CXIΔHA ПОЛІТИКА ПОЛЬСЬКОГО КНЯЗЯ БОЛЕСЛАВА III «КРИВОУСТОГО» (ПЕРША ТРЕТИНА XII ст.)

Події останнього двадцятиріччя XI ст. на Русі і в Польщі яскраво показали зростання в обох країнах відцентрових тен­денцій, що проявилося у посиленні внутрішніх усобиць, появі незалежних або напівзалежних від центральної влади удільних центрів.

194 Historia Polski.-T. І. Ćz. I. -S.228-229,304,311 (автори розділів - М.Счанецъкий, ГЛябуда, Ю.Бардах); Bardach J. Historia państwa і prawa Polski. - Tl. - War­szawa,1973. - S.167; Толочко О.П. Польща і Русь: спроба створення моделі еволюції потестарних структур 11 Україна і Польща в період феодалізму. - Київ,1991. - С. 10-23; Головко О.Б. Корона Данила Галицького. - С.151-155.

Проте, в нових умовах верховний володар Русі мав рахуватися з правами удільних князів на місцях.

В Польщі наприкінці XI ст. після розгрому Сецеха і його при­бічників склалися два табори, на чолі яких стояли сини Владисла- ва-Германа - Болеслав і Збігнев, які після смерті батька 4 червня 1102 р. почали боротьбу між собою. Гострота внутрішніх про­тистоянь в двох країнах примушувала їх учасників шукати собі союзників закордоном, створювала умови для формування русь­ко-польської політичної взаємодії, яка через існування декількох державних центрів у кожній із країн носила поліцентричний ха­рактер. Остання обставина та постійні зміни уході внутрішнього протиборства призводили до нестабільності розвитку взаємин Русі і Польщі.

Політичні угруповання, що вели боротьбу за лідерство в Польщі, відрізнялися своїми політичними орієнтаціями. Політич­не оточення на золі із Збігневом орієнтувалося на традиційних противників існування сильної Польської держави - германських і чеських феодалів, поморську знать.

В другій половині 1102 р. прихильники Болеслава III «Криво­устого», серед яких головну роль відігравали краківській єпископ Балдвін і краківський воєвода Скарбімір, починають налагоджу­вати контакти з Києвом. В 1103 р., як вже відзначалось вище, були укладені шлюбні відносини між Болеславом і дочкою Святопол­ка Ізяславича Збиславою. Зацікавленість в оформленні цього со­юзу, вочевидь, мали обидві сторони. Руська княжна покинула Київ 16 листопада 1102 р., тобто через п’ять місяців після смерті

195 История Польши. - Т.1. Изд. 2.- С. 55 (автор розділу - ВД.Королюк).

мав відношення не до дати шлюбу, а до часу народження першого сина Болеслава III «Кривоустого» Владислава (насправді скоріше за все він народився у 1105 р.)²⁰⁰

Досить цікавими, на наш погляд, є спостереження щодо мож­ливого часу укладення шлюбу, зроблені О.В.Назаренком. Історик відзначає, що після смерті в червні 1102 р. князя Владислава-Гер- мана польська адміністрація відправила послів до Києва, щоб обговорити питання про шлюб свого нового князя Болеслава III «Кривоустого» і дочки Святополка, потім, після повернення ди­пломатів, була направлена місія на чолі з Балдвіном до Риму, щоб отримати дозвіл на шлюб папи, і, нарешті, після цього нове по­сольство до Києва, внаслідок чого, врешті-решт, до Польщі була відправлена княжна Збислава. На думку А.В.Назаренка, реаліза­ція всіх зазначених дій вимагало багато часу, тому вчений припус­кає, що весільна подорож Збислави розпочалася у листопаді не 1102, а ПОЗ р., а саме весілля відбулося, вірогідно, в 1104 р.²⁰¹ На мій погляд, якщо Збислава покинула Київ 16 листопада 1103 р., то її весілля з Болеславом III «Кривоустим» могло відбутися десь че­рез місяць, тобто в середині або у другій половині грудня 1103 р.

Збігнев і його прихильники, вочевидь, зразу відчули, проти кого був спрямований союз Болеслава із Святополком Ізяславичем. Тому вони звернулися за допомогою до чехів, які напали на Сіле­зію, що знаходилася під контролем Болеслава²⁰². Під час тривалих військових дій в 1105-1106 рр. Болеслав, відчуваючи, вірогідно, нестачу власних сил, звернувся за допомогою до київського князя та угорців²⁰³. Про ці події розповідає Галл Анонім: «Ad extremum vero Bolezlavus sapienter satis ас Convenienter pro tempore pacem cum Bohemisfaederavit, ac exercitu concitato Zbignevum eliminare disposuit (В решті-решт Болеслав достатньо мудро і своєчасно уклав мир з

196 Rocznik kapitulny krakowski И MPH. - T.2. - Р.796; Rocznik dawny. - P.13; Balzer O. Genealogia Piastow. - S. 126; Jasiński K. Rodowod pierwszych Piastow. - S.204.

197 Назаренко A.B. Древняя Русь на международных путях. Междисциплинарные очерки культурных, торговых, политических связей IX-XII вв. - С.603.

