ЧАСТИНА ДРУГА ГЕНУЕЗЬКІ КОЛОНІЇ ЯК СУБ’ЄКТ РЕГІОНАЛЬНОЇ ГЕОПОЛІТИКИ

Татари після завоювання Криму зіштовхнулися з новим для них су­перником - генуезцями, але хани, влесливо задобрені грошима і пода­рунками, вичікували вдалого часу для встановлення своєї беззаперечної влади на узбережжі.

Одним з найпотужніших союзників Генуї під час колонізації Північного Причорномор’я у другій половині XIII ст. став онук хана Батия - Менгу-Тимур (пом. 1282 р.), нащадок самого Чингісхана (ко­трий помилково вважався генуезцями «пресвітером Іоанном»).

Монголо-татари

З Менгу-Тимуром, який уособлював так звану «Монгольську імпе­рію» (Yeke Mongyol ulus) в Криму, а також з його безпосереднім пред­ставником на території півострову - Уран-Тимуром в 1266 р. лігурійці уклали угоду щодо придбання територій у Каффі (Господаренко О. В., 2011. - 54; С. Мурзакевич H. Н„ 1837. - С. 37) в обмін на гарантії під­тримки амбіцій Менгу-Тимура стати ханом улусу Джучіевого («Золотої Орди») та відокремити його від «Монгольської імперії». Не виключено, що у порозумінні з генуезцями певну роль зіграв один із найближчих союзників Менгу-Тимура - беклярбек Ногай, дружиною якого була Єфросинія, позашлюбна донька Миха'іла VIII Палеолога. Ймовірно, через образи на батька, ця непересічна жінка підтримувала генуезь­кі прагнення, на противагу венеціанцям, до яких ромейський кесар Михаїл VIII Палеолог мав більшу прихильність. Серед перших пере­селенців з Генуї до Криму в середньовічних документах (наприклад, в хроніці Агостіно Джустініані) згадується напівлегендарний Антоніо делл’ Орто, першопоселенець, нащадки якого користувались особли­вими привілеями, зокрема, в податковій та адміністративній сферах (Гейд В., 1915.

Показово, що вже у 1268 р. Римський Папа Климент IV відрядив до Каффи єпископа, що свідчить про досить велику кількість вірних римокатоликів (Господаренко О. В., 2011. - С. 54; Еманов А. Г., 1982. - С. 64). Наступного року метрополія призначила першого консула - Паоліно Доріа, а в 1270 р. для Каффи було складено спеціальний статут (Господаренко О. В., 2011. - С. 54).

Перший консул походив зі шляхетного генуезького роду Dorial сГОгіа, який, судячи за гербом (чорний орел під золотою короною), був сталим прихильником імператора Священної Римської імперії, тобто «гібелліном». Це, відповідно, за сподіваннями генуезьких аристократів, врівноважувало партію «гвельфів» - прихильників Римського Папи й не дозволяло єпископу домінувати в поліконфесійній колонії. Отже, в метрополії ставку зробили на світську владу, що сприяло запобіган­ню конфліктів на релігійному ґрунті. До того ж, найстарші представни­ки роду, за їх сімейною легендою, походили й самі з Криму, з «країни Дорі», відомої ще з пізньоантичних джерел. Таким чином, DoriaIDbria могли вважатися в Криму «своїми», споконвічними. Натомість ця родова легенда поки що не має документального підтвердження, але й об’єктивно не суперечить історії.

Подальші контакти з Менгу-Тимуром генуезці здійснювали через представника хана в Криму, його племінника - Уран (Оран)-Тимура. Можна вважати, що за сприяння генуезців, прихильників Ордену Св. Іоанна Єрусалимського, підрозділи Менгу-Тимура в 1269 р. брали участь на боці Господина Великого Новгорода у війні з «генетичними» нащадками тамплієрів - Лівонським орденом.

На цьому етапі колонізації Криму генуезцям деякий час конкурен­цію складали пізанці, котрі заснували власну колонію Порто-Пізано (Тосподаренко О. В., 2011. - С. 54). Коли ж останні перейшли до агре­сивних дій та розпочали активну піратську діяльність, 14 серпня 1277 р.

Однією з найприбутковіших товарних позицій генуезців стала тор­гівля зерном. Так, відповідно до 16 актів генуезького нотарія Ламберто ді Самбучето з Каффи за осінь 1289-весну 1290 рр. до Трапезунду було поставлено 1303,6 тонни зерна.

Не виключено, що вже у 1281 -1287 рр. Каффа^[4] постала як стабільна генуезька колонія, керована відповідною адміністрацією на чолі з кон­сулом (dominus consul de Caffa) Лукетто Гамбоно. З аналізу актів 1281 р. дослідники доходять висновку: ця посадова особа безумовно мала пра­во примусу, оскільки призначалася офіційною Генуєю, а не обиралася ватагою переселенців, що в перший час практикувалося лігурійцями в умовах автономного від метрополії буття на нових землях.

Каффа у XIII ст. - важливий духовний центр, столиця францискан­ської кустодії Газарії та одночасно вікаріату «Північ» або «Татарії» (Еманов А. Г., 1996. - С. 95, 98-99). На цьому етапі творення міста саме католицька церква відігравала визначальну роль. Наприклад, відомо про існування двох францисканських та одного домінікансько­го осередків (Iocd). Ватикану також належали храми - Св. Франциска, Св. Марії, Св. Домініка; монастирі (conventus), шпиталі, цвинтарі та земельні ділянки (terrene). До того ж, францисканці монополізували таку прибуткову сферу, як будівництво (Еманов А. Е, 1996. - С. 102). У 1322 р. Каффа перетворилася на центр католицької єпархії, серед єпи­скопів якої відомі такі непересічні діячі XIII ст„ як Конрад Брегенський та Ієронім Генуезький (Бартлетт P., 2007. - С. 209).

Не виключено, що через розподіл фінансових потоків і майна між зацікавленими релігійними та світськими колами колоністів виника­ли конфлікти, що періодично примушувало їх шукати компромісу.

У Північному Причорномор’ї з лігурійцями продовжували жор­стко конкурувати венеціанці, які також збирали необхідну їм інфор­мацію й поширювали католицьку віру. Опорним пунктом венеціанців став Сурож, який вони назвали Солдайєю. 1287 р. у фортеці вже існу­вала резиденція венеціанського консула (Греки на українських теренах, 2000. - С. 42). Ще одним форпостом венеціанців на теренах сучасної України стала їхня маєтність у центрі міста Лева - Львова. Для венеці­анців назва міста мала й символічне значення, оскільки гербом Венеції свого часу стало начебто уособлення Св. Марка - Крилатий Лев.

Протистояння сторін закінчувалося там, де починався прибуток. Тому каравани («лінії») венеційських кораблів не оминали Каффу. Однак, зважаючи на високі портові податки, неформально венеціан­ською вважалася якірна стоянка неподалік від мису Св. Іоанна, розта­шованого поблизу генуезької чорноморської столиці. На всі боки пере­возили різноманітні вантажі. До того ж, венеціанські купці перебували під охороною генуезьких патрульних кораблів, що становили реальну загрозу різноманітним піратам.

У 1289 р. з Генуї до Каффи прибув призначений дожем новий консул - ініціативний полководець Паоліно де Аурія^[5] (див., зокрема: Пилипчук Я., 2014. - С. 40-41). Під його проводом місто перетворилося на вільне, що керувалося власною комуною. Серед 1 600 зафіксованих документами антропонімів - власних імен людей, котрі мешкали тоді у Каффі, за оцінками фахівців, 428 можна вважати умовно лігурійськими (Еманов А. Г., 1996. - С. 117). Отже, переселенці - колоністи складали меншість, однак змогли виступити організуючою містотвірною силою.

Згадане не влаштовувало конкурентів лігурійців - венеціанців. Під час війни 1294-1299 рр. їхній десант під проводом флотоводця Джіованні Соранцо захопив і пограбував Каффу (1296 p.), однак утри­мати місто за собою венеціанці не змогли (Гейд В., 1915. - С. 83-84). Просунутися далі вони також виявилися не спроможними, адже че­рез погані погодні умови їх кораблі вмерзли у кригу, а незвиклі до морозу члени команд почали масово гинути. Кинувши дев’ять галер, Джіованні Соранцо полишив Каффу (Мурзакевич H. H., 1837. - С. 21- 22). Показово, що на відміну від конкурентів, венеціанці швидко по­новлювали втрату кораблів за рахунок потужності їхньої типової суд­нобудівної верфі (arsenate), де спорудження плавзасобів поставили на конвеєр і, наприклад, нову галеру можна було зібрати та озброїти за декілька днів.

Напружене співіснування генуезців та венеціанців закінчилося, коли у Каффі (за іншими версіями - у Солхаті, нині - Старий Крим) в 1298 р. вбили еміра Караджіна (Кара-Кібяка) - онука хана Ногая. Можливо, цю акцію організував «натемно» один із генуезьких кланів, що завчасно евакуював своїх людей з міста. У відповідь татари спа­лили і Каффу, й Солдайю. Особливо постраждали венеціанці, котрі, відповідно до угоди 1299 р. стосовно «вічного миру» з Генуєю, взяли на себе зобов’язання протягом тридцяти років не входити до Чорного моря. Водночас, венеціанці закріпили де-юре найважливішу власну базу в Криму - Солдайю. Відповідно до Статуту генуезьких колоній на Чорному морі (1316 р.), генуезці оголосили Солдайї економічну блокаду та встановили штраф для генуезьких купців, котрі намага­тимуться торгувати із Солдайєю.

Збільшення кількості переселенців з Лігурії та їхня активність ви­кликали також неабияке занепокоєння у частини впливового татар­ського політикуму. Не виключено, що, користуючись згаданим, вене­ціанці були причетні до походу золотоординського хана Токти (Тохти), сина Менгу-Тимура, на Каффу в 1307-1308 рр. Формально конфлікт виник начебто через надмірну торгівлю генуезцями рабами тюркського походження, але насправді правнук Бату-хана (Батия) не міг пробачити тавро-лігурам, буцімто, приязні зносини колоністів з його конкурен­том за владу - ханом Ногаєм.

Розуміючи перевагу нападника, після тривалої облоги, у травні 1308 р. тавро-лігури організували евакуацію більшої частини насе­лення міста на човнах. Свій відступ італійці прикрили вогнем і димом від підпалених ними дерев’яних укріплень міста, а також житлових і службових споруд. Як наслідок, татарам залишилися лише спустоше­ні вогнем остови будинків і комор. Розлючений хан віддав наказ за­арештовувати всіх генуезців, що перебували на території, підвладній Золотій Орді, а також конфісковувати їх майно. Лише смерть хана у 1312 р. та чергові заворушення у самій Золотій Орді через боротьбу за трон врятували генуезьку колонізацію у Північному Причорномор’ї. Тавро-лігури рішуче підтримали нового хана Золотої Орди - Узбека. Він почав методично винищувати потенційних конкурентів з числа Чингізидів, а також їхніх прихильників, буцімто, через відмову при­йняти іслам.

Відповідно до «літопису Джіорджо Стелли» (1357 p.), першим ге­нуезьким поселенцем у 1308 р., котрий почав відновлювати спустоше­ну Каффу, став родич першого консула цього міста - Бальдо (Балдуїн) Доріа, нащадки якого користувалися потім значними привілеями (див., зокрема: Еманов А. Г., 1982. - С. 64; Мурзакевич H. H., 1837. - С. 9; Гейд В., 1915. - С. 78). У 1313 р. в Генуї зацікавлені високоповажні осо­би започаткували діяльність спеціалізованої комісії, котра мала на меті оптимізацію комерційної діяльності та відновлення лігурійських коло­ній в Північному Причорномор’ї (Тосподаренко О. В., 2011. - С. 54).

