II. Доба Ярослава Мудрого. Київ у розквіті свой' величі та слави за Ярослава.
Апогею величчя та слави досяг Київ за часи князювання Ярослава Мудрого (1018—1054).
Після смерти Володимира, як видно з літоаису, несподіваної, на Русі повторюється така сама боротьба між братами за Київ, як була після смерти Святослава.
Головними проводирями в цій боротьбі виступають Святополк та Ярослав, який па той час княжив у Новгороді. В боротьбі, яка трн- вала три роки, гинуть від руки Святополка його брати, Борис, Гліб та Святослав. В міжусобну боротьбу втручаються польський король Болеслав Хоробрий, тесть Святополка на боці Святополка та німецький імператор Генрих II на боці Ярослава. На деякий час перемога була на боці Святополка, і Тітмар Мерзебурзький описав, зі слів учасників події, урочистий вступ Болеслава до Києва, зустріч його київським митрополитом, взяття в полон родини Ярослава, а поруч — і саме місто. Болеслав не довгий час пробув у Києві й пішов до Польщі, щедро обдарований зятем золотом, коштовними речами та невільниками. Здобув він за допомогу велику західну смугу українських земель — треба гадати Галичину і землі по лівому березі Буга.”Проте, перемога Святополка була не тривка: Ярослав за допомогою варязьких найманих військ знов підступив до Києва і, не зважаючи на допомогу Святополкові печенігів, переміг його: Свято- полк утік на захід і більше не з’являвся на Україні. Завдяки участі варязьких військ у війні Ярослава зі Святополком, в скандинавській сазі про Ей- мунда залишилось поетичне оповідання про цю братню війну.
Перемога над Святополком ще не закінчила боротьби між Ярославом та братами: вона припинилася лише р. 1026, після договору його з братом Мстиславом, що княжив у Тмутаракані: за цим договором брати поділили між собою князівство Володимира приближно по лінії Дніпра; землі на лівому березі його, з Сіверщиною, відійшли до Мстислава, на правому боці —до Ярослава; лише після смерти Мстислава р.
1034, Ярослав знов об’єднав усі землі, що розпалися після смерти Володимира.Поволі приєднав Ярослав і ті західні землі, що їх віддав Святополк Болеславові, скориставшися боротьбою, що почалася в Польщі після смерти Болеслава між його синами: року 1030 він,,узяв Белз“, як оповідає літопис, а р. 1031 — „заяста гради Червенския опять“. Після того, як і Володимир, ходив Ярослав на ятвягів, далі — на Литву й р. 1040—41 на Польщу: там допоміг Казимилині — Святослава; улюблений син Всеволод залишався при Ярославі, у самому Києві. Головна увага Ярослава зосереджувалася на консолідації земель, на держанні їх в цілості. Київ знов став стольним градом, столицею могутньої держави, і від нього йшло керівництво всіма ітідлеглими землями.
рові „Відновителю“ відновити Польщу.
№ 3. Монета Ярослава Мудрого.
Подібно до Володимира, Ярослав посадив у головних містах своєї великої держави синів: в Новгороді — Володимира, в Турові — Ізяслава, на Bo-
Багато шкоди завдавали тепер київській землі печеніги, які зміцнювалися в степах. Вони не раз нападали на руські границі, навіть підходили до самого Києва, і р. 1037 Ярослав одержав перемогу над ними під самими стінами Києва й на місці перемоги заснував величний храм Премудрости Божої —,,Софії“. Разом із братом Мстиславом Ярослав ходив походом до Кавказу, щоб зміцнити становище Тмутараканської Руси, яка була для
№ 4. Св. Софія: первісний вигляд.
Київської Руси заслоном на південному сході. Але поволі вона відходить од Руси, — між нею та Київською Руссю лежать печенізькі землі. Ярослав робить усе, щоб захистити від печенігів Київську землю, він колонізує землі на річці Росі, оселюючи там полонених, виведених з Польщі. Так границя пересувається з Стугни, як було за Володимира, до Роси.
Київ часів Володимира здається вже за малим для нових погреб.
