I. Київ — визначний осередок політичного й торговельного життя на сході Еврэпи вже з VIL століття.

Його близькі взаємини з західньою Европою. Охрещення київської Руси та його наслідки. Доба Володимира Великого.

В тумані віків тоне давнє минуле Києва. Сер­панком леґенд, саг, казок овіяне воно.

Літопис подає два різних варіанти про поход­ження назви Києва: за першим вона походить від князя Кия, що оселився з братами Щеком та Хори- вом на горах над Дніпром; їх іменами названо гори Щекавиця та Хоревиця, а по імени Кия — все місто. За другим варіантом, цей Кий був простий пере­візник, що мав перевіз на Дніпрі, і люди казали,,перевіз Київ“.

Як археологічні дані, так і низка чужоземних письменників свідчать, що Київ за давніх часів став значним, багатим торговельним містом. Топо­графічне положення його було дуже вдале й сприяло економічному розвиткові міста. Дніпро з давніх часів був однією з головних торговельних артерій східньої Европи, що зв’язувала,,великим шляхом із Варяг у Греки “ північ та південь — Скандинавію та Візантію. Недалеко від Києва проходив другий

' ∙ S- шлях, що перерізував Дніпровський — це шлях Прип’яттю та Десною, з заходу на схід; він зв’язував хозарів, арабів, а далі Індію з країнами Европи. Тому Київ з давніх часів відомий в різних кінцях світу; згадували його арабські письменники, і скан­динавські саги, західньо-европейські хроніки й ві­зантійські істерики.

На території Києва знаходять багато чужоземних виробів, що свідчать про торговельні зносини між Києвом та різними країнами. З арабського Сходу везли сюди чудові східні вироби з золота, срібла, намиста з смальти та скла, які, зокрема з синьої смальти, дуже любили на Україні. Везли багато дир- гемів, що дають можливість датувати часи торго­вельних відносин: це переважно VII—X століття; везли дорогоцінне каміння, перли, бірюзу, шовкові тканини.

Про міцні торговельні стосунки між Києвом та арабським Сходом свідчать вказівки на Київ - -,,Куябу^к‘, як звали Київ арабські письменники. Перша звістка припадає на кінець IX, або початок X стол.; Аль-Джайгані, здається перший з араб­ських письменників, пише про Київ-Куябу, куди їздять в торговельних справах. Аль-Масуді, пись­менник X стол., писав, що араби відвідували сто­лицю царя Дира. Аль-Істахрі оповідає про подо­рожі арабських купців до Куяби; згадує його Ібн- Хаукаль (Ель-Балхі) та інші. Араби характеризу­вали Київ, як значне торговельне місто, більше навіть, ніж Булгар, а Булгар був на той час голов­ним осередком східньої торгівлі.

Згадував Київ анонімний перський письменник X ст., який називав його „благодатним місцем, місцеперебуванням царів. З нього вивозять різні хутри й коштовні мечі '.

На Заході Київ був теж відомий з давніх давен. В раффельштедських митних законах 903 р. мова йде вже про ругських (цебто руських) купців, що приходили до міст середнього Дунаю. В сагах скандинавських та ісландських згадується місто над Дніпром.

Історичне минуле Києва починається з кінця IX ст., коли відважні варязькі вітязі з вікінґом Олегом на чолі заволоділи Києвом. Під владоїо Олега об’єдналася велика територія, залюднена слов’янськими племенами-i два головних еконо­мічних осередки її — Новгород на півночі та Київ, на їіівдні „великого шляху із варяг у греки". ^ ^

Олег підкорив своїй владі деревлян, сіверян, ра­димичів і примусив їх платити йому дань.

З великим військом Олег іде походом на Візан­тію і примушує її підписати корисний для молодої Київської держави договір р. 911.

Його наступник Ігор продовжує політику Олега в справі об’єднання,слов’янських племен: під його владою було коло 20 „світлих князів". Ігор двйп заходить на Кавказ, до берега Каспійського моря, до Баку — 913 р., громить місто Бердаа —• 942 р. Ігор воював з Візантією, але не так щасливо, як Олег, і договір р. 944, ратифікований у Києві, був не такий вже корисний для Руси, як договір Олега. Цікаво, що єпископ Кремонський Ліутпранд згадує цей похід.