198 Galli Chronicon. - L.2,36.

199 Ibid.

Деякі науковці нівелюють значення цього договору для Болес­лава III «Кривоустого», применшують рівень і значення допомоги руських союзників цьому польському князю²⁰⁸. Але, на наш по­гляд, активна участь волинського князя Ярослава Святополкови- ча в подіях у Польщі сприяла зміцненню позицій Болеслава, який після підписання угоди із Збігневом став фактично одноосібним володарем Польщі²⁰⁹.

Серед істориків існують певні розбіжності з питання про час укладення угоди між Болеславом і Збігневом. Низка фахівців від­носять його до 1106 р.²¹⁰. Проте, на наш погляд, правильну точку зору висловила Л.М.Попова, яка датує подію 1107 р.²¹¹ В розділі 37 другої книги хроніки Галла Аноніма йдеться про невдачу князя Збігнева у війні з братом, переправу через Віслу. У подальший час Збігнев залишив Польщу і направився на Русь, про що свідчить згадане вище літописне повідомлення під 1106 р.

В 1108 р., скориставшись війною, яку вів Болеслав III «Криво- устий» в Помор’ї, Збігнев знову розпочав ворожі дії проти брата. І, як і раніше, на допомогу володарю Польщі прийшли руські і поль­ські загони, які відіграли важливу роль в розгромі противника Болеслава²¹³. Зміцнення внутрішнього і міжнародного положення Польської держави, яке сталося після завершення міжкнязівської

зауваження, зроблені на нашу адресу М.К.Юрасовим (Юрасов М.К. Русско- венгерские отношения в начале XII в. (окончание) П Древняя Русь. Вопросы медиевистики. - 2006. - №4. - С.73), за що ми йому вдячні.

200 Maleczynski К. Bolesław III Krzywousty. - S.64; Włodarski В. Ruś w planach politycznych Bolesława Krzywoustego. - S.44-45; Юрасов М.К. Русско-венгер­ские отношения в начале XII в. (окончание). - С.73.

201 Grodecki R., Zachorowski S., Dąbrowski J. Dzieje Polski średniowiecznej. - Krakow, 1926. - S.120 (автор тексту - P Гродецъкий).

202 Пашуто В.Т. Внешняя политика Древней Руси. - С.47; та ін.

203 Попова Л.М. Комментарии И Галл Аноним. Хроника или деяния князей или правителей польских. - Москва, 1961. - С.158.

204 Galli Chronicon. - L.2,36-37; ПСРЛ. - Т.1. - Стб.281.

205 Galli Chronicon. - L.3,2.

війни, мало наслідком загострення відносин краківського двору з Германською імперією.

В 1109 р. германський король Генріх V (роки правління 1106 — 1125, з Illlp.- імператор Священної Римської імперії) здійснив напад на Польщу. Цей виступ було вчинено під приводом надан­ня допомоги королем князю Збігневу. В складних умовах ворожої агресії польський князь в черговий раз звернувся за допомогою до союзників, про що є свідчення в хроніці Галла Аноніма^[214].

К.Малечинський і Б.Влодарський вважали, що тільки на підставі згадки в середньовічній пам’ятці факту запрошення до Польщі союзників не можна говорити про реальну допомогу ру- сів і угорців краківському двору^[215].На наш погляд, така позиція дослідників потребує перегляду.

Русь і Польща мали в той час важливу зону, де збігалися спільні інтереси, - Прибалтику, а точніше землі Пруссії. В 1112 р.

РОЗДІЛ II. Кінець 30-х років Xl — перша третина Xll ст.

ва Святополковича, головного союзника польського князя в його зовнішній і внутрішній політиці, дають підстави для підтримки висловленого припущення В.Т.Пашута про існування взаємодії Києва і Кракова в Прибалтиці. Нагадаємо, що Ярослав Свято- полкович був близьким родичом Болеслава: останній був одру­жений на його сестрі Збиславі, водночас сам волинський князь, можливо, був одружений в першому десятилітті XII ст. з сестрою Болеслава III «Кривоустого» Юдитою-Марією²²⁶. Зазначимо, що попри перемоги над пруссами, польському князю не вдалося їх завоювати. К.Зелиньська-Мелковська вважає, що за допомогою спорадичних походів підкорити балтські племена взагалі було неможливо²²⁷.

Завершуючи цей сюжет, варто відзначити, що на інтенсив­ність взаємин дворів Болеслава III «Кривоустого» і Святополка Ізяславича, на що звернув увагу М.К.Юрасов, істотно впливав степовий фактор: загострення відносин з половцями, які на по­чатку XII ст.

В 1113 р. київським князем став Володимир Всеволодович «Мономах». Через декілька років після вокняжіння в столиці Русі Володимир почав боротьбу за повернення під контроль ки­ївського політичного центру Волині, яка належала князю Ярос­лаву Святополковичу. Союзниками Володимира Всеволодовича проти волинського князя Ярослава були перемишльський князь Володар Ростиславич і теребовльський князь Василько Ростисла- вич. У боротьбі з Володимиром «Мономахом» і Ростиславичами Ярослав розраховував на допомогу польського князя Болеслава III «Кривоустого», якого Ярослав і його батько Святополк в по-

226 Galli Chronicon. - L.2,l; Попова Л.М. Комментарии. - С.152; пор. Jasiński К. Rodowod pierwszych Piastow.- S.194-197, який висловлює сумнів щодо вірогід­ності шлюбу Ярослава Святополковича і доньки князя Владислава-Германа.

