ЧАСТИНА ТРЕТЯ ЗАНЕПАД ГЕНУЕЗЬКОЇ МОГУТНОСТІ

Вже наприкінці XIV ст. у колоніях і торговельних осередках лігу- рійців у Північному Причорномор’ї почали спостерігатися кризові явища. Так, загострилася тенденція протистояння метрополії й коло­ній.

Поглиблювалася взаємна недовіра адміністрації й пересічного на­селення. Зокрема, це проявилося у відмові від вирішення поточних пи­тань на зібранні (parlamente) на користь розбудови потужної бюрокра­тичної системи. Наприклад, у Каффі колоністи поширили процедуру регулярних виборів представників комуни, що потребувало додатко­вих витрат і сприяло викривленню волевиявлення пересічних вибор­ців через запровадження механізму електоральних махінацій. В адмі­ністративній системі запанували підкупне судочинство, продажність, брехня, взаємні наклепи тощо (Колли Л. П., 1918. - С. 159).

Завдяки реформі, що здійснили протектори банку Св. Георгія у 1454 р., консулам надавалася повна адміністративна та юридич­на (potestas, balium et arbitrium), «чиста й змішана» влада (merum et mixtum imperium), у тому числі й «право меча» (тобто страти) над усіма мешканцями. Консули звільнялися від виконання обов’язків началь­ника гарнізону фортеці. Наприклад, у Чембало, починаючи з 1454 р„ поряд із консулом на конкурсній основі обирався кастелян (військовий комендант) замку Св. Миколая. Призначення кастеляна, за Статутом 1449 р., здійснювалося на місці.

До сфери посадових обов’язків кастеляна належало забезпечення безпеки й охорони консульського замку і зовнішнього периметру обо­рони - фортеці Св. Георгія. Окрім того, він був персонально відповідаль­ним за все майно та військове спорядження, а також продовольство для гарнізону фортеці.

Окремий блок протиріч пов’язаний з тим, що консул Каффи на­був статусу голови «всіх генуезців в імперії Газарії» («consul Caffe et januensium in toto imperio Gazarie») з правом призначати або позбавляти посади консулів у Синопі, Солдайї, Тані, Трапезунді, Чембало та інших містах на Чорноморському узбережжі. Згадане також сприяло посилен­ню рівня конфліктогенності.

Консулу асистували рада з восьми антианів (старійшин), два масса- рія (відповідали за стан міського бюджету), чотири генеральних синди­ка (уособлювали судову владу). Консул також мав заступника - вікарія, котрому підпорядковувалися потужний адміністративний апарат та пенітенціарна система. Складнішими і розгалуженішими стали струк­тури магістрату. Дійшло до того, що бюджетні витрати здійснювалися за подвійними рахунками - комуни генуезців Каффи та комуни Каффи (див., зокрема: Еманов А. Г., 1996. - С. 145-146), що призводило до чис­ленних фінансових зловживань.

У бюрократичну систему лігурійських колоній, починаючи з XIV ст., запровадили продаж другорядних посад для кандидатів без врахування їх етнічної або конфесіональної належності (див.: Еманов А. Г., 1996. - С. 190). Отже, лігурійці втрачали колишній вплив і мусили рахуватися з представниками інших етносів і конфесій.

І без того гостру ситуацію постійно ускладнювало те, що кожен із комендантів генуезьких гарнізонів-фортець через меркантильні торговельно-економічні інтереси намагався реалізовувати незалежну від місцевої влади політику. Особливо загострилися сутички солдай- ського (сугдейського) консула Кристофоро ді Herpo з генуезьким кла­ном Гуаско (Гваско).

Руїни замку Гуаско

Засновник клану - Антоніо Гуаско передав владу трьом синам - Андреоло, Теодоро та Деметріо. Цікаво, що Гуаско походили із про­шарку пересічного населення й лише після прибуття до колонії сва­вільно оголосили себе баронами та додали до прізвища сеньйорське «ді», на яке де-юре права не мали. Над головною вежею свого замку вони підняли власний прапор з трьома соколами на блакитному тлі й обрали у якості джерела прибутків піратство і розбій, традиційний для їхніх лігурійських предків. Постраждалі від «ді» Гуаско даремно зверталися навіть до Генуї, щоб приборкати цю кримінальну родину. В адміністрації Каффи добре пам’ятали, що саме Гуаско причетні до відсторонення від влади консула - «гібелліна» Баттісти Джустініані- Оліверіо (1473-1474 рр.), на котрого за допомогою скарбника міста, також «гібелліна», Оберто Скварчіафіко було передано до метрополії наклеп. Внаслідок цих подій шляхетного нобіля у Генуї осоромили й засудили, а консулом призначили вихідця з купецького роду, «гвель­фа» Антоніотто делла Габеллу (в інших джерелах - Кабеллу), дружнього до клану Гуаско, та користолюбного інтригана Оберто Скварчіафіко (Колли Л. П., 1905. - С. 26). Так інтереси доступу до влади й грошових потоків сприяли дивному поєднанню начебто затятих ворогів - «гібел- лінів» і «гвельфів».