Досить вдалою виявилася здійснена у 1312-1313 рр. генуезька ди­пломатична місія до Золотої Орди (до хана Узбека), яку очолили Антоніо Грілло та Ніколо ді Пагана. За її результатами, у 1341 р., запровадили ад­міністративну комісію у складі «восьми мудрих (sapientes)» - «Оффіцію Газарія» (Officium Gazariae), на яку метрополія поклала керівництво всіма колоніями генуезців на теренах Північного Причорномор’я.

В 1316 р. у Генуї розробили «Ordo de Caffia» - оновлений статут мі­ста (Тосподаренко О. В., 2011. - С. 54). Користуючись і цим документом, до 1318 р. колоністи відбудували Каффу і посилили її новими потуж­ними фортифікаційними спорудами (Пилипчук Я., 2014. - С. 41). Генуї також вдалося налагодити взаємокорисні зносини з ханською резиден­цією - Солхатом, через яку проходила важлива караванна стежка - від­галуження Великого Шовкового шляху. Показово, що Солхат називав­ся ще й Кримом (Киримом). Це уособлювало його центральне значення на півострові. За словами арабського географа Абульфеда (пом. 1331 р.): «Крим - це назва країни, у якій є сорок міст...; ця ж назва застосо­вується й до міста Солхата, як столиці» (цит. за: Войтович Л. В., 2010. - С. 132).

За прикладом лігурійських міст, у Каффі колоністи проклали вули­ці (viae) та шляхи з бруківкою (stratae publicae), упорядкували джерела і фонтани, побудували цистерни для води, створили ринки. З історич­них джерел відомо й про існування спеціалізованих базарів - зерново­го, м’ясного, дров’яного тощо. Окремо здійснювалася торгівля невіль­никами, регулярне постачання яких налагодили, насамперед, татари. Промисловість міста посилювали млини та скотобійні, а також неве­ликі м’ясо- та рибопереробні підприємства. Системотвірними об’єк­тами стали потужний порт (partus de Caffia та, пізніше, hosteum marine magnum), а також центральний Генуезький майдан (Plathea Januensium). На нього фасадами виходили адміністративні споруди, над якими до­мінувала резиденція консула. З часом ця резиденція перетворилася на потужний замок, а магістрат - лоджія набула вигляду палацу комуни (palatium comunis).

Згідно Статуту 1449 р., торгівля у Каффі могла здійснюватися лише у денний час - в зимовий період (з 1 жовтня по 1 березня) - до 20:00; у літній період (з 1 березня по 31 вересня) до - 21:00. Про закінчення дня жителі міста мали сповіщатися дзвоном (Гавриленко О. А., 2010. - С. 122). Варто зауважити, що, зважаючи на велику рідкість, яку стано­вили годинники в XV ст„ до стіни каффського консульського палацу один було вмуровано. При цьому консулові ставилося в обов’язок утримувати власним коштом фахівця, який би слідкував за технічним станом годинника.

Фактично Каффа, на перший погляд, являла собою суцільний ба­зар. Жвава гуртова торгівля здійснювалася безпосередньо у порту, ко­трий міг приймати до 200 кораблів водночас. Універсальні ринки роз­ташовувалися на Генуезькому та Ваговому майданах. Дрібна торгівля здійснювалася у численних караван-сараях (Caravansaralis), на великих і малих майданах та вулицях. До того ж, окрім постійних базарів, у місті організовувалися ярмарки та сезонні розпродажі.

Окрасою архітектурного комплексу середмістя (H borgho) стали будівлі монастирів Св. Франциска та Св. Домініка, при яких працю­вали школи, центри переписування і перекладу книг та документів, а також різноманітні майстерні. Духовний центр доповнювала конгре­гація Св. Антонія. Особливу функцію ці об’єкти виконували як місце для відпочинку, навчання й перепідготовки (терміном до трьох років), а також формування спеціалізованих розвідувально-місіонерських груп. Останні спрямовувалися до Персії, Середньої Азії (яку в ті часи іменували Tartaria) та Китаю, а також інші nelle Iontante terre d’Oriente - «далекі Східні землі» (Колли Л. П., 1912. - С. 85). Неподалік церковних споруд працював перший у місті шпиталь Св. Іоанна, а також інші спо­руди благодійного призначення (лікарні, притулки тощо).

Отже, якщо проаналізувати загалом специфіку будівництва й орга­нізації міського простору, генуезька фортеця у Каффі, зведення якої за­вершено у 1342 р. за часів консульства Джованні ді Скаффа, складалася з трьох частин: цитаделі (Hcia), зовнішніх мурів (confines) та укріплених поселень навколо міста (pertinens), а також «слобідок» (avanborghi).

Цитадель оточувала сучасний Карантинний пагорб, де розта­шовувався потужний ринок невільників. Частково для будівництва мурів використовувалися споруди античного міста, від якого зали­шились невиразні рештки. Часто будівельним матеріалом слугували вже оброблені кам’яні блоки та брили з поселень-попередників, що заощаджувало час і сприяло якнайшвидшому спорудженню, насам­перед, укріплень.

У цитаделі перебували резиденція консула, суд, скарбниця, єписко­пат, а також комори, де зберігалися цінні товари. Довжина муру стано­вила 718 метрів, висота - 11 метрів, товщина - до 2 метрів (Культурное наследие Крыма, 2011. - С. 37).

Зовнішня частина фортеці простягалася на 5.5 кілометрів. Вона мала двадцять сім веж, котрі іменувалися на честь католицьких свя­тих та генуезьких консулів (наприклад, Св. Климента, Св. Костянтина, Св. Хоми, Джованні ді Скаффа тощо). Фортецю оточував рів.

Не зважаючи на тривалий конфлікт генуезців з венеціанцями, у Каффі стаціонарно існував венеціанський квартал Св. Петра {contrata Petri Venetici). Окремі квартали та власні духовні центри мали вірмени, греки, татари, євреї, слов’яни, турки тощо.

Як свідчать джерела, генуезці чисельно переважали над представ­никами інших етносів лише на початку колонізації. Та вже до кінця XIV ст. вони становили абсолютну меншість. Наприклад, у Каффі, окрім них мешкала значна кількість греків, вірменів, татарів, грузинів, «руських», готів, черкесів, євреїв, болгарів, угорців. Правовий статус населення залежав і від конфесіональної приналежності, хоча з тексту Статуту 1449 р. помітно, що ситуація у тогочасній Каффі та інших колоніях Генуї визначалася достатньою віротерпимістю. Католицизм визнавався державною релігією, але нормами Статуту 1449 р. священикам - пред­ставникам Святого Престолу суворо заборонялося будь-яким чином порушувати права іновірців і «накладати руку на жнива іншого народу».

Серед етнічних громад часом виникали певні розбіжності конфлік- тогенного характеру. Так, наприклад, євреї мали два осередки - синагогу (талмудисти) та кенасу (біблеїсти), а також, відповідно, різних духовних лідерів - раввінів і гахамів. До цих осередків належали й не євреї, себто ті, хто сповідував ці різні види юдаїзму - кримчаки та караїми. Усі вони мешкали у районі Judeca, що простягався від Генуезького мосту до вежі Св. Хоми. Керував цим районом (бургом) обраний общиною консул - consuli burghi (Еманов А. Г., 1996. - С. 137-138). Каффінські євреї підтри­мували щільний комерційний зв’язок з єврейською общиною Києва, який вони називали Манкерман (див., зокрема: Бруцкус Ю. Д., 1918).

На окрему увагу заслуговує етнонім «скіфи», яким також інко­ли позначалися мешканці Каффи (Гейд В., 1915. - С. 75; Еманов А. Г., 1996. - С. 135). Дослідники висловлюють з цього приводу різноманітні версії, але до цього часу проблему ідентифікації цього етноніму в XIII- XV ст. остаточно не вирішено.

Лігурійці вдало вирішили мовне питання, запровадивши практи­ку офіційного спілкування латиною. Водночас, як свідчать докумен­ти та лапідарні написи, ніхто не забороняв представникам місцевих етнічних громад спілкуватися їхніми мовами - етнолектами, бо всіх об’єднувала «спільна справа» (res publica) - примноження власно­го добробуту, завдяки якому саме місто перетворювалося на «перли­ну Криму». Взаєморозуміння і взаємоповага були запорукою вдалої «спільної справи», що регламентувалася писаними й неписаними нор­мами права. Консул мав адміністративні повноваження не лише у місті, але й у передмісті, не зважаючи на поліетнічність і поліконфесійність населення, й тому іменувався двома титулами - «consul januensium in Caffa» та «consul Universitatis Caffa» (Еманов A. Γ., 1996. - C. 110,124, 139). Отже, лігурійці виконували роль етнічної домінанти серед «універсу- му» з-понад ЗО етносів, котрі цивілізаційно значно розрізнялися.

За підтримки татарів, опорні та спостережні пункти, звідкіля здійснювалася розвідка, що передувала відправленню торговельних караванів, лігурійці намагалися розташувати на тих місцях, де колись знаходилися аналогічні за функціями поселення давніх греків, римлян і візантійців. Так, на узбережжі Євпаторійської затоки виникли поселен­ня Ле Саліне і порт Ле Феті (Господаренко О. В., 2014. - С. 114), у гир­лі Дніпра (який називався італійцями Ellexe, Erexe, Elice або Leresse) - опорний пункт Іліче або Elexe (неподалік від сучасного с. Дніпровське Очаківського р-ну Миколаївської обл.), а у Бузькому лимані - Порто Бо (Господаренко О. В., 2014. - С. 114). У лимані Дністра тавро-лігури при­дбали у татарів Ак-Лібо - руїни фортеці Маврокастрон (колишній Tipac еллінів і Tipa римлян) та після нетривалого збройного протистояння з венеціанцями заснували там замок Монкастро (Moncastro). Задля його захисту та поширення експансії на Сході від цього стратегічного пунк­ту генуезці заснували Джинестру (на території сучасної Одеси), а на південному заході - низку поселень, центром яких стала консульська фортеця Лікостомо (Licostomo, попередниця Кілії або Вилково, див.: Господаренко О. В., 2014. - С. 115; Пилипчук Я., 2014. - С. 42). Надалі Лікостомо посилили додатковими форпостами на берегах (зокрема, на місці сучасного Ізмаїлу), що дозволило генуезцям узяти гирло цієї важливої річки, якою прямував шлях у північні моря (Дунай - Рейн - Дунай), під цілковитий контроль.

На північ від Монкастро лігурійці відновили римську фортецю, ко­тра за часів Середньовіччя називалася Тягиня (пор. санскр. tyagin ‘при­носити у жертву, жертвувати’; сучасне м. Бендери). Також вони просу­нулися Дністром через відновлену ними фортецю у містечку Ольхонії (Сороки) до Хотина й сучасного Кам’янця-Подільського. Але у подаль­шому їм завадили венеціанці, котрі у межах Королівства Польського користувалися привілеями та підтримкою місцевої аристократії. Натомість сталі зв’язки Львова й Каффи свідчать, що венеціанцям не вдалося перешкодити зв’язкам тавро-лігурів і купців з Польщі, через терени якої генуезькі комерсанти досягали узбережжя Балтійського моря «в бік Фландрії до Брюгге»(Господаренко О. В., 2014. - С. 114).

У першій половині XIV ст. у басейні Чорного моря розгорнулася справжні війна з піратами, однією з баз яких став порт Синоп. З метою унеможливлення подальшого розвитку бізнесу морських розбійників, у 1340 р. генуезький адмірал Сімоне да Кварто з Каффи відбув на чолі каральної експедиції, що виявилася успішною. Зокрема, вдалося зни­щити флотилію турецьких корсарів, котра складалася з дванадцяти га­лер і декількох допоміжних суден. Переможець привів до Каффи десять трофейних кораблів з великими скарбами. Показово, що у розподілі здобичі брали участь і венеціанці - союзники й ділові партнери турків (Мурзакевич H. H., 1837. - С. 25-26; Карпов С. П., 1990. - С. 80).