227 Zielmska-Melkowska К. Stosunki polsko-pruskie w X-XIII wieku. - S. 184-185.

228 Юрасов M.K. Русско-венгерские отношения в начале XII в. (окончание) И Древняя Русь. Вопросы медиевистики. - 2006. - №4. - С.75.

передній час, про що вже йшлося, неодноразово підтримували в різних військово-політичних заходах²²⁹.

Нова політична ситуація наклала свій відбиток на характер східної політики Польщі, оскільки тепер краківський двір мав со­юзником не головного володаря Русі - київського князя, а більш слабкого у порівнянні з останнім правителя Волині. Другим важ­ливим фактором, з яким мала рахуватися адміністрація Болесла­ва III, це те, що з цього часу постійні суперники Польщі на сході прикарпатські Ростиславичі мали можливість розраховувати у своїй антипольській політиці на підтримку Києва.

В другій половині другого десятиліття XII ст. в Південно-За­хідній Русі розгортається міжкнязівська війна, на яку Польща не могла не реагувати. Про її хід зберіглася інформація в повідо­мленнях Лаврентіївського і Іпат’євського літописних зводів, відо­мості яких доповнюють одні інших²³⁰. В 1117 р. київський князь Володимир Всеволодович «Мономах» і його союзники, серед яких головну роль відігравали прикарпатські князі Ростиславичі, здій­снили похід на Волинь. Під час цього походу князь Володимир прагнув завоювати собі землі, які його родина вважала своїми. Нагадаємо, що саме зоною впливу Всеволодовичів Волинь визнав Любецький з’їзд князів (1097 р.). Водночас Ростиславичі, вступив­ши в конфлікт з волинським князем Ярославом, боролися перш за все за своє «місце під сонцем», оскільки ні Святополк Ізяславич, ні його нащадок Ярослав не визнавали прав Володаря і Василь­ка на прикарпатські землі і вважали, що ті незаконно держать їх волость.

Похід завершився не дуже вдало для київсько-прикарпат­ської коаліції. Між суперниками була підписана угода, згідно якої Ярослав Святополкович зберігав свої володіння, але мав визнати верховенство Володимира «Мономаха»²³¹. Зрозуміло, що цей до­говір не задовольнив ні Володимира, який прагнув повного під-

229 Див. докладно: Włodarski В. Ruś w planach politycznych Bolesława Krzy­woustego. - S.37-57; Головко А.Б. Древняя Русь и Польша в политических вза­имоотношениях X - первой трети XIII вв. - С.64-66.

230 ПСРЛ. - Т.1. - Стб.291-293; ПСРЛ. - Т.2. - Стб.284-287.

231 ПСРЛ.-Т.2. - Стб.284.

РОЗДІЛ II. Кінець 30-х років Xl — перша третина Xll ст.

Петро Власт, яка під час подальших редагувань літописних текстів зникла²⁴⁰.

Малопольський вельможа Петро Власт (або Властович) був польським комесом (воєводою), тобто фактично другою після князя Владислава II особою у правлячій ієрархії Польщі. Комес був близьким до краківського єпископа Матвея, з яким, вірогідно, на початку 40-х років XII ст. написав лист до Бернарда Клервось- кого, де багато уваги приділялося релігійній ситуації в Східній Єв­ропі, піднімалося питання про навернення русів до католицького віри. Участь Петра в написанні цього послання була обумовлена тим, що вельможа добре знав про ситуацію в східноєвропейській країні. В 1146 р. Петро попав у немилість до князя Владислава, був підданий тортурам і висланий у вигнання на Русь, де мешкали його родичі по лінії жінки²⁴¹.

Історія викрадення поляками князя Володаря Ростислави- ча знайшла широке відображення в германських і польських пам’ятках. Найбільш близьким запасом до означеної події був мо­нах цвіфальтенського монастиря в Шваб її (з 1140 р. абат монасти­ря в Норесгеймі) Ортліб. Монахи цього монастиря підтримували активні стосунки з Польщею, краківським князівським двором і, вірогідно, від одного із монахів, який побував у Польщі, Ортліб наприкінці 30-х років XII ст. довідався про події, що мали місце в той час в сусідній країні, у тому числі дізнався про деякі факти взаємин Польщі з Руссю. Зазначимо, що відомості про Русь хро­ніст мав досить туманні, а сюжет про викрадення Володаря при­вернув його увагу перш за все своєю цікавістю. Згідно розповіді Ортліба, вельможа князя Болеслава III «Кривоустого», якого хро­ніст називає «Patricius», перейшов на бік ворога Болеслава «короля

240 Линниченко И.А. Взаимные отношения Руси и Польши до половины XIV в. - Приложение. - С.1-12; Лимонов Ю.А. Культурные связи России с европейскими странами в XV-XVII веках. - С.46; Стефанович П.С. Воло- дарь перемышльский в плену у поляков (1122 г.): источник, факт, легенда, вымысел И Древняя Русь. Вопросы медиевистики. - 2006. - №3 (25). - С.58.