Брати Гуаско запровадили право першою шлюбної ночі та безчести­ли подружжя пересічних мешканців. На тих, хто чинив спротив, чека­ла сувора кара. Так, наприклад, саме через цю провину «ді» Гуаско після жорстоких катувань прилюдно повісили Димитрія, одного з поважних людей підвладного їм селища Такіле.

Податків «ді» Гуаско офіційно не сплачували, натомість регулярно давали значного хабара консулу в Каффі, що дозволяло їм продовжу­вати злочинну діяльність і безкарно протистояти консулу Солдайї. До того ж, брати самочинно запровадили на підконтрольній їм території чотири види податків.

Клан «ді» Гуаско, працюючи автономно на користь банку Св. Георгія, всупереч встановленим в «імперії Газарії» законам, самостійно чинив суд над підвладним йому населенням, мав приватне військо і здійс­нював незалежну від держави розвідувальну діяльність, спрямова­ну, передусім, на зміцнення власних позицій у Криму (Васильєв А. В., Автушенко М. H., 2009. - С. 242). У свою чергу, консул Солдайї, Кристофоро ді Негро, також налагодив збирання інформації щодо клану «ді» Гуаско. Консульський агент Бартоломео Сантамброджіо, користуючись підтримкою феодоритів, спостерігав за протистоян­ням «мафіозі» та Даріберді - правителя Алустону. Під час бойових дій підрозділи братів «ді» Гуаско захопили одне із готських селищ, при цьому зачепили інтереси татарів. А це могло спричинити неперед- бачувані наслідки для стабільності «імперії Газарії» (Васильєв А. В., Автушенко М. H., 2009. - С. 243).

За прикладом «ді» Гуаско, незалежність Тамані від Генуї намагав­ся оголосити впливовий «гібеллін» Захарія (Заккарія) ді Гвізольфі, син лігурійського нобіля Вінченцо ді Гвізольфі та черкеської княжни Біка-ханум, доньки правителя Тамані - Березока (Берзебуха).

В 1467 р. у цій самій в’язниці опинився ще один бунтівник - Якопо ді Грімальді, котрий прагнув неправомірної влади й інтригував проти спадкоємця татарського трону (ип modello di ргіпсіре) - Менглі Гірея. Зокрема, цей генуезець пропонував ворогам принца зібрати війська та одночасно захопити Каффу й Солхат (Колли Л. П„ 1918. - С. 133-134). На цей раз татарська розвідка перехопила листування генуезця й не­законного претендента Нур-Девлета, котре свідчило про зраду Якопо ді Грімальді. Лише особисте втручання Менглі Гірея врятувало життя черговому високоповажному лігурійському злочинцю (Колли Л. П„ 1912. - С. 97-98).

До середини XV століття поступово поглиблювалися протиріччя між різними прошарками міського населення, а саме cives. Останні пере­важно мали найпрестижнішу маєтність у межах цитаделі (як правило, це були лігурійці з італійського нобілітету - шляхетних родів Адорно, де Франкі, Джентіле, Казанова, Maypo, Монтальді, Скварчіафіко, Спінола тощо); burgenses - мешканцями кварталів (у тому числі й етнічних або релігійних за домінантою) та habitatores - населенням передмість чи тими, котрі набули статусу містянина після року перебування у місті. Зокрема, серед burgenses активно працювали татарські емісари. Останні за гроші купували або вивідували таємниці, сприяли укладанню союзів лідерів burgenses з татарськими ханами, беями та їхніми підданими. Такі союзи працювали навіть в умовах бойових дій лігурійців з татарами (див.: Еманов А.

У царині економіки подальша невиправдана доцільністю регла­ментація торгівлі призвела до її занепаду, а гроші спрямовувалися на забезпечення монополії та пріоритетів для нобілітету і заможних куп­ців, силову нейтралізацію конкурентів, а також здійснення різних форм примусу (Еманов А. Г., 1996. - С. 278). В результаті виникли проблеми, зокрема, із здійсненням необхідних фортифікаційних робіт, спрямова­них на відновлення звітшалих мурів і веж (Колли Л. П., 1913. - С. 124), а також їх часткову перебудову через вдосконалення наступальної зброї (передусім, артилерії).

Економічному занепаду сприяло загострення подальшого про­тистояння лігурійців з їхніми сусідами (наприклад, з Великим князів­ством Литовським, князівством Феодоро, Молдовою, Московією тощо), а також надзвичайно несприятливі природні явища. Так, у 1428-1429 рр. у Північному Причорномор’ї лютувала сильна посуха, ускладнена епідемією чуми. Отже, лігурійці помирали і від голоду, й від хвороби. У 1435 р. «чорна смерть» також позбавила життя багатьох мешканців Газарії. Через посуху 1455 р. розпочався голод (Мыц В. Л., 2009. - С. 153).

Агентура феодоритів підняла повстання у генуезьких фортецях (Васильєв А. В., Автушенко М. H., 2009. - С. 178, 181). Водночас розвід­ка Феодоро не випускала з поля зору й Московію. За порадою візантій­ських емігрантів у 60-70-х рр. XV ст. князь Феодоро Ісая готував свою доньку до шлюбу з Великим князем Московії Іоанном III Васильовичем. Цьому не судилося статися через чергову турецьку навалу. Ще одним напрямом візантійсько-готської дипломатії була Молдова, за господаря якої Штефана III чел Mape князь Ісая видав доньку (Греки на україн­ських теренах, 2000. - С. 26). У 1455 р. відбувся важливий локальний конфлікт генуезців з господарем Молдови, через що лігурійці втратили контроль над стратегічним форпостом Іліче.