Генуезці-колоністи у документах амбітно називали Крим Каффинським островом (История Золотой Орды, 2003. - С. 209), себе починали вважати тавро-лігурами, підкреслюючи автономний ста­тус щодо далекої *метрополії, від якої намагалися дистанціюватися. За мовчазної згоди татарських ханів генуезці намагалися перехопити у готів порти й фортеці Каламіту (Інкерман), Алустон (Consulatus Lusce, Алушту) і Фуну. До цього генуезці силою привласнили Сюмбаліон - Чембало (Балаклаву) і Партеніт (Consulatus Pertinice) та побудували фортеці Гурзувіті або Горзоціум - Гурзуф (Consulatus GorzonL) й Джаліту або Яліту (Consulatus Jalite, Ялта). Поступово поселення та інші форпо­сти тавро-лігурів поширились усім узбережжям південного Криму - «Генуезької Готії». За назвами відомі, зокрема, Завіда (Чауда), Кавалларі (Киз-Аул), Калітра (Коктебель), Конестазі (Кінчігірь), Лупіко (Алупка), Луста або Лушта (Алушта), Музахорі (Micxop), Перфідім (Двоякірна), Портеніто (Партеніт), Сикита (Нікіта), Форі (Форос) тощо. Навіть у ханській столиці - Солхаті (Старий Крим) існувало компактне посе­лення тавро-лігурів. Усе це з часом стало підґрунтям для формування Капітанства Готії (Capitaneatus Gotie, riperia marina Gotie) з адміністра­тивним центром у Каффі (Генуэзцы в Крыму, 2009. - С. 19-20).

Відповідно до угоди 1381 р. між генуезцями та Еліас-беєм Солхатським, котрий уособлював у Криму владу Золотої Орди, під Капітанством Готія спочатку розумілася обмежена горами ву­зька прибережна смуга, що простягнулась на Північний Схід від Чембало (Балаклави). Таким чином, відповідно до цього документа, у Криму Генуї належала прибережна смуга довжиною близько 400 км (Гавриленко О. А., Ярмошук C. C., 2010. - С. 40; Скржинская Е. Ч., 2006. - С. 42). Інтереси тогочасних суб’єктів регіональної геополітики також особливо привертав порт Авліта, який відігравав значну роль на Великому Шовковому шляху і розташовувся на місці сучасного Севастополя (див., зокрема: Васильєв А. В., 2009. - С. 105). Отже, у ре­зультаті генуезці взяли під контроль значно більші території, ніж ті, що передбачалися угодою 1381 р.

Статут Каффи від 1449 р., окремим параграфом у главі 34 (Щодо військового керівництва Готії), офіційно затвердив посаду «капітана Готії». Останній, як свідчать тогочасні документи, з початку XV ст. під­порядковувався консулу Каффи та, у разі відсутності консула, - його заступнику (вікарію). Фактично «капітан Готії» уособлював військову владу тавро-лігурів у контакті з консулами на території Готії, виконував поліцейські функції та мав право стягати штраф у розмірі, що не пере­вершував 40 аспрів. Першим відомим за іменем «капітаном Готії» був у 1429 р. представник лігурійського нобілітету - Батіста ді Гандіно.

Посилення генуезців стало одним із чинників занепаду візантій­ського міста Херсону (колишній Херсонес, в наш час - на території Севастополя). До того ж, «союзники» кесаря, завдяки попередникам якого лігурійці й увійшли свого часу до акваторії Чорного моря, робили все можливе для подальшої деградації цього конкурента. Зокрема, оз­броєні блокпости тавро-лігурів перекрили візантійським купцям шлях до солених озер і рибних місць в Азовському морі. Надалі нові волода­рі кримського узбережжя примусили кесаря юридично відмовитись у 1350 р. від порту Херсон на користь Генуї, натомість використовувати для торгівлі виключно підконтрольні лігурійцям гавані.

Зрозуміло, що сепаратистські тенденції, які проглядалися в праг­неннях і політиці тавро-лігурів, котрі також призводили до загострен­ня зносин з Візантією, викликали занепокоєння у метрополії. У по­дальшому дож Генуї щорічно особисто призначав консула до Каффи, а Центральне управління чорноморськими колоніями у Генуї - консулів стратегічно важливих пунктів, що підпорядковувалися консулу в Каффі. За Статутом 1449 р. каффського консула почали обирати. Консул Каффи у всьому Чорноморському регіоні - перша особа після генуезького дожа та іменувався титулом «Величний». Однак, у самому місті він керу­вав не від свого імені, а від імені комуни (comunis) - громади Каффи, тобто всіх мешканців. Міську громаду збирали у приміщенні ратуші (Устав для генуэзских колоний в Черном море, 1863. - С. 764, 775).

Каффський консул мав право призначати консулів до інших на­селених пунктів, що вважалися важливими, але другорядними. Так Генуя намагалася тримати колонії у покорі. Про це, зокрема, свід­чить підкреслення в офіційній документації тези: «Caffa civitas in ditione Januensium» («місто Каффа, що підвладне генуезцям»).

Відповідно до норм 1316 р. кандидатура консула, висунута Радою Газарії, підлягала затвердженню Радою Генуї. Вимоги до пре­тендента на посаду полягали у тому, що майбутній консул мусив бути уродженцем Генуї або околиць цього міста й внести значну за обсягом заставну суму. Він призначався терміном на один рік, а піс­ля завершення служби діяльність консула підлягала прискіпливій ревізії. У разі виявлення непередбачених регламентами витрат, вони компенсувались із застави. Екс-консул зобов’язувався подати звіт про свою діяльність, текст якого після перевірки чотирма поважни­ми купцями, обраними громадою, передавався до Генуї на розгляд і затвердження Радою міста.

Метрополія призначала консулу грошове утримання в обсязі 1 200 аспрів на місяць, з яких лише 200 видавала скарбниця Генуї, а 1 000 надходила від зібраних податків з місцевих купців, відпо­відно до норм звичаєвого права (modo consuetum). Консулу заборо­нялося приймати дарунки, платню від приватних осіб, окрім про­дуктів харчування та напоїв у вартісних межах, визначених чинним законодавством. Інше вважалося корупцією та каралося штрафом і позбавленням на 10 років права посідати консулом за «приниження гідності республіки».

У разі, коли консул поєднував адміністративну діяльність із власною комерційною, він позбавлявся щомісячної виплати у 1 000 аспрів, яка формувалася за рахунок податкових коштів.

Коли закінчувався термін консульства, але інша кандидатура не прибувала з метрополії, рада мешканців міста у кількості 24 осіб мала право обрати тимчасового консула терміном на три місяці з пролонгацією цього терміну або переобрання нового тимчасового консула до прибуття особи, затвердженої на цю посаду Радою Генуї (див.: Еманов А. Г., 1996. - С. 175-176).

Відповідно до норми, що у збірнику документів «Codice diplomatic delle Colonie Tauro-Liguri», у той час влада колоністів обмежувалася, як правило, фортечними мурами або передмістями їхніх поселень. Переселенці почували себе відносно комфортно на узбережжі, а їхні намагання проникати далі у гори та степ наштовхувалися на відчай­душну протидію тамтешнього населення. Наприклад, постійно відбу­валися гострі криваві сутички між лігурійцями та кримськими готами за Параталасію (південне узбережжя Криму).

У Солдайї (Сугдеї) фортеця за часів панування лігурійців охопи­ла територію приблизно у 29,5 гектарів (Культурное наследие Крыма, 2011. - С. 35). Головна функція цього комплексу полягала у захисті пор­ту та маєтності купців, що призвело до необхідності значного посилен­ня форпосту з боку суходолу.

Солдайська фортеця у Судаку

На зовнішній лінії оборони, на території «Нижнього міста» (ка- струм Санта Кроче), розташовувався замок Св. Хреста. У внутрішній («Верхнє місто», каструм Санта Еліа) - цитадель і величний консуль­ський замок Св. Іллі. Зовнішню лінію контролювало чотирнадцять веж. Деякі з них прикрашали мерлони, типові для архітектури у стилі «гібел- лінів», у вигляді хвоста ластівки, а також плити з гербами, що містять імперських орлів (детальніше див.: Скржинская Е. Ч., 2006. - С. 49-95; також: С. 219,243,251). Зразки аналогічної архітектури представлені й у Генуї (наприклад, відома брама Porta Soprana, збудована у XII ст.).

Мерлони, типові для архітектури у стилі «гібеллінів» (ліворуч) і «гвельфів» (праворуч), в Солдайській фортеці

У 1318 р. генуезці отримали від татарів право створити форпост на руїнах колишньої столиці Боспорського царства, яка у документах тоді йменувалася Bocnopo або Черкіо (сум. Керч). До цієї події їм вдалось пе­реконати Кримського улусбека - еміра Солхату Токлук-Теміра віддати цю території саме лігурійцям, а не венеціанцям. Задля приборкання ос­танніх генуезці вимушено застосували військову силу. Отже, тавро-лігу- ри почали інтенсивно заселяти нову для них територію. Першочергово вони відремонтували мол, котрий і досі називається Генуезьким, а по­близу нього побудували замок Герзет (в інших джерелах - Кард або Карз)

3 чотирма кутовими вежами. Ймовірно, у ньому знаходилась резиденція місцевого консула, котрий підпорядковувався консулу в Каффі.

До початку XV ст. фортифікація Bocnopo складалася з цитаделі (приблизно 0,32 га) і посилювалась додатковим кам’яним муром, а та­кож ровом довжиною 79 метрів, стінки якого укріплювалися кам’яними брилами. Зовнішнє коло (3,2 га) - мур довжиною приблизно 617 метрів,

4 вежі та 7 куртин. Далі йшла додаткова лінія оборони з боку степу. Її довжина - 480 метрів, протягом яких розташовувався барбакан, п’ять куртин та рів. Міську браму прикрашала плита із зображенням лева «гвельфів». Не випадково, саме у Bocnopo розташовувалася резиденція католицького архієпископа, яку в 1332-1333 рр. очолив Франциск де Камаріно (Франческо ді Камеріно) - особистий представник Римського Папи Іоанна XXII.

Задля противаги лігурійцям, у 1340 р. емір Солхату Тюлек- Тимур запропонував для поселення венеціанцям Bocnopo із портом і прилеглими територіями. Венеція погодилася сплачувати до ханської скарбниці 3 % мита з товарів (Тосподаренко О. В., 2011. - С. 54). Однак така татарська ініціатива не сприймалася тавро-лігурами, котрі всіляко перешкоджали конкурентам.

Окрім Bocnopo (Vosporo, Vospro, він же Порт Святого Іоанна), за ча­сів італійської колонізації виникли форпост Чіпріко (ймовірно, на мисі Опук) і фортеця Пондіко або Понтіко (Pondico, Pontico), котру лігурійці збудували на руїнах античного міста Мірмекій. Головну вежу (донжон) Пондіко генуезці звели на рештках давньогрецького двокамерного склепу, використавши його муровану кладку та масивний мармуровий саркофаг як фундамент.

Цікаво, що частина могил колоністів, виявлена у 1886,1935-1938 і 2000-2006 рр., нагадувала поховання давніх лігурів, тобто була об­кладена кам’яними брилами. Аналогічні могили фіксуються на всіх цвинтарях тавро-лігурів, наприклад, показовим є цвинтар в Алустоні (Алушті), розкопаний археологами у 1993 р.

Похованими у некрополі Пондіко є переважно чоловіки віком від 20 до 40 років. Археологами віднайдено й 10 могил малечі, що може свідчити про високу дитячу смертність. Згадане засвідчують і генуезькі цвинтарі в Алустоні та Чембало, а також на інших синхронних генуезь­ких пам’ятках. Цілком ймовірною є висока смертність жінок під час по­логів. Так, наприклад, у Чембало виявлені неодноразові поховання, де кістки матері та дитини лежать «таз у таз» (див., зокрема: Дьячков C. В., 2005. - С. 221).