241 Щавелева Н.И. Послание епископа краковского Матвея Бернарду Клервос- кому об «обращении русских» И Древнейшие государства на территории СССР: 1975 г. - Москва, 1976. - С.118-119; Войтович Л.В. Галич у політично­му житті Європи X - XIV ст. - Львів, 2014. - С.259-262.

Русі», якого підступно захопив і видав у руки ворогів, які прису­дили полоненого до великого викупу²⁴².

Більш докладно про подію пише автор «Життєпису Оттона Бамберзькото» бенедиктинський монах Міхельсберзькото мо­настиря (знаходився на горі св. Михайла у франконському місті Бамберг) Герборд²⁴³. Як і у випадку з твором Ортліба Цвіфальтен- ськото, можна думати, що сюжет про викрадення «короля руше­ніе» попав до праці Герборда через незвичність і певну скандаль­ність події. Германський автор не знає імені і походження «короля рутенів», проте повідомляє важливі факти про те, що рішення про його викрадення було прийнято на нараді у князя Болесла­ва, саме захоплення «короля рутенів» було здійснено під час по­лювання, за звільнення з полону було сплачено великий викуп, а умовою мирної угоди була відмова «короля рутенів» допомагати поморянам²⁴⁴.

Германські джерела є важливими, оскільки їх автори, на від­міну від Вінцентія Кадлубка, творця польської хроніки початку XIII ст., були майже сучасниками подій. Інформація польського хроніста, попри її багатослівність і риторичність, у значній мірі збігається з розповіддю Герборда. Вінцентій, як і німецький ав­тор, розповідає про нараду у Болеслава з приводу протистояння руському князю (його Вінцентій називає Владарієм), про рішення Петра хитрістю обманути цього «Владарія», проте відзначає, що руський князь був захоплений у полон під час трапези²⁴⁵. Осо­бливо польський автор підкреслює велику небезпеку для Польщі ворожих дій східного сусіда. У подальшому тексті польський хро­ніст розповідає не тільки про викуп руського князя, який здій­снив його син (його Вінцентій іменує як Владарід), а і про напад цього Владаріда з якимось паннонцем на польське місто Вісліца, а

242 Ortliebi Zwifaltensis Chronicon 11 MPH. - Т.2 - 1872.- Р.З; див. також: Ortliebi

Zwifaltensis Chronicon. Ed. O.Abel // MGH SS. - Т.10. - Hannoverae, 1852. - Р.91.

243 Про Ортліба і Герборда див.: Свердлов М.Б. Известия немецких источников о русско-польских отношениях конца X - начала XII в. - С. 159-163.

244 Herbordi Vita Ottonis babenbergensis. - Р.74-75.

245 Vincentii Chronicon. - L.3,20.

також на виправу у відповідь як помсту Болеслава на землі Русі²⁴⁶. Про назване місто є коротка згадка під 1135 р. в польських ан­налах: «1135. Wizlicia cede destruitur V Idus Februarii (1135. Віслиця розбита і зруйнована в п’яті Іди лютого (9 лютого))»²⁴⁷.

Близькою за змістом до розповіді Вінцентія є інформація Be- ликопольської хроніки про згадані вище події. Проте в цій інфор­мації її автор пише про загибель у полоні князя Володаря (знако­во, що в цій пам’ятці майже правильно названо перемишльського князя - «princeps... Russiae Laodarus (князь...Pyccii JIaodapic)»²⁴⁸), що однозначно виключало тему викупу полоненого володаря. Розповідаючи про помсту сина Володаря, автор відзначає, що той 9 лютого 1135 р. зруйнував польське місто Вісліцу²⁴⁹. Означене да­тування перетворює у автора Великопольської хроніки конфлікт перемишльських князів з поляками у довготривале протистоян­ня, а сам виклад викрадення Володаря призведе до значної плу­танини у сприйнятті цієї історії у подальших істориків. Цьому сприяло введення хроністом у тіло свого наративу легенди про Віслава, Вальтера і Гельгунду, яким автор намагається надати іс­торичної реальності²⁵⁰.

Найбільш відомий польський середньовічний автор XV ст. Ян Длугош при висвітленні нашої теми, як і при написанні всієї своєї монументальної праці, використав як свідчення попередніх польських авторів, так і інформацію деяких давньоруських літо­писів, які йому були доступні²⁵¹. Під 1122 р. хроніст повідомляє

246 Ibid. - L.3,22-24.

247 Rocznikkapitulnykrakowski 11MPH. - Т.2. - Р.797; див. аналогічне повідомлен­ня: Rocznikkrotki 11 MPH. - Т.2. - Р.797.

248 Chronica Poloniae Maiores. - L.28. Великопольська хроніка наводиться за виданням: Chronica Poloniae Maiores. Rec. et ann. B.Kurbis // MPH Sn.- T.8.- Warszawa, 1970. - 284 p.; з посиланням на номер книги твору.