У Феодоро тим часом зійшлися майже всі інформаційні потоки колишньої візантійської та церковної православної розвідок, туди пе­ремістився центр «Візантійського світу» (Pax Byzantina). Князь Ісаак (Сайк) знав практично все, що відбувалося у Чорноморському ре­гіоні та вже бачив себе на троні у Константинополі після того, якщо йому вдасться підняти та очолити антитурецьке повстання. До цього Ісаака готували візантійські чиновники і священики (Васильєв А. В., Автушенко М. Н„ 2009. - С. 185). Але й у Криму вдало працювала на той час турецька розвідка і про плани князя Готії вже знали у колиш­ньому Константинополі - Стамбулі та султан Мехмет II Фатіх готував відповідь.

В духовній сфері розвивався конфлікт не лише на межі «христи­янин - не християнин», що вперше знайшло наочне виявлення під час спільної з татарами побудови пірамід з відтятих голів лігурійців у 1434 р. Гострі проблеми існували й у християнському середовищі між ватиканоцентристськими юніоністськими ідеями та релігійним ізоляціонізмом (Колли Л. П., 1912. - С. 89). Показовим є трактат «Діалог у царстві померлих», створений у Каффі професором граматики - лі- гурійцем Альберто Альфієрі. У цьому творі автор пророкував появу героя, котрий зможе поєднати «західну» та «східну» форму християн­ства на основі католицької доктрини (див.: Еманов А. Г„ 1996. - С. 322). Зрозуміло, що подібні ідеї у XV ст. не сприймалися радикальними ор­тодоксами, кількість яких у місті також була значною. Відомий, напри­клад, лист до метрополії каффинського консула Томазо Домокульта від 1455 p., у якому містилися звинувачення католицького єпископа Джіакомо Кампора в розпалюванні протиріч між вірянами різних хри­стиянських конфесій через спроби їх «латинізації». Водночас, мотив такого документа був досить прагматичним, оскільки вірмени та греки (православні) приносили місту значний прибуток. У листі також наго­лошувалося, що єпископ мусить усвідомлювати, що лігурійці мешка­ють в умовах поліетнічної Каффи, у «татарській», але не в католицькій країні (Колли Л. П., 1912. - С. 89. Див також С. 98-99).

Показовим можна вважати зростання кількості кримінальних зло­чинів, що вчиняли генуезці проти честі та гідності місцевого право­славного населення. Особливо брутальними стали поширені випадки зґвалтування жінок знахабнілими лігурійцями (Колли Л. П„ 1912. - С. 99-103).

Зростання кількості невдоволених у лігурійських форпостах ство­рювало широку та сприятливу базу для діяльності ворожих емісарів, кількість яких стрімко збільшувалася. Так, у Каффі існували навіть легальні резидентури не лише конкурентів, але й ворогів лігурійців. Наприклад, під прикриттям і прихистком монастиря Св. Франциска успішно функціонували венеціанські курія, канцелярія, нотарії тощо. На території монастиря відбувалися збори венеціанців, а їхній спо­кій охороняли венеціанські найманці з числа вояків германського та французького походження. У свою чергу, вони збирали інформацію на

користь країн свого походження та інші держави, а контррозвідуваль- на служба, яка б ефективно контролювала їхню діяльність, у лігурійців була відсутньою.

Незважаючи на християнський статус міста, у ньому також працю­вали мусульманські центри. Зокрема, арабська резидентура, відома під назвою Тутгар-аль-Хаас. Як свідчать генуезькі документи, мусульма­нам, яких відкрито іменували «ворогами християнської віри» (christiani Mmicissimi), заборонялося зберігати зброю наступального або оборон­ного характеру (arma Offendibilia vel deffendibilia). Винні каралися кон­фіскацією цієї зброї та штрафом. Таким самим чином каралися й турки, котрі таку зброю завозили (Мыц В. Л., 2009. - С. 211).

У Каффі також працювали й інші розвідувальні осередки, підкон­трольні волоським (молдавським) господарям, трапезундському імпе­ратору, грузинським царям тощо (див.: Еманов А. Г., 1996. - С. 182). Такі резидентури могли продавати інформацію ворогам лігурійців, зокрема, османам.

Турецька ж сторона продовжувала здійснювати провокації проти генуезців. Так, наприклад, у 1455 р. в Босфорі турки обстріляли та від­правили на дно генуезьку каравелу із зерном (Гейд В., 1915. - С. 163). Не виключено, що за сприянням турецьких емісарів у 1471 р. в Каффі розпочалося чергове повстання, котре стало численним і небезпеч­ним для генуезьких колоній Північного Причорномор’я (Кузь А. І., 2012. - С. 59).

