ЕКОНОМІЧНИЙ РОЗВИТОК

Територія Галицько-Волинського князівства займала лісову та степово-лісову смугу. Первісні ліси, що мали великі багатства, простягалися не лише в Карпатах і на Поліссі, а займали також значні простори над Дністром, Сяном і Бугом.

Багатство лісу сприяло збереженню вологи в ґрунті, тому річки в давні часи були багатшими водою, ніж сьогодні. Літопис розповідає про величезну повінь на Дністрі поблизу Галича 1164 р., в якій потонуло більш як 300 людей, що везли сіль із карпатських солеварень: “багато людей і вози знімали з дерев, де їх вода покидала”^{[174] [175] [176]. Невелика львівська річка Полтва мала стільки води, що на ній влаштовували млини[177]. Дністер і Західний Буг були судноплавними ріками^.}

Основним заняттям населення було сільське господарство. Господарською одиницею в цей період служило дворище, тобто самостійне господарство, яке мало свої ріллі, сіножаті, луги, ліс, ловища, рибні озера та ін. В грамотах XIV ст. дуже точно визначали господарські угіддя. Юрій II грамотою 1339 р. надає сяноцькому війтові 6 ланів землі у Сяноці “з усіма звичайними прибутками, які є і можуть бути, тобто у ріллях викорчуваних і тих, що будуть корчуватись, в сіножатях, пасовиськах, полях, болотах, лісах і кущах”⁵.

Землеробські знаряддя праці : Галицько-Волинського князівств;

“Дворище Занево” в Чайковичах посідало “землю рольную с сіножатьми, што к тому дворищі слушает”, а також дубовий ліс, “язи” (обладнання для рибальства) на Дністрі, рибні озера, ловища та ін. Дворища в Бушковичах були “із землею, і сіножатьми, і с лугом, і с болоньєм”^[178].

Про сільськогосподарську продукцію літописи дають лише скупі відомості.

На високий розвиток сільського господарства вказують археологічні знахідки землеробського знаряддя: залізних серпів, кіс, наральників^{[183] [184] [185]. Про розвиток садівництва свідчить звістка літопису, що Данило в новозаснованому Холмі “посадив гарний сад ιz.}

Літописи містять деякі відомості про тваринництво. Часто згадуються коні. Безперервні міжусобні війни вимагали багато кінноти для війська, тому в тогочасному господарстві тримали багато коней. Під час війни 1224 р. Василько Романович захопив “стада коней і кобил”, які належали місцевим людям^[186]. Володимир Василькович перед смертю “роздав стада незамож­ним людям, у кого коней немає, і тим, у кого загинули під час війни з Телебугою”^[187]. При різних нагодах згадуються коні, які привернули особливу увагу, або якими князі себе взаємно обдаровували*. У княжих господарствах коней розво­дили фахівці цієї галузі — степовики: торки, половці та ін.

Можна припускати, що з тих часів походить поселення Торки, недалеко від Перемишля, мешканці якого ще й в XVI ст. пильнували королівського стада; очевидно, торки виконували ці обов’язки з часів Галицького князівства¹⁵.

Про рогату худобу докладних відомостей нема.

ліси на жир ¹⁰.

Про значне поширення бджільництва свідчить той факт, що Мстислав Данилович 1289 р. назначив Бересті данину медом: “co ста по дві лукні меду”^[191]. Літопис наводить приказку соцького Микули (1231): “не знищивши бджіл, меду не їдять”^[192]. Це показує, мабуть, на старовинний звичай вибивати бджоли при підбиранні меду із бортей. З джерел дещо пізнішого часу довідуємось, що деякі села спеціалізу­валися у бджільництві*; звідси походить досить поширена назва сіл Бортники або Бортничі.

В давнину Підкарпаття і Волинь відзначалися великою кількістю дикого звіра. Ще й тепер в Карпатах збереглися олені й ведмеді, вовки, козли, дикі кабани, інша звірина. На існування деяких звірів, що пізніше були винищені, вказують топографічні назви: Туря, Зубря, Зубрик, Лосі, Бібрка та ін. Бобри були поширені в Галичині ще в XVI ст.^[193], а на волинському Поліссі — в середині XIX ст. 1165 р. візантійський князь Андронік Комнен, перебуваючи в Галичині як гість Ярослава Осмомисла, брав участь у ловах зубрів^{[194] [195].}

Мисливство мало тоді господарське значення, постачаючи цінні шкури на одяг, а також м’ясо. Данило Романович 1252 р., виряджаючи військо у похід, в лісах поблизу Грубе - шова убив рогатиною трьох кабанів, а ще трьох вбили його отроки: “і дав м’яса воїнам на дорогу”²^. Іншим разом Данило полював на місці, де виникло місто Холм^[196]. Володимир Василькович славився як досвідчений і хоробрий мисливець: “ніколи, зустрічаючи кабана або ведмедя, не чекав своїх слуг, щоб йому допомогли, а швидко убивав всякого звіра, тим він уславився у всій землі”^[197]. Хоробрим мисливцем був берестейський воєвода Тит^[198].