На кам’яних плитах, окрім хрестів Св. Георгія, у некрополі Пондіко виявлено типовий хрест Ордену Св. Іоанна Єрусалимського (тобто, «мальтійській», вписаний у коло). Згадана знахідка, ймовірно, може за свідчити наявність серед переселенців лицарів цього ордену.

Як свідчать археологічні знахідки, досить швидко мережа гену­езьких поселень (Аспроміті, Дзукалаі, Завіла, Каваларі, Каркавоні, Конестассе тощо) поширилася на весь Керченський і Таманський півос­трови, де, ймовірно, поселення лігурійців існували вже у XII ст. Таким чином, тавро-лігури досить швидко взяли під контроль Керченську протоку, що створювало певні проблеми для їхніх конкурентів - вене­ціанців, які мали колонії у дельті Дону (Скржинская Е. Ч., 2006. - С. 43). Але вже невдовзі генуезці почали витісняти конкурентів і з цих регіо­нів, перетворюючи Меотиду (mar delle Zabache, palude Meotide, Азовське море) на свою внутрішню водойму. Там сформувалися опорні пункти

Саліне, Сан Джорджіо, Полонісі (поблизу сучасного Бердянська), Ла Чічі, Pocco тощо (Господаренко О. В., 2014. - C. 115).

Генуезці вдало поєднували військову й економічну експансію з релі­гійною. Так, у липні 1333 р. виникає католицька митрополія у Bocnopo, де проповідував падре Франческо ді Камеріно, і того ж року створю­ється її форпост Сарсоні у Херсонесі (Херсоні), де особливо проявив себе ставленик генуезців - монах ордену Домінікаців на ім’я Ріккардо, відомий також як Ричард Англійський (не виключено, що до чергово­го призначення цей лігурієць служив в Англії). Вже у 1303 р. він мав посаду єпископа Херсону (Сарсону), а архієпископом у Bocnopo нази­вається Франсіск. На той час авторитетні священики доволі часто вико­нували дипломатичні функції. Так, у 1334 та 1335 рр. єпископ Ріккардо Херсонський в якості легата Римського Папи (Legatus Pontificius) спіль­но з Франческо ді Камеріно вів складні дискусії у Константинополі щодо необхідності релігійної унії.

У 1339 р. відбулася чергова адміністративна реформа у Генуї, що призвела до централізації влади, уособленням якої став обраний вер­хівкою громадян пожиттєво дож (лат. dux та італ. doge ‘вождь’), тобто єдиний лідер Compagna Communis, йому допомагали радники із числа авторитетних громадян (Тищик Б. Й., 2015. - С. 91). Таким чином, лі- гурійці намагалися владнати постійні конфлікти двадцяти чотирьох родів нобілів (Вівальді, Грілло, Джентілле, Джустініані, Леркарі, Марі, Негро, Паллавічіно, Фіескі, Чентуріоне, Чібо та ін.) з лідерами симпа­тій пополанів (пересічних «комунарів») з родів або сімейних кланів (альберго) Гвізольфі, Грімальді, Доріа та Спінола, котрі також нама­галися перетворитися на високоповажну спадкову аристократію, що призводило до постійних конфліктів. Останні не сприяли посиленню Генуї. До того ж, варто зауважити, що роди часто мали поліетнічне по­ходження. Так, наприклад, рід ді Гвізольфі походив з юдейського ко­ріння та вирізнявся сталими симпатіями до «гібеллінів» (див., зокре­ма: Бруцкус Ю. Д., 1918). Але це не завадило вихідцям із цього роду посісти консулами Чембало (Манфреді ді Гвізольфі, 1429 р.) та Каффи (Калочеро ді Гвізольфі, 1467 р.).

Що ж стосується славетного роду ді Грімальді, то його присутність виявлена на плиті 1384 р. з Каффи, на якій, окрім тамги Джучидів, хре­сту Св. Георгія, гербів дожа Антоніо Адорно, консула Пьєтро Газано та массарія-провізора Якобо Спіноло ді Луколи, можна побачити герб Бенедетто ді Грімальді. Він обіймав посаду массарія-провізора, а в 1385-1386 рр. - консула у Каффі. Однак, тема ролі роду Грімальді в історії середньовічної Генуї вже достатньо висвітлена у літературі (зо­крема: Барабанов О. H., 2014. - С. 129-134).

Коли в Ромейській імперії розпочалася громадянська війна, у 1340-х рр., з метою недопущення посилення венеціанців об’єднані сили генуезців, використовуючи базу Перу в Галаті, почали захоплювати ключові території у Константинополі та навколо цього міста. Особливо їх непокоїла провенеціанська та протурецька позиція імператора Іоанна Vl Кантакузіна. Цього «незручного» монарха, за підтримки ге­нуезького пірата Франческо Гаттілусіо, у 1354 р., позбавив трону Іоанн V Палеолог. Переможець видав за цього лігурійця свою сестру Марію та подарував острів Лесбос. У подальшому рід Гаттілусіо неодноразо­во родичався з Палеологами, що дозволяло генуезцям мати стабільну підтримку з боку Ромейської імперії та ефективно використовувати її.

В умовах хиткого миру генуезці розгорнули проти венеціанців спо­чатку таємну, а потім і відкриту війну 1350-1356 рр. (Греки на українських теренах, 2000. - С. 42). Після чергової перемоги над конкурентами генуезці розпочали бойові дії проти готів - феодоритів. У 1357 р. вони вибили готів з містечка Ямболі, котре перейменували на Чембало (суч. Балаклава).

Залишки фортеці Чембало

За часів лігурійського панування у Чембало (Cenballono, Cenbalo, Cembano, Sinbalo, Zinbalo) фортеця поділялась на Верхнє місто (на горі Кастрон) та Нижнє. У Верхньому місті знаходився консульський замок, массаріат (скарбниця), нотаріат, церква та інші адміністративні спору­ди. Мешканці вважали, що ця частина міста перебувала під охороною Св. Миколая. Її обмежував мур з вісьмома вежами. Нижнє місто, при­свячене Св. Георгію, оточував мур із шістьма вежами.

Активність генуезців не залишалася поза увагою Московії, котра перебувала з православними кримськими готами-феодоритами у до­сить приязних зносинах. Отже, не виключено, що саме завдяки «та­ємній дипломатії» Москви та її князя Іоанна II Іаонновича (Красного) (пом. 1359 р.) хан Золотої Орди Джанібек, котрий підтримував москов­ського князя та видав йому у 1353 р. ярлик на посаду Великого кня­зя Володимирського, розпочав тероризувати католиків - венеціанців і генуезців. Невдовзі розпочалася війна, формальним приводом до якої стало вбивство татарина генуезцем (Мурзакевич H. H., 1837. - С. 27). Водночас, як свідчать історичні факти, Джанібек та його ставленик у Криму - Зейн ед-Дін Рамазан (у 1350 р. згадується як емір) дійшли на­решті згоди з венеціанцями. їм, на противагу генуезцям, Джанібек віддав бухту Провато (розташована між сучасними Коктебелем і Феодосією) та у подальшому спільно із Зейн ед-Дін Рамазаном сприяв їхньому по­дальшому закріпленню на Кримському півострові. Зрозуміло, що такі дії хана та його представників викликали занепокоєння у тавро-лігурів (Войтович Л. В., 2010. - С. 135). До того ж, втрата ними контролю над Провато, яку тавро-лігури іменували Поссідіма і вважали своєю, при­мусила шукати доречний алгоритм реагування.

У 1343 р. Каффа продовжувала деякий час спокійно жити. Як зви­чайно, звучав дзвін з вежі Кріско, відмірюючи час, з-за мерлонів у стилі «гвельфів» виглядали славетні генуезькі арбалетники й, начебто, нічого не обіцяло неприємних сюрпризів. Однак, усе досить швидко змінилося, коли місто несподівано взяли в облогу татари під проводом Джанібека (Мурзакевич H. H., 1837. - С. 27; Пилипчук Я., 2014. - С. 43). Після три­валої облоги татари начебто вже були готові укласти мирну угоду, але вже у 1346 р. воєнні дії активізувалися. За свідченням сучасника тих подій - Габріеля де Мюссі, нотаріуса з Пьяченці, хан почав закидати місто тілами померлих від бубонної чуми (Пилипчук Я., 2014. - С. 42). Захисники Каффи терміново залишали місто, через що чума перетвори­лася на одну з найстрашніших пандемій у Європі^[6]. Апокаліптичні жахи цієї події, як відомо, увіковічнив італійський автор Джованні Боккаччо в «Декамероні» (1350-1353). У свою чергу, через стрімке поширення хвороби розбіглося й татарське військо, вражаючи «чорною смертю» з Криму терени Східної Європи та Азії. Отже, місцевість навколо Каффи на деякий час перетворилася на «нічийні землі».

Обурений цими подіями Римський Папа Климент VI навіть заба­жав оголосити хрестовий похід проти татарів, чим налякав правителів Золотої Орди. Проблему вдалося залагодити миром. Але у подальшій політиці з генуезцями та венеціанцями Джанібек вдало використову­вав протиріччя між ними на користь Золотої Орди. Протягом 1356 р. венеціанці отримували навіть більші преференції, ніж тавро-лігури (Пилипчук Я., 2014. - С. 44). Не виключено, що саме за сприяння ге- нуезців, позиції яких на Кавказі залишалися досить потужними, у 1357 р. хана отруїли, після чого звільнений трон посів син загиблого - Мухаммед Бердібек (пом. 1359 р.), котрий, натомість, також приязно ставився до венеціанців.

Задля того, щоб не допустити конкуренції за владу, першими за­ходами, до яких вдався новий хан, було знищення нащадків Бату- хана (Батия). За повідомленням середньовічного арабського автора Муінеддіна Натанзі, навіть восьмимісячного брата він власноруч позба­вив життя, вдаривши його головою об землю. За сприянням Мухаммеда Бардібека з 1357 р. беклярбеком став його зять Мамай, котрий до цього був намісником Золотої Орди у Криму й усьому Північному Причорномор’ї та був одружений з донькою Мухаммеда Бардібека.

Відповідно до своєї високої посади (один з двох заступників хана), Мамай відповідав за керівництво армією, зовнішні справи, а також був наділений судовими повноваженнями. Водночас, відповідно до чинно­го золотоординського порядку, обіймати посаду хана йому не дозволя­лось, адже за родовим походженням Мамай не був Чингізидом. Отже, намагаючись посісти ханом, він вважався небезпечним бунтівником і цілком спирався на генуезців. Дехто з дослідників навіть називає його їхнім маріонетковим ставлеником.

Під час чергової спроби заколоту, Мамай не зміг реалізува­ти власних амбіцій через те, що Мухаммеда Бардібека у 1359 р. вбив представник «промосковської» партії - Кульпа. Він оголосив себе си­ном Джанібека. Однак, у 1360 р. відшукався ще один син цього хана - Мухаммед Науруз. Він вбив Кульпу та захопив владу. Того ж року пе­реможця «відправив на небо» Чингізид Хізр. Невдовзі останній був позбавлений життя власним сином - Тимур-Ходжею, якому беклярбек Мамай, за підтримки генуезців, оголосив війну та у 1367 р. привів до влади свого маріонеткового хана Абдуллаха. Протягом усього цього «часу невизначеності», скориставшись тривалими чварами у Золотій Орді, тавро-лігури посилювали власну геополітичну значимість у Північному Причорномор’ї.

Показово, що тавро-лігури включали до нових міських комун ві­рмен, греків, московитів, татарів та представників інших народів. Через генуезькі колонії йшла жвава торгівля зерном, сіллю, шкірами, хутром, бурштином, воском, медом, лісом, рибою, ікрою, сукнами, олією, вином, а також іншими товарами. Особливим товаром вважалися невільники. Чорне море генуезці оголосили «Великим» і вважали своєю власністю.