У пошуках порятунку від зовнішніх ворогів та наведення ладу тав- ро-лігури, за підтримки та сприяння частини татарської панівної еліти та особисто хана Хаджі І Гірея, в 1462 році звернулися до короля Польщі з метою взяти «імперію Газарію» під свій протекторат (Podhorodecki, L., 1987. - S. 17). Обережний та поміркований Казимир IV Ягеллончик, не бажаючи псувати зносини з Венецією та впливовим банком Св. Георгія, формально погодився, але спочатку ніяких суттєвих кроків не здійс­нював. Натомість вже у 1463 році король вирішив відрядити до Каффи розвідувальний військовий загін найманців, який налічував до 500 бій­ців. Однак цей підрозділ розпочав шляхом до Криму грабувати пере­січне населення Північного Причорномор’я та був знищений загонами місцевого самозахисту.

У контактах тавро-лігурів і татарів з польським королем виявляв зацікавлення й Римський Папа Павло II (Пьетро Барбо), за походжен­ням - венеціанець зі шляхетного роду. У 1465 р. його представник запропонував Хаджі І Прею ввійти до антиосманської коаліції, але хан, маючи власні плани й розуміючи силу турків, дипломатично відмо­вився. Також хан вдало відхилив і аналогічну пропозицію останнього правителя Священної Римської імперії - Фрідріха III Габсбурга (1415- 1493). Отже, згадані події свідчать про неабиякий авторитет Хаджі І Гірея, до якого зверталися з пропозиціями перші особи тогочасної Європи. Відіграючи все більш помітну роль і в євразійській політиці, після блискучих перемог над недолугими родичами, Хаджі І Прей влас­ними діями підписав собі смертний вирок і помер, ймовірно, від неві­домої отрути в 1466 р. Смерть хана дестабілізувала ситуацію в цілому по всьому Криму.

Крим і Таврія на італійській малі XV cm.

Поступово активізувалася еміграція з лігурійських колоній, що призвело до знелюднення, наприклад, таких стратегічних пунктів, як Херсон (Херсонес) і Bocnopo. У 1471 р. в Генуї та Каффі почали навіть розглядати проекти щодо знищення укріплень цих міст, котрі міг вже захопити «хто завгодно» (Гейд В., 1915. - С. 170).

Намагаючись запобігти подальшому зростанню кризових явищ, що супроводжувались рееміграцією населення колоній до історич­ної батьківщини - Лігурії, генуезькі нобілі у 1471 р. уклали вимуше­ну союзну угоду з готами - феодоритами. Однак останні не довіряли тавро-лігурам, що ускладнювало взаємні зносини сторін. Тим більше, що з середини 1450-х рр. новим орієнтиром для феодоритів стало кня­зівство Молдавія. З одного боку, феодорити покладалися на молдаван у протистоянні генуезцям, а також, з іншого, новій політичній силі - туркам. У 1470-х рр. у Феодоро працював молдавський емісар на ім’я Влад. Він сприяв у захопленні феодоритського трону князю Олександру Готському - союзнику та родичу молдавського господаря Штефана ПІ чел Mape. Останній, розуміючи небезпеку з боку турків, запропонував і генуезцям увійти до спільної оборонної ліги, разом із Молдавією та Феодоро, однак тавро-лігури від цієї раціональної ініціативи відмови­лись (Пилипчук Я., 2014. - С. 56).

Починаючи з 1468 р. у генуезців склались особливо приязні зноси­ни з кримськими татарами. За сприяння тогочасного консула Джентіле Каміллі ставленик тавро-лігурів - Менглі Гірей подолав конкурентів на ханський трон і саме у Каффі він був проголошений новим кримським правителем. Більше того, за підтримки генуезького війська Менглі І Гірей приступом взяв тогочасну столицю Кирк-Єр (Чуфут-Кале) й придушив опір ворогів, що почали шукати прихисток в Османській Туреччині та спонукали Мехмета II Фатіха до походу на Крим. Султан і сам вже готувався до чергової військової експедиції у Північне Причорномор’я.

З метою протистояння спільному ворогу - османам, Менглі І Гірей у 1469 р. уклав союз із державою Феодоро та сприяв налагодженню кон­структивних зносин готів з генуезцями. А влітку 1469 р., після знищен­ня невеликих генуезьких поселень поблизу Каффи екіпажами кораблів турецького флотоводця Якуб-бея, хан фактично оголосив війну амбіт­ному Мехмету II Фатіху в спеціальному посланні та підкреслив, на від­міну від батька, свою солідарність із Генуєю.

Такий союз тавро-лігурів з татарами не влаштовував ту частину ге­нуезців, котрі плекали власну гординю та намагалися захопити владу в Каффі. Для цього ці «люди сумнівної поведінки» розпочали контакти з Нур-Девлетом та іншими претендентами на трон у Солхаті. Одним з лідерів заколоту став авторитетний «гібеллін» Грегоріо дель Піно.

