ДУХОВНІСТЬ І СОФІЯ КИЇВСЬКА
Можна окрему лекцію читати — зовсім приголомшлива сцена — святительський чин. Батьки церкви — це портретна мозаїка. Я звертаю на це увагу ось чому. Софія — головний християнський храм.
У кожному християнському храмі обов’язково присутня сцена Страшного Суду. На західній стіні, тобто при виході. Тут же цієї стіни немає: кажуть, не збереглася. Проте за реконструкціями, і за гравюрами Вестерфельда, видно, що цієї сцени не було. Чому в головному християнському храмі Київської Русі немає сцени Страшного Суду, немає сцен, зазвичай пов’язаних зі страстями — Зняття Христа, Покладення Христа у гроб, Оплакування Христа? Розп’яття є, але символічне, не натуралістичне. Тобто немає сцен смерті. У чому ж справа? Коли я написав роботу про архетипи українського менталітету, то зрозумів, що, мабуть, його джерела походять у тому числі і звідси. Онтологічний оптимізм. Ключ до цього, очевидно, у вівтарі. У святительському чині зображено в основному членів Каппадокійського гуртка (це був богословський гурток): Афанасій Великий, Григорій Нісський... Саме Каппадокійський гурток вперше висунув ідею апокатаста- сісу — милостивого повернення до первозданної чистоти ще за життя людини, а не після Страшного Суду.Тут, у Софії, і відбилася ідея онтологічного оптимізму; вона пронизує всю українську культуру, є архетиповою. У розвиненій українській культурі до І. Франка і JI. Українки немає ліричного аспекту трагедії! Трагедія розумілася тільки епічно. Навіть трагедія Катерини у Т. Шевченка — це трагедія всієї України. І невільничі пісні козаків епічні («усі разом, якось подолаємо»). Відома київська пісня про Куперіяна XVII століття; у ній завсідники сидять у шинку і міркують про ті «негаразди», що бувають у житті, — а цехмістер Куперіян рефреном на кожен куплет відповідає — «якось воно буде». Це «якось воно буде» органічно увійшло в архетип українського менталітету — якось разом усе ж таки «випливемо».
А ось надряпані написи — графіті. їх дуже багато у Софії, хоча за письмена на святих зображеннях призначали 40 ударів батогом.
Тут було виявлено першу слов’янську абетку, створену ще до Кирила і Мефодія. Для нас це важливо і як свідчення того, що нічого нового не буває в абсолютному розумінні. Усе це виникає вже тоді, коли створено всі передумови і треба сказати останнє слово.
Раніше літургія була дуже тривалою — продовжувалася багато годин, і стоячи віруючим її було важко винести фізично. У всіх чоловіків на поясі було писало (цвях), і вони, заповнюючи паузи літургії, писали, наприклад: «Помози, Господи, рабу твоєму...»