Вдова Ігоря, Ольга, правила державою, продов­жуючи політику перших київських князів. Її приїзд, на чолі великого почету, до Візантії, її прийом у па­лаці імператора, докладно описаний у імператора Костянтина Порфіроґенета, мав велике культурне значення; з ним тісно зв’язане хрещення Ольги. Правда, ця подія мала ще лише персональний ха­рактер, але все таки вона зміцнила культурні зв’язки Києва з Візантією.

Найбільшої сили досягає Київська держава за часів Святослава (957—973). Талановитий, сміли­вий, майже все своє князювання присвятив Свято­слав війнам. Він ходив на Волгу, де підкорив вя- тичів, на Каму, де розгромив камських болгар, зруйнував хазарську державу, забрав їх значні міста Саркел на Дону та Ітіль на Волзі; Святослав вою­вав і на Кавказі з ясами та косогами (осетинами та черкесами) й підкорив Тамань — Тмутаракань наших літописів. Останні роки свого життя Свято­слав воював з болгарами дунайськими, втягнутий в цю війну візантійським імператором, а потім з Візантією.

Таким чином, Київська держава була тісно зв’я­зана різноманітними інтересами з сусідніми держа­вами і в X стол. стала одним із значних факторів за­гально-політичних подій східньої Европи. Постать Святослава дуже добре відома чужоземним дже­релам. Східні письменники дають багато для зро­зуміння його політики на Сході; візантійські істо­рики Лев Діякон, Кедрен, Скилиця більше уваги приділяють йому, ніж наші власні літописи.

Така була та політична й економічна спадщина, що її здобув Володимир Святославович, коли, після недовгої боротьби з братами Ярополком та Олегом, став великим князем Київським (980—1015).

Київ X стол. поділявся на дві частини. Старе місто розкинулося на березі Дніпра та його при- плива Почайни, на тій території, що до наших днів носить назву „Поділ“. Тут жило мирне населення, тут було велике „торжище“, той' ринок, на який місцева людність виносила свої товари, а приїжджі Дніпром купці приносили свої. Тут на торжищі бився пульс великого міста, лунала чужоземна мова, зустрічалися хазари, араби, слов’яни, варяги, греки, вірмени, болгари, німці, тут виголошували нові накази, тут відбувалися народні віча, вино­силися різні ухвали. На Подолі була й перша хри­стиянська церква св. Ілії.

А там на високій горі, на майже неприступній височині, повстав новий Київ — фортеця князя, городище; природні обриви гір оточували його, ви­сокі зс?мляи* вали з дерев’яними палями зміцнювали височінь цих природних укріплень. З висоти цих укріплень було далеко видно: звідтіля було зручно тримати в покорі нижнє місто-Поділ, з висоти валів можна було помітити здалека наближення ворога.

Князівське місто було не велике: воно обмежу­валося трикутником нерегулярної форми; межі його йшли від Десятинної церкви, понад горою, при- ближно до садиби Михайлівського манастиря, далі Великою Житомирською вулицею — до пере­хрещення її з Великою Володимирською і знов лі­нією трохи на північ від неї, до Десятинної церкви. Тут стояли князівський палац, палаци вищих дружинників, поруб-в’язниця, а також ідоли та,,капище", що його рештки відкрив В. В. Хвойка в садибі біля Десятинної церкви.

Після перемоги над братами Володимир пішов 'шляхом батьків: він підкорив знов усі слов’янські племена владі київського князя; після походів на ятвягів, на поляків, Володимир уперше приєднав до Київської держави Червону Русь —- Червень, Перемишль, Белз, і таким чином докінчив справу об’єднання південної частини східнього слов’янства в єдину могутню державу.

Володимир розширив границі свого князівства до крайніх його меж; далі вже не було ні можливости, ні рації просовуватися: там за часів Володимира вже не було нічого, що могло б приваблювати його. Всю увагу Володимир приділяє організації управ­ління величезною територією Київської держави. Як видно, тепер вже немає тих,,20 світлих князів", що згадувалися в договорах Ігоря з греками. Тепер по всіх значніших пунктах Володимир ставить своїх,,мужів", або синів, що їх, за літописом, він мав 12. В Новгороді він посадив спочатку Вяче­слава, потім Ярослава, в Полоцьку — Ізяслава, в Смоленську — Станислава, в Пскові — Судислава, в Турові — Святополка, у Володимирі-Волинському

— Всеволода, в Тмутаракані —• Мстислава, в Ро­стові — Бориса (спочатку — Ярослава), в Муромі

— Гліба. Сам Володимир залишався в Києві і з Києва керував усією державою.