Дізнавшись про заколот, Менглі І Гірей підкупив генуезця Джіованні Бальбо, котрий відповідав за охорону принців, щоб вбити їх, а також, першочергово, Нур-Девлета. Довідавшись від безпосереднього виконав­ця цього злочину - татарина Коби або Кобаса щодо намірів його вбити, Нур-Девлет запросив до себе на нараду Грегоріо дель Піно та ще одного генуезця - Бертоліно Аллегро. Останні вбили Джіованні Бальбо, і піс­ля цього попрямували до щойно призначеного консула Філіппо К’яврої (Chavroia). Вдершись вночі до палаццо, вони розбудили консула та повідомили йому, що «зловили пацюка». Консул пообіцяв розібратися у справі на ранок, але вночі його знову розбудив галас і брязкіт зброї. У цей час на вулицях билися прихильники Джіованні Бальбо, з одно­го боку, і союзники Грегоріо дель Піно та Бертоліно Аллегро, з іншо­го. До бійки втрутилися татари і представникам офіційної влади ледве вдалося заспокоїти ворогуючих, а полонених принців морем евакую­вати до Солдайї у супроводі массарія - «гвельфа» Гоффредо Леркарі. Заколотники Грегоріо дель Піно та Бертоліно Аллегро втекли з Каффи. За провину сина відповів перед генуезьким законодавством його бать­ко - Баттіста Аллегро. Останній, начебто, знав про дії Бертоліно, але не запобіг злочину (Колли Л. П„ 1918. - С. 145-146).

В 1472 р. у Каффі хан Менглі І Гірей побував особисто і, зокре­ма, передав представникам роду Гуаско свій ярлик, що підтверджував їхнє право володіти «територією Ускута» та здійснювати судочинство, включаючи застосування смертної кари.

У 1474 р. генуезький консул через інформаторів дізнався, що впли­вова частина татарської знаті підняла заколот проти кримського хана Менглі І Гірея. Хан та його придворні, які перебували у дружніх зносинах із генуезцями, попрохали притулку та захисту за каффськими мурами. Консул не міг відмовити. Тоді татарські феодали-заколотники, змагаю­чись за кримський престол, звернулися за допомогою до турецького сул­тана. Таким чином, Мехмет II Фатіх, який лише чекав слушної нагоди, от­римав черговий гідний привід для вторгнення. А саме в цей час у багато­етнічній Каффі турецьких розвідників і агентури ставало дедалі більше.

Противники Менглі І Гірея намагались влаштовувати тавро-лігу- рам продовольчу блокаду. Так, наприклад, Ширін-бей Емінек, якому хан і генуезці відмовили у надзвичайно прибутковій посаді тудуна, тобто представника хана у Каффі, заборонив підданим торгувати з тав- ро-лігурами. Скрутну ситуацію з продовольством вирішили поставки з Монкастро (сучасний Білгород-Дністровський), а Ширін-бей Емінек вимушено залишив Крим.

У 1475 р. на 70 тисяч населення Каффи генуезців припадало лише 2 тисячі. Вони очолювали соціальну ієрархію та чиновницький апарат колоній, а також контролювали переважну більшість розвідувальних мереж (див., зокрема: Греки на українських теренах, 2000. - С. 44).

Взимку 1475 р. старший з братів ді Гуаско - Андреоло, прихо­пивши частину родинного скарбу, відбув до нової ханської резиден­ції Ашлама-Сарай (Саланчак, передмістя сучасного Бахчисараю), що розташовувалася під величними білими скелями Чуфут-Кале. Менглі І Гірей, держава якого вважала генуезців союзниками та одним із дже­рел прибутку, прийняв гостя надзвичайно приязно. За старовинними легендами, вони заховали скарби, тобто ресурс для майбутнього про­тистояння туркам, у старовинному візантійському колодязі. Хан пода­рував генуезцю білого коня й допоміг виїхати з Криму до Королівства Польського, оминаючи недружні венеціанські форпости. Сам Менглі І Гірей після цієї події у лютому 1475 р. на чолі війська відбув для до­помоги Каффі, де виховувався у дитинстві під керівництвом генуезь­ких вчителів, а також намагався вирішити власні питання - затвердити беєм близького до нього Кара-мирзу. Однак консул бачив на цій від­повідальний посаді Шейдака, сина Мамака, зі шляхетного тюркського роду Ширін. Виник конфлікт, який закінчився заколотом, у результаті якого Менглі І Прея татарські високоповажні вельможі усунули з трону та обрали ханом його старшого бунтівного брата - Айдара. Останній був ворожо налаштованим до генуезців і не забув, як через них сидів у в’язниці в Солдайї. Трон Айдар не утримав, і того ж року вимушено передав його своєму братові - Нур-Девлету, також представникові «ан- тигенуезької» партії, а сам сховався у Києві, що на той час перебував під юрисдикцією Великого Князівства Литовського. До того ж, і Айдар, і Нур-Девлет, окрім власних, представляли інтереси Московії та кори­стувалися її підтримкою.

Венеціанці тим часом заручилися сприянням турків для проник­нення на територію Північного Причорномор’я. Мехмет II Фатіх та його оточення до Венеції ставилися особливо приязно. Османи пам’ятали, передусім, про роль цієї республіки у посиленні морської та комерцій­ної могутності султанату турків-сельджуків у XII-XIII ст., особливо «султана двох морів* - Ала ад-Діна Кей-Кубада І (1188-1237), відомо­го і своїм походом на Крим у 1222 р. В тому році турецьке військо під проводом сельджукського полководця - еміра Хусам ад-Діна Чупана розбило половців і захопило підконтрольну їм фортецю Сугдею, кот­ра згодом перетворилася на основний форпост венеціанців у Криму - Солдайю. Отже, ділові контакти венеціанців із турками, на відміну від постійних конфліктів сторін із генуезцями, мали тривалу історію, про яку згадували обидва партнери й у XV ст.

