III. Культурний побут Києва в XI. столітті. Його відгуки в пись­менстві. Династичні й політичні зв’язки дому Ярослава з євро­пейським Заходом. Культурні й торговельні взаємини. Розквіт мистецтва.

Не легко уявити загальну зовнішню картину побуту Києва XI століття. Ще важче уявити самий побут Києва. На вулицях Києва, на торгових май­данах збиралися великі юрби люду різного поход­ження, в різноманітних одягах — араби, вірмени, греки, варяги, данці, англійці, німці, поляки.

№13. Св. Софія: мозаїка абсіди.

ських купців, блищали кольчуги, мечі,"щити, шо­ломи варязької дружини, оксамит німецьких куп­ців, темний одяг ченців.

Трохи більше за побут рядового місцевого насе­лення відомо з різних джерел про побут князів.

№ 14. Св. Софія: фреска.

Тут в єдину цілу картину одноголосно зливаються дані археології, билини київського циклу й літо­писи, Патерик Печерський і,,Слово о полку Іго­реві “. Із всіх цих джерел, що доповнюють, виправ­ляють одно одне, можна скласти яскраву картину. Князівські палаци були надзвичайно гарно прикра­шені всередині. Стелі, розписані травами, зірками;,,на небе — солнце, в тереме солнце, на небе звезды, в тереме звезды“ — оці слова билини не здаються нам безпідставною гіперболою. Стіни при­крашено фресками, підлога мозаїчна, з різних рід­ких кам’яних порід, з полив’яних плиток, марму­рові, шиферні колони прикрашали кімнати, столи блищали золотом, дорогоцінними мозаїками. Лави

№ 15. Св. Софія: плита з шіферу.

вкриті коштовними килимами — арабськими, персь­кими, місцевими хутрами. Билини згадують про золото, дорогоцінні каміння,,,чуден рибий зуб“, яким прикрашали столи та лави.

Билини охоче малюють безкінечні бенкети Воло- димира, в яких брало участь усе жіноцтво $— княги­ня, дочки, жінки бояр, на цих „пирах“ сходилося не лише вузьке коло князівського почету, тут були й чужоземці,,гості“, і місцеві купці, й духовенство. Бенкети ці були однією з форм єднання князів з народом. Згадує їх і літопис.

Цікаві риси додає до билин,,Житіє Феодосія Печерського“. Він почасту відвідував князів Ізяс-

№ 16. Св. Софія: плита з шіферу.

лава й Святослава.,,Житіє“ описує, як застав він у князя Святослава концерт:,,князь седяй и се виде многиа играюща пред ним: они гуселныа гласи испущающим, и инемь музикаийскіа гласящим, иные же органныа, и тако всімь играющим и весе­лящимся яко же обычай перед князем“. Феодосій запротестував проти цих розваг, і князь наказав припинити музику, але тільки на час перебування у нього Феодосія: надалі, каже „Житіє“, він „аще когда услышитъ блаженного пришествие, то пове- леваше тим стати и мовчатиЦя вказівка дуже цікава. На широке розгортання музики вказують

№ 17. Св. Софія: мозаїчний орнамент.

і інші джерела, відомі навіть ноти часів Ярослава. Можливо, що при дворах князів були свої співці, і що той Баян, співець старих часів, що його згадує,,Слово о полку Ігореві“, був реальною постаттю, і залишилася надовго пам’ять про його майстер­ність, про його натхнення:,,Баян бо віщий, ащс кому хотяше піснь творити, то растікашеться мы­слію по древу, сірым волком по землі, шизим орлом над облакы...“ і коли він,,своя віщиа персти на живыя струны воскладаше, они же сами князем славу poκoτaxy^cc...