Таким чином, за Володимира Київ стає справж­ньою столицею величезної.^держави, що до неї тяжіли, як підлеглі їй, всі найбільші міста тодіш­ньої східньої частини слов’янства: від Новгород а до Тмутаракані, від Перемишля до Мурома. Не зав­жди все було мирно й добре в цій великій родині; відомо, що Святополк, одружений з дочкою Боле­слава Хороброго, польського короля, підбурений єпископом Рейнберном, що приїхав з його дружи­ною з Польщі, підняв повстання проти Володимира. Але це повстання було швидко зліквідоване. Свято­полк, його дружина й Рейнбсрн були спочатку ув’язнені, потім Володимир позбавив Святополка стола, і до самої смерти Володимира він проживав при Володимирі в Києві: після його спроби зробити повстання Володимир вже не довіряв цьому синові. Але незадовго до смерти Володимира Ярослав, що княжив у Новгороді, теж вийшов з його „волі“.

і Об’єднання слов’янських племен ще не завершу­вало справу: Київська Русь залишалася хоч і міц­ною, але все ж таки варварською державою. Щоб стати в ряду європейських держав, їй треба було зробити ще один великий крок: приєднатися до християнських народів, прийняти хрещення. Такий етап своєї історії тількищо закінчували сусідні на­роди: Чехія, де християнство було прийняте на­прикінці IX стол., Польща, де король Мешко р.

Питання про прийняття християнства на той час було тісно зв’язане з дуже складним питанням —до якої церкви приєднатися. Догматичні питання тоді ще не набули тої чіткости, яка характеризує пізнішу добу, але розходження між двома світами — Візан­тією та Римом було вже цілком виразне. IIe були два осередки світової культури, два суперники, що поділили Европу на два табори.

Папський престол в IX—X ст. переживав добу найбільшого занепаду. Довгий ряд недостойних пап посідали престол намісника апостола Петра і своїми негідними вчинками занапащали все більше й більше папський авторитет. Неймовірні злочини, вбивства, отруєння, торгівля святощами прихову­валися папською тіярою. За 150 років 50 пап пере­бували на папському престолі, здебільшого будучи лише зброєю в руках німецьких королів, римських патриціїв, кардиналів тощо. Захоплені місцевими інтригами, боротьбою партій вони мріяли лише про те, щоб міцніше триматися на золотому престолі, і найменше цікавилися пропагандою християнства серед невірних.,

Проте, це питання — місіонерська діяльність серед народів східньої та північної Европи — дуже цікавило римських імператорів німецької нації, які добре розуміли значення ідеї пропаганди, бо разом з прийняттям християнства країна приймала й ту культуру, яка була зв’язана з ним. Оттонові Велико­му належить велика роля в справі пропаганди хри­стиянства латинського обряду серед скандинавських та слов’янських народів. З метою налагодження справи пропаганди при ньому були влаштовані нові єпархії в Бремені, Майнці та Магдебурзі.

На цей період організації нових єпархій при­падає посольство княгині Ольги до Оттона Вели­кого з проханням надіслати до Києва єпископа. Про це докладно оповідав продовжувач хро­ніки Регінона. Посольство від Ольги до Оттона прибуло 959 р., але з різних причин надіслання єпископа затрималося: призначений на єпископа Лібуцій помер, його наступник Адальберт виїхав лише 962 р. і, коли приїхав до Києва, то виявилося, що не міг мати успіху, тоді вирушив він до Німеч­чини. Причини невдачі Адальберта, треба гадати, полягали в тому, що протягом цих років Ольга прийняла християнство від Візантії і не мала по­треби в латинській єпархії. Можливо й те, що хрещення Ольги не встановило дружніх відносин між нею та візантійським імператором: навіть наш літопис передає натяк на гострі відношення між ними.[*]) Можливо, що в момент загострення їх Ольга звернулася до Оттона Великого, але за три роки, що пройшли між запрошенням Ольги та прибуттям Адальберта відносини Ольги та візантійського ім­ператора могли покращати. У всякому разі можна припустити, що латинські проповідники добре знали Київ. Існує також думка, що Ярополк прий­няв християнство по латинському обряду; відомо, що р. 975 в Києві були посли від папи.

Літопис передає натяки на вагання Володимира в питанні хрещення: це оповідання про прибуття місіонерів від різних країн з хвалою різних релігій та надсилання Володимиром послів для виявлення на місці яка релігія найкраща.