Цікаві та досить інформативні тексти залишив венеційський роз­відник - Йосафат Барбаро (1413-1494), який з 1436 р. понад п’ятнадцять років мешкав у генуезькій фортеці Тана (див.: Барбаро Иосафат, 1971). Збереглися також документи венеційського розвідника Амброджо Контаріні (пом. 1499 р.) з описом Києва, який він відвідав у 1474 р. шляхом до Персії (История Киева, 1982. - Т. 1, С. 203). Однак венеці­анцям, незважаючи на всі їхні спроби та підтримку турків-османів, так і не вдалося перехопити ініціативу в цьому регіоні. Не виключено, що розвідники республіки Св. Марка постачали до Стамбулу інформацію, розуміючи, що патронування Мехмета II Фатіха може бути досить ко­рисним у політичних умовах, які складалися в басейні Середземного й Чорного морів.

У квітні 1475 р. турки після таємних перемовин уклали де-юре перемир’я з Венецією (Генуэзцы в Крыму, 2009. - С. 29). Давні конку­ренти генуезців чітко розуміли, навіщо туркам потрібен союз із ними. Османам, у свою чергу, це надавало можливості вивільнити значні сили, щоб завдати вирішального смертельного удару генуезьким колоніям на Північночорноморському узбережжі. Ситуацію генуезців ускладнюва­ло й те, що місто взяли в облогу татарські війська під проводом мурз із роду Ширін, вимагаючи видачі їм Шейдака, сина Мамака, а також Менглі І Гірея.

Після низки розвідувальних операцій війська Мехмета II Фатіха з боку моря вдерлися до Криму. Сталося це 2 червня 1475 р. Султан усвідом­лював, що влада тавро-лігурів закінчилась, оскільки в умовах очікуван­ня загрози соціальне середовище колоній виглядало жахливим: неабияк загострились протиріччя між етносами та конфесіями, пополанами та нобілями, «гвельфами» та «гібеллінами» тощо. Процвітало хабарництво, розбої та піратство. Не працювала судова гілка влади, а чиновники мали жалюгідний вигляд і продавали свої послуги задешево, а отже ставали легкою здобиччю османських вербувальників. За старовинною приказ­кою, там де спочатку не вдавалося пройти яничарському війську, вдало маневрував віслюк, навантажений турецьким золотом.

Завдяки проведеним шпигунами Мехмета II Фатіха акціям, облога Каффи тривала лише п’ять днів. 6 червня 1475 р. «якісь люди з числа вірменів» абсолютно несподівано для захисників відчинили міську бра­му та впустили ворогів (Генуэзцы в Крыму, 2009. - С. 88). Менглі І Гірей героїчно захищав Каффу, разом із татарським військом, робив стрімкі вилазки у стан ворога, але зрада вірмен примусила і його скласти зброю та здатися у полон.

У Каффі турецький полководець - великий візир Кедук (Гедик) Ахмед-паша вчинив справжню різанину. За його наказом яничари вби- ли триста генуезців, а Шейдака, сина Мамака, видали татарам під про­водом Ширін-бега Емінека, котрі й стратили полоненого.

Укріплення Каффи у XV cm.

Інших полонених, у тому числі й тавро-лігурів, турки посадили на кораблі, що попрямували до Стамбулу. На одному із них розпочалося повстання. Полонені перерізали всю команду й захопили багаті трофеї. Надалі корабель попрямував до Монкастро, котрий належав на той час Молдові. Але під час розподілу захопленого майна між тавро-лігурами виникла суперечка. В результаті здобич повсталих привласнив місцевий молдовський господар, а колоністів він вигнав за межі своїх володінь (Гейд В., 1915. - С. 182). Ймовірно, саме серед цих генуезців був і захо­плений османами у в’язниці Захарія ді Гвізольфі. Зокрема, у листі до Великого князя Московії Іоанна III Васильовича пізніше цей нобіль зга­дував, як Штефан III чел Mape затримав його на шляху до метрополії, пограбував і піддав жорстоким тортурам.

Останнього консула Каффи - лігурійського нобіля Антоніотто дел­ла Габеллу відправили невільником на галери, а скарбника міста Оберто Скварчіафіко привезли до Стамбулу. Там він зазнав жорстоких тортур і був підвішений за підборіддя на сталевому гаку на Леандровій вежі, де у жахливих стражданнях поступово помер (Мурзакевич H. H., 1837. - С. 81). Пізніше скарбника звинувачували у тому, що начебто він, а не вірмени, передав туркам ключі від міста. Водночас, щодо ймовірності зради Оберто Скварчіафіко виникає багато питань: якщо ця версія має рацію, аналогічні дії частини генуезців (наприклад, у Константинополі) не закінчувалися такими жорстокими тортурами та стратою, а, навпа­ки, лігурійці зберігали власний бізнес і розвивали його спільно з ту­рецькими партнерами. Ймовірно, окупанти намагались дізнатися від полоненого скарбника, де знаходяться ті великі скарби тавро-лігурів, про які їм доводилося неодноразово чути. Але оскільки необхідної їм інформації вони так і не отримали, то вирішили так люто вбити Оберто Скварчіафіко.

