ЧАСТИНА ПЕРША ВИТОКИ ТА ПОЧАТОК ГЕНУЕЗЬКОЇ КОЛОНІЗАЦІЇ ЧОРНОМОРСЬКОГО УЗБЕРЕЖЖЯ

Витоки формування генуезької етнополітичної спільноти слід шу­кати у специфіці генези населення Лігурії, тобто території, центром якої у Середні віки стала Генуя.

Нині Лігурія (5 410 км²) - один із двадцяти регіонів Італії (тре­тій за розміром), що розташовується на Півночі країни, на узбереж­жі Лігурійського моря, та межує з Францією.

Постать Геракла в античному мистецтві

Показово, що окремі варіанти цієї легенди іменують лігурійців «діть­ми Посейдону» та називають їхні імена - Іалебіон і Деркін. Це підкреслює їхній «морський» номадичний архетип. Отже, давні елліни (греки) визна­вали лігурів специфічним етносом, що забезпечував власне існування пе­реважно пограбуваннями та піратством, що тоді нікого не дивувало й не сприймалося чимось позазаконним. А цим лігури складали конкуренцію й еллінам, котрі теж не гребували привласненням чужого майна, а також претендували на монопольний культовий зв’язок «із Посейдоном».

Згаданий міф, по-перше, через «стежку Геракла» вписує лігурів у контекст давньогрецької колонізації. Вона поширилася на Північне Причорномор’я, де з плином часу виник унікальній центр еллінізму - однієї з основ сучасної Європейської та, ширше, людської цивілізації.

По-друге, Лігурія розглядалася як один із потужних центрів регіо­нальної геополітики, що для захисту життя героя стало необхідно осо­бисте втручання самого великого Зевса.

По-третє, міф наочно демонструє морально-етичні константи того часу: якщо «свій» пограбував, вбив когось «чужого» та привласнив майно загиблого - це добре, він - герой, це повчальний приклад; коли ж майно такого героя намагаються привласнити інші, «чужі», конкурен­ти - це погано, це злочин, гідний «божої кари». Отже, лігури - типовий продукт того часу, та вони практично нічим не відрізнялися від хижих сусідів, намагаючись відстояти власне право на існування та забезпечи­ти майбуття своїх нащадків.

Війна всіх проти всіх

На перші сходинки соціальної ієрархії та суспільних симпатій у таких обставинах виходив воїн, полководець. Водночас, якщо аналізу­вати його дії та моральні норми епохи, така особа мало чим відрізня­лася від бандита або ватажка нелегітимного озброєного формування у сучасному розумінні цього слова. За всю історію людства, особливо у буремний час еволюції Європи від «бичої сили» до краси та витон­ченості, басейн Середземного моря ніколи не був спокійним, і під час дослідження еволюції кожного тогочасного етносу можна відшукати такі сторінки історії, котрі неможливо оцінювати, виходячи із сучасно­го розуміння навколишнього світу. Нажаль, і у наш час можна спосте­рігати різноманітні негативні події, прояви дикунства, котрі, ймовірно, жахали б навіть наших віддаленіших пращурів.

Образ лігурів доповнюють римські джерела. За їхніми повідомлен­нями, вони являли собою не окремий етнос, а об’єднання етносів і суб­етносів різного походження, що мали власні назви та мови. Основу для їхньої консолідації становили піратство на морі та розбій на суходолі, стягнення «мита» з тих, хто перетинав цю стратегічно важливу ділянку Апеннін (лат. Apenninus).

У часи ж відносного суспільного спокою на високий соціальний ща­бель піднімалися ремісники або негоціанти, домінували їх об’єднання «за інтересами» (пізніше - цехи або корпорації).

Зважаючи на згадане вище, можна зробити висновок, що основою сучасного населення Лігурії став давній суперетнос, тобто етнічна си­стема, що складалася з кількох етносів, котрі виникли одночасно в од­ному ландшафтному регіоні, були взаємопов’язані економічним, ідео­логічним і політичним спілкуванням та проявилися в історії як мозаїч­на цілісність - лігури.

Археологічні та нарративні дані підводять до висновку, що су­часне населення Лігурії протягом тисячоліть досить динамічно змі­нювало етнічну основу і створило низку елементів космополітичного мислення. Отже, характерною рисою етнічної психології лігурів був номадизм (англ, nomadism - кочування) - глибинний архетип люд­ської свідомості, котрий за домінантою стимулює зміну місця життя, захоплення й привласнення нових територій та ресурсів; сприяє жор­стко прагматичному ставленню до співвітчизників - «своїх» і, тим більше, до іноземців - «чужих». Людина з «номадичним» архетипом - жорстка, цинічна, вузько прагматично налаштована на споживання ресурсів «м’язо-кісткова» машина. Психотипи такої людини - або гнучкий, влесливий, або грубий, нахабний, брутальний. «Номадизм» на сьогодні є синонімом термінів «атлантизм», «талассократія».

Водночас, представники етносів, що посідали чільне місце в об’єд­нані лігурійців, вирізнялися й теллуризмом - глибинним архетипом людської свідомості, котрий за домінантними ознаками пов’язаний із земною твердю, суходолом, які уособлювала давня латинська боги­ня на ім’я Теллус (пор. укр. тіло) або Теллура.

До складу лігурів могли входити залишки так званих «народів моря», що тероризували регіон Середземного моря у II тис. до н. е. Для протистояння цим «дітям катастрофи епохи бронзи», на узбережжі Лігурії опорні центри заснували фінікійці. Цей суперетнос вирізнявся не лише торговельним хистом і піратством, але й розвиненою писем­ністю. Не випадково, що поблизу Генуї відомі знахідки епіграфічних пам’яток фінікійського часу. Одним із наслідків протистояння «наро­дів моря» з фінікійцями є цікавий міф про викрадення Європи (доньки фінікійського правителя) верховним еллінським божеством - Зевсом.

Не переказуючи цей відомий фольклорний твір, доцільно зазна­чити, що у ньому, по-перше, підкреслюється ймовірність і прийнят­ність викрадення людини проти її волі та насильства над нею, а також, по-друге, у сні Європи, що передував цій зухвалій події, йдеться про боротьбу двох жінок за неї на берегах Босфору. Одна з них - Азія, котра годувала та виховувала Європу, а інша - невідома. Врешті-решт, пере­можена Азія вимушено віддала Європу переможниці.

Викрадення Європи: погляд крізь століття

(ліворуч - римська мозаїка з Lullingstone Roman Villa И ст.

Цікаво, що з давніх давен, як свідчить образотворче мистецтво, ця легенда непокоїла представників різноманітних етносів Середземного моря, котрі намагалися за допомогою як «грубої», так і «м’якої» сили не лише захопити «спадщину шлюбу Зевса та Європи», але й Азію, а потім, створивши відповідну базу, і «весь світ».

Ймовірно, із культурою стаціонарних поселень і професійного мо­реплавства лігурів ознайомили греки - елліни. Вони розвивали цивілі­зацію та залишили рештки поселень і поховання VI-V ст. до н. е. у лі- гурійській землі та безпосередньо на території сучасної Генуї, скоріш за все, у той час грецької Сталії (∑ταλiα). Також із еллінами пов’язана ціка­ва традиція, коли соціуми (групи громадян), не згодні з тих або інших причин з домінуючою більшістю, відбували до інших берегів «шукати у всьому Всесвіті місце благопотрібне». Зрозуміло, це сприяло розвит­ку судноплавства та засвоєнню аналогічного мистецтва інших етносів. Отже, поліетнічне населення Лігурії, залучене до сфери давньогрецької колонізації, засвоювало «морську справу» та навчало їй сусідів.

Давньогрецькі кораблі

Етнонім «лігури» (пор. лат. Iigo ‘в’язати, об’єднувати’ або Hgurio ‘жадати’) не можна вважати самоназвою цього дивного союзу етносів. Водночас, встановити походження етноніму досить важко. Можна по­чути місцеве тлумачення його, як «гірські люди». Існують й інші пояс­нення. Але перше поселення на місці сучасної Генуї побудували зовсім не «горці», а, ймовірно, люди, що вважали сушу землею, оточену мо­рем, а річки та озера - отворами у ґрунті. Вбачається, що сама назва міста може походити від кельтських слів genua ‘вхід, прохід’ або genova ‘гирло’, бо укріплення виникло поблизу розливу гірського потоку, відо­мого пізніше як Бізаніо (у римські часи - Feritor). Показовою є й стара лігурійська назва міста - Zena [’ze:na], в якому дехто з філологів бачить корінь, близький до слов’янських мов (пор.

У II тис. до н. е. на територію лігурів поширився обряд кремації мерців з подальшим похованням їхнього попелу в урнах (Cultura della Scamozzinaj. Пізніше, коли лігури почали виступати торговельними по­середниками між етрусками та кельтами (зокрема, на так званих «соля­них шляхах»), виникла культура Golasecca. З нею пов’язане продовжен­ня мегалітичної традиції, а також ознаки соціального розшарування. У багатих похованнях (з трупоположенням і кремацією) археологи зна­ходять янтар й обсидіан, предмети з Етрурії та Давньої Греції, виникає традиція поховання у кам’яних саркофагах. Не виключено, що в ті часи лігури використовували власну своєрідну знакову систему, подібну до писемності. Поки що важко інтерпретувати ці знаки, що можуть бути примітивізованими копіями слідів тварин і птахів із семантичним на­повненням, тобто, протописемністю, характерною для давніх етносів із мисливською та рибальською домінантами господарювання.

