Галицька митрополія
Тому тим більше цікаво, чому саме Галич, а не нп. Володимир став осідком нового галицького митрополита. Могло це статися з двох причин: або треба добачати в тому доказ, що саме Лев, а не Юрій, розпочав заходи довкола створення митрополії, (Лев усе життя був типово галицьким князем) або, що в часі творення митрополії, в Володимирі ще сидів Данило Мстиславич чи якісь його наслідники.
Пашуто звернув увагу, що серед волинських патріотів були намагання добиватися канонізації Володимира Васильковича (його тіло ексгумували і найшли інетлінним, при цьому дія- лися чуда) і, при вийнятковому положенні, яке Володимир займав у державі, він був би кращою столицею митрополита, ніж Галич. Таким чином створення митрополії саме в Галичі, має очевидну вимову.Справа галицької митрополії була незвичайно важна для українського суспільства саме в цьому часі. 1299. року митрополит київський Лїаксим, у доволі неясних обставинах, переїхав до Володимира суздальського, по дорозі затримавшись коротко в нейтральному Брянську, певно, для якихсь переговорів. Брянськ, після татарської навали 1240. p.ι став новим осередком Лівобережжя, — явище, подібне до пересуву центра західньої України з Галича до Володимира. Відтоді київські митрополити надовго зникли з Києва, а скоро опісля перенеслися з Володимира суздальського до Москви. Ми не знаємо, які були головні спонуки, що довели київських митрополитів до перенесення резиденції дальше на північ, у границі московського князівства, але ми бачили, що те саме робили і волинський і чернігівський князі. На основі різних даних можна думати, що головною причиною було провінційне положення Києва, де в тому часі навіть не було свого князя, в пограничній полосі Галицько-Волинської держави. Свою ролю мусіло відо- грати тут й очевидне „узахіднення” західньоукраїнської культури, що унаочнилося хочби латинським текстом королівської печатки Юрія Львовича, про яку була мова.
Це певно було не по нутру митро'политові-грекові. До того, саме в тому часі в Греції дійшло до перемоги православного крила над (нечисленним зрештою) прихильниками заключено! в 1274. р. унії з Римом, у зв’язку з приходом до влади імператора Андроніка II. Палеолога (1282- 1328). В зах. Україні, навпаки, це був час повної абсорбції уваги суспільства західними, головно польсько-чеськими справами. На такому тлі київський митрополит дійсно міг думати, що Володимир суздальський — краще місце осідку.Так чи так, переїзд митрополита до Володимира був, безперечно, ударом для престіжу Галицько - Волинської держави, і Юрій відразу, мабуть, поробив заходи, щоб дістати власного митрополита для України. Ті заходи закінчилися висв’яченням Ніфоінта в 1303. р. галицьким митрополитом, грамотою імператора Андроніка та патріярха. Нема сумніву, що Юрій хотів мати в себе митрополита для всієї України, але титул київського митрополита залишився таки при митрополитах володимиро - московських. У склад Галицької митрополії ввійшли офіційно лиш єпархії: володимирська, перемиська, луцька, турівська і холмк ська. Є деякі підстави думати, що галицькі митрополити, хоч деякий час, виконували митрополичі функції без патріаршого дозволу в Києві, Черінигові, та Брянську. Такі випадки траплялися й перед тим, у менших розмірах, нп. угровський єпископ Асаф, що сам,,скочив” на митрополичий уряд, або митрополит київський в 1240. рр. Петро Аке- рович, певно посаджений на митрополичому столі князем Михайлом Всеволодовичем (проф. Томашівський).
Справа Київської митрополії цікава ще й тим, що вона мусіла привернути увагу старого вже Лева і Юрія до схід- ніх справ Галицько-Волинської держави. Лев давно мусів мати якісь зв’язки на Лівобережжі, бо в нього воєводою був якийсь Андрій Путивлич, отже, якийсь вельможа з пів- денно-східньої Новгородсіверщини. В деяких відомих сьогодні списках чернігівських князів, за яких мали служитися заупокійні служби Божі, тзв. синодиках, згадуються мимоходом князі Володимирі-Іван київський та Андрій овруцький, в контексті, що вказує на саме путивельське походження їх обох або одного з них.
Тому можна думати, що той Андрій Путивлич саме був з тих путивельських князів та що він дістав Овруч від Лева або Юрія, а інші члени того княжого іроду засіли десь у початках 14. ст. у Києві, оче>- видно, в наслідок бажання галицько-волинських князів — осадити когонебудь у Києві, щоб відновити давне київське князівство, або з зовнішньо - політичних міркувань або, щоб мати в руках Київ і київського князя1, під час роз- гривок довкола Київської митрополії. В кожному разі, ми знаємо з деяких, дотепер мало вивчених або й просто не- завважених джерел,, що лінія київських князів нагло відновилася в початках 14. ст. та що ті князі були тісно зв’язані з Галицько-Волинською державою. В такому разі, ми мусимо розшукати, коли й чому це сталося, а окрім справи київської митрополії між 1299. та 1303. роками ми не знаємо про жадні події, що могли б дати поштовх для звернення зацікавлення галицько-волинських князів на схід і цих подій на Київщині, про які мова.Путивельскі князі могли попасти до Києва за посередництвом Андрія Путивлича, хоч певности, що саме він є Андрієм Овруцьким, мабуть, ніколи не матимемо. Зате відомо, що дрібні сіверські Ольговичі не представляли собою великої політичної сили, і важко допустити, що вони попали до Києва наслідком власної підприємливости[‡‡]).
На західньому відтинку Юрій дотримував союзу з Bo- лодиславом Локетком, своїм шурином, як довго останній, у своїх намаганнях об’єднати Польщу, ворогував з мало- польськими панами. Одначе, малополяни зуміли відібра>- ти від Юрія Люблин, десь на початках панування Юрія. Угорщина переживала тоді важкі часи. Національна династія Арпадовичів вимерла в початках 14 cτ., а новий король, французько-італійської Анжуйської династії, Карло І. Роберт, надто був зайнятий консолідацією свого положення. Литва в тому часі вже певно стояла на шляху до могут- пости, під великим князем Витеном (1293-1316). Проти Литви Юрій зв’язався союзом з німецькими хрестоносцями. Одначе ми не знаємо в тому часі про ніщо таке, що вказувало б на ослаблення положення України у відношенні до Литви. Навпаки, є дані про те, що північна границя України на литовському відтинку переходила в тому часі десь під Го- родном, отже дальше на північ, ніж це загально приймають[§§]).