Данило опановує Київ
1238. рік був усе таки роком великих успіхів Данила. Після елімінації Олександра белзького Данило вже все мав забезпечений тил, і бодай на Волині його вороги не мали активних прихильників.
Правда, в половині 1230. рр., Конрад мазовецький спробував було змінити політичну орієнтацію (було це в часі неуспіхів Данила, зв’язаних з конфліктом останнього з чернігівськими князями), та наслав на Данила хрестоносців, які захопили собі Дорогичин; сам Конрад ходив походом на Волинь. Та хрестоносців Данило викинув з Дорогичина сам без великого труду, а на Конрада наслав Мендовга, великого князя литовського, і тим примусив його відмовитися від протируської політики. На схід- ньому відтинку Данило й далі піддержував Володимира Рюриковича київського, що, з перервами, просидів у Києві до смерти в 1238. р. Цього ж року засів у Києві Михайло Всеволодович чернігівсько-галицький, але вже на другий рік утік з Києва, не вірячи в свою спроможність боронити місто перед татарами, що тоді саме вдруге наближалися до українських земель. У Києві на коротко засів був Ростислав Мстиславич з смоленських князів, чи не брат Давидового ворога, Ізяслава Мстиславича. Сам Ізяслав волів інтересу- ватися Галичем, та успіхів не мав. Данило толерував’у Києві Михайла, воліючи мати його там, ніж у Галичині. Та Ростислава він просто викинув- з Києва і приєднав Київ до своєї держави. Данило спершу посадив у Києві свого воєводу Дмитра; зате десь у 40-их роках, уже по татарській навалі, передав Данило Київ Ярославові Інґваровичеві, синові луцького князя Іінґваря, тому самому, що в 1227. р.( по смерті Івана Мстиславича хотів забрати собі Луцьк. Так при кінці 1230. рр. Данило знову об’єднав усю Правобережну Україну, від Карпат по Дніпро, в одну велику державу, відбудовуючи, нарешті, таким чином, державний твір, заплянований його батьком Романом. На півночі вплив Данила простягався на Мазовше, Куяви та Помор’я. Порушений князь Мазовша та його син Зємовіт трималися руської орієнтації, — князь Святополк поморський (1220-66) був одружений з сестрою Данила (дочкою Романа й Предслави), Саломеею. Мендовг литовський був союзником Данила. Білоруські князі в Вол- ковийську, Новгородку, Свислочі, були включені в політичну систему Данила спершу, як союзники Мендовга, а потім і більш безпосередньо, — про це згодом. Пинські князі займали перехідне становище між Данилом і Мендовгом і з правила трималися сильнішого.Включення Києва мало велику вагу для політики Данила. Воно знову робило його князем європейської міри, давало йому право впливу на обсаду митрополичого стола, робило його безпосереднім сусідом буйних чернігівських князів, що все робили на велику скалю. Таким чином, рік 1239. був світлим роком у житті Галицько-Волинської держави, і таким самим роком у житті Данила та Василька.
Всі ті успіхи, на жаль, не були остаточними. Татарська навала стояла на порозі, відносини з Угорщиною були напружені, справа Михайлових та Ростиславових претенсій на Галичину — неполаднана. Напередодні зудару Галицько- Волинської держави з татарами Данило виїхав був на Угорщину, щоб порозумітися з Белею IV., що тоді саме зірвав був з Ростиславом. Тоді оба чернігівські князі післали послів до Данила, пропонуючи мир. Данило бачив нагоду остаточно унормувати відносини в державі й запропонував обом Ольговичам великодушну розв’язку: Михайлові давав Київ, а Ростиславові Луцьк і східню Волинь. Луцьк і луцькі князі все були тісно зв’язані з київською волостю. Те, що Ростислав мав дістати Луцьк, вказує на намір Данила не творити якусь нову політичну формацію для Ольговичів на правобережній базі, але, віддавши їм східні окраїни держави, мати в них союзників, ба —васалів над Дніпром. Та до реалізації того плану не дійшло. Татари в тому часі вже зайняли були Київ і грянули на західньоукраїнські землі. Спустошивши галицькі й волинські міста, татари, як твердить літописець, за радою Данилового воєводи Дмитра, якого татари дуже цінили за хоробрість виявлену ним при обороні Києва, 1241.
р. перейшли на Угорщину. В часі татарської заверюхи Данило перебував в Польщі, бо майже вся його держава була під татарською окупацією. Коли ж татари забралися з Галичини й Волині, Данило повернувся, щоб рятувати те, що було можна. Волинь тепер знову була тою країною, що робила для Данила найчорнішу роботу. Галичина ж розбилася на цілу мозаїку боярських володінь, між якими на перше місце вибивалися Доброслав Суддич та Григорій Василевич, перший на Пониззі, другий у Перемишлі. Щодо Доброслава, то новіші дослідники (Бромберґ, Пашуто) вважають його сином Судислава, відомого мадярського поплентача, що також мав Пониззя. Якщо він дійсно ним був, це вказувало б на право діди- чення денна в Галичині й було б ще одним доказом існування типових для тогочасної Европи февдальних порядків у Галичині. Григорій також здавна стояв в опозиції до Данила. Данило повірив справу успокоения краю та наладнаний адміністрації своїм найближчим співробітникам: стольник Яків діяв у Галичині, дворецький Андрій у Перемишлі, печатник (канцлер) Кирило на Пониззі. Виглядало, що найгірше, накінець, таки минуло для Данила й його держави.