Окрім традиційного піратства і розбою, лігури, починаючи з VII ст. до н. е., перетворилися на одного із суб’єктів торгівлі, у них розвивало­ся ремісництво. До мореплавства додалася практика пересування річ­ками на невеликих човнах, зроблених із цілого стовбуру дерева. Таким чином, лігурійська культурна спадщина суттєво збагатилася за рахунок надбань сусідів, а представники лігурів почали відігравати власну роль на торговельних шляхах, що вели суходолом і річками, у тому числі й до Північного Причорномор’я.

Під час сусідства з еллінами та мандрів їхніми містами лігури ви­вчали грецьку культуру і надбання, передусім, у царині фортифікації та організації міст та полісів. Щодо розуміння терміну «поліс», то до IV ст. до н. е. він стосувався не лише міст, а навіть міг означати окремі полі­тичні утворення, котрі не мали міст у сучасному розумінні цього сло­ва. Античні контексти свідчать, що «поліс» першочергово охоплював певну сталу соціально-комунікативну систему, подібну до субетносу (див. зокрема: Кошеленко Г. А., 1979. - С. 5-6).

За часів античності розпочалась конкуренція лігурів з їх сусіда­ми на Сході - на той час суперетносом іллірів (іллірійців). Останні домінували на північному заході Балканського півострова та намага­лися просуватися на територію Апеннін, де їхню експансію стримува­ли, ймовірно, союзники лігурів - реши та венети (не виключено, що вони - одні з генетичних предків слов’ян). Щодо умовно протослов’ян­ської складової населення Лігурії свідчить антропологічний матеріал з характерними рисами дунайського типу середземноморської гілки (зріст до 160 см, широкий ніс, доліхокефалія, коротке обличчя, довгі худі руки, темний колір волосся та очей). До цього ж типу належать і так звані лузитани, лузії або лужичі чи лютичі, котрі мешкали на Піренеях та на території сучасної Франції (там їх центром було посе­лення Lutetia, що існувало на місці сучасного Парижу). Цікавою у цьому контексті може бути й згадка саме про триголового (тритілого) Геріона синхронно з лігурами в легенді про десятий подвиг Геракла. Як відо­мо, триголові божества присутні як у мистецтві етрусків, інших етносів Середземномор’я (наприклад, Геката), так і в пізнішій слов’янській мі­фології про чоловічих і жіночих «триглавів». Дехто з дослідників на­віть наголошує, що Геную, столицю Лігурії, іменували ще й Антіумом, імовірно на честь якогось із місцевих етносів (антів?). На Схід від неї на старовинних мапах можна відшукати територію із цікавою назвою - Vendionty, в якій, можливо, присутній етнонім венди або венеди. Отже, питання наявності слов’янської складової у прадавньому населенні Лігурії все ще чекає на окреме дослідження.

До поліетнічного «казана», орієнтовно з II тис. до н. е., додалися етруски (туски, тиррени), яких дехто вважає вихідцями з Північного Причорномор’я (див., зокрема: Шауб И. Ю., 2003, 2005, 2006, 2007 та ін.). Орієнтовно до VI ст. до н. е„ колонізуючи басейн сучасної річки По, вони територіально відокремили лігурійський суперетнос від ретів і венетів, з якими, ймовірно, зважаючи на спільну етнічну основу, поро­зумілися. Як засвідчили подальші події, через таку геополітичну конфі­гурацію, етруски опинилися перед необхідністю пізніше вести війну на два фронти - з латинами на Півдні та не менш агресивними лігурами на Північному Заході. До знищення Етрурїї долучилися грецькі колоністи й кельти, що призвело до необхідності визнання лідерами етрусків та їхніх союзників верховної влади латинян, центром яких став Рим. У 89 році до н. е. колишні мешканці Етрурїї набули права на римське громадянство.

Як свідчать історичні аналогії, під час подібних активних бойо­вих дій біженці, вихідці з небезпечних територій, шукають прихистку там, де вони можуть жити далі. Лігурія у той час і була таким умовно вільним простором, що відігравав помітну роль у регіоні Середземного моря. Отже, суперетнос лігурів поповнювався за рахунок інших етносів та однією із його власних назв могло стати слово franc або frank/frang ‘вільний, непідлеглий, справжній’. У мові ж латинян це слово перетво­рилося на показове ціеспово frango ‘ламати, розбивати, нищити’.

Після падіння Етрурії та перемоги Риму над Карфагеном розпочала­ся війна римлян із лігурами. Спочатку латиняни намагалися здійснюва­ти мирну колонізацію й вважали за доцільне селитися разом з лігурами в їхніх поселеннях, а вже потім будувати власні опорні пункти. Зрозуміло, що римських купців не влаштовували піратські бази лігурів та здійсню­вані останніми систематичні пограбування торговельних караванів на суходолі. Поступово у середовищі латинян почали формуватися влас­ні уявлення щодо правовідносин і охорони правопорядку. Саме розви­ваючи право та розбудовуючи систему органів охорони правопорядку, вони, напевно, убезпечували власне існування в поліетнічному середо­вищі, котре намагалися структурувати та приборкати. Отже, римляни різними шляхами й методами почали брати ситуацію в Лігурії під влас­ний контроль. У відповідь, близько 200 р. до н. е., лігури повстали.

Срібний римський денарій 193 р. до н. е., викарбуваний консулом Терму сом (Thermus) на честь його перемог над лігурами

Зважаючи, що лігурійці були надзвичайно ефективними на мор­ських просторах, «дітям Капітолійської вовчиці» залишалося просу­ватися суходолом, після кривавих битв закріплюючи владу новими фортифікованими поселеннями й славнозвісними шляхами із твердим покриттям. Отже, римляни традиційно уособлювали теллуризм. Така системна тактика освоєння територій у поєднанні із жорсткою дисци­пліною та оптимізованою організованістю сприяла перемогам латинян.

Коли, починаючи з III ст. до н. е., римляни змогли гармонізувати свої військові сили на суші з потужним флотом на морі, прийшов кі­нець вільній Лігурії, що також постраждала від навали карфагенян. Але завойовники не завадили її волелюбному, «франкському», духу. Так, у затоках Лігурії продовжували виникати і функціонувати пірат­ські бази, з якими вели боротьбу римські патрульні кораблі та десанти. Ефективність дій латинян поступово підвищувалася і лігурам довелося тимчасово позабути про традиційне для них джерело здобуття життє­вих благ. Але й римляни вимушено пішли на поступки. Так, населення Генуї (у той час - Oppidum Genud) змогло домогтися від латинян надання муніципальних прав, що дозволило розвиватися місту відносно неза­лежно в обмін на участь його мореплавців і корабелів у подальшому вдосконаленні римського флоту, який швидко перевершив за могутні­стю морські сили сусідів, а також побудову в центрі міста військового римського табору - castrum (рештки якого сьогодні знаходься під хра­мовими комплексами Santa Maria di Castello і San Lorenzo).

Не виключено, що за часів римського панування виникли перші професійні об’єднання генуезьких суднобудівників, котрі пильно охо­роняли таємниці своєї неабиякої майстерності.

Римські кораблі

Від римлян лігурійці, територія яких офіційно визнавалася латиняна­ми як Regio IX Liguria, ззсвбіпи принцип, відповідно до якого держава є ре­зультатом угоди між усіма її громадянами, згідно із загальноприйнятими і закріпленими письмово правилами поведінки (Римське право та його ча­стини -jus privatum та jus publicum). Із владою Риму також пов’язана й спе­цифічна система права - jus gentium, котра дозволяла шляхом угод досягти порозуміння між впливовими родами, кланами, союзами і налагоджу­вати зносини між різними етносами, що поступово романізовувалися (див., зокрема: Сэруа В. C., Шаханов Т. В., 2013). Рим у контексті вдо­сконалення jus gentium навіть йшов на запозичення правових норм іно­земців (peregrini), з’явилися юридично закріплені норми правила, від­повідно до соціально визнаних концептів «доброї совісті» (bonae Jideij та «справедливості» (aequitas). Показово, що розуміння jus gentium як «міжнародне право» є не цілком коректним, тому що jus gentium поши­рювалося на роди, клани та їхні союзи, що знаходилися під юрисдикці­єю Римської республіки і, пізніше, імперії, а також на іноземців - «ре­зидентів» цієї держави або підконтрольних їй територій. Для розвитку ж міжнародних зносин Римом використовувалися норми jus naturale, тобто «найвищого закону Всесвіту», якому, на думку давніх римлян, мусило підпорядковуватися людство. Водночас, ця складна законода­вча практика дивним чином охоплювала локальні традиції та з часом перетворилася на суцільну плутанину, через яку сучасні правознавці розуміють її досить різноманітно.

З розвитком правової системи і латинізації, на теренах Лігурії від­бувалася поступова гармонізація двох архетипів - теллуризму і нома­дизму. Це певним чином засвідчує знайдена у 1506 р. бронзова таблич­ка 117 р. до н. е. з текстом щодо вирішення територіальної суперечки між генуезцями й одним із сусідніх племен. Отже, лігурійці ставали все більше римлянами та разом із своєю архаїчно-соборною державою повністю поділяли її успіхи і поразки.