Велике, багате місто Київ було добре відоме за межами України. Треба звернути увагу на численні шлюби, які зв’язували київських князів з найбіль­шими правлячими родами Европи, кількість яких все збільшується з роками. Сам Ярослав був одру­жений з Інґігердою, дочкою шведського короля Олафа. Всі три дочки Ярослава були одружені з різними королями. Анастасія стала дружиною Андрія, Угорського короля, Анна була одружена з Генрихом І, королем Франції. Вона брала участь у державних справах, підпис її зустрічається на різних документах поруч з підписами її чоло­віка; після його смерти вона стала регентшею Франції, поки не досяг повноліття її син король Пилип II. Анна користувалася великою пошаною у Франції; вона там заснувала великий манастир; заціліла її підпис,,Анна регіна“ —• кирилицею. Руки третьої дочки Ярослава, Єлисавсти, дома­гався норвезький король Гаральд, який у честь її робив багато походів і вславився як сміливий вікінґ. Свої подвиги в Сицілії, Англії Гаральд оспівав у пісні, що її кожна строфа закінчувалася приспівом: „лише руська дівчина в зоЛотій гривні

№ 18. Анна Яарославна, королева французька.

на шиї нехтує мною". Але кінець-кінцем він здобув руку Єлисавети. ► Ц

В св. Софії залишилася чудова фреска, де відо­бражено портрети Ірини-Інїігерди та її трьох до­чок, так що всі ці історичні постаті облекаються,,плоттю і кров’ю".

Сини Ярослава були одружені також із чужо­земними принцесами: Ізяслав був одружений з се­строю польського короля Казимира „Відновителя". Родинні справи Ізяслава не певні. Можна припу­стити, що він був одружений двічі, бо є відомості, що

№ 19. Підпис королеви Анни.

дружина його була німецького походження. В „мо­литві" Гертруди, що збереглася в псалтирі в Tpipi, говориться, що Гертруда була мати князя Петра- Ярополка (іншого князя з таким іменем немає); згадки в молитві німецького імператора і низки швабських родів-графів Берґ, Гінґен-Фольбурґ, Андекс, — теж дають підстави гадати, що ця латинська молитва скорше була написана для німецької принцеси, ніж для польської.

жила свого чоловіка, вдовою повернулася до бать­ківщини з дочкою і тут одружилася вдруге з сином Баварського герцога Оттона, а дочку видала заміж

№ 20. Великий князь Святослав з дружиною, унукою імператора Генриха II, та синами.

за одного з тюрінґенських вельмож — Ґонтрама. Ода, донька герцога Леопольда Штадського, була заміж’ю за київським князем і після смерти чоловіка повернулася до Саксонії з сином Вартеславом; Bap- теслав, за німецькими відомостями, повернувся на Русь і княжив там.

Всеволод, улюблений син Ярослава, був одру­жений з візантійською царівною з роду Мономахів; тому син його, Володимир, носив це ім’я.

Таке було найближче родинне оточення Яро­слава. Не дивно, що Всеволод, як писав Володимир Мономах у „Поученії дітям“, володів 5-ма чужими мовами.

Самими шлюбами не обмежувалися відносини між Київським князем та іншими володарями Европи. Було чимало випадків, коли в Києві шукали захисту й порятунку різні особи королівських ро­дин. Так, напр., Олаф Святий, норвезький король, після перемоги Канута Великого втратив престол і врятувався у Ярослава.

У Києві знайшов собі притулок при дворі Яро­слава король англійський Едмунд „Залізний Бік“, коли його скинув з престола Канут; він приїхав з двома синами Едвіном та Едуардом; про це опо­відає Адам, єпископ Бременський.

Зв’язки, міцно зав’язані Володимиром та Яросла­вом, тривали й при їхніх синах та внуках. Син Ярослава, Ізяслав Ярославович, після недовгого князювання в Києві, був примушений братами Свя­тославом та Всеволодом тікати з Києва.