Задля підтримання безпеки широко використовувались етнічні військові підрозділи, регулярні та нерегулярні. Так, найкращим воїнам з числа місцевих етносів пропонувалося перейти на службу до Генуї або, зазвичай, служити особисто місцевому консулу. На ці цілі генуезці не заощаджували грошей, вони організовували спеціальні школи для ло­яльних представників місцевого населення та їхніх дітей. Через кілька поколінь такі нащадки мали можливість стати повноправними грома­дянами генуезьких комун. Консули навіть сприяли змішаним шлюбам, справедливо вважаючи, що діти генуезців віддано служитимуть своїй «малій батьківщині» та Генуезькій Республіці. Вихідців зі степу нази­вали «черкесами», «черкасами» або «козаками» (cazachι). Ці терміни не можна вважати у такому контексті етнонімами, а лише назвою саме найманих поліетнічних підрозділів легкої кінноти та піхоти під орудою командирів генуезького або лігурійського походження. Показово, що найманцем міг бути лише християнин, що, на думку правлячої лігурій- ської верхівки, у певному сенсі гарантувало лояльність таких вояків до біблійних чеснот і сприяло пошуку з ними спільної мови. Водночас, як свідчить практика, найзначнішим чинником у процесі взаєморозу­міння були все ж не абстрактні релігійні міркування, а гроші - salaria Cazachorum (Еманов А. Г., 1996. - С. 137).

Під час аналізу тогочасних текстів варто враховувати, що массарій або писар міг назвати словом «грек» будь-якого православного - укра­їнця, болгарина, московита тощо, а «татарином» називали мусульмани­на (див. докладніше: Кузь А. 1., 2012. - С. 56).

Особливим успіхом генуезькі колоністи вважали поєднання лігу- рійських аристократів сімейними зв’язками з місцевими правителями.

Наприклад, Марія Мангупська (пом. 1477 р.) з держави Феодоро, дру­жина володаря Молдови Штефана III чел Mape (1429-1504), мала ро­динні зв’язки зі шляхетним лігурійським родом ді Гвізольфі, а також династією Палеологів.

Військові керівники, котрі перебували на службі у князів держави Феодоро («Кримської Готії»), активно використовували під час зброй­них конфліктів дані, отримані за допомогою розвідників та їхніх аген­тів. У свою чергу, шляхи генуезьких розвідників («фрягів», «фрязинів») проходили територією сучасної України, де вони також збирали інфор­мацію на користь католицького кліру. Розуміючи нову геополітичну си­туацію, генуезці навіть дали на допомогу бунтівному темнику Мамаю військові підрозділи (Сафаргалиев М. Г., 1960. - С. 133). У свою чергу, Мамай надавав посильну допомогу своїм фінансистам і союзникам.

Консул у Каффі розумів, що для його політики вигідно мати мир­ні зносини з Москвою, де «фряги» (так називали генуезців московити) торгували, будували кам’яниці, а також із цікавістю приглядалися до купецьких осередків у Твері, Новгороді та інших містах, які розгляда­лися ними у якості союзників, спроможних підтримати Геную в разі конфлікту з московським князем Дмитром І Іоанновичем. Особливо приязні відносини склалися у «фрягів» з «нижегородцями», яких ге­нуезці влесливо йменували «російськими Медичи», на честь поважної італійської олігархічної родини (див.: Васильєв А. В., Автушенко М. H., 2009.-С. 136).

Інтриги ромеїв та їхніх союзників - феодоритів призвели до того, що генуезцям під загрозою грошових стягнень заборонялося торгувати у Сугдеї (Судаку) та дозволялося перебувати у фортеці лише на термін, що не перевищував три доби (Васильєв А. В., Автушенко М. H., 2009. - С. 117, 135-136). Однак, і за цей час генуезьким розвідникам вдавалося зібрати необхідну інформацію та навіть створити агентурну мережу в місті. До того ж, необхідними даними Каффі допомагав і Мамай, який влаштував особисту резиденцію в містечку Карасубазар.

У таких умовах феодоритам стала потрібною акція у Московії з метою посварити князя Дмитра І Іоанновича з консулом у Каффі. До Москви відбув з дипломатичною і розвідувальною місіями представник правлячої у Феодоро династії - Косьма Гаврас у супроводі принижених мешканців Сугдеї - Сурожу, переважно венеціанців, котрі маскувалися під православних. Саме ці емісари наполегливо здійснювали акції з агіта­ції та пропаганди в шляхетних і церковних колах Московії з пропозицією приборкати «безбожного» Мамая та генуезців-католиків (Васильєв А. В., Автушенко М. Н„ 2009. - С. 129-132). Потім ці кримські емісари начебто брали безпосередню участь у вирішальній битві, що відбулася, буцімто, на Куликовому полі (це місце, власне, жодними археологічними даними не підтверджується). Дізнавшись зі своїх джерел про місію феодоритів і сугдейців, Мамай розлютився і вирішив здійснити напад на Московію. До цього його підбурювали й генуезці, які планували поставити на кня­зівський трон когось з «руських Медичи» та відновити під своїм контро­лем торговельний шлях з Балтики до Чорного моря. Вони навіть відшу­кали союзників у Литві, зацікавлених у цьому проекті.

Церковна розвідка також робила свою справу: інформація про згадані події регулярно надходила до Константинополя, а звідтілля - до церковних православних ієрархів. У 1372 р. Вселенський Патріарх Філофей Коккін звернувся з листами до тверського князя Михайла, великого литовського князя Ольгерда, митрополита Київського і всія Русі Олексія та московського князя Дмитра І Іоанновича. Патріарх за­кликав припинити розбрат і об’єднати зусилля для захисту православ’я (Васильєв А. В., Автушенко М. H., 2009. - С. 136). Такий перебіг подій вже не влаштовував Святий Престол, котрий, у свою чергу, розгорнув таємну дипломатію в католицьких країнах Європи та Новгороді, де ри- мокатолики мали потужні агентурні позиції.

Підвищення «температури політичного життя» призвело до ак­тивізації суб’єктів розвідувальної діяльності. У тогочасних «шпигун­ських містах» - Римі, Венеції, Генуї, Відні, Кракові, Константинополі, Херсоні (Херсонесі), Каффі, Феодоро, Києві, Москві, Твері, Новгороді, Каунасі та Вільному розгорнулися справжні сутички бійців «таємної війни», за якою уважно спостерігали турки, готуючи власні експапсіо ністські плани. У 1376 р. сторони зійшлися в битві за Константинополь, де внаслідок спровокованого ззовні заколоту Філофей Коккін позбувся посади на користь римського ставленика Макарія, а трон Візантії по­сів підконтрольний генуезцям імператор Андронік IV (Васильєв А. В., Автушенко М. H., 2009. - С. 140-141). Розпочався наступ на «право­славну партію», що турбувало православних священиків у Москві. Там їх об’єднав хрещений батько княжича Юрія (сина Дмитра І Іоанновича) - Сергій Радонезький. Його опонентом став «княжий пе­чатник» (фактично державний секретар) Мітяй, до якого на той час прислухався московський князь. У планах Дмитра І Іоанновича тоді не було намірів воювати з Мамаєм і генуезцями. Ще на більшу проблему Мітяй перетворився тоді, коли новий Вселенський патріарх Макарій, за погодженням з Ватиканом, вирішив поставити його на посаду мос­ковського митрополита. Згодом Мітяй відбув до Мамая, котрий при­хильно зустрів московського візитера за всіма східними правилами гостинності. З Карасубазару Мітяй, якого супроводжувала агентура Сергія Радонезького, попрямував до Каффи, де отримав значні грошові кошти та корабель від генуезців. Однак у дорозі Мітяй раптово помер. Генуезці забрали бездиханне тіло свого невдалого ставленика на посаду очільника духовної влади в Московії та поховали його у Палаті (Пері) на католицькому цвинтарі.

Надалі Вселенський патріарх та Святий Престол (католицька цер­ква) вирішили діяти проти Москви силою, але «під чужим прапором». У якості такого впливу релігійні кола Західної Європи визначили ге­нуезців і Мамая (див., зокрема: Сказание о Мамаевом побоище, 1980; Васильєв А. В., Автушенко М. H., 2009. - С. 141-142).

Ймовірно, рушійною силою цього походу були саме генуезці, оскільки, по-перше, Святий Престол у цей час мав неабиякі проблеми, пов’язані з «великим західним розбратом» та виникненням двох цен­трів тяжіння: першого - навколо Римського Папи Урбана VI (Urbanus PP. VI; Urbanus Sextus'), другого - навколо «антипапи» Климента VII (Clemens VII) в Авіньйоні. Отже, благословення на участь Генуї у захо­пленні Московії представники католицького кліру могли дати на місце­вому, «колоніальному», щаблі.

По-друге, незважаючи на те, що імператор Ромейської імперії вважав, що є центром «візантійського кола», утримувати владу йому ставало все важче. До того ж, у цей час в імперії закінчувалося три­вале протистояння Іоанна V Палеолога та Матфея Кантакузіна, що у черговий раз розкололо візантійське суспільство. Після відсторонення від влади та смерті у 1379 р. прихильника Московії та одного з ліде­рів «антигенуезької партії» - Вселенського Патріарха Філофея, церков­ний розбрат панував і у православних колах. Отже, слабка Ромейська імперія виглядала ласою спадщиною як в очах венеціанців, так і їхніх конкурентів - генуезців, котрі намагалися розширити сектор впливу у «візантійському колі» та вийти на Євразійські та Балто-Чорноморсько- Каспійські торговельні шляхи. Отже, для цього генуезцям був потріб­ним контроль над Московією.

По-третє, користуючись братовбивчою війною у Золотій Орді, коли з 1359 до 1380 на її троні змінилося 25 ханів, тавро-лігури вирішили підтримати у ханських амбіціях колишнього намісника Криму та Північного Причорномор’я, беклярбека Мамая, з яким вони мали довгу практику корупційних зносин. Саме його і вирішили вико­ристати для нападу на «Північного сусіда».

По-четверте, лігурійці мали досить потужні позиції у Литві, куди вихідці з Лігурії поставляли вино та інші, більш міцні алкогольні на­пої. Саме у цій державі, за відомим рецептом перського лікаря Ар-Разі (X ст.), гснуезці розпочали вироблення напою w∂dka, а також його варіацій - тобто настоянок на різноманітних плодах і травах. Не ви­ключено, що саме через поширення місць продажу алкоголю «фряги» досить швидко опанували ситуацією у Литві, а потім і у Польщі, куди цей напій прийшов з Литви та перше згадується офіційно у судових ак­тах Сандомирського воєводства 1405 р.

За підтримкою Святого Престолу, генуезці активно працювали з близьким оточенням онука славетного Гедиміна - молодого князя Ягайла (Jogaila, пом. 1434 р.). Металігурійців полягала не лише у сприян­ні Риму задля створення нової католицької держави в Європі, прий­няття Ягайлом католицизму. Передусім, генуезці діяли задля реаліза­ції власних торговельних планів у регіоні Балтійського моря, а також закріплення позицій колоній в Північно-Західному Причорномор’ї, де інтереси тавро-лігурів щільно перетиналися з прагненнями Великого Князівства Литовського та, відповідно, венеціанцями. Останні в цей час поширювали вплив у Польському королівстві. Отже, підтримка ге- нуезцями Ягайла полягала й у тому, щоб створити єдине королівство Польщі та Литви із союзним Генуї королем. На цю посаду планувався Ягайло, якому надавалася потужна допомога у боротьбі зі своїм дядьком Кейстутом. Останній через різні причини уособлював «промосковську партію» у Литві. Щоб закріпити зносини, Великого князя Литовського Ягайла генуезці залучили до воєнної антимосковської коаліції.

Отже, щоб приборкати Московію та мати сталі концесії для заго­товки хутра й торгівлі у північних регіонах Євразії, Генуя використо­вувала два плацдарми - Литву й Золоту Орду, до складу якої де-юре входила Московія. Генуезці передбачали, що після захоплення ханської посади Мамаєм, він дасть лояльному московському князю ярлик на князівство, а «сини Лігурії» зможуть збільшити власний вплив на між­народній арені.