За часів Римської імперії Генуя та інші порти Лігурії перетворилися на потужні бази латинського флоту. Не виключено, що лігурійці брали участь у походах до Чорного моря і війнах римлян, зокрема, з «флоти­ліями» готів. Так, ймовірно, продовжилося знайомство тогочасних ге- нуезців з Північним Причорномор’ям, де Римська імперія відігравала помітну роль у місцевих політичних процесах, а також протистояння лігурійців і готів.

Із будівництвом римських шляхів суходолом, чотири з яких пере­тинались у Генуї, неабияк розвинувся її торговельний флот. Із Генуезької затоки (Sinus Ligusticus) імперія експортувала оброблені шкіри, ліс, мед тощо. Мабуть з метою остаточного закріплення права Риму на цю тери­торію у ті далекі часи поширилася легенда про заснування Генуї самим латинським богом Янусом - покровителем входів, виходів, різноманіт­них проходів, брам і дверей.

На той час Генуя - початок стратегічно важливого Постумієвого шляху (Via Postumia). Він прямував на Балкани (до порту Аквілея) і далі, ймовірно, через мережу шляхів у Паннонії та від переправи через Істр (Дунай) мав продовження у вигляді Траянового шляху («Траянової тропи») - основної транспортної артерії правим берегом Борисфену (Дніпра) до переправи на його лівий берег на території південного пе­редмістя Азагоріуму (сучасного Києва). Таким чином, частина товарів, що йшли однією із гілок Великого Шовкового шляху, транспортува­лася через Генуезький порт. Отже, вихідці з Лігурії могли потрапляти до Північного Причорномор’я й суходолом і вже тоді усвідомлювали перспективи прибутку від контролю за певними ділянками Великого Шовкового шляху.

У Генуї Via Postumia перетиналася з так званою «стежкою Геркулеса». Вона тоді іменувалася Via Julia Augusta та з’єднувала Піренеї з Апеннінами, тобто Рим зі стратегічно важливою Галлією.

Тим часом у Західній Європі виник поліетнічний союз так званих «варварських» племен із загальною назвою «франки», що розпочали на­валу на підконтрольні Риму території. Вони загрожували навіть столиці імперії. У III ст. н. е. імператору Авреліану (Lucius Domitius Aurelianus) вдалося вибити знахабнілих «франків» за Альпи. Війну з ними успіш­но продовжив його наступник - імператор іллірійського походження Проб (Marcus Aurelius Probus), війська якого перейшли Рейн.

Невдоволені тим, що цього імператора, до того ж іллірійця, нелегі- тимно проголосили підвладні йому легіонери, лігурійці підняли черго­ве повстання. Останні проголосили імператором представника лігурій- ського племені інгавнів (що заселяли землі навколо міста Альбінгавн) - Прокула (Proculus), якого підштовхнула до заколоту проти Риму і його дружина Витурига-Самсо, «жінка з чоловічим характером».

10" class="lazyload" data-src="/files/uch_group74/uch_pgroup257/uch_uch7204/image/image009.jpg">

Монета Прокула

Як відомо з римських джерел, предки Прокула були спадковими пі­ратами, які таким чином розбагатіли та вважалися у Римі «варварською елітою». До цих подій Прокул служив на посаді tribunus militum, тоб­то був «генералом» у римській армії. За підтримки «франків» і повста­лих рабів поліетнічного походження Прокул протистояв Пробу, але програв через досить м’який характер, бажання оголосити себе лише співправителем Проба та нездатність організувати потужний опір Риму. В результаті франки, які розчарувались у такому лідері, зрадили його. Проб жорстоко придушив це повстання, а Прокула стратив.

Згадана історія свідчить, по-перше, що у III ст. н. е. склався трикут­ник протистояння у регіональній геополітиці: Лігурія - Іллірія - Рим. По-друге, показовою можна вважати участь франків і поліетнічних рабів у єдиній армії під проводом «варварського лідера». По-третє, ці­кавою є роль дружини Прокула, котра могла радити своєму чоловіку рівноправно та навіть впливати на нього. Отже, не виключено, що роль жінки у лігурійському суспільстві була досить помітною.

Виходячи зі складної ситуації через зіткнення з римлянами, «франкський» суперетнос розділився на дві виразні частини - «мор­ські» («салічні франки», від кельтського sal ‘море’) та «берегові» («рі- пуарські франки», лат. гіра ‘берег’). Отже, у цьому поділі знову яскраво проявилися два архетипи - номадизм і теллуризм. Відповідно до цього розподілу, «франки» Лігурії асоціювалися із «салічними».

Однією із засад опору центральній владі Риму в той час лігурійці об­рали християнство. Ця конфесія стрімко поширювалася не лише серед пересічного населення, але й навіть у колективах військових і моряків. Як відомо, одним із місць заслання християн за часів Римської імперії був Крим, де засуджені будували фортеці та шляхи у нових колоніях. Таким чином, Північне Причорномор’я ставало християнським і, не виключе­но, що поміж засланих осіб і проповідників там були й вихідці з Лігурії.

У 395 р., після децентралізації імператорської влади на території західні та східні, Лігурія опинилася під владою західного правителя Флавія Гонорія Августа (Flavius Honorius Augustus'). Він спочатку створив власну резиденцію на місці сучасного Мілану (у той час Mediolanum), пов’язаному з Генуєю стратегічною Via Postumia. Але через постійну за­грозу місту з боку «варварів», передусім, готського походження, Флавій Гонорій Август переніс столицю до Равенни, чим ще більше загострив протистояння франкського Заходу Апеннін та їх Сходу, що межував із землями давніх конкурентів лігурів - іллірів. Там вже поширював вплив суперетнос готів, що об’єднав частину вихідців із Північного Причорномор’я.

У V ст. н. е. на терени Лігурії прийшли герули, відомі германцям як «майстри рунічної писемності», а давні автори їх прямо пов’язували зі слов’янами (див. детальніше: Алексеев C. В., 2008. - С. 351). До IV ст. н. е. герули мешкали на узбережжі Меотіди (Азовського моря) та після війни з готами підпали під владу їх правителя Германаріха. Не виключено, що герули - одна з гілок приазовських тусків, етносу, близького етрускам. Це підтверджує й наявність у герулів своєрідної писемності, яку готи перетво­рили на відомі руни (див.: Буданова В. П., 1991. - С. 222; Дынгес А. А.,1996; Наливайко C., 2007. - С. 264; Снисаренко А. Б., 1989. - С. 69-70).

Після 476 р., коли лідер герулів, він же повелитель «рутенів»/ «ра- сенів», Одоакр (Odoacer, Odovacar)/Оттокар (Ottokar) позбавив трону останнього західного римського правителя - Ромула Августула й від­правив до Константинополя знаки його влади, Генуя остаточно потра­пила під правління герулів. Сам Одоакр з часом оголосив себе першим лідером створеної ним держави - Італії (rex Italiae). Однак легітимізу­вати статус правителя і залишити власну династію Одоакр-Оттокар не зміг: у 493 р. під час укладання мирної угоди з остготами, також ви­хідцями з Північного Причорномор’я, його підступно зарубав мечем ватажок Теодоріх (Θεoδωpιχoς) з роду Амала, син Теодеміра і племінник слов’янського князя Велеміра (Михайлов Γ., 2012. - С. 117; Тарле Е. В., 1901. - С. 4). Отже, обидва правителі, на думку деяких дослідників, мали слов’янське коріння, й тому це було, за тогочасним розумінням, бра­товбивством. До того ж, між цими лідерами конфлікт мав глибинніше особисте підґрунтя: батько Теодоріха позбавив життя батька Одоакра на ім’я Едіка або Едекон, котрий у Аттіли вважався одним із визначних полководців і брав участь у вирішальній битві на Каталаунських полях у 451 р. (див., зокрема: Меркулов В. И., 2015. - С. 119).

Італія у 480р. та два правителя - Одоакр і Теодоріх

За лаштунками злочину Теодоріха знаходився східний римський правитель Флавій Зенон (Зінон) Ісавр (Тарасікодіс). Він, брутально інтригуючи, підтримував Одоакра і Теодоріха одночасно. Флавій Зенон спонукав останнього до походу на Італію проти «тирана» і «узурпато­ра» - Одоакра. До того ж, Теодоріха, не зважаючи на його належність до секти аріян, підтримували єпископи Мілану - Лаврентій та Павії - Єпіфаній.

Після трагічної загибелі Флавія Зенона у 491 p., готському очільни- ку Теодоріху сприяв наступний східний римський правитель, до того ж, іллірієць за походженням, - Анастасій І Дікор. У 516 р. він предста­вив Теодоріха як західного римського правителя, підпорядкованого Константинополю. Після цієї події Теодоріх почав повертати Римській імперії тимчасово втрачені території колишньої держави латинян, у тому числі певної незалежності позбулась Італія та, відповідно, Лігурія.

Після смерті Теодоріха (526 р.) волелюбна Лігурія з 540 р. опини­лась під владою візантійського імператора Юстиніана І (483-565), який прагнув відновити єдину Римську імперію. Це не влаштовувало лігу- рійців, бо вони прагнули самоврядування.

