Галицько-Волинська держава під кінець 13. ст.
Так при кінці 13. століття ми бачимо Галицько-Волинську державу сильнішою, ніж колинебудь, важним чинником європейської політики, що вмішується успішно в польські, угорські, чеські справи, є бажаним союзником Габс- бургів.
Великокняжа влада в Галичині сильна, нікому й на думку не впадає повторити події першої половини 13. ст., де галицькі бояри намагалися „тримати владу в своїх руках”, як каже літописець.Коли Галицько-Волинський літопис змальовує князя Лева — в першу чергу як завзятого, здібного, хоч не все успішного вояка („хоробрий, кріпкий на війни, немалу відвагу показав у багатьох походах”), то це добре підкреслювало основні моменти Левового панування. Походи такого розміру, як похід на Литву 1277. р., війни з Польщею 1280. рр., безперечно, робили своє для того, щоб здержати за- хідніх сусідів від всякої думки про якунебудь експансію на схід. Можна думати, що вся Левова, відносно неворожа татарам політика базувалася на досвіді його батька, короля Данила, що нераз мусів відчути, що, окрім групки ідеалістів у далекому Римі, українська справа на заході союзників таки не мала.
В другій половині 13. ст., коли саме довелося панувати Левові, Рим далеко вже не мав того політичного значення ані сили, яке він посідав за Данила. Це були часи безпосередньо перед тзв. Авіньйонською неволею папства, коли то папи залежали від французьких королів. Тому, хоч і Лев сам одружений з католичкою Констанціею, дочкою короля Белі угорського, з пам’яттю якої зв’язана будова перших католицьких церков у Галичині, не маємо даних думаь ти, що Лев будьколи розважав відновлення зв’язків з Римом. За дату смерти Лева, більше по традиції, ніж з переконання, приймають рік 1301. Варто порівняти ту державу, яку умираючи покинув Лев, з тою, яку одідичив по братові Василько Романович. Ми бачили, що по смерті Данила відбудована ним держава Романа розпалася формально (хоч не фактично) на купку окремих князівств, дарма, що кожне з них рівнялося розмірам пересічній європейській державі.
Серед них Василько займав становище якогось патріархального „першого між рівними”, якщо можна вжити цього клясичного вислову для ілюстрації українських міжкняжих відносин. Ми бачили дальше, що серед українських князів довго не було ідеологічної єдности, тому й не могло бути спільної чи хоч спільно випрацьованої і переведеної заграничної політики. Каменем преткновенія для наших князів була справа відношення до татарів, і тут саме заіснував різкий поділ на галицьких реалістів та волинських ідеалістів, з яких останні, мабуть продовжуючи відмираючого вже й у самій Европі, духа середньовічних хрестоносних походів, бачили в татарах тільки окаянних безбожників. На тому тлі князь Лев виступає як державіний муж найвищого ґатунку. Нема сумніву, що Лев добре бачив, скільки зла вчинили Україні татари. Літописець відмітив, що після одного,, спільного з „союзними” татарами походів, який незвичайним тягарем відбився на галицькому населенні, Лев наказав почислити, скільки людей погибло від „безбожних татар”, і начислили їх 12 і пів тисячі. Можемо уявити собі пригнобленого, але не падаючого духом Лева, який важить, з одного боку, спричинений татарами „упуст крови” (вислів проф. Томашівського), і з другого, те сильне становище, яке міг зайняти супроти своїх захід- ніх сусідів, співпрацюючи з Золотою Ордою в її зовнішньополітичних та мілітарних потягненнях у середній Европі. Ми можемо прямо бачити, як для вищих інтересів держави він рішається продовжати ту співпрацю. Ми бачимо, що по вокняженні Мстислава Даниловича на Волині, і він приймає Левову політичну лінію. Недавній дослідник волинської історії, д-р Левкович, високо оцінює політичні здібнощі Мстислава. Пам’ятаючи, скільки клопоту наробили Данилові внутрішні спори, головно галицькі індивідуалісти, конспіратори та інтриґанти, ми питаємо себе, що робили за панування Лева ті з них, що пережили Данила чи їхні нащадки. В сучасних джерелах нема ані натяку на якіне- будь конфлікти княжої влади з галицькими чи якиминебудь боярами. Видно, що радикальний елемент серед них був уже належно приборканий, а боярська маса проміняла ідеал боротьби за станові права на кар’єри в княжому війську чи адміністрації.Коли прийняти, що Данило надобре засів у Галичі 1238. p.ι побачимо, що сини і внуки Романа Великого володіли Галицько-Волинською державою продовж 63 літ. Зате слідуючі два покоління, внуки та правнуки Данила, панували в Галичині й на Волині тільки 22 роки, від 1301. по 1323. По смерті Левових унуків, Андрія і Лева, що мала місце приблизно 1323. року, в державі панував ще один князь з мазовецької династії, споріднений з Романовичами через подружжя, і князь з литовської династії, також споріднений через подружжя з Романовичами. Тому ті 22 роки, підчас яких на Україні володіли два останні покоління Романовичів, заслуговують на нашу особливу увагу.