Дії в регіоні координувала досить потужна резидентура лігурійців у Москві, котру очолював Ніко Маттеї («Некомат сурожанин»). Він з 1350-х рр. мав маєтність у столиці Московії. Цікаво, що Ніко Маттеї, як «сурожанин», мусив бути громадянином Венеції, оскільки Судак (Сурож, Сугдея, Солдайя) до 1365 р. належав венеціанцям. Однак уся його діяльність свідчить, що купець міг бути «тим, хто вважався за венеціанця», але був генетичним лігурійцем і міг мати досвід розвіду­вальної роботи на користь Генуї серед венеціанців.

У будь-якому випадку, Ніко Маттеї знайшов спільну мову з князем Іоанном II Іаонновичем (Красним), а також з оточенням його сина - князя Дмитра І Іаонновича. Показово, що у складі московської дипло­матичної місії до Золотої Орди, Ніко Маттеї зустрічається там з пап­ським нунцієм, консулом Каффи, а також генуезцями зі шляхетних ро­дів Річчі та Андреотті. Зрозуміло, що з венеціанцем такі високоповажні особи не зустрічалися б, тому що на цей час з республікою Св. Марка загострилося протистояння з боку Генуї. До того ж, Ніко Маттеї близь­ко зійшовся з московським боярським родом Вельямінових, з якого по­ходили Тимофій, Микула і Юрій Васильевичи, котрі відгравали значну роль в організації та поході московитів проти Мамая.

«Мамаево побоїще» на Новгородській іконі XV cm.

Ситуативні союзники Мамая - литовський князь Ягайло та Олег Іванович Рязанський, знаючи з власних джерел про ймовірний нега­тивний перебіг подій, передбачливо «запізнилися» до початку битви (Прокофьев Н. И., 1980. - С. 139). Водночас генуезці виявили неаби­який героїзм, особливо їхні уславлені арбалетники (Войтович Л. В., 2010. - С. 136). Показовим є також, що під час бою князю Дмитру І Іоанновичу допомагали «сурожани», в яких можна побачити венеціанців. Ймовірно, вони й видали після перемоги Ніко Маттеї кня­зю Московії, навіть не зважаючи на спільні завдання із поширення на Русь католицького віросповідання. У результаті, за наказом князя, ге­нуезького резидента - «сурожаніна» було страчено, а його маєтність конфісковано.

Привертає увагу й ще одна згадка. Під час «січі великої», начебто, московити захопили обоз з кайданами й так обурилися, що всіх по­лонених «фрягів» стратили. Інші генуезці - мешканці Московського царства, фактично опинилися поза законом. їх розшукували «всією Московією», вбивали, а маєтність привласнював розлючений натовп.

Після поразки Мамай втік до одного з організаторів невда­лого походу - консула до Каффи (Похлёбкин В. В., 2000. - С. 61; Васильєв А. В., Автушенко М. H., 2009. - С. 143-145). Там він, на правах повноважного представника Золотої Орди у Криму та усьо­му Північному Причорномор’ї, підписав з Джанноне дель Боско уго­ду про передання під владу тавро-лігурів усього Кримського узбе­режжя і навіть земель, які йому не належали - Готії з її населеними пунктами. Це викликало незадоволення серед татарських беїв. Вони не бажали втрачати землі та звернулися за допомогою до Чингізида Тохтамиша. В битві на р. Калці війська Мамая зазнали чергової по­разки від татар Тохтамиша, якого підтримував середньоазійський правитель Тимур (Тамерлан). Показово, що більшість татарських беїв відразу перейшла на бік Тохтамиша, що свідчить про їх обі­знаність і, відповідно, про наявність у них власних розвідувальних мереж. Показово, що Тохтамиш спочатку неофіційно, а потім і офі­ційно, в угоді 1380 р., підтвердив всі наявні маєтності генуезців у Криму, а також їхнє право володіти всією Готією - приморською (Gothia Maritima) та гірською.

Генуезці вважали себе спадкоємцями Давнього Риму, а тому ста­вилися до оточуючих етносів, як до «варварів», «скіфів». Водночас на відміну від своїх предків у зносинах з «чужинцями» з’явився новий ак­цент: тавро-лігури вважали інші етноси об’єктом комерційних опера­цій. Коли від цього був певний зиск, їх прагматично використовували, а коли тимчасові союзники вже були не потрібні - позбувалися, в тому числі найжорсткішими методами (див., зокрема: Гумилёв Л. H., 1989. - С. 576). Так, у 1381 р. начебто генуезці підступно пограбували та вбили Мамая (існують й інші версії його загибелі, див.: Пилипчук Я., 2014. - С. 47). На свіжій могилі загиблого, котрий упокоївся десь між Каффою та Солхатом, новий емір Криму - Черкесшейх, від імені Тохтамиша, уклав попередню угоду з генуезцями, але примусив їх повернути вене­ціанцям Солдайю (Судак) з околицями (Войтович Л. В., 2010. - С. 136).

Узяти реванш в протистоянні з Московією генуезцям не судилося, адже лігурійці були знесилені Кьоджською війною з Венецією (1378- 1381 рр.). Метрополія навіть не спромоглася вчасно замінити, відповід­но до закону, консула у Каффі. Ним продовжував залишатися амбітний та авантюрний нащадок лігурійських піратів - Джанноне дель Боско.

Син Мамая на ім’я Мансур (Киятович), Чингізид за матір’ю, знай­шов прихисток у Литві, а його прямим нащадком за лінією Глинських став перший московський цар Іоанн IV Васильович (Грозний).

У другій половині XIV ст. в Криму розгорнулася й точилася вій­на генуезців на два фронти - з татарами та феодоритами. Останнім надавала допомогу Москва. Війна закінчилась у 1387 р. перемогою генуезців, яких підтримали підкуплені ними татари. Особливу роль у дипломатичних зносинах з ханом Золотої Орди Тохтамишем здійс­нив Джентіле ді Грімальді. Цей дипломат того ж року домовився про порозуміння із турецьким (османським) султаном Мурадом І, котрий, натомість, у 1389 р. був пораненим в битві на Косовому полі, де й помер. В 1390 р. Джентіле ді Грімальді обійняв посаду консула Каффи (див.: Барабанов О. H., 2014. - С. 131).

1387 рік став точкою відліку в існуванні нового квазідержавного утво­рення на теренах сучасної України - «імперії Газарії», що одразу перетво­рилася на потужний суб’єкт. Кожен її консул, як правило, вважав себе новим монархом. Він сприяв розвитку ремісництва, й імпорт з різних дер­жав закінчував шлях у Каффі. У всіх генуезьких володіннях у Північному Причорномор’ї шили одяг, кували залізо, працювали ювеліри тощо. Отже, виготовлялися предмети власного експорту, а це сприяло збагаченню гену­езьких колоній. З історичних джерел відомо, що лігурійці складали екіпажі піратських суден, що контролювали часом доволі значний простір в аква­торії Чорного моря й навіть здійснювали більш далекі та небезпечні по­ходи. Так, наприклад, Тедезіо Фольєтта на кораблі «Грифанія» здійснював рейди Доном, звідкіля із багатими скарбами повернувся до Лігурії.

Через надмірну активізацію генуезької колонізації виникли про­тиріччя з панівною татарською елітою. У результаті спалахнула так звана «Солхатська війна» 1385-1387 рр. Вона завершилася угодою від 12 серпня 1387 р„ за якою татарська сторона визнавала право генуезців на селища, що виникли навколо Солдайї (cazalium Soldaie).

У 1394-1409 рр. метрополія, Генуя, опинилась у політичній залеж­ності від французів, у 1421-1435 рр. - від міланців. Отже, відбулося її вимушене дистанціювання від колоній, котрі мусили функціонува­ти самостійно та самотужки протистояти численним конкурентам і ворогам. Так, у 1396 р. генуезьку фортецю Тану захопили й пограбу­вали війська Тимура (Тамерлана). У 1418 р. цей форпост тавро-лігу- рів знищили війська під командуванням хана Керімберди, після чого Тана втратила минуле значення та занепала (Скржинская Е. Ч., 2006. - С. 134).

Скористатися слабкістю давнього конкурента намагалися й лицарі Ордену бідних лицарів Христа і Храму в Єрусалимі (тамплієрів), котрі збереглись у Прибалтиці й спільно з великим загоном тевтонських ли­царів посилили військо великого князя Литви Вітовта Кейстутовича. У 1397 р. литовська армія, посилена нащадками тамплієрів, вдерлася до Криму, але цей похід не був вдалим. Через деякий час, у 1424-1426 рр. литовці все ж змогли тимчасово захопити значні території в Криму та навіть Солхат, а також привести до влади власного ставленика - Улуг- Мухаммеда (пом. бл. 1437 р.) (Войтович Л. В., 2010. - С. 142).

Розуміючи небезпеку, з Каффи до Вітовта Кейстутовича тавро-лі- гури відрядили дипломатів з багатими дарами. Гості навіть пообіцяли підняти над Каффою литовські прапори та встановити герби великого князя. Лише після смерті Вітовта Кейстутовича (1430 р.) та початку мі­жусобиць у Великому князівстві Литовському генуезці змогли відчути себе убезпеченими від загрози з цього напряму.

Спостерігаючи за послабленням тавро-лігурів, активізувалися й феодорити. Зокрема, вони розпочали будівництво власних укріплень- форпостів, котрі стояли на командних гірських висотах над генуезь­кими поселеннями та якірними стоянками. З 1411 до 1422 рр. генуезці сплачували правителю Феодоро чималі гроші за те, щоб війська Готії не заважали розвиватися містам і поселенням лігурійців. Між Каффою та Феодоро було встановлено регулярні дипломатичні зносини. У 1422-1423 рр. в боротьбі з тавро-лігурами феодорити об’єдналися з та­тарами. З метою задобрити останніх, генуезці використали перевіре­ний засіб - грошові «подарунки» впливовим татарським чиновникам. До того ж, вже ослаблена метрополія наполягала на неприпустимості загострення конфлікту з Золотою Ордою - Улу Улусом, а також на не­обхідності відновити алгоритм примирення з Феодоро (Пилипчук Я., 2014. - С. 51-52).

У 1422 р. феодорити напали на Чембало, куди одразу попрямувала каральна експедиція генуезців під проводом Пьєтро Джовані Майнері. Місто вдалося повернути під генуезький контроль, але лігурійці втра­тили Алушту, Гурзуф та Партеніт. Генуезці звернулися за допомогою до татарів, передусім, до союзного їм еміра Солхату. У відповідь, емір відрядив посла Бексада до Феодоро з метою примирити сторони кон­флікту, який загрожував стабільності у Криму. Однак, генуезці не чека­ли результатів переговорів, а спрямували військову галеру під орудою Негроно ді Herpo на фортецю феодоритів Каламіту (нині - Інкерман). Однак, цей несподіваний напад не мав успіху.

У лютому 1424 р. до Феодоро прибув вірменин Симон - поліцей­ський пристав (аргузій) з Каффи. Він зміг домовитися з феодоритами щодо мирної угоди, внаслідок чого сторони припинили військові дії. Зробивши відповідні висновки, генуезці здійснили потужні фортифі­каційні роботи в Чембало. У відповідь феодорити не лише посилили оборону Каламіти у 1427 р., але й перебудували пристань Авліту, якою вони користувалися разом із татарами.

Спираючись на підтримку кримського хана Хаджі І Гірея Ангела (Мелека), котрий виборював не лише незалежність Криму від Золотої Орди, але й намагався приборкати генуезців, феодорити перетворили­ся на потужного конкурента лігурійцям. Хан добре усвідомлював полі- етнічну та мультикультурну специфіку півострову, розташованого на перетині торговельних шляхів Середньовіччя й вдало використовував цей комплексний державотворчий чинник.