Щодо вірмен, котрі відкрили браму, на їх честь Кедук (Гедик) Ахмед - паша влаштував урочистий обід. Після нього зрадникам на березі моря турки почергово повідрубали голови (Мурзакевич H. H., 1837. - С. 81).

Місто окупанти розграбували та сильно зруйнували. Водночас, після виплати мешканцями контрибуції, християн та представників інших релігійних конфесій (окрім католиків і, відповідно, мусульман) османи продали у неволю. Молодих привабливих дівчат турки розібра­ли до гаремів, а фізично розвинених хлопчиків відправили у Стамбул для відновлення особового складу яничарів.

Як відомо, лави «нових воїнів» («оджак») поповнювалися відпо­відно до норм «данини крові» - «девшірме» (тур. devfirme). Водночас така данина не поширювалася на тих, хто вільно знав турецьку мову; мусульман і юдеїв; одружених; фізично або розумово непридатних. Тавро-лігурам дозволялося відкупитися, тому «девшірме» стосува­лося бідних і багатодітних, хто був не спроможним зібрати необхідні гроші.

Кримським ханом турки призначили Нур-Девлета, якого вони звільнили із в’язниці в Солдайї. Новий хан визнав себе підданим Мехмета II Фатіха. Але султан, спостерігаючи промосковську полі­тику нового васала, невдовзі, у 1478 р., повернув на ханський трон Менглі І Гірея. Як відомо, Нур-Девлет через Королівство Польське втік до Московії, де завдяки Іоанну III Васильовичу посів правителем міста Касимова. У свою чергу, Менглі І Гірей став батьком валіде-сул- тан Айші, тобто рідним дідусем визначного турецького султана-зако- нодавця Сулеймана I (Kanuni Sultan Siileyman).

Після повернення Менглі І Гірея на ханський трон, Андреоло «ді» Гуаско почав слати йому листи, спонукаючи підняти повстання проти турків, і за допомогою європейських армій, котрі цей генуезець пла­нував зібрати, визволити від османської окупації Крим. Після деяких вагань, хан відповів колишньому партнерові, що не захищатиме інте­реси Стамбулу, дотримуватиметься нейтралітету, якщо тавро-лігури самостійно вдало повертатимуть втрачені території. Для вивчення си­туації з Генуї до Криму суходолом відбули розвідники Лодізіо Фіескі та Бартоломео Фрегоза. Зі свого боку, плацдарм для об’єднаних військ єв­ропейських держав готував на Тамані Захарія ді Гвізольфі, котрий повер­нувся туди з наміром князювати. Але місцеве населення, рішуче налаш­товане проти іноземної окупації, через корекцію політичної кон’юнкту­ри в Європі, так і не дочекалося сигналу для повстання - появи генуезь­кого флоту біля кримського узбережжя (Гейд В., 1915. - С. 185).

Невдовзі після Каффи, вже перетвореної на султанський форпост Keffe або Кючук Істамбул («Малий Стамбул»), турки захопили Солдайю, Чембало та інші фортеці генуезців у Криму. Останні захисники Солдайї сховалися за церковними мурами, котрі турки вже не брали штурмом, а підпалили. У 1928 р., під час археологічних досліджень цього місця, вчені виявили велику кількість обпалених вогнем людських кістяків. Але загалом Солдайя перейшла під контроль загарбників досить швид­ко та без суттєвого опору (Руев В. Я., 2013. - С. 146).

Руйнувань зазнали й інші володіння генуезців та ромеїв, а Херсон (Херсонес) перейменовано на Сарукерман (пізніше - татарське сели­ще Ахтіяр). Після нетривалого протистояння, яничари захопили не­добудований замок «ді» Гуаско. Тих, кого було взято у полон, турки відправили на галери, у тому числі й представників сім’ї організаторів першого відомого в історії італійського організованого злочинного угруповання - «ді» Гуаско.

Наступною жертвою турків стала держава Феодоро, де знайшли прихисток і біженці - тавро-лігури. Натомість, у цей час в готській країні вже існувала протурецька партія, стамбульська агентура ак­тивно розтлівала суспільство. Кедук (Гедик) Ахмед-паша розрахову­вав на це і очікував, що брама фортеці легко відкриється перед ним, а він урочисто в’їде переможцем до столиці колись могутньої держа­ви, що претендувала на центр «Візантійського світу». Однак феодо- рити відправили протурецьки налаштованих громадян на переговори до табору завойовників, зачинили міську браму, підготували зброю та розпочали відчайдушний двобій з ворогами.

Протягом декількох місяців османи залишили під стінами Феодоро та схилами гори до семи тисяч загиблими. Готи та залишки тавро-лігурів рішуче відбивали всі наступи нападників, які вже втра­чали сон і були налаштовані все жорсткіше з кожним днем.

Столиця держави Феодоро

Йшов п’ятий місяць безперервних боїв, наближалася зима. Облога Феодоро перетворилася на найважчу військову акцію турків у Південно- Східній Європі (Константинополь тримався півтора місяці, Трапезунд і Ново-Брдо - до сорока діб, Смедерево - три місяці). Кожного дня з метою підтримки захисників священики били у дзвони церков, бійці хором співали молитви, особливо під час словоспіву турецьких мул, заглушаючи їх, що справляло на турків певний деструктивний психо­логічний вплив.