Складні обставини збіглися так, що Володимир прийняв хрещення від Візантії, і тим визначене було прилучення Києва до візантійського культур­ного та політичного осередку.

Події, зв’язані з хрещенням Володимира, надзви­чайно цікаві й важливі. Не зважаючи на зростаючу могутність, Київська держава залишалася для Ві­зантії, як і інші європейські держави, „варвар­ською В погордливій величчі імператори візан­тійські не припускали можливосте споріднення _ з володарями цих „варварських“ народів. Костян­тин Порфіроґенет радив своєму синові: якщо хтось,,з північних невірних та презренних народів буде прохати поріднитися з царем Ромеїв (цебто візантійським імператором), або взяти заміж його дочку чи віддати свою дочку в дружини цареві, або царському синові, то таке безглузде прохання треба відхиляти“.

Між тим у 80-х роках X стол. положення Візантії значно погіршало. Повстали болгари, яких при­боркав Іоан Цимісхій за допомогою Святослава. Почалися повстання в самій імперії, на чолі пов­стання став Варда Фока, за яким ішла майже вся Мала Азія. Положення імператора Візантії Василя II було критичне. Візантія знов звернулася по до­помогу до Київського князя. Володимир поставив імператорові свої вимоги, в тому числі шлюб з се­строю імператора Анною, як каже Тітмар Мерзе- бурзький — тою самою царівною, яку сватав Оттон Пі. Імператор дав згоду. Володимир на­діслав краще військо, повстання було придушене, Варда Фока забитий. Правда, коли загроза минула, імператор Візантійський зробив спробу ухилитися від виконання умови, але кінець-кінцем шлюб Воло­димира з царівною Анною (Еленою) відбувся і в зв’язку з ним Володимир прийняв хрещення. Так сталася подія, яка мала колосальне значення для дальшої історії Київської Руси.

До Володимира в Києві було, треба гадати, чи-

мало християн; хрестилися княгиня Ольга, можна припустити — князь Ярополк; у договорі з Ігорем згадуються християни, які присягали в церкві св. Ілії. Але до Володимира християнська релігія зали­шалася лише приватною справою окремих осіб і не мала державного значення. Треба гадати, що дер­жавна влада не втручалася в цю справу й не переслі­дувала християн. Єдиний випадок, занесений до літопису, торкається діяльности Володимира-пога- нина, який вимагав від варягів-християн поклонен­ия Перунові. Цей факт важливий тим, що свідчить,. як Володимир ставився до церковного питання, вва­жаючи його справою державною. Цілком послі­довно, після свого хрещення Володимир примусив хреститися своїх підданих. Ця подія стояла в повній аналогії з тим, як відбувалося хрещення в Польщі, в Чехії. -

Прийняття християнства Київською Руссю від Візантії мало для неї величезне й доброчинне зна­чення. Візантія IX—XI століть переживала добу відродження всіх галузей культури: промисловості^, торгівлі, науки, мистецтва, літератури. Під безпо­середнім впливом Візантії розвивалася культура Болгарії. Позбувшися внутрішньої боротьби, яку викликали різні єресі, східня православна церква IX—X століть являла собою міцну, єдину, оновлену церкву — у протилежність тому занепаду, в якому перебувала в той час папська римська церква. Прийняття християнства від Візантії відкривало широкий шлях візантійській, а разом із тим і сло­в’янсько-болгарській культурі до Києва.

Разом з Володимиром та його дружиною до Києва приїздить грецьке духовенство, встановля­ється в Києві християнська єпархія, підлегла візан­тійському патріярхові, привозять книги, церковне начиння, ікони. На тому місці, де стояли поганські ідоли, Володимир засновує велику церкву Рожества Богородиці, на яку приділяє десяту частину своїх прибутків — тому вона здобуває назву,,Десятинної' Цю церкву збудували грецькі майстрі, на зразок візантійських кращих церков. В літопису нашому, в леїенді про надіслання від Володимира послів до

№ 1. Монета Володимира.

