Проте середньовічні монастирі Галичини мають цікаве історичне минуле, зумовлено історичними особливостями розвитку середньовічної України. Писемна джерельна база до їхнього вивчення репрезентована порівняно пізніми вітчизняними літописними повідомленнями та архівними матеріалами (XV-XVI ст.), через що стосовно історії ранішого часу найголовніше значення мають археологічні дослідження. Значним доповненням до писемних та археологічних джерел є топоніми, петрогліфічні знаки, середньовічні печерні написи, рисунки тощо. Таким чином, історія українського середньовічного чернецтва знайшла своє відображення у працях вітчизняних та зарубіжних авторів. Формування джерельної бази відбувалося під впливом неоднакових чинників. У різні періоди історії увагу дослідників привертали до себе окремі сторони життя ченців, значно рідше - форми їхніх об'єднань, місця поселень та умови життя. На першому етапі на підставі наявних пам'яток та окремих писемних матеріалів відбувалося формування загальних історичних знань та відомостей про середньовічне чернецтво. Проте вже тоді під час перших наукових експериментів відбувалися пошуки раціональних методів вивчення проблеми. Другий етап характеризувався поступовим застосуванням нових методичних прийомів досліджень, зокрема, технічних досягнень, діяльністю в Галичині низки науково-дослідних інституцій та зростанням загального інтересу до пам'яток чернецтва. Складним та мало результативним був третій етап в історії вивчення чернецтва України. Негативне ставлення радянської влади до релігії позначилось у ставленні до монастирів та чернечого життя. Лише автори, які репрезентували українську діаспору, намагалися подати читачеві певні нариси чернечого життя та його минулого. Новий історичний етап наукових досліджень асоціюється із становленням та розвитком незалежної України. Для дослідників відкрилися широкі можливості для багатогранного вивчення історії середньовічних монастирів. Проте майже свідоме знищення багатьох культових пам'яток за роки радянської влади призвело до незворотної втрати численних речових джерел, що підірвало можливості історичної науки в дослідженні проблеми. Тому історики змушені шукати нові раціональні методи та підходи, застосовувати комплексні результати досліджень у висвітленні чернечої історії. Проте незважаючи на значну кількість літератури, присвячену історії українського середньовічного чернецтва, досі немає жодної фундаментальної наукової праці, яка була б присвячена його житловим умовам, буденному побуту, господарським та виробничим заняттям.