Син Всеволода Ярославича, Володимир Моно­мах, був одружений з Гітою Гаральдовною, дочкою англійського короля. Дочка Всеволода, Евпраксія- Параскева Всеволодовна була другою жінкою імпе­ратора Генриха IV. Дочка Володимира Мономаха, Евфімія-Предслава, була одружена з Угорським ко­ролем Коломаном. Цей шлюб був нещасливий: на другий рік, р. 1113 повернулася Предслава до Києва й тут породила сина Бориса, якому суди­лося на деякий час привернути увагу міцних су­сідів. Неясно, чому повернулася до Києва Евфімія, про це не казали ні київські, ні сучасні події угор­ські джерела. Відомо, що Коломан був вперше одружений з дочкою сицілійського короля Рожера Буцилою, що померла р. 1103; з того часу двір угорського короля перетворився на місце легковаж­них розваг, де, треба гадати, ніяково почувала себе київська княжна, дочка Володимира Мономаха; не до такого життя звикла вона в київському дворі. Згодом, наприкінці XIX століття, угорський істо­рик Феслер висловив гіпотезу, що Коломансві, після вишуканої принцеси Сицілії важко було миритися,,з простою" київською княжною. Ледве він правий. Якби воно було б справді так, Володимир Мономах не помирився б мовчки з образою, нанесеною його дочці, як не подарував він князю Ярославу Свято- полковичу Володимир-Волинському, коли той обра­зив його унуку, — він двинув на нього військо й примусив примиритися з жінкою.

Ці шлюбні зв’язки мають велике значення для того, щоб уяснити характер міжнародніх відно­син тієї доби. Не кажучи вже про те, що самий факт одруження свідчить про наявність певних взаємовідносин і бажання володарів зміцнити їх надалі, вони цікаві й з іншого боку. Кожний поді­бний шлюб відбувався в умовах зав’язання тісні­ших відносин. З нареченою приїздили її почет, жінки, капелани, утворювалася при дворі група людей з закордону. Ця група належала до вищих верств населення. Безперечно, шлюб у князівській родині легко міг викликати шлюби між іншими родинами з членами цих почетів. Але важливіша сторона цих шлюбів полягала в тому, що вони сприяли зміцненню культурних впливів обох країн. Переносилися літературні твори, пісні, музичні ін­струменти, перекази, а також і більш ґрунтовні вияви культури: переносилася розумова духова культура, що знаходила в Києві такий родючий ґрунт.

В той самий час зміцнювалися й економічні зв’язки між країнами Заходу й Руссю. Купці київ­ські та західньо-европейські прокладали торговель­ний битий шлях від Києва на Захід. Він ішов на Львів, на Краків, Прагу, Реїенсбурї. Київські купці були добре відомі в XI ст. в Ауґсбурзі, в Пешті, у Відні. В Реґенсбурзі існувала окрема корпорація купців, що торгували з Київською Руссю, — їх називали „русаріями”. Є характерні відомості, що свідчать, які тісні торговельні відносини були між Реґенсбурґом та Києвом. В „Житії” св. Маріяна оповідається, що ірляндські ченці заснували ма- настир св. Якова та Гертруди та їм не вистачило коштів для закінчення роботи. Тоді чернець св. Маврикій пішов до Києва — „важкими шляхами “ і щасливо дійшов до самого Києва, де був прийнятий,,королем”, треба гадати, Володимиром Монома­хом, здобув великі подарунки хутрами не тільки від князя, але й від „старійшин“ міста, які коштували до 100 німецьких марок, і навантажив ними кілька возів. До Реґенсбурїу їхав він разом з купцями, що поверталися туди з Києва. За ці хутра манастир здобув можливість закінчити будівлю собору.