У 641 р. влада візантійців над Лігурією закінчилася через втор­гнення військ лангобардів під проводом повелителя Ротарі (606-652), відомого також у джерелах під іменем Rotharis, що дозволяє припусти­ти генетичний зв’язок цього aria, тобто «діяча», із етносом roth, ліде­ром якого свого часу був Одоакр-Оттокар. За германською легендою, лангобардів на Південь спрямував бог Одін (Тарле Е. В., 1901. - С. 34), відомий і тим, що уклав перший рунічний алфавіт. Отже, і в цьому ви­падку відчувається генетичний зв’язок Ротарі з етносом roth - герулами («майстрами рунічної писемності»).

Геную, котру героїчно обороняли її мешканці, лангобарди захопи­ли, пограбували і зруйнували. Відповідно до лангобардських уявлень, богообраними вважалися лише вони самі. Усіх інших, включаючи й римлян, агресори вважали особами нижчого ґатунку й жорстко обме­жували у правах. Влада лангобардів позиціонувалася як недоторкана, а за образу монарха передбачалася страта. На суд ватажка лангобардів неможливо було подати апеляцію. Піддані змагалися за особисту при­хильність Ротарі, що розколювало лангобардську еліту зсередини (див, зокрема: Тарле Е. В., 1901. - С. 42).

Лігурійці розпочали жорстокий опір гордовитим завойовникам і спирались, як і в давні часи, на підтримку франків, з якими асоціювали й себе. У 774 р., після завоювання Лангобардської держави лідером об’єднання франків Карлом І Великим (від імені якого й походить відомий у наші часи титул король), Лігурія входить до нової могутньої імперії. Геную франки визнають столицею окремої Генуезької марки (Januensis Mark).

У 781 р. Карл І Великий легітимізував де-факто створене Одоакром «королівство Італію», котре планував передати під владу свого сина Карломана. У 812 р. імператор Михаїл І Рангаве, який вже й не сподівався на посилення позицій Візантії на Заході, визнав Карла І Великого західним римським правителем. Однак, Карл І Великий амбітно іменував себе офі­ційно «imperator Romanum imperium», тобто «імператором Римської імпе­рії», а не її частини. Через два роки, не встигнувши посилити свій вплив, у 814 р., Карл І Великий помирає та на підвладних йому територіях розпочи­нається черговий неспокій. За результатами розбрату Лігурія набуває ста­тусу відносно відокремленого маркграфства, котре занепадає через чис­ленні навали піратів. З часом кількість таких навал збільшувалася, морські розбійники хижо й безсоромно грабували неабияк збіднілі поселення, а їх мешканців масово продавали у неволю.

Однією з потужних геополітичних сил, що втручалися в ситуацію у Лігурії VII-X ст„ був арабський суперетнос. Араби неабияк пошири­ли власний вплив у Євразії від Іспанії до Північної Африки та кордонів з Китаєм. Через бажання контролювати не лише основні торговельні шляхи суходолом, вони досить швидко створили потужний флот завдяки пред­ставникам тих етносів, що мали досвід суднобудування та судноплавства. Зокрема, серед основних вчителів «синів пустелі» морській справі дослід­ники називають слов’ян, котрі досягали найвищих посад адміралів араб­ського флоту (див., зокрема: Кобычев В. П., 1973. - С. 8).

Протягом 932-934 рр. Лігурію захопили арабські флотоводці. Вони віддавали накази нищити місцеві поселення і намагалися на їхніх руї­нах створити власні бази. В цей час нападники окупували Геную, част­ково повбивали її мешканців, а полонених продали у неволю. У відпо­відь лігурійці активізували рух опору та визволили свою батьківщину від арабів - «сарацинів», ненависть до яких до часу приховали та пере­дали у спадок наступним поколінням.

У 934 р. генуезці, котрі фактично вибороли право на самоврядуван­ня, під керівництвом єпископа побудували потужну фортецю з декіль­кома лініями оборони, центром якої стало «єпископське місто» із со­бором Сан-Лоренцо. За зовнішніми мурами розвивалося ремісницьке і військове поселення Борго (Borgo), організаційним центром якого був собор Сан-Сіро.

Поступово, до другої половини X ст., Генуя перетворилася на зраз­кове середньовічне місто (urbs, civitas). Його ознаками можна вважати організаційне домінування у соціально-комунікативній системі загаль­них зборів, а також обраних на них посадових осіб. Отже, місто уосо­блювала публічна влада, регулярна система комунальних магістратур, служби ринкового й митного контролю, структури охорони правопо­рядку тощо. Норми, якими регламентувалося суспільне життя, частково кодифіковувались у міських статутах. До того ж, Генуя мала власний бю­джет, основним джерелом наповнення якого були встановлені за рішен­ням міських органів фіксовані податки (див.: Еманов А. Г., 1996. - С. 66).

В 951 р. графом Генуезької марки за наказом короля Італії призначе­ний Оберто І Обіццо (Oberto I Obizzo) - засновник династії Обертенгів. На їх честь Генуезька марка одержала нову назву - Marca Obertenga. Офіційною резиденцією маркграфа став замок Castello, що перетворив­ся на додатковий центр опору за фортечними мурами Генуї.

Лігурія на середньовічній мапі

У X ст. розпочалося гостре протистояння Римського Папи та Оттона І - правителя Священної Римської імперії. Останній намагав­ся відновити в одній державі дві імперії: Римську та Карла І Великого. Формально генуезці стали на бік Римського Папи, й місцевий прави­тель Беренгар II у 958 р. вимушено визнав де-юре цей факт. Водночас, на відміну від багатьох міст тогочасної Європи, у Генуї реальна влада належала не окремому правителю, а магістрату, що перетворювався на потужну бюрократичну структуру. Такий штат адміністраторів і мене­джерів, у свою чергу, потребував все більшого фінансування. Джерела для збільшення надходження коштів до міської скарбниці посадовці вбачали у розвитку торгівлі, піратства та поширенні форпостів JIirypii на інших територіях - колоній (лат. соїопіа ‘поселення’), тобто певних іноземних земель, позбавлених політичної та економічної самостій­ності, підконтрольних метрополії. Вона й визначає порядок адміністру­вання на колонізованих теренах.

Як свідчить аналіз історії Генуї до X ст., вихідці з цього міста, ймовірно, могли мати досить значний досвід знайомства з Північним Причорномор’ям, котре почало відігравати все більш важливу роль у євразійській торгівлі. Зрозуміло, що цей факт не міг залишитися поза увагою «лицарів комерції» з генуезької Compagna Communis.

Розширюючи економічний і політичний вплив, генуезці прагнули відшукати союзників у боротьбі проти конкурентів та ворогів. Такі сою­зи базувалися на тимчасових інтересах, часто союзники ставали конку­рентами і ворогами, а також навпаки. Яскравий приклад - зносини Генуї та Пізи. Так, після об’єднання флотів цих міст у 1016 р. вдалося знищи­ти арабську базу на острові Сардинія. Згодом колишні союзники пере­творилися на ворогів, й війна між ними тривала протягом двох століть. Показово, що під час спільної небезпеки Генуя та Піза, навіть не зважаю­чи на взаємну ворожнечу, об’єднувалися задля досягнення перемоги. Це з плином часу сприяло консолідації Італії в єдину соборну державу.

У 1095 р. Римський Папа Урбан II, у тому числі й з метою підви­щення авторитету Святого Престолу та залучення до бойових дій світ­ських правителів, публічно виступив з концепцією «священної війни» проти «невірних», які захопили Гроб Господа у Єрусалимі. Так розпоча­лася епоха Хрестових походів. Генуезці зберігали спадкову ненависть до «сарацинів», у соборі Сан-Сіро завзято висловили бажання і рішу­чість приєднатися до проекту Урбана II. Так Генуя перетворилася на один із найважливіших пунктів відправлення паломників і лицарів до Передньої Азії, а також потужну базу забезпечення «священної війни». До цього руху, окрім «праведників», долучилися різноманітні авантю­ристи, котрі бажали легально грабувати «ворогів Св. Христа», й окре­мі європейські монархи, які намагалися таким чином поповнити свої скарбниці, спустошені під час довготривалих взаємних кривавих чвар.

Поступово до столиці Лігурії почали надходити трофеї хрестонос­ців. Так, у 1098 р. до міста лицарі доправили одну з найбільш шанованих християнських святинь - мощі Св. Іоанна Хрестителя. Генуезці оголо­сили його своїм небесним покровителем.

Через успіхи на Святій землі авторитет лігурійців неабияк зріс. За сприянням місцевого єпископа Айральдо Гуарако у 1099 р. вони під­писали зі Святим Престолом спеціальну угоду (Concordia), за якою громадяни Генуї де-юре визнавалися «комуною у вигляді компанії» (Compagna Communis). Комуна поділялася на Castello, тобто об’єднання шляхетних родин (valvassores) і заможних купців, та Borgo - переважно ремісників, рибалок і моряків (вони мешкали поза мурами фортеці). Членів Compagna Communis об’єднувала присяга на вірність місту-рес- публіці. Очолювали комуну консули. Вони протягом річного терміну мали здійснювати певні функціональні обов’язки, пов’язані з різнома­нітними сферами - адміністрацією, обороною, торгівлею, зовнішньою політикою тощо. У виборах консулів брали участь усі чоловіки - члени Compagna Communis віком від 16 до 70 років.