Гори вже вкрив сніг, коли Кедук (Гедик) Ахмед-паша вдався до старого трюку кочовиків: турки інсценували відступ, а коли готські бійці та їх союзники, підбурені турецькою агентурою, що залишала­ся частково у місті, вийшли «добивати ворога», несподівано нарази- лися на значні яничарські підрозділи. Останні вдарили у тил із за­сідки. Князь Олександр зачинився у цитаделі та ще тримав оборону, але він не бажав смерті жінкам і дітям, які страждали разом з бій­цями. Після переговорів з Кедук (Гедик) Ахмед-пашею князь здався на турецьку милість. Олександра привезли до Стамбулу, де Мехмет II Фатіх, вражений його мужністю, запропонував бранцю службу на високій посаді представника султана у Криму. Полонений відмовив­ся та гордо прийняв смерть. А Готія продовжила опір турецькій на­валі, до якого офіційно приєдналися генуезці. Колишні вороги, готи й тавро-лігури, тепер перетворилися на бойових побратимів. Опір очолив на той час представник розвідки банка Св. Георгія - Захарія ді Гвізольфі. Йому вдавалося отримувати гроші для продовження боїв, а банкірам, у свою чергу, надходила зібрана ним та його союзниками інформація (див., зокрема: Васильєв А. В., Автушенко М. H., 2009. - С. 254-267). Зокрема, Захарія ді Гвізольфі вступив у дипломатичні зносини з Московією, де згодом вже шукав особистого притулку (див., зокрема: Бруцкус Ю. Д., 1918).

До 1493 рр. Готія остаточно зникла з географічних мап, а тата­ри Північного Причорномор’я перетворилися на васалів Стамбулу. Турки добре й деталізовано знали маршрут свого військового похо­ду, що свідчило про успішну попередню розвідку території.

Після перемоги османи проявили далекоглядність і намагали­ся не асимілювати нових підданих султана, а надати їм можливість розвиватися у достатньо комфортних умовах. Таким чином, вони за­побігли асиметричній протидії з боку кримських етносів. Так, напри­клад, у кримських горах збереглися поселення біженців із генуезьких колоній. Першим, хто надав тавро-лігурам допомогу, став відновле­ний на троні кримський хан Менглі І Гірей. Він не лише оточив себе представниками генуезької аристократії, надав деяким титулу беїв, але й сприяв створенню компактних генуезьких поселень, центром організації яких був католицький храм. Приклад - Сююрташ (зараз село Білокам’яне неподалік Бахчисараю), де була зведена церква Св. Іоанна.

З мовчазної згоди Менглі І Гірея, представники роду ді Гвізольфі стали авторитетними лідерами потужного антитурецького руху, котрий пізніше підпав під вплив Ордену Єзуїтів, що базувався у с. Фоті-Салу (сучасне село Голубінка у Бахчисарайському районі). Генуезці розвивали там виноградарство й садівництво.

Перебудовані турками генуезькі фортеці (ліворуч - Хаджибей, праворуч - Ені-Кале)

Тавро-лігури сприяли татарським ханам у військових походах і відзначилися на дипломатичній службі. Зокрема, Захарія ді Гвізольфі та його син Вінченцо посіли гідне місце у зовнішніх зносинах Менглі І Гірея з північними сусідами - Великим князівством Литовським і Московією. На межі XVI-XVII ст. особливу популярність набув хан­ський посланник «Джан-Антон», він же Антоніо Спінола, нащадок давнього генуезького роду. Не виключено, що саме за його сприяння у 1612 р. до Криму з Кам’янця-Подільського й прибули брати-єзуї- ти, котрих, за легендою, полонили татари. Таким чином, відповідно до ханського законодавства, вони легалізували свою місію у с. Фоті- Салу, де на цвинтарі Френк-Мезарлик збереглися надгробки з орден­ською символікою (Гайворонский O., 2008. - С. 10-12).

Як відомо з нарративних джерел, частина нащадків генуезців прийняла іслам, а ті, хто позиціонував себе католиками, ледве вимов­ляли слова базових молитов «Pater Nostem та «Ave Maria». У XVII ст. прибулий до Криму італійській священик Еміддіо Портеллі д’Аско- лі навіть вимушено проповідував тавро-лігурам турецькою мовою. Місіонеру також довелося розпочати боротьбу з традиціями, котрі змінилися у середовищі нащадків колоністів у бік «варваризації» (Гайворонский O., 2008. - С. 12).

Після припинення бойових дій з турками, за сприяння Менглі І Гірея, котрого османи вже влесливо іменували «повелителем двох ма­териків», генуезці підтримували зв’язки зі своїми родичами у Лігурії, й ця традиція збереглася до XX століття. Старі общини тавро-лігурів

продовжували називати себе «женовезе» або «дженевізлер», тобто генуезці, сповідували католицизм, розмовляли мовою, подібною до італійської, але дуже асимілювалися (передусім, із татарами).

Генуезька фортеця Аспрокастрон - Маврокастрон (Білгород-Дністровський)