В цьому оповіданні все важливе: цікаво, що ір­ляндські ченці обирають саме Київ, віддалений від Реґенсбурїу, відрізаний „важкими шляхами”, щоб там шукати допомоги — й не марно. Видно, що в Реґенсбурзі добре уявляли собі економічне значення Києва. Мабуть, слава про його багатство широко лунала по Европі: нагадаймо, що „вигна­нець” з Києва, Ізяслав, вразив у Майнці своїм ба­гатством, коли прийшов туди просити допомоги Генриха IV. А наш літопис додає, що перед тим Ізяслава значно обібрали в Польщі... Коли Генрих IV надіслав послів до Святослава з вимогою повер­нути престол Ізяславу, князь показав послам свою скарбницю, і сила золота й срібла зробила на них сильне вражіння. А ці факти відносяться до доби братніх війн на Русі. З другого боку, — і це, мабуть, ще важливіше, — звернення ірляндських купців до Києва свідчить, що ніякої ворожнечі між грецько-православною вірою та латинсько-като­лицькою ще не почувалося. Охоче офірує князь кошти на будування католицького манастиря, під­тримують його київські вищі дружинники. Це можна пов’язати з легендою про Шимона-варяга, що офірував золото на Печерський манастир.

Не менше цікавий і другий факт. У XH стол. в книзі записів манастиря св. Емерама в Реґенсбурзі записано, що підданий цього манастиря, Гартвіх, перебуваючи в Києві, офірував манастиреві 18 хун- тів срібла. Це срібло він не надсилає в натурі з Києва, але доручає своїм боржникам в Реґенсбурзі сплатити його манастиреві. Про міцні торговельні відносини поміж Київською Руссю та західньою Европою свідчить також митний,,устав" Оттокара VI, герцога Штирійського, кінця XII стол., в якому він підтверджує розмір мита з купців, що йдуть з Руси. Тут видно й те, що саме вивозили з Руси на той час — хутра, візантійські тканини, вино, мед, віск. Відомо з різних джерел західньої Европи, як високо цінили там дорогоцінні хутра горностаїв, бобрів, чорнобурих лисиць тощо. Адам Бремен­ський писав, здивований, про шведів, що вони нех­тують,,золото, срібло, боброві та куні хутра, які ми шануємо до божевілля". В іншому місці він каже, що,,куні шуби в Німеччині вважають за вище благо". Не випадково київські князі так захоплю­валися мисливством, і не лише одною з розваг було воно на той час. З західньої Европи везли до Києва залізну зброю, посуд зі срібла, золота, що ним за­вжди славилася Німеччина, тканини, прянощі, вина.

Такий був Київ часів Володимира і Ярослава. Могутня столиця великої держави, незчисленними нитками зв’язана з головними осередками світової культури, Візантією, Німеччиною, Римом. Зростало багатство Києва, зростала його політична сила, зростала й та велика сила, що переважає й ба-

№21. Св. Софія: фрески сходів; сцени полювання.

гатство й політичне значення — зростало значення Києва, як великого осередку розумової культури. Побіжно вже зверталося увагу на ті виключної нау­кової ваги пам’ятники мистецтва, що залишила нам доба Ярослава, на славетні архітектурні та ми­стецькі пам’ятники, як от собор св. Софії, як не­існуючі вже собори Ірини, Георгія. Вони не були винятком. За ними йшли собор св. Михайла, св. Димитрія, чудові храми, як Успенська церква на Подолі, Кирилівська церква, Видубецький мана-

стир, — сама незрівняна своєю красою Успенська церква Печерського манастиря, що про неї літо­писець висловився так:,,Преизящним благоліпием внеуду и внутрьуду украшена бысть. Вся бо от злата мусіею, _ьсирічь_каменьями тюзлащенними, узорами

№ 22. Св. Софія: орнаменти саркофагу Ярослава ^Мудрого.

и пестровинами различними предивно _ьбяша сад­жена".

Звичайно, не можна уявити собі лише одну сто­рону культури, так блискуче виявлену, — вона відповідала й іншим. І справді, ювелірне мистецтво, виробництво чудових колтів, вінців, ланцюжків тощо з перегородчастою емаллю, з черню — свід­чить про наявність у Києві часів Ярослава високого рівня майстрів, художників.