Ярослав збільшує його, оточує великим валом з глибоким ровом, з стіною на валу, значну площу; цей вал ішов від Володимирового города — від Михайлівського манастиря (але територія майбутнього манастиря залишалася ще поза валом) лінією приближно коло Михайлівського завулку, де до цього часу ще зберігаються рештки валів, потім в напрямку до Сінного базару, лінією Великої Підвальної вулиці, яка здобула свою назву від цього валу, й далі лінією Вел. Житомирської до Володимирового города. В цьому валі були три брами: на місці пізнішої Стрітенської церкви — Жидівська, або Львівська брама, коло Софійської вулиці — Лядська та далі — що збереглася до наших часів у руїнах — Золота брама. Ця Золота брама була названа так через те, що над нею була церква Благовіщення з золотими банями. Так само були збудовані брами в Костянтинополі, у Володимирі на Клязьмі.Назви брам — „лядська“ та,,жидівська" — дуже цікаві, вони свідчать, що за ними були квартали, залюднені переважно чужоземцями.
В цьому новому великому місті Ярослав будує р. 1037 чудовий храм Софії. Для спорудження його були прикликані кращі майстрі з Візантії, з Кав-
№ 5. Св. Софія: сучасний вигляд.
казу. Церква прикрашена мозаїками, фресками; ці мозаїки залишилися до наших днів і своєю виключною красою можуть сперечатися з кращими зразками Царгороду та Равенни. Значна частина церкви була розписана фресками; лише останніми часами виявлені та промиті ці фрески; виключної свіжости фарби, чудові прекрасні обличчя, живі очі нагадують живопис доби Відродження. Храм прикрашений білим мармуром, червоним овруцьким шифером, бронзою, золотом; низький іконостас з мармура, як то зазначено на пізнішій мозаїці Михайлівського манастиря, не затуляв від присутніх у храмі блиску мозаїк вівтарної стіни. Все в церкві було чарівне, навіть підлога, яка являла наче величезний східний килим, зроблений мозаїкою. Не лише в середині св.
Софія була оздоблена блискучою мозаїкою та фресками, — її зовнішні стіни були вкриті розписсю, частина якої збереглася в щілинах між пізніших добудов та на старих банях, прикритих пізнішими будовами. Якщо за наших часів, після 900 років, які несли руйнації, реставрації, ремонти тощо, Софія чарує відвідувача своєю незрівняною красою, яркістю, блиском, — то можна уявити, яке вражіння справляла вона, коли була збудована! Чи не викликала вона, як і візантійські храми того вражіння, що люди не знали:,,на небеси ли есмы были или на земли; нѣсть бо на земли такого вида или красоты такая../*, як описували посли Володимира візантійські храми. Цікава характеристика її в,,Слові“ митрополита Іларіона:,,дивна и славна всем округным странам, якоже ина не обрящеться во всем полунощи земнѣм“. Він правий — св. Софія являє одну з кращих пам’яток мистецтва XI сто-
№ 6. Св. Софія: мозаїки абсіди.
ліття цілої Европи. Якби доба Ярослава не залишила нічого, крім св. Софії, її треба було б поставити на перше місце в історії мистецтва Києва.
Проте св. Софія була не єдиним архітектурним витвором доби Ярослава. Він збудував ще кілька церков у Києві: на честь свого патрона священномученика Георгія (довгий час тримався звичай давати два імени — одне місцеве, друге християнське, так і Ярослав носив ім’я св. Георгія, або Юрія) та на честь патрона своєї дружини Ірини — Інґі- герди. Від цих церков до наших днів залишилися лише фундаменти, де знайдено при розкопах багато фрагментів мармурових капітелів, фресок, мозаїк: це свідчить, що й вони були розкішно прикрашені. В церквах стояли ікони в золотих та срібних шатах; літопис згадує, що Ярослав прикрасив Софію дорогоцінними іконами. Вживали для служби Божої срібний, золотий посуд, дорогоцінні Євангелії в шатах.
На той час, в X—XI століттях, у Києві відомі місцеві іконописці. Керівниками школі, де навчали писати, були візантійські майстрі.