Варто зазначити, що новий татарський правитель народився десь на території Польщі або Литви, дитинство провів у православному се­редовищі під опікою самого Великого князя Литовського. Й не випад­ково, декларативно сповідуючи іслам і шануючи суфізм, здійснивши хадж до Мекки, він запам’ятався в історії досить несподіваними вчин­ками. Так, є свідчення, що хан неодноразово молився у православному монастирі Св. Діви Марії, що поблизу Кирк-Єра (Чуфут-Кале), пояс­нюючи свої дії неабиякою повагою «до Майрум-Ани, матері пророка їси». Одного разу він навіть продав двох найкращих коней, а на гроші від цієї комерційної операції наказав придбати багато воску та зроби­ти з них дві велетенські свічки, щоб горіли у монастирі протягом року (Войтович Л. В., 2010. - С. 142). Отже, для розуміння його ставлення до католиків, потрібно зважати й на те, що Хаджі І Гірей, вочевидь, та­ємно сповідував православ’я. Не випадково тавро-лігури, католики, на відміну від православного й мусульманського населення півострову, називали цього хана словом timer ‘той, що викликає жах’.

Незважаючи на поточні проблеми, на всьому просторі Середземного та Чорного морів заходи генуезців у 30-х рр. XIV ст. виявилися ефектив­нішими за дії їхніх конкурентів. У першу чергу - в царині дипломатії. Так, для укріплення власних позицій тавро-лігури розвивали зносини з арабами. У 1431 р. консул Каффи навіть уклав угоду з єгипетським сул­таном Барсбаєм стосовно дозволу безмитного вивезення невільників із Криму. До того ж, генуезці ставали емісарами Барсбая. Зокрема, саме таку роль виконував у Дамаску в 1432 р. лігурієць Джентіле Імперіале.

У 1431 р. венеціанці вдалися до відчайдушного кроку - здійсни­ли спробу захопити Геную, котра на той час фактично перебувала під владою міланського герцога Филиппо Марія Вісконті (1392-1447) та, відповідно, Фелікса V. Останній незаконно іменував себе Папою. Але навіть підтримка законного Римського Папи Євгенія IV, венеціанця за походженням, не змогла допомогти співвітчизникам з республіки Св. Марка. У результаті венеціанці так і не спромоглися взяти Геную та зазнали нищівної поразки, якою офіційно й закінчилися криваві вене­ційсько-генуезькі війни. Але у Північному Причорномор’ї протистоян­ня венеціанців і генуезців тривало.

В 1431 р., одночасно із підготовкою походу на Геную, користуючись сприянням Польщі, де позиції республіки Св. Марка були міцними, ве­неціанці, за таємної підтримки банку Св. Георгія (Banco di San Giorgio), спробували перехопити частину території «імперії Газарії» та обмежити владу амбітного генуезького консула. Для цього вони використали по­зиції в татарській еліті, а також власну агентуру, що підняла повстання в одному з найзначніших опірних пунктів генуезців фортеці Чембало (сучасна Балаклава). Водночас агентура феодоритів повідомила про повстання свого князя Олексія І (правив 1402-1434 рр.), який вирішив відновити бойові дії проти генуезців. У 1432 р. військо феодоритів за політичної підтримки республіки Св. Марка й татарів знову захопило місто.

Це надзвичайно стурбувало не лише консула Каффи як спільни­ка адміністрації генуезьких колоній у Північному Причорномор’ї, але й, власне, уряд Генуї. Без зволікань із метрополії до Криму відрядили військовий загін під командою капітана Карла Ломелліні (Dominus Carlus Lomellinus), корсиканця, сина правителя цього острова на ім’я Наполеон (Мыц В. Л„ 2009. - С. 157).

Карло Ломелліні, заздалегідь зібравши необхідні розвіддані про си­туацію в Чембало, раптово напав на феодоритів, котрі охороняли місто. По-перше, йому вдалося повністю блокувати підходи до міста з боку моря. По-друге, десант генуезців досить швидко зміг перерубати заліз­ний ланцюг, що закривав вхід до затоки. По-третє, у цій битві генуезці, вперше в історії Криму, застосували вогнепальну зброю. Зломивши опір оборонців і захопивши «нижнє місто» {castri inferioris), нападни­ки вчинили показову різанину, чим остаточно підірвали бойовий дух захисників «верхнього міста» - castro Sancti Nicolai. Після капітуляції, Карло Ломелліні залишив життя лише синові князя Феодоро - Олобо, його слугам, а також одному мешканцю м. Кандії (острів Крит). Усіх інших стратили. Таким чином, у червні 1434 р. генуезці відновили кон­троль над Чембало (Мыц В. Л., 2009. - С. 157). Надалі воїни каральної експедиції пограбували та спалили готську фортецю Каламіту. Після цього вони попрямували на підрозділи Хаджі І Гірея. Показово, що на суходолі генуезьким підрозділам дозволялося грабувати та нищити все, що траплялося на їхньому шляху, а командам кораблів - захоплюва­ти, грабувати й топити всі плавзасоби, котрі не належали лігурійцям (Мыц В. Л., 2009.-С. 162).

Каральна експедиція, переконавшись у власній, начебто, непе­реможності, вирішила навіть здійснити напад на ханську столицю - Солхат, незважаючи на виправдані сумніви з боку Карло Ломелліні щодо цієї очевидної авантюри. До того ж, під час урочистого виходу через каффську браму Latinborgo, присвячену саме Св. Георгію, не­бесному покровителю Лігурії, генуезький прапороносець зламав об каміння арки один із трьох парадних штандартів. Це було сприйнято присутніми як поганий знак долі (Колли Л. П„ 1913. - С. 118). Після нищівної поразки генуезьких підрозділів під Карагьозом (неподалік від Солхату), залишки невдалого війська повернулися «голі й босі» до Каффи, котру татари взяли в облогу. З метою залякати посланців ме­трополії й тавро-лігурів, переможці, за допомогою представників міс­цевого нехристиянського населення, з усіх загиблих ворогів (а це орієн­товно близько 2 000 осіб) відтяли голови й склали з них дві величезні піраміди (Колли Л. П., 1913. - С. 119; Мыц В. Л., 2009. - С. 169).

В такій ситуації генуезці вимушено пішли на поступки. У липні 1434 р. консул і хан уклали мирну угоду. Генуезці визнали Хаджі І Гірея повноправним кримським ханом і виплатили йому значні гроші. Карло Ломелліні повернувся до Генуї, де, не зважаючи на сором поразки, отримав почесний титул «Золотого Кавалера» (Cavaliere aurato). Водночас, деякі його офіцери не повернулися додому, а залишилися у Каффі, поповнивши лави тавро-лігурів.

Показово, що донька Тохтамиша - Джаніке-ханум також визнала повновладність Хаджі І Гірея й навіть відкрила йому браму своєї форте­ці - Кирк-Єр, котру хан і перетворив на власну резиденцію, розуміючи небезпеку свого перебування в Солхаті (Войтович Л. В., 2010. - С. 143).

Продовжуючи дипломатичні зносини із Золотою Ордою, генуезцям вдалось посприяти усуненню Хаджі І Гірея від влади та вигнанню його з Криму в 1434 р. до Литви. Тавро-лігури на той час зневажали цього та­тарського хана, якого поза очі продовжували вважати «страхітливим» (Пилипчук Я., 2014. - С. 54).

Генуезці на теренах Північного Причорномор’я практично завжди перемагали та вже досить скептично ставилися до ослаблої метрополії. Такий сепаратизм, у свою чергу, турбував не лише адміністрацію, але й бізнесові кола Генуї (передусім, представників банку Св. Георгія, що був заснований у 1407 р.). Інформація від їхньої агентури з Криму змуси­ла метрополію вдатися до більш рішучих дій. Банкіри Генуї поглибили зносини у руслі «таємної дипломатії» зі своїми партнерами з Венеції (республіки Св. Марка).

У 1438 р. тавро-лігури вирішили покарати феодоритів і колоніаль­ний флот пограбував приморські поселення, підконтрольні князівству. У відповідь князь Феодоро Олексій II, уклавши таємну угоду з венеціан­цями, за їхньої підтримки звернувся за допомогою до Трапезундського імператора Давида. Останній, зважаючи на політичну близькість до династії Феодоро, відправив до берегів Криму понтійський військовий флот. Консулові довелося відкупатись від трапезундців, а також визна­ти владу феодоритів над фортецями Алуштою, Гурзуфом, Партенітом і Херсоном (Херсонесом). Показово, що у Статуті 1449 р. ці території вже не згадуються як підконтрольні генуезцям.

Цікавими були зносини тавро-лігурів з вірменами, кількість яких у Криму стрімко збільшувалася. Так, наприклад, латинський клір по­стійно намагався підпорядкувати вірменську церкву своїй волі. У 1438— 1439 рр. представник Святого Престолу - єпископ Каффи домігся унії вірменської та римо-католицької церков (Якобсон А. Л., 1973. - С. 119). Це обурило частину вірмен. їхня громада розкололася на два ворожо налаштованих один до одного табори, чим досить швидко скористали­ся конкуренти й вороги генуезців.

За часів існування лігурійських колоній у Криму поступово від­бувалася асиміляція генуезького населення. Натомість, лише вихідці з Лігурії мали право посідати найвищі адміністративні посади та поз­бавлялися від сплати податків. Населення ж, тобто платники податків, поділялося на громадян, середній прошарок, та мешканців - дрібних ремісників, робітників і торгівців. Перші невдовзі одержали право вхо­дити до складу генуезької адміністрації, а другі так і залишалися прак­тично безправними. Особливу роль в управлінні колоніями відігравали компактні етнічні групи, котрі мали певні автономні права. Прикладом можуть бути і вірмени, які на цілком легальних засадах мали свої тор­говельні факторії.

Окремі фортеці генуезців мали власні Compagna Communis. Так, наприклад, до 1398 р. у фортеці Чембало (Балаклава) нобілі зі свого середовища на три місяці обирали консула, що викликало постійні су­перечки серед населення та навіть спричиняло соціальні заворушення. У подальшому консула Чембало призначали в Генуї, його діяльність жор­стко регламентувалася нормами статутів. До адміністрації входило два скарбника-массарія (один з них - обов’язково мусив бути лігурійцем), а також вікарій - помічник консула у судових справах. При консулі та­кож працювали рада з восьми старійшин, а також двоє сурмачів та один розсильний. Святий Престол представляв затверджений у Римі єпископ.

Показово, що в Статуті 1449 р. можна знайти статті, що стосують­ся лише Чембало (зокрема, у галузі рибальства). Так, з документів відо­мо, що гарнізон фортеці складали соції (іт. socii; лат. socius ‘товариш’), тобто військовослужбовці - тимчасові найманці, а також стипендіарії (іт. Stipendiarii) - чиновники, котрі отримували постійне грошове утри­мання (Stipendium). У місті перебувало 40 стрільців. Вони мали навички користування баллістами. Верхня і нижні фортеці мали окремих комен­дантів. їм підпорядковувалися військовослужбовці, що несли охоронну службу. Цікаво, що вже Статутом 1449 р. виокремлювалася й посада гар­маша.

За порядком у фортеці та місті стежили штатні поліцейські - аргузії (Колєсніков С. Д., 2015. - С. 144). У Каффі їх було двадцять, у Чембало - лише чотири.

Романська імперія (Візантія) також намагалася триматися за Крим і робила все, щоб зберегти позиції в Херсоні (Херсонесі) та в державі Феодоро - кримській Готії. До Херсона хижо придивлялися й генуезці. Феодоро офіційно визнавала себе васалом роме'ів і Трапезундської імперії.

У 1445 р. до Криму переможцем повернувся Хаджі І Гірей. Він за допомогою Великого князя Литви (1440-1447) Казиміра Ягеллончика (з 1447 р. - король Польщі) офіційно став першим незалежним крим­ським ханом. До того ж, армія Хаджі І Гірея була посилена литовським військом під проводом віленського каштеляна Остіка Радзивілла (Войтович Л. В., 2010. - С. 143).

