Ігоревичі
Тоді саме княгиня і двоє дітей покинули Галич і подалися на еміграцію, чекаючи зміни політичної ситуації. Покищо положення було погане: Анна пішла до Володимира Волинського, старого столичного1 міста Романа, але Ігоревичі й тут дали про себе знати.
Вони зажадали від володи- мирців, щоб ті прийняли до себе княжити Святослава Iro- ревича. У Володимирі була вже партія прихильна Ігоревичам, і княгиня Анна рішила покинути місто та шукати захисту в Кракові, у польського князя Лешка, недавнього ворога Романа. Лєшко до Анни віднісся прихильно, очевидно, не з сентиментальних мотивів, а тому, що розраховував на можливість, прикриваючись авторитетом Романовой династії, загніздитися на Волині. Надалі Лєшко вважав себе опікуном Василька, а через це оборонцем вигідних йому пре- тенсій Романовичів на Волинь, а Данила „передав” в „опіку” Андрієві IL угорському. Данило переїхав до Буди і 6 літ не бачився з матір'ю.Така політика Анни мала на меті зв’язати династію Романовичів з обома сторонами, заінтересованими в будуч- чині Романової спадщини, щоб у випадку політичних перемін відкрити можливість бодай одному з синів засісти в одній чи другій частині їхньої „отчини”. Як пише в своїй праці про княгиню Анну проф. Полонська-Василенко, в цьому випадку сильна воля, тверда вдача Анни-політичного діяча, виявилася дуже яскраво. Вона відірвала від себе старшого сина, щоб зберегти для нього максимум політичного1 успіху на випадок змінених обставин. Тим часом Ігоревичі на- добре розпаношилися в Галичині. Ми бачили Володимира в Галичі, Романа в Теребовлі (відтак у Звенигород!), а тепер ще причвалав Ростислав і примістився в Перемишлі. З того бачимо, що Ігоревичі відродили в Галичині таку саму систему, яка існувала ще за часів Володимира Волода- ревича, заки він розпочав свою політику об’єднання Галичини: поділ на три уділи, а один Ігоревич — у Володимирі Волинському.
Це не тільки доказувало наявність таких політичних сил у Галичині ще в ранніх 1200.pp., яким не по нутру була вся діяльність галицьких князів, що змагала до централізації держави і посилення княжої влади, але відкривало ворота для старої язви західноукраїнських земель, ворожнечі Галичини й Волині, що було притихла в 2-ій половині 12. століття. Коли десь у 1207. р. посварилися Роман та Володимир Ігоревичі, Олександер Всеволодович белзький викинув Святослава Ігоревича з Володимира. Очевидно, волинські князі також не хотіли, щоб Волинь входила в. політичну систему керовану з Галичини. Сам Олександер у Володимирі довго не посидів: звідтам його викинули два Ярославичі, Інґвар луцький та Мстислав пересопницький. Оба вони тоді були до деякої міри залежні від Лєшка краківського, що 1209. р. зайняв Волинь, ані не думаючи про те, щоб посадити тут Василька, до чого був нібито морально зобов’язаний. Але Лєшко був одружений з Гремиславою, дочкою Інгвара та братаницею Мстислава, і допомагав тому, кому хотів. Характеристичне, що Анна зуміла використати для себе боротьбу Ярослави- чів з Олександром белзьким, а сталося це так: 1209. р. звернулися до Лєшка доволі несподівано берестини, щоб він дав їм Анну та Романовичів на княження. Це була подія великої ваги, бо Берестя було тоді великим торговельним містом на шляху, який лучив порти Чорного моря з портами Балтійського. До Берестя переїхала Анна з Васильком, а бачали ворожнечу Лєшка до Олександра белзького, запропонувала першому, щоб він змусив Олександра віддати Василькові ще й Белз, вказуючи, що, мовляв, Олександер і так має досить... Белз так перейшов до Василька. Тому треба відмітити, що всього 4 роки по смерті Романа, на третьому році вигнання, завдяки розумові Анни, бодай клаптик „от- чини” Романовичів був відвойований. Та княгиня-вдова і хлопчик Василько не вистарчили, щоб оборонитись від Олександра белзького. Було це, як кажуть, добре зіллячко, що ще багато лиха мав накоїти Романовичам. Під натиском Олександра Анна й Василько перейшли до Кам’янця на Волині, звідти до Перемиля і Тихомля в південносхідній Волині, де вже долучився до них і Данило. Там сиділи Романовичі, з матір’ю, повторяючи заєдно, як пише літописець, „чи так, чи так, а Володимир буде наш”. З тих слів, що їх повторювали два хлопчаки-недолітки видно, що вирішну ролю в формуванні їхнього світогляду мала Анна, вперта княгиня, яка впоювала в своїх літей ідеологію їх батька, ставлячи перед ними положення, в якому опинилася їх „от- чина”, в першу чергу Волинь, старий уділ їхнього батька Романа.