Шкіри диких звірів використовувалися для виробництва одягу і деяких видів бойового спорядження, таких, як боброві тули (сагайдаки) та вовчі і борсукові прилбиці (шоломи)^[199]. Князь Данило мав чоботи “зеленого хза, шиті золотом”, а коні його дружини були прибрані у шкіряні “кояри”^[200]. Шкіри були одним з головних предметів експорту з Галичини і Волині.

Про ремесло в літописах знаходимо випадкові скупі відомості. При заснуванні Холма Данило почав закликати до нового міста людей з інших земель та чужоземців: “ішли день у день юнаки і майстри усякі, втікали від татар ^— сідлярі і лучники, і сагайдачники, і ковалі заліза, міді і срібла”^{[201] [202] [203] [204].}

Літопис подає деякі дані про ливарництво. В церкві Богородиці в Холмі поміст був вилитий із міді й чистого олова (свинцю), що “блищав як дзеркало”. Частину дзвонів привезено з Києва, частину вилито в Холмі⁵⁰. Володимир Василькович для церкви в Любомлі наказав вилити мідяні двері⁵¹. Видатною пам’яткою тогочасного ливарництва залишив­ся дзвін церкви св. Юра у Львові, вилитий 1341 р.⁵²

Деякі відомості про розвиток ювелірного виробництва знаходимо при описі приїзду Данила в Угорщину: його сідло було “з паленого золота”, стріли й шабля “прикрашені золотом та іншими хитрощами”⁵⁵. В церквах Волині, як свідчать

Деревообробні інструменти

літописи, знаходилася велика кількість художніх ювелірних виробів; посуд зі срібла, книги у срібних оправах, ікони, прикрашені золотом і дорогим камінням, та інЛ*

Про інші галузі виробництва в літописах не зустрічаємо конкретних даних. Ширші матеріали про давнє ремесло дають археологічні дослідження^. У значній кількості збереглися предмети з заліза. Залишки залізних шлаків і кусків криці свідчать про місцеве виробництво, сировиною якому служили болотяні руди.

³⁴ Там же, с. 558, 560, 606-609.

³⁵ Ратпич, с. 27—29, 54—55 та ін.

місцевого ливарництва свідчать кам’яні форми для виливання металевих прикрас.

Поширені були вироби з кості і рогу: проколки, голки, гребені, руків’я ножів. Зі скляних виробів збереглися уламки посудин, браслети різних кольорів, намистини. На підставі археологічних досліджень добре відоме давнє гончарство. У великій кількості дійшов до нас глиняний посуд грубого виробу й тонкостінний, з поверхнею гладкою або прикрашеною лінійним орнаментом. Це горщики, миски, покришки, інколи великі корчаги. Посуд вироблений майже виключно на гончар­ському крузі. Деякі вироби позначені таврами майстрів. Гончарі виготовляли також плитки для долівок, орнаментовані або полив’яні.

З промислів цього періоду маємо відомості про експлуата­цію підкарпатських соляних джерел. В Києво-Печерському патерику у зв’язку з описом міжусобиць 1098 р. є згадка про те, що до Києва не прийшла “галицька сіль”^[205]. Це перша літописна звістка про добування солі на Підкарпатті. З 1241 р. є звістка, що Данило доручив боярам “коломийську сіль відлучити на мене”^{[206] [207]. В самій Коломиї солі не добували, отже, цю звістку треба розуміти так, що Коломия була центром, куди привозили сіль з соляних джерел в сусідніх селах*.}

З цього видно, що вже в той час соляні джерела були відомі в різних місцях Підкарпаття. З Коломиї, через Долину, правдоподібно з Старої Солі і Дрогобича чумаки возили сіль аж до Києва.

Першу датовану звістку про млин зустрічаємо у грамоті Юрія II для Сянока 1339 р.; млин був у с. Теребчі^{[208] [209] [210]. У Львові млин був уже в XIII cτ.4θ; 1630 р. згадується млин, яким “з давніх часів” володів костьол Марії Сніжної. Але, правдоподібно, млини існували лише у великих містах, сільське населення задовольнялося жорнами, які у значній кількості трапляються під час археологічних розкопок.}

В період натурального господарства продукція споживалася самим населенням. Тільки невеликі надлишки йшли на місце­вий торг або на експорт. Про організацію місцевого торгу джерела не дають точних відомостей. Очевидно, центрами торгівлі були міста. Наприклад, у Львові, як засвідчує пізніша традиція, торг був на Підгородді, на площі поблизу костьолу св. Івана.

Галицько-Волинські землі експортували продукти сіль­ського господарства, хутра, віск, інколи збіжжя. У митному тарифі другої половини XIV ст. названі лисячі і овечі шкіри; їх рахували тисячами, віск — кругами⁴^. Як було згадано, Данило вислав до Ятвязької землі транспорт жита^[211]. Але це лише випадкові звістки. На експорт у західні країни йшли також деяка промислова продукція, художні вироби.

