СОЦІАЛЬНІ ВІДНОСИНИ І СОЦІАЛЬНА БОРОТЬБА
Населення князівства поділялося на дві основні групи: експлуатовані маси, до складу яких входила більшість селян, трудящі низи міського населення, дрібне боярство, нижче духовенство, феодальну верхівку, до якої належали князі, великі бояри, міська знать, вище духовенство.
Існували також проміжні соціальні прошарки.Становий поділ відображають терміни, вживані у літописі: “бояри і проста чадь”, “бояри і прості”, “люди і бояри”, “луччі бояри і слуги”, “ліпші мужі володимирські”, “простий чоловік” та ін.[236].
Джерела, на жаль, дають дуже мало про “простих людей”, які становили основну частину населення. Селяни, як і в інших землях Русі, звалися смердами. Переважна частина з них були особисто вільними людьми, що мали свої господарства, інші залежали від бояр. Це видно з того, що селяни масово брали участь у воєнних походах разом з боярами та міщанами[237]. З селян у війську формувалася піхота*. Є згадка, що під час однієї з битв з уграми саме селяни розбили ворога[238] [239]. Про селянське господарство літописи не подають майже ніяких відомостей. У документах XVI ст. згадуються “дворища”, селянські садиби з окремими назвами, наприклад: Заневе, Матейчича і Микити в Чайковичах, Пугачине в Ковбаєвичах, Колоцелове, Радивоничі, Чирковичі, Киселеве в Погірцях та інЛ Існувало також незаможне селянство. Літопис згадує селян, які не мали коней[240]. Частина селян виконувала відробітку ренту. Володимир Василькович в заповіті 1288 р. записав своїй жінці с. Городло, застерігаючи: “а люди, як на мене робили, так повинні виконувати і на княгиню після моєї смерті”*. Зокрема, він згадує обов’язок селян працювати на будові укріплень та сплачувати данини — побір і татарщину. Залежні люди згадуються під різними назвами. Часто виступають “слуги” як люди, залежні від князів. Так, Василько Романович виходив у похід з боярами і слугами; слуги були у війську і близькому оточенні Мстислава і Льва Даниловичів та Юрія Львовича[241]. Серед горожан, або. містичів [246], помітним було розшарування на заможну верхівку, середнє міщанство та “простих людей”. У згаданому заповіті Володимир Василькович записав своїй дружині місто Кобринь “з людьми і данню, як при мені давали, так і після мене нехай дають моїй княгині”[247] [248]. Обов’язки мешканців міста точно визначені у грамоті Мстислава Даниловича Берестю: “...від ста (мабуть, від кожної сотні) по дві міри меду, дві вівці, 15 десятків льону, 100 хлібів; 5 цебрів вівса; 5 цебрів жита, 20 курей, крім цього, від усіх міщан 4 гривні кун”15. Соціальну верхівку утворювали князі, бояри, багаті міщани, вище духовенство, які були великими землевласниками і тримали у залежності більшість населення. У літописі вказано, що Володимир Василькович перед смертю дав “землю свою всю і городи” Мстиславу Даниловичу[249]. Але “вся земля” — це лише принципове визначення права на державну територію. Фактично, князь не був власником всієї землі. Значна частина земель належала боярам, селянам, містам, духовенству. Князь міг беззастережно розпоряджатися лише окремими “княжими” землями, княжим доменом, за західноєвропейською термінологією. Про розміри княжих земель в період Галицько-Волинського князівства не маємо прямих відомостей. Коли Галичина була загарбана Польським королівством, княжі землі перейшли у володіння польського короля і їх почали звати “королівщинами”. Спершу точного обліку цих земель не вели, у XVI ст. королівщини Галичини і Холмщини в деяких повітах займали 80-100% площі (Самбір, Грубешів, Бужськ), у деяких — 50-60% (Жидачів, Белз, Холм з Ратним, Дрогобич, Стрий), в інших — не більш як 10-20% (Львів, Галич, Теребовля, Сянок, Грабовець, Красностав). Крім того, князі мали особисті землі. Згадане с. Березо- вичі Володимир Василькович купив у Юрія Давидовича Ходорка, а монастир Апостоли побудував за свій кошт[250]^. Ці землі князі частково