різних країн, щоб знайти кращу релігію, вони так характеризують візантійську церкву: „не сьвѣмы, на небеси ли есмы были, или на земли; нѣсть бо на земли такого вида или красоты такоя; недо- умѣем бо сказати; токмо то вѣмы, яко отъинудь онъде Богъ съ человѣкы пребываеть... мы убо не можемь забыти красоты тоя“. Ці слова надзвичайно характеристичні: це почуття краси, радости, блиску охоплює ще й тепер у храмах, збудованих та при­крашених візантійськими майстрами: багатої'рання мозаїка, її немеркнущі яскраві фарби, блиск, розкіш орнаментів, свіжість фресок, сила золота, срібла па банях, на стінах, на карнізах, на іконах — це чару­вало людей, зокрема тих, що не звикли до візаитій- ського мистецтва, як то було на Русі. Тому в літо­пису знаходимо натхненні художні описи церков, збудованих в X—XIII століттях:,,вся величеством сотворив єси“, писав літописець про церкву в Бєлго­роді, „хороша возлюбленная моя, і пороку нѣсть в тебе'⁴.

№ 2. Саркофаг з Десятинної церкви.

Десятинна церква була розкішно оздоблена мо­заїками, фресками, позолотою. Вона мала вигляд довгастої базиліки, з „палатями“. Але від неї до наших часів нічого не залишилося: зруйнована підчас татарської навали вона була двічі перебудо­вана наново. Залишилися лише шматки чудових фресок, уламки мармуру від капітелів колон, мозаїк з підлоги та стін.

Розкопи території Володимирова міста показують, що не тільки Десятинна церква була гарно орна­ментована: знаходять рештки будівель цивільного характеру, прикрашених мармуром, мозаїками, фресками; це були, треба гадати, палаци князя та його дружинників.

Церковне будівництво Володимира не обмежу­ється Десятинною церковю: він будує церкву свого патрона, св. Василія Великого, а також церкву Спаса в селі Берестові; пізніше, в XI ст., неда­леко від неї був заснований Печерський манастир. В Спасо-Берестівській церкві теж нічого не зали­шилося від часів Володимира.

Разом з образотворчим мистецтвом до Києва ши­роко ллється візантійська освіта: засновуються школи,,для дітей нарочитої чаді", цебто вищих верств суспільства, в них навчають грамоті. По­чинає ширитися книга; велике значення мали пере­клади на слов’янську мову та за недовгий час перед тим вироблена слов’янська абетка: велика справа св. Кирила й Методія знайшла тут вдячний ґрунт.

Дуже цікавий вислів київського митрополита Іларіона в,,Слові о благодаті¹': він підкреслює, що вважає своїх слухачів за людей,,преизлиху наситившихся сладости книжної", — нехай він мав на увазі вищі кола київського суспільства, — все ж таки вони дуже характеристичні. Самий Київ у тому ж таки,,Слові" Іларіон характеризує, як місто,,величеством сияющее".

І він був правий. Київ швидко розвивався. Зміц­нювалися торговельні взаємини з іншими країнами, розвивалося місто. Року 1016, через три роки після смерти Володимира, після громадянської війни, на­паду польського короля Болеслава Хороброго, коли, природно, Київ мав дещо втратити зі свого розкішного вигляду, він все ж таки робив вражіння великого й багатого міста. Тітмар Мерзебурзький, ЗІ СЛІВ людей, JIJO приходили до Києва в війську Болеслава, писав, що в Києві було 400 церков, 8 ринків, а населення — незліченна сила.

Володимир робив на сучасників велике вражіння й користувався глибокою пошаною. Церква визнала його святим. Літописець оповідав про нього, як про всіми любимого, щедрого, мудрого, приступ­ного для людей князя; смерть його гірко оплакував народ. Пам’ять про нього залишилася в багатьох пам’ятках письменства:,,Слові о законі й благо­даті “ митрополита Іларіона,,, Похвалі “ мниха Якова, в леїендах про прийняття християнства, які увійшли до літопису тощо.