249 Ibid. - L.28,29.

250 [Щавелева Н.И. Комментарии] //«Великая хроника» о Польше, Руси и их со­седях XI - XIII вв. Перевод Л.М.Поповой, вступительная статья и коммента­рии Н.И.Щавелевой. - Москва, 1987. - С.219.

251 Лимонов Ю.А. Русские источники Яна Длугоша по истории Киевской Руси И Проблемы истории феодальной России. - Ленинград, 1971. - С.76-81; его же. Культурные связи России с европейскими странами в XV - XVII веках. -

про захоплення Володаря у полон під час битви, після чого його викупив з полону брат Василько. Оскільки не вся сума викупу (20 тисяч марок срібла) була сплачена, до поляків на час завершення виплати був як заложник відправлений син Володаря, якого хро­ніст чомусь називає Ярославом. Відзначається також, що визво­лення Володаря з полону відбулося 22 липня²⁵². Пізніше в 1124 р. Володар, довідавшись, що польський князь відправився до Данії, здійснив напад до Малої Польщі до міста Беча, спустошив значну частину Польської держави. Наступного року Болеслав III завдав удару у відповідь, розорив володіння Володаря і, за свідченням Длугоша, примусив останнього бігти до Галича. В цій розповіді зовсім не згадується вельможа Петро, який був у всіх попередніх пам’ятках ініціатором захоплення перемишльського князя. По­стать Петра з’являється в тексті хроніки під 1134 р., де розпові­дається про те, що згаданий магнат під час обіду начебто викрав київського князя Ярополка Володимировича²⁵³. Отже, Длугош штучно переніс події початку 20-х років, які мали відношення до Володаря, на середину 30-х років і прив’язав їх до Ярополка.

Аналогічно до Яна Длугоша, висвітлює наш сюжет польський історик XVI ст. Мацей Стрийковський. Під 1118 р. хроніст розпо­відає про захоплення Володаря в полон та про викуп князя, який зібрав його брат Василько²⁵⁴, а пізніше пише вже про викрадення київського князя Ярополка і визволення його з неволі теж пере­мишльським князем Васильком²⁵⁵.

На завершення розгляду сюжету про висвітлення викраден­ня перемишльського князя Володаря Ростиславича зазначимо, що під впливом польської хронографії в дусі Яна Длугоша і Мацея Стрийковського розповідь про це викрадення можна прочитати і в Густинському літопису (початок XVII ст.). Під 1122 р. в пам’ятці

С.6-96; Benyskiewicz K. Jan Długosz jako kronikarz dziejow Podniestrza w I połowie XII wieku - S.43-47.

252 Dlugossii J. Annales seu Cronicae incliti regni Poloniae. - L.3-4. - P.295.

253 Ibid. - P.320-323.

254 Stryjkowski M. Kronika polska, litewska, źmudzka i Wszystskiej Rusi. - T.l. - Warszawa, 1846. - S.186.

255 Ibid. -S.192-193.

на Польщу, але спираються не на хроніку Вінцентія Кадлубка, ма­теріал якої перші два автори, подібно до І.А.Лінниченка, відно­сять до 30-х років XII ст., а на свідчення Яна Длугоша²⁶¹.

На нашу думку, всі викладені вище погляди потребують пев­ного уточнення. Достовірність свідоцтва Вінцентія щодо факту виправи руської дружини не викликає у нас сумніву. По-перше, реальність події - розорення польського міста-фортеці Вісліци - визнається хроністом - апологетом польських володарів, по-друге, за розповіддю хроніста похід Володаря тісно пов’язаний з попе­реднім описом його викрадення, що не дає підставу переносити конфлікт через Вісліцу на більш пізній час, по-третє, штучною ви­глядає спроба прив’язати опис нападу на Вісліцу, що був описаний Кадлубком, з подіями правління його сина Володимирка Волода- ревича. Водночас слід відзначити, що згаданий в рочниках напад на Вісліцу в 1135 р. вочевидь мав місце, проте ніякого відношення до останніх років життя Володаря Ростиславича не мав.

Захоплення перемишльського князя польськими магната­ми значно послабило позиції табору Володимира Всеволодовича «Мономаха» на Волині, оскільки родичам Володаря Ростиславича, крім виплати великого викупу, прийшлося в обмін за його визво­лення в 1123 р. погодитись не тільки на розрив союзу з київським князем, а й перейти на бік Ярослава Святополковича²⁶². В тому ж 1123 р. на територію Волині вторглася армія, до якої Ярославу вдалося залучити польські, чеські, угорські загони, а також дру­жини перемишльського та теребовльського князів²⁶³.

256 Лимонов Ю.А. Культурные связи России с европейскими странами в XV- XVII веках. - С.48-49.

257 Włodarski В. Ruś w planach politycznych Bolesława Krzywoustego. - S.151.

258 М.Фонт не врахувала політичні наслідки для прикарпатських князів Ростис- лавичів захоплення Володаря поляками, а перехід цих князів у 1123 р. на бік коаліції волинян Ярослава Святополковича, угорців, чехів і поляків пояснює небажанням прикарпатських князів допустити підкорення Волині київським князем Володимиром Всеволодовичем. Див.: Фонт М. Венгерско-русские по­литические связи в XII веке (1118-1199 гг.) И Центральноевропейские иссле­дования. - Вып.2. Венгры и их соседи по Центральной Европе в Средние века и Новое время (Памяти Владимира Павловича Шушарина). - Москва, 2004. - С.87-88.