Номінально влада до 1339 р. належала єпископу. Він перебував на матеріальному утриманні Compagna Communis. Єпископу ж підпоряд­ковувалося місцеве духовенство і найнижчі прошарки населення, ко­трі не входили до складу Compagna Communis. Консули, у свою чергу, контролювали практично всі найзначніші сфери функціонування авто­номного міста-держави та його околиць. Така модель дещо нагадувала античні (передусім, давньогрецькі) зразки співіснування полісу, тобто центрального адміністративного центру, та хори - округи «країни», під­порядкованої йому. Однак, на відміну від цієї моделі, Генуя формально підлягала юрисдикції єпископа та вимушена була створювати підвлад­ну місту територію (контадо) поступово, щоб не викликати обурення з боку Римського Папи.

Восени 1098 р., коли у Малій Азії припинилася виснажлива літня спека, армія хрестоносців вирушила до Єрусалиму. На шляху вона за­хопила Акру й у червні 1099 р. підійшла до священного міста, яке захи­щали єгипетські війська. Майже весь генуезький флот, що віз облого­ві знаряддя, знищили єгиптяни. Однак генуезькому кораблю вдалося прорватися в Лаодикею. Доставлені ним облогові машини дозволили «святим воїнам» зруйнувати єрусалимські стіни - витвір військово-ін­женерного мистецтва часів античності, але вже застарілі та належним чином не відремонтовані.

15 липня 1099 р. саме генуезці відіграли вирішальну роль під час сміливого штурму Єрусалиму, який завзято обороняли пліч-о-пліч юдеї спільно з мусульманами. Під час боїв відзначився військовою доблестю лігурійський лицар Гуілельмо Ембріако. У грудні його обрали консулом армії Генуї (consul exercitus Januensium). Саме генуезці, начебто, поба­чили, як особисто Св. Георгій допомагає Гуілельмо Ембріако та їм зни­щити «сарацинського змія». Після цієї події червоний хрест на білому тлі став одним із символів Генуї, бо, буцімто, у білій мантії з червоним хрестом Святий допомагав визволити «Гроб Господа». Лише у 1190 р. червоний хрест на білому тлі у генуезців під час Третього Хрестового походу запозичили англійці, коли їхній король Ричард Левове Серце офіційно оголосив себе під захистом Св. Георгія.

Монета 2009 р. на честь Першого Хрестового походу та взяття Єрусалиму

У подальших подіях на Святій землі генуезці відзначилися під час штурму Цезареї у 1102 р. (звідки вони вивезли ранньосередньовіч­ну скляну зелену чашу, яку оголосили «Святим Граалем»), а також у 1104 р. - Джебайла й Акри.

До XII ст. у Генуї виокремилися впливові родини - Грімальді, Доріа, Спінола, Фієско тощо, котрі уособлювалі інтереси різних референт­них груп громадян і шукали компромісу під час загострення супере­чок. Головною вважалася ідея спільної користі від функціонування Compagna Communis.

Зі становленням нової для того часу соціальної організації у Генуї виникло своєрідне «громадянське суспільство». Його основу станови­ли, по-перше, торговельно-ремісницькі корпорації й цехи; по-друге, ради окремих районів; по-третє, конфесійні об’єднання. Невдовзі, через конкуренцію еліт і референтних груп, з’явилися перші політичні партії. Основними були дві - «гвельфи» (guelfi) та «гібелліни» (ghibellini).

Історично вони сформувалися у Священній Римській імперії че­рез конкуренцію двох впливових династій - баварсько-саксонських Вельфів (Die dlteren Welfen), з одного боку, та Гогенштауфенів або Штауфенів з родового замку Вайблінг (Waiblingen), з іншого.

Перші вели родовід від Едекона - батька першого правителя об’єд­наної Італії Одоакра-Оттокара. Симпатії пересічних генуезців і, ширше, лігурійців, до них полягали у тій повазі, котру століттями вони виявляли мудрості та далекоглядності першого неформального «короля» Італії - Одоакра, фактично засновника цієї держави. До того ж, для волелюбної Лігурії перші, досить слабкі родичі Одоакра-Оттокара, якого у XII ст. в Західній Європі вже мало хто пам’ятав, реальної загрози не становили.

Для фактичного власного посилення і освячення своєї влади «гвель- фи» формально підтримували прагнення Римського Папи домінувати не лише в Італії, але й за її межами. Псевдоюридичною підставою для цього був так званий «Костянтинів дар», тобто підроблений документ, відповідно до якого імператор Костянтин І Великий (274-337) буцім­то передавав Римському Папі Сильвестру І (пом. 335 р.) майнові права на території західної частини Римської імперії. Відповідно до цієї під­робки, правитель франків Піпін III Короткий (714-768), батько Карла І Великого, у 754-756 рр. юридично надав Римським Папам світську вла­ду в Центральній Італії. Цим монарх започаткував Папську державу, інтереси якої формально відстоювали «гвельфи».

Другі, «гібелліни», вихідці зі Швабії, прагнули брутально захопи­ти Італію та силоміць поставити імператорську владу вище Римського Папи. Отже, «вайблінги» - «гібелліни», зазвичай, вважалися у Лігурії небезпечними чужинцями, з якими слід рахуватися, але яким необхід­но протидіяти задля збереження прав Compagna Communis. Симпатії до других проявляли переважно роди генуезького нобілітету (наприклад, рід Доріа), поліетнічного у своїй основі, а тому й налаштованого досить космополітично, цілеспрямованого у прагненні посісти з часом досить високе місце у Священній Римській імперії.

«Гвельфи» формально уособлювали інтереси офіційного Риму (Папської держави), а фактично - Compagna Communis. «Гібелліни» від­стоювали ідею потужної Священної Римської імперії. Співвідношення і баланс цих сил й визначали в подальшому політику Лігурії та її розви­ток за сценарієм балансів і противаг.

Фактично, протистояння «гвельфів» і «гібеллінів» можна вважати об’єктивним відображенням людського прагнення продукувати та реа­лізовувати певні ідеї, з одного боку, та «тваринного» делегування своїх прав і навіть життя «вожакові», який на цю лідерську посаду начебто мав право через спадковий родинний зв’язок або за іншими ознаками, котрі «зграя» визнавала лідерськими.

Коли містом та республікою керували прихильники «гвельфів», до управління допускалися широкі верстви населення. Колективно обрані правителі мали право посвячувати у лицарі та піднімати на вищі поса­ди вихідців із пересічного населення.

У разі приходу до влади «гібеллінів», котрі далеко не завжди праг­нули підпасти під безпосередню владу імператора, але намагалися від­стояти інтереси «старої аристократії» - нобілів у Cotnpagna Communis, розпочинався своєрідний феодальний застій та бюрократичний терор створених нобілями численних адміністративних структур. Зазвичай, таке правління закінчувалося повстанням обурених громадян, зни­щенням родових «гнізд» «гібеллінів».

Отже, час від часу в Генуї спалахувало протистояння, що межува­ло з громадянською війною, а нові лідери підказували повстанцям, ви­ходячи з кон’юнктури, хто у поточний політичний момент визнається «гвельфом», а хто «гібелліном», і що з ними робити. Оскільки пересічне населення завжди прагнуло до перерозподілу майна і благ, такі події тра­диційно закінчувалися масовими пограбуваннями та були досить кри­вавими.

Своїм символом генуезці - «гвельфи» обрали лева (nop. іт. лігур. Ieo ‘лев’ та д.-грецьк. атт. λεως ‘пересічні мешканці’), котрий стоїть на задніх лапах в агресивній позі. Переважно до партії «гвельфів» якраз і належали пополани - пересічні мешканці. Символом «гібеллінів» був орел, котрий уособлював «імперскість» і належність до спадкової арис­тократії - нобілів (див., зокрема: Яровая Е. А., 2008. - С. 242). Однак, на цьому етапі розвитку суспільства люди не усвідомлювали нечітку межу, котра відокремлює «ідеократію» від «аристократії», тим більше, що носії певних ідей - «жерці» також із часом перетворювалися на «аристократів». Через таке нерозуміння, яке виявлялося постійно, жит­тя нагадувало випробування, а найвищим мистецтвом стало елемен­тарне виживання конкретної людини в атмосфері суцільних заздрощів і ненависті, «війни всіх проти всіх», соціальної атомізації. Так форму­вався генуезький індивідуалізм, що відрізняв і вирізняв «дітей сонячної Лігурії» від, наприклад, венеціанців, переважно корпоративно зорієн­тованих на процвітання своєї республіки задля блага всіх її громадян.

Спостерігаючи за таким жахливим розбратом, протистоянням міських комун із підлеглими їм територіями - контадо, а також за суперечками між комунами різних міст, правителі Священної Римської імперії та Римський Папа через безсилля що-небудь вдіяти часто нама­галися дистанціюватися. До того ж, у Лігурії відновилися традиції пірат­ства та розбою. У результаті цього динамічного процесу (Comitatinanza) виникали держави. Вони дрібнішали за територією та мінімізувалися впливом, сильніші намагалися підкорити або навіть знищити слабких. У відносинах між людьми панували жорстокість і надпрагматизм, не­зважаючи на декларативне сповідування християнських чеснот. Цією релігійністю прикривалася нескінчена боротьба. У разі ж, коли члени Compagna Communis вважали, що вони помилилися зі своїми електо­ральними симпатіями, обраних ними осіб не лише позбавляли влади, але й страчували. Вважалося за норму перед цим жертву принизити публічним побиттям, вириванням язика, виколюванням очей тощо. До цього ж, медична допомога співвітчизникові свідомо не надавалася. Повсталий натовп водив ледве живу жертву містом, де на неї виливався народний гнів, іноді навіть у надзвичайно непристойній формі. Як на­слідок, чиновницький склад оновлювався, а члени Compagna Communis відчували власну колективну силу і залюбки продовжували нищити та грабувати один одного.