На Волинь і Підкарпаття надходив імпорт з різних сторін. Київ постачав, як видно з археологічних знахідок, промислові вироби, в першу чергу художньо-ювелірні. Знаходять їх і в Галичині та Волині. Як відзначалось, Данило привіз до Холма дзвони з Києва. На західних землях усюди поширені пряслиця з овруцького шиферу^[212].

З Литви надходили продукти лісового господарства: ятвяги заявляли Данилові, що за надіслане їм жито готові дати, “чого схочеш: віск, білки, бобри, чорні куни, срібло — ми радо дамо”^[213]. З чорноморських країн та Візантії привозили шовк, коштовні тканини, прикраси, зброю; південні фрукти, вино,

Хрести-енколпіони XI-XIII CT. із Галича (з дослідження

Я. Пастернака)

рибу. Літопис оповідає, що із Олешшя на Нижньому Дніпрі прийшли Дністром човни з рибою і вином⁴^. Митний тариф другої половини XIV ст. згадує шовк і східне коріння (перець, імбир). Із Західної Європи привозили сукно (найбільше з Фландрії), полотно, оселедці[214] [215].

Наскільки можна робити висновки із пізніших тарифів, закордонна торгівля регулювалася певними правовими нормами, були встановлені шляхи, якими просувалися купці, у визначених місцях стягалося мито. Так, наприклад, дорога з Балтійського моря, з Торуня, проходила на Холм, Городло і Володимир; інша дорога прямувала на Берестя і Ковель. З центральної Польщі йшов шлях на Крешів, Любачів, Городок до Львова. Купці сплачували мито від цілих караванів, або від окремих коней, від ваги, або від кількості товарів. Умови зовнішньої торгівлі князі встановлювали дипломатичними переговорами. Так, Андрій Юрійович 1320 р. повідомив краківських купців, що мито у Володимирі знижене з трьох грошей на один гріш від коня. Тоді ж він звільнив торунських купців від усіх мит^{[216] [217] [218]. Дмитро Дядько, “староста Руської землі”, 1342 р. запевнив торунських купців, що вони можуть безпечно приїздити до Львова2*?.}

Ріст торгівлі впливав на розвиток шляхів, які служили транспортові товарів на великі відстані. В цей період існувало вже багато шляхів, якими купці постійно користувалися. Про розвиток шляхів свідчить існування мостів, які згадуються під Луцьком, Перемишлем, Шумськом та Галичем⁴®. Найвжи- ванішими були шляхи, які сполучали Галицько-Волинське князівство з Києвом. Головний шлях проходив з Володимира на Луцьк, Пересопницю, Дорогобуж, Корчеськ, Возвягль, Мичієськ, Воздвижень, Білгород до Києва**. Було ще друго­рядне відгалуження шляху, яке переходило Случ, через Білобережжя і Чортів ліс до Ушеська на р. Уші^{[219] [220]. Це була « ∙ ,,5∩}

так звана лісова сторона ^3υ.

Інший шлях до Києва проходив південною околицею Волині ~ з Володимира на Перемиль, Крем’янець, Шумськ, Ізяславль, Полонне, Колодяжне, Котельницю до Білгорода. Цим шляхом увійшов у Волинь Батий 1241 р.^[221] З цим шляхом сполучувалися відгалуження на Звенигород і, мабуть, на Рожне Поле, Пліснеськ та Крем’янець^[222].

З Галича до Києва йшов шлях на Болшів, Теребовлю, Межибоже, Божський, Болохово, Мунарів, Володарів, Василів*.

З Галича на Пониззя відомі дві дороги: одна по північ­ному березі Дністра до Василева, де була переправа через Дністер, нею ЙШОВ король Бела^{[223] [224] [225]; друга — по південному березі ріки, на Товмач, Василів і Онут — нею користувався Данило54.}

Ряд шляхів прямував до західного кордону Галицько - Волинського князівства. З Володимира відома дорога на Городло і Холм до Любліна, а далі через Варшаву, Плоцьк і інші мазовецькі міста до Торуня⁵⁵. Другий шлях в Польщу проходив з Червена на Сутійськ і Тернаву до Білої, Зави- хоста і Сандомира^[226]. Зі Львова в XIV ст. йшла дорога на Городок, Любачів, Крешів до Сандомира, а звідтіля на Раву, Ленчицю, Бжесць до Торуня^[227]. Із Звенигорода йшов шлях на Городок, Перемишль, Сянок через перевал Ворота на Закарпаття і в Угорщину^[228]. Через Карпати вели ще інші дороги: на Бардуїв (Бардіїв), Синевідсько, Борсуків Діл^[229].

Джерела вказують на ряд шляхів, якими сполучалися окремі міста: Володимир — Любомль — Берестя^[230], Володимир ~ Белз^[231], Тихомль — Теребовля^{[232] [233], Звенигород — Галич[234], Холм — Червен[235] та ін.,}

Від імпортованих та експортованих товарів купці спла­чували мито. 1287 р. митниця згадується в Городлі⁶⁵. Мито збирали княжі “службовці, слуги або митники”.