Проте цей похід завершився фіаско для його ініціаторів. Під час облоги Володимира князь Ярослав загинув, а його військо (у тому числі і іноземні загони) відступило²⁶⁴. Невдовзі після цих по­дій між Ростиславичами і Польщею знову відновився конфлікт, про що розповідає польський хроніст Вінцентій Кадлубек, пові­домляючи про напад руського війська на польське місто Вісліцу, який стався наступного року²⁶⁵.

В середині 20-х років майже одночасно помирають Володимир Всеволодович «Мономах», а також прикарпатські князі Володар і Василько Ростиславичі. До влади в Києві після смерті 19 травня

1125 р. Володимира «Мономаха» прийшов його син Мстислав. Успадкування Києва Мстиславом Володимировичем було свідо­цтвом великої сили влади померлого князя та державно-політич­ної системи, яку той створив і очолював. Володар помер в 1124 р. в Перемишлі²⁶⁶, а Василько - 28 лютого 1125 р. в Теребовлі²⁶⁷.

Після Володаря Ростиславича його владу успадкували його сини Ростислав та Володимир, якого літописці при описі більш пізніх подій називають Володимирком. Про розподіл спадщини Володаря давньоруські джерела нічого не повідомляють, проте польський хроніст XV ст. Ян Длутош повідомляє, що 19 травня

1126 р. (ця дата не є правильною) помирає князь Володарь, якого було поховано в церкві св. Іоанна в Перемишлі, а після цього по­мирає Василько. За заповітом Володаря Володимир отримав Зве­нигород, а Ростислав - Перемишль²⁶⁸. Синам Василька Григорію та Івану дісталася спадщина в Теребовльському князівстві. Стар­ший з братів Григорій взяв собі Теребовль, а молодшому Івану до­стався новий в політичному житті краю Галич.

Відсутність повідомлень про місто Галич в літописах попере­днього часу не є підставою для того, щоб вважати про якесь над­звичайно різке піднесення міста саме в другій чверті XII ст. Нам

264 ПСРЛ. - Т.2. - Стб.287.

265 Vincentii Chronicon. - L.3,22.

266 ПСРЛ. - Т.2. - Стб.288.

267 ПСРЛ.-Т.9. -С.152.

268 Dlugossii J. Annales sen Cronicae incliti regni Poloniae. - L.3-4. - Р.304.

ритуальним центром - Галичино! могили²⁷². Про нього розпові­дає Галицький літопис під 6714 р., де повідомляється про невдалу спробу пересопницького князя Мстислава Ярославича захопити Галич²⁷³.

Невдовзі після приходу до влади сини Володаря розпочали ві­йну між собою. Про цю війну розповідають Ян Длугош під 1127 р., а В.М.Татищев під 1126 р.²⁷⁴. На допомогу Ростиславу прийшли но­вий київський князь Мстислав Володимирович та Григорій і Іван Васильковичі²⁷⁵. Ростислав зробив спробу зайняти Звенигород, але мешканці міста йому не підкорились. Не маючи сил боротися з братом, Володимир із жінкою та наближеними був вимушений шукати притулок у угорців. Тут, як пише Ян Длугош, колиш­ній Звенигородський князь сподівався знайти підтримку проти брата²⁷⁶.

М.Баумгартену писав, що перемишльський князь Ростис­лав помер в 1128 р.²⁷⁷, але до такого висновку дослідник прихо­дить лише на тій підставі, що про цього князя після 1127 р. не­має ніяких повідомлень в джерелах. Більш правильним є підхід М.Ф.Котляра, який писав про складність встановлення дати смер­ті Ростислава²⁷⁸. Деякі дослідники, виходячи з тексту повідомлен­ня, яке наводиться В.М.Татищевим, відносять дату смерті Ростис­лава Володаревича на 1143 р., але однозначно, що таке датування

272 Андрощук Ф. К истории обряда интронизации древнерусских князей («сиде­ние на курганах») // Дружинні старожитності Центрально-Східної Європи VIII-X ст. Матеріали Міжнародного польового археологічного семінару. - Чернігів, 2003. - С.5-10; Баран В.Д., Томенчук Б.П. Галичина могила // Га­лицько-Волинська держава: виникнення, історія, культура, традиції. - Львів, 1993. - С.30-31.

273 ПСРЛ. - Т.2. - Стб.722.

274 Dlugossii J. Annales sen Cronicae inclitiregni Poloniae. - L.3-4. - Р.304-305; Тати­щев В.Н. История Российская. - T.2. - Москва, Ленинград, 1963. - C.138.

275 DlugossiiJ.Annales sen Cronicae incliti regni Poloniae. - L.3-4. - P.308.

276 Ibid.

277 Baumgarten N. Genealogies et mariages Occidentaux des Rurikides Russes du X-e auXIII-e siecle. - Romae, 1927.- Table III. - P. 5.