використовували самі або дарували членам сім’ї. Так, Володимир перед смертю дав своїй жінці місто Кобринь, села Городло, Садове, Сомино і Березовичі та монастир Апостоли[251]. З власного фонду князі наділяли землями бояр, міста, духовенство. Землеволодіння бояр було успадковане або одержане від князів. Боярин Володислав у згаданій вже промові до перемишльських бояр висловлюється: “батьківщинами вашими оволоділи інші, пришельці”[252]. Боярин Жирослав внаслідок своїх інтриг проти Данила “втратив свою батьківщину”[253]. В обох випадках йдеться про ті землі бояр, які були їх батьківщиною, тобто які вони посідали по своїх предках. Бояри одержували землі також від князів. Мстислав Мстиславич дав бояринові Судиславу місто Звенигород[254]. Зайнявши Галицьку землю, Данило “роздав городи боярам і воєводам”[255]. Мстислав Данилович дав неназваним боярам Всеволож і деякі села[256]. Існував цілий ряд грамот Льва Даниловича, якими він надавав землі боярам, монастирям та ін.* Юрій II надав Барткові із Сандомира різні землі у Сяноці разом з війтівством[257] [258]. Деякі бояри згадуються разом з місцевостями: Климяга з Голих Гір, Филип у Вишні, Олександр тивун шюмавинськии, Семен Ко дни Hcbkhhzj. іреба здогадуватись, що названо їх землі. Ряд бояр-землевласників, які мали землі в період Галицько- Волинського князівства, з’являються в джерелах з перших десятиріч польської влади. Дмитро Кадольфович мав грамоту князя Льва на купівлю сіл Боратина і Добкович та лісу Рокитниця в Ярославщині[259]. Ходько Бибельський мав підтвердження Льва на села Бибел, Пачковичі, Узворотичі і Комаровичі поблизу Перемишля та Никловичі, Орховичі і Жашковичі поблизу Вишні[260]^. Деякі села, що й тепер існують, можна пов’язати з іменами колишніх бояр: Вишатичі з Вишатою та Давидом Вишатичем[270], Дядьковичі з відомим Дмитром Дядьком* або з Семеном Дядьковичем^[271]. Великі бояри, які мали дароване князем право на управління якоюсь територією, роздавали від княжого імені деякі землі дрібним боярам. Данило дав доручення бояринові Доброславу не приймати чернігівських бояр, “але дати волості галицьким”. Проти княжої волі Доброслав надав Коломию боярам Лазареві Домажиричу та Іванові Молибожичу[272]. Не завжди можна визначити характер надань: чи землю надано бояринові на постійну власність, чи тільки тимчасово, з обов’язком управляти якоюсь територією, виконувати військову службу та ін. Бояри поділилися на певні групи. Згадуються бояри старі и молоді, також лучні, великі, нарочиті 90. До складу боярства входили заможні представники інших груп населення. Так, могутнього галицького боярина Доброслава названо “поповим внуком”, а протеговані ним два бояри, яким він надав Коломию, походили от племені смердья 4z. До складу соціальної верхівки поряд з боярами входили багаті міщани. За оповіданням літопису, смерть Володимира Васильковича оплакували “ліпші мужі володимирські”, які зазнавали від князя особливої опіки[278]. Це був багатий міський патриціат. До нього належали також іноземці, які оселилися в містах. Володимирський німець Марколт приймав князів обідом[279]. Бертольдові, німецькому війтові у Львові, Лев Данилович надав млин у Львові та підльвівські села Малі Винники та Підберізці[280]. Особливе становище займало вище духовенство. В цей період існували єпископства у Володимирі, Перемишлі, Галичі, на Забужжі — спершу в Угровську, пізніше в Холмі*. Деякі єпископи мали значний вплив серед верхівки і здійснювали окремі політичні заходи. Деякі землі належали монастирям*. Володимир Василь- кович заснував монастир Апостолів у Володимирі і надав йому с. Березовичі[282]. Літописці, які були виразниками суспільної верхівки, не звертали особливої уваги на становище нижчих верств і у своїх творах не дали картини їх життя. Проте в окремих місцях літописів знаходимо відомості, які, хоч і в загальних рисах, висвітлюють соціальні питання. Досить згадати грамоту