Патерик Печерський згадує славетного іконописця Алімпія, який мав стільки замовлень, що не міг навіть задовольняти їх всіх.На підставі різних свідоцтв можна уявити собі загальний вигляд Києва. Головним осередком його було місто,,на горі“ — городище князя. Тут були кращі будівлі, собор св. Софії, церкви Десятинна, св. Ірини, св. Георгія, палаци князя та вищих бояр і дружинників. Вузенькі вулиці середньовічного міста прикрашали будинки гарної архітектури; стіни церков, як то відомо відносно св. Софії, були розписані яскравими фарбами, двері прикрашали
№ 7. Св. Софія: мозаїчний образ Божої Матері.
мармурові колони з капітелями, що їх рештки знаходять в розкопах. Бані блищали золотом, майдан прикрашали мідяні статуї. Палац князя, треба гадати, був кількаповерховий. На це вказують сходи св. Софії, прикрашені світською розписсю — вони сполучали церкву з палатами, так як було в Володимирі на Клязьмі. З літопису видно, що, коли в Києві почалося народне заворушення, р. 1068, й народ вимагав організації війська для походу проти половців та видачі йому збрівї, князь Ізяслав сидів у палаці, біля відчиненого вікна, а натовп людей стояв „унизу“. На те, що палаци були двоповерхові вказують рештки палацу, знайденого біля Десятинної церкви В. В. Хвойкою, — можливо, що він був навіть до Володимирової доби, збудований до Десятинної церкви. В різних місцях княжого Києва знаходять шматки шиферу, мармуру, полив’яних плиток, кахлів, фресок, які залишилися від князівських палаців. Вікна були зі скла.
Далі, недалеко за Десятинною церквою, містилися численні майстерні, де виробляли різноманітні речі: були ювелірні, гончарні майстерні, в яких виробляли скляні браслети, обробляли шифер, мармур, слонову кістку, кахлі з різними орнаментами, держаки для мечів, ножі, дитячі забавки і т. д. Можливо, що всі ці майстерні були зв’язані безпосередньо з господарством князя, бо основна маса київських ремісників гуртувалася на Подолі, а не в горішьному Києві.
Тут, на горі, знаходилася в’язниця,,,поруб’", де перебували політичні злочинці. Так р. 1068 кияни, не діставши згоди Ізяслава, самі кинулися до ію- рубу й звільнили Всеслава Полоцького, якого й оголосили князем.
№ 8—9. Св. Софія: мозаїчне відображення Тайної Вечері.
Горішнє місто сполучалося з Подолом дорогами, що йшли крутими обривами. Головна дорога — Боричів узвіз — вела до церкви Богородиці Пи- рогощій, — цей шлях згадується в,,Слові о полку IropeeisКрім того, був ще підземний хід, який, починаючись недалеко від Десятинної церкви, йшов просто на Поділ; його знайшов р. 1908 В. В. Хвойка.
Поділ-значно поширювався й зростав. Тут жили переважно,,люди", або,,чадь“ літопису, місцеве населення, не зв’язане з дружиною князя: ремісники, купці тощо. На перебування ремісників вказують старі назви місцевостей,,Кожум’яки“,,,Гончарі Тут містилася головна торговельна база Києва — торжище, де відбувалися головні торгові операції. На горі був теж свій ринок —,,Бабин торжок". Тітмар Мерзебурзький згадував аж 8 ринків у Києві. Тихі води Почайни використовувалися як зручна гавань, де приставали суда, навантажені різними товарами; частину цих товарів виносили на торжище, частину продавали просто в лад’ях. Торги в Києві мали велике значення для життя. Там йродавали товар гуртом великим покупцям, чужоземним купцям, продавали і в роздріб, навіть така міцна група людности, як ченці Печерського манастиря, жила базаром, в значній мірі.,,Житіє Феодосія Псчсрського“ оповідає, що святий сам, а також і ченці, в’язали,,копитця,, — шкарпетки з вОвни, продавали їх на базарі і на гроші, що вторгували з продажу, купували хліб, олію. З цього,,Житія" видно, що закупи велися дуже часто.
Великий майдан збирав значну силу люду; тому то, використовуючи її, проголошували накази,
№ 10. Св. Софія: мозаїчний образ Icyca Христа.