278 Котляр H.Φ. Формирование территории и возникновение городов Галицко- Волынской Руси IX-XIII вв.- Киев, 1985. - С.80.

не є коректним²⁷⁹. Цей князь скоріше за все помер в 30-х роках XII ст., можливо, в ході великої війни, яка відбувалася в той час в Центральній Європі.

В 30-х роках XII ст. в Угорщині розгорнулася боротьба за владу в країні короля Бели II і претендента на королівський трон Бориса²⁸⁰. Останній був сином короля Коломана (Кальмана) І «Книжника» (роки правління 1095-1116) та дочки Володимира «Мономаха» Євфимії (шлюб було укладено в 1112 р.). Під приво­дом звинувачення в подружній зраді Євфимія десь через рік після укладення шлюбу була відіслана до батька, де в Києві в 1113 р. у неї народився Борис. «Mater епіт, - пише Продовжувач Козьми Празького, - praefati iuvenis a marito suo, rege videlicet Colmanno, repudiate dum esset praegnans, edit ad partem adque ibi puerum peperit (Мати згаданого хлопця була вигнана своїм чоловіком королем Коломаном під час вагітності, повернулася до батька і народила там сина)»²⁶¹. В 1131 р. після смерті іншого сина Коломана ко­роля Стефана (Іштвана) II Борис отримав підтримку у боротьбі за угорський трон візантійського двору на чолі з імператором Іоанном II Комніним, а згодом польського князя Болеслава III «Кривоустого»²⁸². Союзниками нового угорського короля Бели II «Сліпого» (роки правління 1131-1141) були чеський король Co- біслав І, австрійський герцог Леопольд III, германський імпера­тор Лотар II²⁸³. О.В.Назаренко пояснює зацікавленість Болесла­ва III «Кривоустого» у підтримці Бориса Коломановича не тільки

279 Panoe О.М. Княжеские владения на Руси в X - первой половине XIII в. - C.75; Майоров А.В. Галицко-Волынская Русь. - С.220.

280 Юрасов М.К. Внук Владимира Мономаха. Борис-Калманович, князь- авантюрист. - Санкт-Петербург. 2017. - 287 с.

281 Canonicus Wissegradensis Continuatio Cosmae И Fontes Rerum Bohemicarum. Ed. J.Emler. - Т.2. - Praha,1874. - Р.215.

282 Maleczynski К. Bolesław III Krzywousty. - S.215; Rostkowski G. Borys-Koloman Kolomanowicz, Bizancjum i Polska w 1131-1132 roku. Przyczynek do dziejow bizantyńsko-polskich stosunkow politycznych // Inter Orientem et Occidentem. Studia z dziejow Europy Środkowowschodniej ofiarowanie Profesorowie Janowi Tyskiewiczowi w Czterdzieslolecie pracy naukowej. - Warszawa,2002. - S.66-67.

283 Розанов С.П. Евфимия Владимировна и Борис Коломанович. Из европей­ской политики И Известия Академии наук СССР. Отделение гуманитарных наук. - 4.1. - Москва, 1930. - 585-599; ч.2. - С.649-671; Maleczynski К.

мірі завершенню конфлікту в галицькому краї на користь кня­зя Володимирка Володаревича, який після смерті старшого бра­та Ростислава переїхав із Звенигорода до Перемишля, а на межі 30-40-х років XII ст. стає фактично одноосібним володарем у Прикарпатті.

К.Малечинський та Б.Влодарський, розглядаючи перипетії боротьби за угорський трон на початку 30-х років, вважають, що на ґрунті підтримки Бориса, встановлюється взаємодія між кра­ківським і київським дворами, але аргументованих доказів для цього висновку зазначені вчені не наводять²⁸⁸.

Східна політика Польщі цих часів стосувалася переважно Прикарпаття і не впливала істотно ні на розвиток міждержавних стосунків в Центральній Європі, ні на внутрішньополітичну си­туацію в обох слов’янських країнах. В 1135 р. на зустрічі в Мерзе- бурзі Болеслав III «Кривоустий» вимушений піти на поступки у відношеннях з германським імператором Лотарем II (роки прав­ління 1125-1137 рр., в 1133 коронувався імператорською коро­ною), зокрема польський князь пообіцяв імператору відмовитися від ворожої політики щодо Королівства Угорщина, не підтриму­вати суперників угорського короля Бели II²⁸⁹. В літературі зустрі­чаються припущення про те, що певні негативні рішення для Бо­леслава III «Кривоустото» на з’їзді в Мерзебурзі були наслідком втручання польських урядових кіл в справи Русі²⁹⁰. Зазначимо, що джерела не дають вагомих аргументів на користь такої думки.

В книзі про взаємини Русі і Польщі, яка вийшла в 1988 р., ав­тор цих рядків писав, що з середини 30-х років спостерігається нове зближення між руським І ПОЛЬСЬКИМ князівськими домами, про що начебто свідчать факти укладення двох матримоніальних союзів: в 1136 р. Болеслав III віддав свою дочку Ріксу за сина Bce-

284 Maleczynski К. Bolesław III Krzywousty. - С.220; Włodarski В. Ruś w planach politycznych Bolesława Krzywoustego. - S.55-56; пор. Линниченко И.А. Взаим­ные отношения Руси и Польши до половины XIV ст. - 148.