Нові обрані правителі та функціонери запроваджували практику внутрішнього шпигунства і використання найманих вбивць, ширилися зловживання владою та корупція. Судочинство у його справжньому ро­зумінні застосовувалося нечасто, а найтиповішою формою покарання стало позбавлення звинуваченого майна і знесення його будинку або палаццо. Мета таких дій - не лише вивільнення будівельних майданчи­ків у престижному місці, але й мстиве викорінення пам’яті про певний рід, котрий здійснив, як правило, єдиний злочин - програв сильнішим і нахабнішим. Переможцями широко застосовувалось оголошення пев­ної сім’ї поза законом, через що дозволялося та навіть стимулювалося її фізичне знищення членами Compagna Communis і привласнення майна та статків жертв. А потім починався перерозподіл, і знову в Генуї па­нував неспокій, а закривавленою бруківкою вулиць рухалися для вза­ємного знищення озброєні групи «гвельфів» і «гібеллінів», котрі іноді спрямовували силу на випадкові об’єкти - пересічних громадян і крам­ниці купців.

Зважаючи на таку практику «встановлення справедливості», окре­мі особи, сім’ї та соціальні об’єднання створювали власні бойові заго­ни - «консортерії» або «контради» (квартальні «команди»). Виникали

різноманітні «таємні товариства», що ставали джерелом соціального не­спокою: заколотів, терористичних актів, вбивств тощо. Доходило навіть до того, що окремі райони міста, а іноді навіть і місто в цілому, ставало об’єктом нападу. Щоб сховати реальні мотиви таких дій, їх суб’єкти оголошували себе або ворогів, залежно від поточної доцільності, «гвельфами» або «гі- беллінами». У свою чергу, на окремі частини поділялися й ці партії. Так виникли «білі» та «чорні» «гвельфи». Вони знищували опонентів усередині партії. Перші, «білі гвельфи», вже уособлювали інтереси заможних грома­дян, а другі, «чорні», - спадкової аристократії. Остання сприяла реалізації прагнень Римського Папи на противагу імператору. Доходило до того, що соціальні об’єднання, які програвали в такій боротьбі, сідали на корабель і шукали «у всьому Всесвіті місця благопотребного», чим поширювали ге­нуезьку колонізацію. Закріпившись на нових територіях, вони прагнули повернутися до метрополії (madrepatria) та взяти там владу силою, але тим часом і у колоніях виникали політичні (але озброєні й агресивно налаш­товані) референтні групи. Вони змагалися за владу не менш жорстоко. Як наслідок, поступово формувався середньовічний генуезький тип характе­ру - надпрагматичного та по-італійськи імпульсивного воїна й комерсан­та, котрий часом, жорстоко і мстиво знищивши певний об’єкт зацікавле­ності, пограбувавши й переступивши через останки загиблого, одразу ж прямував до своєї торговельної контори, де з педантичністю спадкового бюрократа ретельно записував у книгу обліку свої нові прибутки.

У XII ст. імператор Фрідріх І Гогенштауфен (Барбаросса), усвідо­мивши неможливість урегулювати таку ситуацію, вимушено визнав Лігурію територією генуезької Compagna Communis. Відповідно до під­писаної ним 9 червня 1162 року хартії, зокрема, встановлювалося, що імператор дарує «навічно у феод» генуезцям «...усі фортеці (castra), порти (portus), маєтності, регалії, універсальні та реальні права... у кра­їнах по обидва боки моря (in Citramarinis vel ultramarines)», котрими вони або їх представники користуються, володіють і розпоряджують- ся (див.: Еманов А. Г., 1996. - С. 155). Згадана хартія відкрила шлях до легітимізації лігурійської колонізації, що відтепер визнавалася імпера­тором та освячувалася Римським Папою. Невдовзі нові генуезькі фор­пости почали стрімко з’являтись у різних місцях басейну Середземного моря. Водночас, мешканці Лігурії намагалися створити власні колонії й у Причорномор’ї, яке, ймовірно, вже було їм знайомим.

Історія виникнення генуезьких поселень на теренах узбережжя Чорного моря (іт. Mare maior, Mare maggiore, Mare Majus) офіційно розпочинається з 1169 p., коли візантійський імператор Мануїл І Комнін (1118-1180) за спеціальним документом (хрисовулом) дозволив гену- езцям торгувати у містах, розташованих на чорноморських теренах, за виключенням Меотиди - Азовського моря й Таманського півострову, передусім, підконтрольних Константинополю стратегічних територій Poccii - Rossia (Casar de Ross) й Матреги - Matracha (Господаренко О. В„ 2011. - С. 53; Еманов А. Г., 1982. - С. 63; Скржинская Е. Ч., 1947. - С. 224). Не виключено, що лігурійці просувалися у Приазов’я й раніше (Еманов А. Г., 1982. - С. 64).

Правитель Ромейської імперії (Візантії), зацікавлений у дружніх зносинах з Римським Папою задля відновлення єдиної Римської ім­перії, спочатку бачив у Генуї потужного союзника на шляху реалізації власних амбіцій та противагу Венеції, а також іншим містам-республі- кам. Венеція ж у ці роки протистояла Константинополю. Поступово вона набирала сил. Її комуна стала іменувати свою столицю «La Serentissimav, тобто «Найясновельможніша». До того ж, населення Венеції стрімко поповнювалося за рахунок вихідців із Малої Азії, де на той час тривав неспокій. Можливо, саме останні й принесли до міста одне з уособлень малоазійської заможності - крилатого лева. Останнього видавали за образ Св. Марка, щоб вважатися християна­ми та посісти гідне місце у системі дрібних державних утворень - скла­дових Священної Римської імперії.

Для усунення конкурентів, у 1170 р. венеціанці організували безла­ди у Константинополі, котрі призвели до руйнування та розграбування лігурійського торговельного кварталу в столиці Візантії (див, зокрема: Бартлетт P., 2007. - С. 207). Отже, конкуренція венеціанців і лігурій- ців неабияк загострилася, й Генуя прагнула взяти реванш, зосередив­шись у той час на освоєнні стратегічно важливого східного узбережжя Чорного моря.

Наприкінці XII ст. візантійці стали брати підвищений фінансовий збір за проходження генуезьких кораблів Чорноморськими протока­ми - Босфором та Дарданеллами (грецьк. та ∑τεva τov Boσπδpov), а та­кож сприяти венеціанцям на противагу колишнім союзникам. Але до часу Генуя та Венеція намагалися уникати відкритого збройного про­тистояння. Спільно з генуезцями венеціанці брали активну участь в організації Хрестових походів, спрямованих проти спільного ворога - арабів, але, водночас, вони шукали порозуміння із новим потужним суб’єктом геополітики - турками.

З другої половини XIII ст. посилення генуезької колонізації в басей­ні Чорного моря було тісно пов’язано з руйнацією Візантійської Імперії, яка опинилася у глибокій кризі, а її території перетворилися на об’єкти зазіхань численних агресивних сусідів.

Змагання лігурійців та венеціанців у колонізаційній діяльності у XlI-XV ст.

Під час Четвертого хрестового походу 1202-1204 рр„ за інщіативою венеціанців, лицарі повернули зброю не лише проти «сарацинів», але й спрямували її на розграбування територій єдиновірців - Угорського коро­лівства і Візантійської Імперії. Найбільшої руйнації та пограбувань зазнали на той час угорський порт Задар у Далмації й величний Константинополь, захоплювати який хрестоносцям заборонив особисто Римський Папа Інокентій III, обурений війною християн проти християн.

Столицю імперії «ромеїв» лицарі взяли штурмом 13 квітня 1204 р. Перший приступ, розпочатий 9-го квітня з боку моря, візантійці відби­ли, застосувавши «пекельний вогонь», який скоріше, через застарілість, вже виконував роль психологічної зброї: побоюючись його, плавзасоби хрестоносців намагалися триматися на безпечній відстані від кораблів візантійців. Зазвичай, сифон із «грецьким вогнем» встановлювався на носі або кормі корабля - підпалювача. Іноді палаючу суміш жбурляли на ворожі судна у бочках чи великих глечиках: існують згадки, що в результаті необережного поводження часто спалахували і самі візан­тійські кораблі. Отже, на хрестоносців це «вогняне шоу» очікуваного ромеями ефекту не створило. А через три дні за допомогою перекидних містків лицарі вдерлися на мури.

Частина хрестоносців потрапила на вулиці міста через пролом, зро­блений за допомогою стінобитних знарядь, і вже зсередини непрохані гості відчинили три константинопольські брами. Усередині міста вій­сько хрестоносців не зустріло опору, тому що деякі захисники втекли у ніч із 12 на 13 квітня, а населення не збиралося братися до зброї, вважа­ючи боротьбу безнадійною. Під час пограбування Константинополя, за свідченням очевидців, «вбитим і пораненим не було ні числа, ані міри».