Володимира Васильковича про данини й повинності, якими обкладено міщан Кобриня і селян Городла, та особливо тяжкі данини, накладені на все населення Берестя, якими князь відплатив мешканцям міста “за їх коромолу”[283]^. Літописець коротко згадує про “грабежі нечестивих бояр” в Бакоті[284]. Описуючи приїзд могутнього боярина Доброслава до Галича, дає таку картину: “Доброслав їхав в одній сорочці, гордовитий, навіть не дивився на землю, а галичани бігли при його стремені”[285] [286]. Все це дає певну уяву про соціальну нерівноправність. Тяжке становище народу погіршувалося також внаслідок безупинних феодальних воєн. Тогочасні війни велися в незвичайно жорстокій формі, і жертвами їх, в першу чергу, були “прості люди”. Ось опис воєнних дій в Белзчині 1221 р. “В суботу на ніч пограбовано було довколо Белза і Червна Данилом і Васильком, — всю землю пограбовано; боярин боярина грабував, смерд смерда, місто — місто; не залишилося ні одне село непограбованим, як притчею говорять книги: не залишився камінь на камені. Цю ніч белжани називають лихою, ця ніч відіграла з ними лиху гру, бо були повойовані перед світанком jl. Пригнічені “прості люди” різними способами боролися проти своїх гнобителів. Інколи народні виступи набували активного, збройного характеру. 1144 р. жителі Галича, незадоволені владою Володимирка, використали час, коли князь виїхав на лови, послали у Звенигород до його племінника Івана Ростиславича і привели його на Галицьке князівство. Але Володимирко з військом обступив Галич, і Іван Рости - славич був змушений втікати. Володимирко жорстоко покарав учасників виступу[287]. 1230 р. галичани піднялися проти угорських загарбників, яких підтримував боярин Судислав, і закликали до Галича Данила Романовича. Данило здобув місто. Судислав разом з угорським королевичем Андрієм залишив Галич, а жителі, кидаючи за ним каміння, гукали: “Іди геть з міста, ворохобнику землі!” Вдруге 1237 р. галичани допомогли Данилові виступити проти Ростислава Михайловича; одержавши звістку, що князя немає в Галичі, Данило швидким маршем прийшов під місто, і жителі міста масово перейшли на його сторону, “бо любили його городяни 1289 р. проти Мстислава Даниловича повстали жителі Берестя, підняли “коромолу” і закликали до міста Юрія Львовича^4. Мстислав дипломатичними переговорами здобув місто назад, а берестян покарав тим, що наклав на них велику данину. Всі ці виступи мали частково економічно-соціальний характер: міське населення, незадоволене режимом своїх князів, шукало інших володарів. Але їх не можна вважати справді народними повстаннями. Керівництво здійснювали боярські групи, які вели між собою боротьбу за владу. Маси були лише учасниками виступів, а інколи розплачувалися за їх невдачі — як у Бересті. Характерно, що ці рухи часто орієнтувалися на допомогу і захист князя. Літопис оповідає, що Данило 1237 р., під’їхавши під Галич, закликав жителів, які залишилися в місті: “О, мужі градські, доки ж хочете терпіти владу іноземних князів?” Тоді вони відгукнулися: “Це володар наш, богом даний”, і пустилися до нього, “як діти до батька, як бджоли до матки, як спрагнені воли до джерела”^. У середньовіччі загальнопоширеним було явище, коли пригнічені групи виступали на стороні монархів, сподіваючись добути під їхньою безпосередньою владою умови життя, кращі, ніж під гнітом феодальної олігархії. Реакція народних мас проти соціального гніту часто мала пасивний характер: населення кидало свої садиби, шукаючи кращих умов життя. Коли 1159 р. під Ушицю на Пониззі прийшов претендент на Галицьке князівство, згаданий вже Іван Ростиславич, селяни масово приставали до нього: “смерди скакали через заборола до Івана і перебігло їх 300”56. Маємо здогадуватися, якими були причини симпатії селян до Івана Ростиславича. Він організував князівство над Нижнім Дунаєм з столицею у Берладі. Цей лугово-степовий район з багатою [288] [289] [290] [291] природою був рідко заселений і тому приваблював ті групи населення, які були незадоволені князівсько-боярським режимом і сподівалися на вільніші умови життя. Таких виходців звали “берладниками”[292] [293] [294]. Під Ушицею у Івана “берладників” скупчи- лось 6 тис. До них приставали і ушицькі селяни. Здається, подібний характер мали “галицькі вигонці”, які 1224 р. виступили в похід проти татар на тисячі човнів під керівництвом своїх воєвод Юрія Домамирича і Держикрая Володиславича^^. У степах згадуються також бродники^. Під різними назвами — берладників, вигонців, бродників — вгадується напрямок селянських переселень, такий самий, який спостерігаємо пізніше, в ХѴІ—ХѴІІІ ct., у селянських втечах від шляхетської влади. Гострі соціально-політичні риси мав рух “болохівців”, ВІДОМИЙ В 1236—1255 PP-; він охопив верхів’я Случі, Богу (Південного Бугу) і Тетерева, відгомін його сягав по Горинь на заході і Київ на сході. Ця територія лежала на пограниччі між Київським та Волинським князівствами, і за неї князі з обох сторін часто вели боротьбу. Коли ж внаслідок міжусобних воєн влада київських князів ослабла, а Данило ще не встиг повністю впорядкувати Галицько-Волинське князівство, — на цій території виникло окреме місцеве територіальне утворення, незалежне від князів з обох сторін. До складу його входило більш як п’ятнадцять “градів”, укріплених земляними валами*. Центральне місце займало Болохово над Горинню, від якого вся земля звалася Болохівською, а її жителі — болохівцями. Господарство тут мало землеробський характер — люди сіяли жито і просо. При цьому вони брали участь Церква-ротонда з боярського замку XII-XIII ст. в Олешкові на Підкарпатті (реконструкція І. Могитича) у степових “промислах” — мисливстві, рибальстві, скотарстві; пізніше, в XVII ст., “болохівцями” називали степових “добич- ників”[295]. Через Болохівську землю проходили важливі шляхи, які сполучували Київ з західними землями, і болохінські міста, очевидно, мали користь від торгівлі, яка йшла по тих дорогах. 1241 р. Болохівську землю очолювали “болохівські князі”. Хто вони були, точно не визначено. Літопис наводить слова польського князя Болеслава до Данила: “це не твої воїни, вони є окремими князями”[296]. Очевидно, що це були справжні князі, якась невідома ближче лінія із широко розродженої князівської династії. Зв’язки з ними підтримував чернігівський князь Ростислав Михайлович, претендент на Галицьке князівство, а також ворожа Данилові партія галицьких бояр. Болохівські князі неодноразово виступали проти Данила. 1236 р. разом з галицькими боярами завоювали землі на р. Хоморі, притоці Случі та облягали Кам’янець на Горині[297]. Під час першого походу ординців болохівські князі, які “мали велику надію на татар”, віддалися під- владу хана, і завойовники залишили їх, “щоб їм орали пшеницю і просо”. Болохів- ців приєднав до себе Ростислав Михайлович, і 1241 р. вони виступили на Бакоту. Тоді Данило організував похід на Болохівську землю, попалив і поруйнував всі болохівські міста[298] [299]. Але рух не був знищений до кінця. Через кілька років болохівці прийшли до нової сили. Замість князів, яких, мабуть, не стало, згадуються лише “татарські люди” або “люди, що сиділи за татарами”. Очевидно, ослаблення князівської влади створило умови для активізації антифеодальних виступів. Про їх характер можна зробити певні висновки з оповідання літопису про Возвягль: від імені Данила там правив княжий тивун, але городяни схопили його, не дали йому тивунити °л В 1254—1255 рр. Данило разом з синами знову рушив на Болохівську землю. Князі поступово завоювали всі центри “болохівців” — на Бозі, Горині і Тетереві. Болохівську землю було примушено підкоритися: “прийшли білобережці, черня- тинці і всі болохівці до Данила...”. Останній здався Возвягль. Місто було спалено, а жителів Данило наказав вивести з міста і роздав на поділ князів[300]. *