Перше, що зробив хан після повернення, це було укладення угоди з православним князівством Феодоро. За тогочасним міжнародно-пра­вовим звичаєм, на знак дружби (а фактично, як закладник), спадкоє­мець престолу Феодоро почав виховуватися разом із ханськими дітьми у Солхаті. Свого ж молодшого, шостого, сина - Менглі Гірея - хан відпра­вив до Феодоро. Татарський загін допоміг феодоритам остаточно повер­нути фортецю Каламіту (Ін-Керман). Фактично хан розумів, що цей порт він і самостійно зможе використовувати як морську браму своєї держа­ви. Й дійсно, через деякий час Ін-Керман перетворився на базу першого татарського морського флоту, що складався із декількох кораблів.

Хан також надав князівству щедру фінансову допомогу. Фактично, феодоритсько-татарська коаліція активно сприяла Московії та Великому князівству Литовському в обороні проти Золотої Орди, що йшло, зокрема, й на користь Ромейській імперії.

Задля посилення власного авторитету в татарському середовищі, Хаджі І Гірей віддав наказ побудувати у Кирк-Єрі мавзолей, де упокоїли останки союзниці - Джаніке-ханум (померла у 1437 р.).

Щодо тавро-лігурів, позиція хана виявилася спочатку досить жор­сткою. Так, відповідно до тогочасного листа єпископа Кампорі, спря­мованого до Генуї з Каффи, колоніальна адміністрація у 1451-1452 рр. йшла, начебто, на невиправдані поступки правителю Криму. Так, тав- ро-лігурами щедро задовольнялися вимоги дарів. Зокрема, місто з цією місію двічі відвідала мати Хаджі І Гірея, а також його син. Останнього хан відрядив навмисно до Каффи в одязі жебрака, звідки він повер­нувся у шляхетному вбранні з великим скарбом. Потім місто відвідав ще один родич правителя Криму з вимогою великих коштів у золото­му еквіваленті. До того ж, хан відрядив таємну дипломатичну місію до турецького султана Мехмета II, пропонуючи йому спільну навалу на Каффу та інші поселення тавро-лігурів, за результатами якої це місто мусило перейти під юрисдикцію Хаджі І Гірея, а його мешканці продані султану в рабство (Данилова Э. В., 1974. - С. 201). Натомість султан мав інші, стратегічні, агресивніші плани.

Падіння Константинополя

Під час штурму Константинополя турками у 1453 р. серед гену­езької діаспори не було єдності стосовно допомоги останньому ро- мейському імператору Костянтину XI Палеологу. Причина, ймовірно, полягала у тому, що в референтному середовищі лігурійців існували різні оцінки перспективи подальшого розвитку Ромейської імперії. Так, з одного боку, для участі у героїчній обороні Константинополя з Генуї прибув загін добровольців у кількості 700 осіб під проводом Джованні Джустініані Лонго. З іншого, після падіння міста поширю­валися чутки, що саме окремі генуезькі наймити відкрили яничарам доступ до середмістя.

Із середини XV ст., у зв’язку з посиленням позицій Туреччини та зростанням її імперських амбіцій, що яскраво виявилися у зовніш­ній політиці султана Мехмета II Фатіха, ситуація на теренах сучасної України ставала дедалі напруженішою. Розуміючи безсилля перед зро­стаючою небезпекою, уряд Генуї із середини листопада 1453 р. прийняв рішення передати управління своїми чорноморськими колоніями най­більшій фінансовій установі Італії, головному кредиторові держави - банкові Св. Георгія. Ця структура тоді офіційно йменувалася Officium Comperarum або Casa di San Giorgio (Греки на українських теренах, 2000. - С. 44; Данилова Э. В., 1974. - С. 194). Спочатку володарі банку розцінили, що за порівняно невелику грошову суму вони матимуть ви­ключне право на безстрокове та практично безконтрольне адміністру­вання всіма генуезькими колоніями на Чорному морі. Через небезпеку турецької навали ризик був, але нові господарі генуезьких колоній роз­раховували на швидку окупність і надзвичайний прибуток.

Прагматичні банкіри намагалися заощаджувати у витратах на всьому. Так, нижчий командний склад і рядові найманці у колоніях почали отримувати занадто низьке грошове забезпечення, а міські бюджети значно скоротили. Внаслідок зазначеного, через громад­ське невдоволення, спалахували соціальні вибухи. Потужне куль­мінаційне повстання розпочалося в Каффі у середині жовтня 1454 р. під час правління консула Деметріо Вівальді. Під проводом гену­езьких громадян Антоніно Джіудічі, Джіуліано Леоне та Клементе Вальдетаро на вулиці Каффи вийшли місцеві burgences, солдати та матроси. Всі вони закликали повбивати шляхтичів-нобілів, дати більше волі пересічним громадянам тощо. Вночі, порушуючи чинне законодавство, повсталі скандували заклики: «Нехай живуть люди, смерть аристократам!» («Vivatpopulus. Interficiantur nobiles»). У допо­віді до метрополії перелякана колоніальна адміністрація міста осо­бливо наголошувала, що серед повсталих помітні й «вірні стипенді- арії» банку Св. Георгія.

Скориставшись неспокоєм в «імперії Газарії», у 1454 р. активізу­валися турки. Так, спочатку їхній десант під проводом капудан-па- ши Деміра кяхья-бея намагався захопити Монкастро, але після жорсткого опору турецькі кораблі вимушено відійшли у напрямку Кавказу. Там їм вдалося пограбувати фортецю Савастополь (сучас­ний Сухумі) (Гейд В., 1915. - С. 157). Надалі ворожий флот (classis) попрямував до Bocnopy (Керченської протоки), де турецькі еміса­ри розпочали перемовини з представниками кримських татарів, а османські моряки почали грабувати кораблі, що прямували прото­кою. Однак, коли вони затримали наву Джіовані ді Негро, то й не сподівалися на рішучий опір. Але генуезці не лише захопили турець­кий корабель, частину команди знищили, та ще й полонили не лише турків, але й татарів і зрадників із числа прибережного населення - «гетів». Після цього Джіовані ді Herpo попрямував до Каффи, де пі­ратський корабель, полонених і трофеї передав посадовцям з коло­ніальної міської адміністрації. За їхнім рішенням, турків ув’язнили, татарів - відпустили, а зрадників стратили на горло (saqueo suspendi jussimus) (Колли Л. ∏., 1913. - С. 128-129).

У липні того ж року до Каффи прибула та сама османська ес­кадра кількістю у 56 кораблів під проводом капудан-паши Деміра кяхья-бея, який планував вчинити захоплення головного форпосту тавро-лігурів і покарати Джіовані ді Негро. До того ж, зі степу до мурів міста підійшла кіннота Хаджі І Гірея. Через суперечку, що відбулася між турками, котрі висадилися на берег, й міщанами Каффи, було вбито до 15 непроханих гостей. Лише втручання озбро­єних генуезців запобігло більшим втратам серед підданих султана (Колли Л. П., 1913. - С. 130).

Побачивши потужну фортецю «царицю Чорного моря» (quella regina del Mar-Maior), турки усвідомили, що наявних сил для її за­хоплення замало. Хан і турецький ватажок розпочали перемовини. Вони закінчилися тим, що за домовленістю із тогочасним консу­лом османи отримали харчі й воду для продовження військової експедиції, а хан - обіцянку 600 соммо відступних та інші приві­леї, в тому числі й фінансові. Більш того, Хаджі І Гірея адміністра­ція Каффи визнала рятівником і уклала з ним відповідну угоду. Отримавши 450 соммо та вдоволений цим, невдовзі Хаджі І Прей перевіз із Феодоро до Каффи свого сина Менглі Гірея для продов­ження його навчання.

Поступливість тавро-лігурів пов’язувалася, зокрема, з тим, що колоніальна адміністрація усвідомлювала необхідність терміно­вого ремонту та осучаснення фортеці, зважаючи на суттєві зміни у воєнному мистецтві та виникнення потужніших форм артилерії. Неабияке враження справила на лігурійців і тактика османів під час штурму Константинополя.

Як свідчать подальші події, частина лігурійців вже орієнту­валася на нову потужну геополітичну силу, з якою, ймовірно, ве­лися певні таємні перемовини. Тим більше, що після захоплення «цар-міста» турецький султан Мехмет II Фатіх (1432-1481) домов­лявся з усіма чільними конфесіями про створення самоврядних релігійних громад у складі Османської держави. Він зберіг посаду Константинопольського (Вселенського) Патріарха, але влаштував його резиденцію в лояльному до османів районі Фанар (грецьк. Φavapι), історично щільно пов’язаному з Венецією.

Не виключено, що ромейські емісари - «фанаріоти» стояли за лаштунками повстання у Каффі у 1454 р., а також підбурювали до ін­ших форм протистояння генуезькому керівництву з боку місцевого населення у 1463, 1471, 1472 і 1475 рр. Зрозуміти глибинніші причи­ни таких повстань дозволяє перелік податків, що мусили сплачувати громадяни і мешканці, на відміну від представників адміністрації, котрі позбавлялися від сплати цих численних фіскальних стягнень.

Після взяття Константинополя турки зосередилися переважно на війні з Албанією, Угорщиною і Венецією, чим і скористалися лігурій- ці. Вони намагалися заручитися підтримкою турецького султана, по- стачаючи його армії та флоту потрібні товари, у тому числі й зброю. Мехмет II Фатіх дозволив саме генуезьким кораблям безперешкодно долати Босфор. Таким чином, відновився сталий контакт метрополії з її причорноморськими форпостами. Але у Генуї розуміли, що цей альянс із турками є ситуативним і тимчасовим. Невдовзі Венеція та Генуя уклали угоди з султаном стосовно ненападу та вільної торгівлі. Але турки, котрих постійно провокували в той час союзні Стамбулу венеціанці, уважніше придивлялися до лігурійців та постійно від­правляли розвідників до Північного Причорномор’я.

У подальшому венеціанці, котрі перетворили власну столицю на потужний центр євроазійської та євроафриканської торгівлі, ак­тивно розвивали торговельно-економічні зносини з османами. Не виключено, що саме з Венецією та, ширше, з Іллірією пов’язане ви­никнення псевдоісламської секти «дьонме» (тур. dδnme ‘відступник, перевертень’), якій, після остаточного оформлення у XVII ст., суди­лось відіграти значну роль в історії Туреччини.

У 1454 р. адміністрація Каффи отримала листа з банку Св. Георгія у Генуї. Банкіри вимагали від консула налагодити нормальні зноси­ни з «імператором Татарським, імператором Трапезунду, деспотом Феодоро і володарем Монкастро». Даний лист свідчить про наяв­ність автономної розвідки генуезьких банкірів у регіоні Чорного моря. Не виключено, що агенти банку Св. Георгія провели перего­вори із зазначеними у листі тогочасними лідерами. Це підтверджує підтримка Каффи татарами та феодоритами. До консула надходила розвідувальна інформація з Солхату і Феодоро, а завдяки готам під керівництвом князя Олу-бея вдалося відбити черговий напад ту­рецького десанту. Генуезці ж інтригували й далі. Так, поважний вій­ськовий командир Джованні Печчіно запропонував консулу захопи­ти Феодоро. Себе він бачив очільником військової експедиції проти готів. Але розвідка останніх попередила Олу-бея про наміри сусідів. Князь Феодоро написав листа «возлюбленим братам во Христі» до банку Св. Георгія про ворожі наміри «імперії Газарії», що унеможли­вило військову експедицію Каффи. В листах до метрополії тавро-лі- гури продовжували називати князя Феодоро словом dubius ‘ненадій­ний та закликали до рішучіших дій проти конкурента. Натомість і татари, і феодоріти, й тавро-лігури продовжували шукати взаємного порозуміння перед небезпекою безжалісної османської навали, ко­тра загрожувала всім суб’єктам тогочасної кримської геополітики.

Ударна сила османської армії - яничари