Серед руїн літописного Царгороду народилася Латинська квазіім- перія (вона ж Константинопольська або Романія) під проводом графа Балдуіна IX Фландрського. Але її реальними господарями стали пред­ставники Венеціанської республіки, офіційно відлучені від церкви Римським Папою разом з учасниками Четвертого хрестового походу. Лицарі ж, у свою чергу, набагато більше були зацікавлені у захопленні скарбів і земель, аніж у «спасінні душі». Так, венеціанці взяли під свій контроль гавань Золотий Ріг та мали виключні торговельні привілеї у «Латинській Імперії», а також на островах Егейського моря. Ще од­ним геополітичним надбанням венеціанців стала їх мирна угода з тур­ками-сельджуками (1207 p.), котра призвела згодом до жвавого комер­ційного і військового співробітництва сторін на противагу генуезцям.

Натомість, лігурійським лицарям «правителі Романії», начебто у якості бонусу, запропонували взяти під контроль Східний Крим. Але «правителі Романії» від своїх джерел вже знали про нову небезпеку для цих територій, тому фактично відправили генуезців на загибель. Саме там у 1223 р. переселенці з Лігурії зійшлися у жорстоких збройних су­тичках з передовими підрозділами монголо-татарів. У 1239 р. нові во­лодарі Великого Степу захопили й зруйнували Каффу, де вже мешкали лігурійці. Після перемовин, підкріплених значними компенсаціями, ге- нуезці частково відновили контроль над містом.

У 1238 р. Генуя та Венеція уклали угоду щодо миру та взаємодо­помоги проти третьої сторони, але це стосувалося переважно теренів Середземного моря (Ultramarinus). Щодо Mare major/maggiore (Чорного моря) сторонами угоди передбачалася «свобода дій» (Еманов А. Г., 1982.-С. 64).

Ще одним ворогом лігурійців на узбережжі Чорного моря були різ­номанітні пірати. Вони, наприклад, у 1250 р. також захопили й розгра­бували основний кримський форпост лігурійських лицарів - Каффу. До певного часу генуезці відчували себе досить комфортно лише на Кавказі.

Ймовірно, перші стаціонарні генуезькі поселення виникли на кав­казьких теренах у XII ст. на смузі узбережжя. Смуга простяглася від Матреги (Матархи, грецьк. Maτapχa), що розташовувалася на Таманському півострові, до Ло Ваті (Ло Баті, Батумі). З лігурій- ських колоній Мапи (Анапи) та Батаріо (Новоросійську) колоністи проклали «Генуезький шлях». Він не лише прямував уздовж бере­га Чорного моря у південному напрямку, але й перетинав Великий Кавказький хребет - до Каспійського моря й далі - до Центральної Азії. Вже з кінця XIII ст. генуезці намагалися закріпитися на Каспійському морі (Скржинская Е. Ч., 2006. - С. 123), де їхні інтереси зіштовхнули­ся із вірменськими, іранськими, турецькими та арабськими. Показово, що місцеві правителі згодом довірили окремим генуезцям презентува­ти їх інтереси в Європі. Так, наприклад, «civis Januensis» - «громадянин Генуї» Бускарелло ді Гвізольфі позитивно згадується у європейських і кавказьких джерелах як посол і грузинських князів, і монгольських ільханів Ірану. Останнім служили син Бускарелло - Аргун ді Гвізольфі, а також племінник дипломата - Коррадо ді Гвізольфі (див., зокрема: БруцкусЮ. Д„ 1918).

Окрім контролю портів і доріг на Великому Шовковому шляху, Римський Папа офіційно доручив генуезцям місіонерську роботу се­ред місцевих етносів. Так виникли на Кавказі френккардаші або френ- чі-черкеси - християни, орієнтовані на Рим. Розвитку такого просу­вання інтересів Римського Папи у східному напрямку сприяли змішані шлюби генуезців із представницями найшляхетніших місцевих родин. Зрозуміло, що така діяльність генуезців («франків»^[II], «френгів», «фря- гів») викликала занепокоєння у Візантії та у давньоруських князів­ствах. Однак час цих держав закінчувався, а їм на заміну приходили інші суб’єкти геополітики. Генуезці з Кавказького плацдарму розпоча­ли поширення впливу на весь басейн Чорного моря, передусім, на стра­тегічно важливий Крим.

До XX ст. у горців Кавказу зберігалися легенди про «франгів», «фе- ренків» або «френків», котрі прийшли з-за моря та відігравали значну роль у формуванні кавказької (зокрема, вірменської та черкеської) елі­ти. Наприклад, генуезькі майстри стали прикладом для зброярів із відо­мого дагестанського аулу Кубані, місцеві правителі якого Чолакашвілі мали, за сімейно легендою, саме лігурійське походження.

Задля пошуку порозуміння між християнськими конфесіями, Інокентій III запропонував православним ієрархам унію з Римом і зняв прокляття з частини хрестоносного лицарства, окрім венеціанців. Останніх це турбувало найменше, тому що після падіння колишньої метрополії - Константинополя Венеція неабияк збагатилась, і не лише офіційно задекларованим прибутком у 400 тис. срібних марок^[III]. Венеція та її правитель - дож Енріко Дандоло вже бачили себе новою імперією, спадкоємицею Ромейської (Візантії).

Центром візантійського опору «Латинській Імперії» та венеціанцям стало візантійське місто Нікея, навколо якого сформувалася Нікейська Імперія. Генуезька Compagna Communis у цей час також намагалася примножити багатство та, як його символ, з 1251 р. розпочала першою серед державних утворень материкової Італії карбувати золоту моне­ту - «дженовін». Це викликало додаткову заздрість сусідів, передусім, венеціанців.

Середньовічна Генуя та золотий «дженовін» (початок XV cm.)

Однак у Лігурії прямо пропорційно зростанню статків загостри­лися протиріччя між консулами, шляхетними родами і пополанами. Згадане стимулювало з 1217 року перехід до адміністративної моделі, за якою верховним правителем Compagna Communis вважався поде­ста (podesta), тобто особа, котра уособлювала виконавчу і судову вла­ду (лат. potestas). Норми й обмеження такої влади визначала рада Генуї, а подесту обирали члени Compagna Communis терміном на один рік (Тищик Б. Й„ 2015.-С. 89).

Відчуваючи власну значущість у торгівлі в акваторіях Чорного моря та Східного Середземномор’я, представники Венеціанської Республіки, які взяли під цілковитий контроль Чорноморські протоки, розпоча­ли захоплення територій та ресурсів тогочасних суб’єктів регіональ­ної геополітики. Генуя оголосила війну конкуренту через формальний привід - вбивство венеціанцем представника Генуї у палестинському містечку Акра в 1256 р. внаслідок суперечки, кому належатиме монас­тир Св. Савви. Фактично, за сторонами конфлікту стояли потужніші сили: Орден Св. Іоанна Єрусалимського (попередник Мальтійського Ордену) - за громадянами Генуї та Орден бідних лицарів Христа і Храму в Єрусалимі (тамплієри) - за венеціанцями. У результаті розгорнула­ся так звана «Війна Святого Савви» (1256-1270 рр.), в якій Генуезьку Республіку підтримувала Нікейська Імперія.

Старт нової хвилі лігурійської колонізації відбувся у 1261 р. в ма­лоазійському місті Німфей. Там повноважні представники генуезько­го посольства зі славетних родів Гвіллермо та Гварнеро, з одного боку, та нікейський імператор Михаїл VIII Палеолог, з другого, парафували текст двосторонньої угоди. Цей документ того ж року було підписано й ратифіковано (див. детальніше: Скржинская Е. Ч., 1947. - С. 221-223).

Відповідно до його тексту, генуезці та їх союзники набули, зокре­ма, виключного права на здійснення комерційної діяльності в акваторії Чорного моря й створення на його узбережжі факторій. Водночас ак­тивність нових союзників викликала все більше занепокоєння Михаїла VIII Палеолога. Він з липня 1261 р., після взяття Константинополя, визнавався імператором Візантії. Цей новий ромейський монарх від­дав союзникам палац венеціанців, але, відповідно до лігурійської се­редньовічної традиції, споруду розібрали до фундаменту, а камін­ня перевезли до Генуї. Там із нього склали мури будинку, де пізніше функціонував перший офіційно визнаний у світі банк Св. Георгія (див.: Скржинская Е. Ч., 2006. - C. 119).

Для розуміння подальшого перебігу подій, пов’язаних із розвит­ком генуезької колонізації, потрібно враховувати роль нових суб’єктів тогочасної геополітики, на які перетворилися лицарські ордени (лат. ordo ‘військовий підрозділ’).

Саме генуезці створили перший лицарський орден - Св. Іоанна Єрусалимського (Хрестителя). Його історія почалася з того, що підпри­ємливі «сини Лігурії» вибороли у Римського Папи права на забезпечен­ня Хрестових походів, зокрема медичне обслуговування воїнів, купців і паломників.

Приблизно 1070 р., ще коли Єрусалим перебував під владою єги­петського халіфа Боменсора, генуезькі емісари офіційно відкрили шпи­таль (лат. gospitalis ‘гість’) неподалік від місця, де начебто розп’яли Icyca Христа. Цей медичний заклад спочатку де-юре присвятили Св. Іоанну Елеймону (VII ст.). Пізніше, з кон’юнктурних міркувань (перенесення мощів Св. Іоанна Хрестителя до Генуї у 1098 р.), «Шпиталь Св. Іоанна Милостивого» де-факто вважався присвяченим Св. Іоанну Хрестителю, а оскільки медичний заклад знаходився в Єрусалимі, то почав іменува­тися «Єрусалимським». Не виключено, що шпиталь перетворився на важливий осередок розвідувальної діяльності генуезців на території цього міста, фактично резидентуру. Її особовий склад становили «добрі брати» «іоанніти» або «госпітальєри». Вони вдало вивідували інформа­цію як у цьому стратегічно важливому місті, так і безпосередньо від своїх пацієнтів і, за наявністю, їх родичів. Так гуманітарний проект по­ступово перетворився на військовий.