285 Юрасов М.К. Венгрия и русские княжества в XII в. - С.229-230.

286 История Польши. - Т.1. Изд.2. - Москва, 1956. - С.58 (автор розділу - ВД.Королюк); Пашуто В.Т. Русско-польские отношения (с середины XI в. до монгольского нашествия) в связи с политикой Германской империи. - С. 19; та ін.

РОЗДІЛ II. Кінець 30-х років Xl — перша третина Xll ст.

й дозволила перенести столицю цього єдиного князівства до Га­лича. Як справедливо зазначав ГП.Крип’якевич, Галич, на відміну від Перемишля, Звенигорода та Теребовля, знаходився в самому центрі володінь Ростиславичів, а тому перенесення столиці було логічним³⁰¹. Останньою подією, яка завершила процес об’єднання прикарпатських земель в один єдиний організм, було захоплення Володимирком у свого племінника Івана Ростиславича Звениго­родського князівства.

Не дивлячись на крайній лаконізм повідомлень джерел, мож­на в загальних рисах охарактеризувати політичну ситуацію в при­карпатському регіоні після смерті Володаря і Василька, розгляну­ти питання про пріоритетність тих чи інших князівських столів. Зокрема, вірогідно, немає підстав для висновку, що в другій по­ловині 20-х років XII ст. ареал Ростиславичів розділився на дві частини³⁰². Такий підхід не може бути у повній мірі коректним, оскільки в другій половині 20-х років чіткої системи заміщення столів та ієрархії князів не було. Скоріше за все, внуки Ростислава Володимировича вважали весь прикарпатський край своїм колек­тивним володінням приблизно так, як верхівка всіх Рюриковичів сприймала східнослов’янські землі. Це володіння Ростиславичів за статусом було фактично землею-князівством, суверенним дер­жавним утворенням. Водночас реально після смерті Василька та Володаря Ростиславичів в середині 20-х років XII ст. в західній частині регіону перемишльським князем став Ростислав, а Звени­городським - його молодший брат Володимирко, у східній части­ні регіону Ростиславичів головним став теребовльський володар Григорій, якому підкорявся князь нового Галицького князівства Іван.

В 1123 р. Волинь попадає в руки сина Володимира «Монома­ха» Андрія. Його князювання у Володимирі, яке продовжувалося тут до 1135 р., майже не висвітлено в джерелах. Але знаменно, що ні після смерті Володимира «Мономаха» в 1125 р., ні після смерті його сина київського князя Мстислава «Великого» в 1132 р. ніхто

301 Крип’якевич І.П. Галицько-Волинське князівство. Вид.2. - Львів, 1999. - С.97.

302 Рабинович РА. Призрачная Берладь // Stratum plus. - 1999. - №5. - С.364-365.

з князів не зазіхав на волинський трон, що свідчило як про силь­ні позиції Андрія, так і про відносно спокійний розвиток ситуа­ції довкола Волині. Лише в 1135 р. новий київський князь Яро- полк вирішив передати Андрієві Переяславль, а до Володимира (на Волині) був направлений старший син Мстислава «Великого» Ізяслав³⁰³.

В 1097 р. на князівському з’їзді в Любечі була укладена до­мовленість про розподіл «волостей» між найбільш потужними представниками династії Рюриковичів. Проте через невеликий час цей важливий прецедент був фактично порушений, що перш за все було пов’язано з діями київського князя Святополка Ізясла- вича та волинського Давида Ігоревича проти галицьких Ростис- лавичів. В період князювання Володимира Всеволодовича «Мо­номаха» зусиллями його та його оточення були здійснені заходи, спрямовані на підкорення київському володареві переважної час­тини східнослов’янських земель. Від влади були усунуті нащадки старшого сина Ярослава Володимировича «Мудрого» Ізяслава, які фактично були зведені до розряду третьорозрядник князів. Припинилось управління династії Брячиславичів в Полоцькому князівстві, яке з початку XI ст. до 20-х років XII ст. було фактич­но незалежною державою в рамках східнослов’янської політичної конфедерації³⁰⁴.

Єдиними відносно незалежними від Києва політичними фор­муваннями залишалися князівства Прикарпаття (майбутня Га­лицька земля-князівство) на чолі з Ростиславичами та Чернігів­ська земля-князівство на чолі з Ольговичами. Чернігівські князі в цей час, без усякого сумніву, не відмовились на свої права на загальноруську спадщину, проте мали постійно рахуватися з ре­альним розкладом політичних сил, який переважно складався на користь Володимира «Мономаха» та його чисельної родини.

303 ПСРЛ.-Т.2. - Стб.301.

304 Головко А.Б. Земли Западной Руси и объединительная политика Киевского государства в X - первой трети XII вв. - С.32-40; Семянчук ГМ. Усяслау і Яраславічі. Спецыфіка палітычных адносынау Полацка і Кіева у другой па- лове XI ст. И Україна в Центрально-Східній Європи (з найдавніших часів до XVIII ст.). - Вип.2. - Київ, 2002. - С.38-58.