об’яви тощо. Тут збиралося народне віче, ухвали якого несли на гору князеві. Після повстання 1068 р. Мстислав Ізяславич жорстоко покарав киян за звільнення Всеслава, багатьох стратив, а віче переніс на гору, ближче до мешкань бояр та дружини князя. Після того, через деякий час воно знов почало збиратися на Подолі, але бували випадки, що разом збиралося два віча — на Подолі й на горі.
Не зважаючи на те, що військова сила була цілком у руках князя, князі рахувалися з бажаннями киян: так підчас боротьби з Ярославом брат його Мстислав не став брати силою Києва, почасти тому, що його,,не прияше кияне“ і відступив його Ярославу.
Важко, звичайно, сказати, скільки населення було на той час у Києві, але дехто з істориків уважає, що там було коло 100 тисяч люду. У всякому разі Київ був одним з найбільших міст тодішньої Европи, і не випадково Тітмар Мерзебурзький дає, хоч і загальний, але виразний показник людности:,,незліченна сила“.
На Подолі на той час було багато церков, від яких, крім назов, нічого не залишилося. На це теж звернув увагу Тітмар Мерзебурзький. Звичайно, цифра — 400 церков — значно перебільшена, алс вона свідчить, яке вражіння робила кількість церков на мандрівника. Цікаво, що на початку XIII ст. літопис зазначає, що підчас пожежі погоріли в Києві 600 церков.
Загальна площа Києва, включаючи горішню частину й Поділ, була, порівнюючи з іншими містами Европи, досить велика. Коли взяти на увагу інші європейські осередки X—XI століття, як от Майнц
№11. Св. Софія: мозаїка абсіди.
Париж, Прагу, стане ясно, чому Київ робив вра- жіння такого великого міста.
Київ був оточений лісами. Глибоке, вкрите лісом провалля, де протікав Хрещатицький потік, відділяло ЙОГО від великого лісу, HJO тягнувся на південь високим берегом Дніпра. Там був,,звіринець", де утримували різних мисливських тварин князя, там було „перевесище" — місце, де князі,,лови" робили. Цей ліс, наче рама, оточував Київ; рештки вікових дерев, лісового масиву, залишилися в лісах Китаєва, Голосієва, Феофанії, ПущітВодиці. Тут, на високих місцях, з яких відкривалися далекі краєвиди, князі почали ще 3'давніх часів будувати свої „красні" двори, куди переїздили на відпочинок, для полювання та різних розваг. Першим стало відоме село Берестово, улюблене місце Володимира Святого; тепер від нього залишилася лише згадка в церкві Спаса на Берестові — біля Лаври. Далі були села Видубичі, де в XI ст. засновано манастир, вище над ним — „Красний двір", загородний ловецький терем Юрія Долгорукова, далі — Пред- славино на річці Либеді, Дорогожичі — де пізніше збудували Кирилівську церкву внуки Ярослава, чернігівські князі.
Мали свої загородці двори й вищі дружинники князя: у „Житії Феодосія Печерського" оповідається, як він, їдучи до Печерського манастиря на світанку, зустрічав бояр, що поспішали до Києва на князівську раду.
В цих селах зароджуються манастирі, що відігравали значну ролю в культурному житті Києва, В XI ст. коло Берестова засновано Печерський манастир; сюди приходив, шукаючи „пустині", Іла- ріон, священик церкви Спаса на Берестові; піз-
№ 12. Св. Софія; мозаїка абсіди.
ніше, коли” Іларіона обрано на митрополита, р. 1051, тут оселився Антоній, коло нього почав зростати гурт людей, що шукали тишини та самоти. Вони використовували для життя старовинні, ще неолітичної доби, печери, і тому манастир здобув назву „Печорського".
В X -XII століттях, за літописними відомостями, було вже чимало манастирів у самому Києві, чоловічих та жіночих, але видно вони не давали цієї „тиші" й „самоти", і збільшується прагнення до загородніх манастирів, як от Київо-Печерський, Видубецький. Обидва вони мали велике значення в історії письменства Києва, — тут розгорнулося писання літописів, переписування книг; з Київо- Печерського манастиря вийшов славетний Патерик.