Жадна доба історії України не залишила стільки спогадів у народній творчості, як доба Володимира. Великий цикл пісень оспівує Володимира та його,,стольний град" Київ. Колись цих,,билин" спі­вали на Україні, але бурхливі події наступних сто­літь трохи затулили тут образ Володимира: татар­ські навали, козаччина, гайдамаччина та інші теми заповнили українські пісні. Але там далеко, де життя давало менше сучасних переживань, в пів­нічних лісах, в заонезьких селах, в сибірській тайзі, занесені українськими переселенцями до наших часів співалися „билини“ про Володимира,,Красне сонечко“, про його,,дружину хоробрую", про слав­них могутніх „богатирів", вітязів, що разом із ним боронили землю Руську. Багато уваги приділено в,,билинах" славному,,стольному граду Києву", його,,палатам білокаменним", які сяють золотом, сріблом, камнями самоцвітними. Розкопи цивіль­них будівель на території старого Києва показали, що в таких описах не можна бачити лише казкові гіперболи, — справді, розкішні мозаїки й фрески прикрашали їх. Описують билини розкішний одяг князя, княгині та його бояр, — і знов на пам’ятках мистецтва, на золотих колтах, вінцях, гривнах, уривках паволок ми бачимо цю розкіш і в той же час це високе мистецтво, яке не могло не вражати сучасників. Цікаво, як докладно оповідають би­лини про Київ Володимирової доби, як добре знають вони його топографію. Можна нагадати тут, як років з 5 тому до Києва приїздила „скази- тельница“ билин, Марта Крюкова, селянка Архан­гельської губернії, неписьменна, талановита жінка, з родини, де від батьків дітям передавалися билини. Вона орієнтувалася в Києві, наче б то володіла якимсь давнім, застарілим путівником по Києву: тут, казала вона, повинна бути церква Богородиці, а тут — узвіз, а тут двір Добрині Микитича, а тут — торжище...

Не можна вважати, що лише на місцеве насе­лення Київ та його ласкавий князь Володимир робили таке сильне вражіння, що тільки з почуття патріотичної гордости казав митрополит Іларіон в своєму „Слові“, що,,не в якійсь убогій і не­знаній землі, але в Руській, що є відома й знана по всіх кінцях світу“ правили Володимир та його попередники. Справді, Київ часів Володимира здо­буває велику славу й знають його „по всіх кінцях“ тодішнього світу.

Вище вже зверталося увагу на те, яке значення мало одруження Володимира з царівною візан­тійською. Після війни з польським королем Боле­славом Хоробрим Володимир одружив свого сина Святополка з його дочкою; до Києва приїхала королівна з великим почетом, а також з єпископом Рейнберном Колобрезьким, який залишився при ній. При князівському дворі шукає порятунку Олаф Тріґвасен, вигнанець зі Швеції, згодом відомий своїми походами вікінг.

Прийняття християнства з Візантії зміцнило зв’язки Києва з своєю метрополією, але не припи­нило відносин між Києвом та латинською церк­вою. Вже переїзд до Києва єпископа Рейнберна свідчить, оскільки на той час толерантно ставилися в Києві до різних церков. Про це свідчать і від­носини між Володимиром Святим та папським пре­столом. В літопису збереглися вказівки, що до Києва не один раз приходили посли від папи — „німці“ — так було 986 р., 991 р.; р. 994, навпаки, літопис згадує, що ходили від Володимира посли до папи до Риму, так само й р. 1002. Звичайно, тут вже не було мови про будь-яку місіонерську мету, але ніякої ворожости між Києвом та Римом не було.

Дуже цікавий епізод з історії Києва на початку XI ст. являє приїзд до Києва єпископа Боніфація, в світі Бруно, що відвідав Київ 1008 р. Сам Бруно належав до імператорської родини Саксон­ського дому і був близький родич Тітмара, єпис­копа Мерзебурзького. Близькі відносини зв’язували його з імператорами Оттоном II та Генрихом II. Він належав до манастиря в Переї коло Равенни, заснованого на честь Адальберта-Войцеха, заги­нувшого підчас місії в Польщі, і був призначений на архиепископа „in partibus infidelium”—цебто на архиепископа в країнах невірних. Року 1003 він поїхав до Польщі, кілька років провів там та в Угор­щині і року 1008 прибув до Києва з метою про­їхати далі, щоб проповідувати християнство пече­нігам.

Бруно-Боніфацій був дуже гостинно принятий Володимиром Святим, який сам супроводив його до границі Київської держави і взагалі виказав найкраще ставлення до нього.

Свої вражіння від Києва та князя Володимира Бруно-Боніфацій докладно описав у листі до імпе­ратора Генриха II; в цьому листі він писав, що Київ — одне з найбільших міст у Европі.

Таким чином, у відзивах Бруно та Тітмара Mep- зебурзького ми маємо думки з приводу Києва ви­щих представників тодішнього німецького суспіль­ства.

Цікаво, що відгуки про Київ, як культурно-про­мисловий осередок X ст., доходили до далеких рейнських берегів. В „Трактаті о ремествах“ чер­нець рейнського манастиря X ст. ставить Київську Русь на друге місце після Костянтинополя й за­уважує, що вона славиться чудовими виробами емальовими, черню тощо.