Після взяття Єрусалиму хрестоносцями, на основі «госпітальєрів» виник новий бойовий підрозділ - «орден», члени якого носили довгий чорний одяг з нашитим на ньому білим хрестом із вісьмома кінцями, що символізувало «вісім блаженств Христових».

Одним із лікарів шпиталю в цей час був монах Іоанн Єрусалимський, котрий залишив після себе цікавий документ - «Таємний реєстр про­роцтв», у якому він передбачив, зокрема, створення у перспективі єди­ного людства. Начебто, кожен почне розуміти, що страждання одно­го члена суспільства завдаватимуть болю іншим, усі ті, хто буде жити, створюватимуть єдине «серце людства». Отже, такий текст свідчить, що серед «госпітальєрів» існували неабиякі інтелектуали, котрі втоми­лися від «війни всіх проти всіх» і шукали гідного виходу із ситуації, що склалася.

У 1118 р. лицарі французького походження, за зразком ордену Св. Іоанна Єрусалимського (Хрестителя), а також на противагу йому, створили власну організацію, відому як орден «храмовників» або «тамп­лієрів» (Орден бідних лицарів Христа і Храму в Єрусалимі). Вважається, що їхня віра мала дещо специфічний характер, звертаючи увагу на те, що в Палестині «храмовники» започаткували своєрідну релігію - суміш сум­нівних забобонів, де центральне місце посідав гермафродитичний ідол Бафомет. Ця назва, ймовірно, походить від імені Моххамед у характерній для Палестини мовленевій формі, наближений водночас до криптограми Baphomet, котра розшифровувалася: TEM-O-H-P-AB = «Тетріі omnium hominum pads abbas» - «Настоятель храму всеохоплюючого світу лю­дей» (див.: Легман Дж., Ли Г. Ч„ 2002. - С. і 16-117, 125, 136, 147, 148, 152; Платонов О. А., 2000. - Т. 1. - С. 157-158). Це була типова псевдоелітарна організація, спрямована на збагачення її членів, котрих пов’язувала «ве­лика таємниця» - створення власного центру сили, що перевершував би за потужністю і владу імператора, й Римського Папи.

Печатки іоаннітів (ліворуч) і тамплієрів (праворуч)

На відміну від іоаннітів, котрі базувалися спочатку лише на тери­торії свого шпиталю в Єрусалимі, тамплієри мали власну столицю-ба- зу. Вона охоплювала місто Тартус (Antartus або Tortosa) та «святий ос­трів» - Арвад (Руад), пов’язаний з мандрами Св. Апостола Павла, на якому в 346 р. римський імператор-християнин Костянтин І Великий побудував перший храм Св. Діви Марії.

Для отримання конфіденційної інформації тамплієри використо­вували мережу командорств і залежних від них замків, портів, шпита­лів та монастирів (приблизно 5 тис. осередків у XIII ст.). Лицарі - «хра­мовники» контролювали вагомі інформаційні та фінансові потоки на значних територіях Європи та Близького Сходу (Байджент M., Лей P., Линкольн Γ., 1993. - С. 34-35). Тамплієри брали участь у створенні но­вих орденів, наприклад, лицарського Тевтонського (лат. Ordo domus Sanctae Mariae Theutonicorum Ierosolimitanorum), а також релігійного - Цистеріанського. Вони також прагнули створити незалежні «орден­ські держави» на території тогочасної Європи (Байджент M., Лей P., Линкольн Γ., 1993. - С. 36, 72). Однією з таких перспективних держав тамплієри вважали Венецію. Вона відігравала значну роль у їхній фі­нансовій діяльності спочатку на шляху від Парижу до Палестини, а по­тім і на інших територіях, де «христові воїни» засновували прототипи перших банків. До того ж, тамплієри контролювали будівництво, яке здійснювали спеціалізовані «масонські ложі», з якими може бути пов’я­зане виникнення нового архітектурного стиля - готики.

Як окремі суб’єкти геополітики, іоанніти (госпітальєри) і тампліє­ри («храмовники») розпочали конкурентну боротьбу за контроль тор­говельних шляхів суходолом і морем. З Малої Азії їхні емісари просува­лися на Схід, де вони, зокрема, намагалися відшукати міфічне християн­ське царство «пресвітера Іоанна» (Prester John), «нащадка євангельських волхвів», та зробити його країну плацдармом для подальшої експансії. Жадібність лицарів підігрівали фальшиві повідомлення про неабияку заможність «володаря Азії», руками лицарів ходили списки начебто його листів. «Пресвітером Іоанном» дехто вважав Чингісхана, й тому в монгольській навалі на арабів окремі християнські хронікери вбача­ли «Божу кару сарацинам» і ставились до монголо-татарів із симпаті­єю. До того ж, передусім, тамплієри шукали з ними союзу в поході на Північне Причорномор’я. Так, наприклад, у цьому контексті не дивно, що під час Оломоуцької битви 1241 р. монгольський ватажок, взятий у полон чехами, виявився англійцем, лицарем-тамплієром на ім’я Пітер. Отже, задовго до початку вторгнення у Київську Русь монголо-татари мали певні зносини із західноєвропейськими лицарями, які, можливо, до певної міри й спонукали їх до походу на православні, слов’янські та угорські, території (Зинухов A. H., 2005. - С. 202-203).

У XII-XIII ст. генуезькі майстри зосередилися па виготовленні нових видів зброї, розуміючи, що безпека Лігурії, а також її колоній і форпостів прямо залежатиме від досконалості військового обладнан­ня. Особливо генуезькі майстри відзначились у створенні нових типів арбалетів, тобто виду зброї, котру відповідним рішенням другого пап­ського Латеранського собору в 1139 р. було визнано «противною Богу». Як відомо, цей собор заборонив використовувати арбалети проти хри­стиян, але генуезці на це не зважали. Через деякий час саме лігурійські арбалетники знайшли своє чільне місце на полях битв у середньовічній Європі (Пейн-Голлуэй P., 2005. - С. 8-10).

Для розумінні специфіки самих лицарських орденів варто усві­домлювати, що вони були поліетнічними за своїм складом. Тяжіння ж Ордену Св. Іоанна Єрусалимського (попередник Мальтійського Ордену) до Генуї, а Ордену бідних лицарів Христа і Храму в Єрусалимі (тамплієрів) до Венеції, пов’язане, передусім, із тим, що вони розгляда­ли ці міста як своєрідні бази для подальшої боротьби за геополітичну владу. До того ж, нескінченна війна «гвельфів» з «гібеллінами» не оми­нула й ці організації. Так, Орден Св. Іоанна Єрусалимського тяжів до перших, а Орден бідних лицарів Христа і Храму в Єрусалимі - до дру­гих. Водночас, окремі лицарі створювали всередині цих орденів власні «таємні організації» з орієнтацією на «гвельфів» або «гібеллінів».

Після офіційної ліквідації у 1312 р. Ордену тамплієрів, значна ча­стина його майна й територій була передана госпітальєрам. Не виклю­чено, що вони надали й прихисток окремим тамплієрам, чим посили­ли власну могутність за рахунок нових впливових «братів». Ймовірно, із цим пов’язаний розвиток банківської справи у Лігурії, де у квітні 1405 р. виник банк Св. Георгія (Compera di San Giorgio). Водночас, щодо реальної функціональності в той час цієї структури як банку є певні сумніви (див., наприклад: Скржинская Е. Ч., 2006. - С. 27-29).

Отже, на тлі протистояння лігурійців із веніціанцями, ускладне­ного війною «гвельфів» з «гібеллінами» та загостренням протиріч між лицарськими орденами, розпочалася колонізація Генуєю Північного Причорномор’я.

Як свідчить здійснений аналіз, ще за часів античності лігурійці зна­ли ці території. Тепер вони мали намір приєднати їх до територіальних надбань Compagna Communis.

З метою послаблення знахабнілих генуезців, у 1265 р. Михаїл VIII Палеолог повернув частину привілеїв венеціанцям (у тому числі й до­ступ у Чорне море), чим спровокував нові війни Генуї та Венеції, зокрема через володіння Каффою та за контроль над Боспором Кіммерійським (Керченською протокою). У відповідь генуезці намагалися перетвори­ти ромейського кесаря на посміховисько. Але це закінчилося до 1275 р. після невдалого жарту капітана генуезького вітрильника, котрий пу­блічно намагався пройти Босфор, брутально порушуючи візантійські правила. Розлючений Михаїл VIII Палеолог наказав зупинити кора­бель, а винних за це неподобство з числа команди позбавити зору. Не зважаючи на подальші дипломатичні зносини сторін із залагодження цього конфлікту, взаємна недовіра неослабно тривала, чим і користу­валися пронирливі венеціанці (див., зокрема: Скржинская Е. Ч., 1947. - С. 225).

Успіх лігурійської колонізації був пов’язаний, передусім, з неаби­якими успіхами суднобудівників. Показово, що на відміну від пред­ставників інших професій, суднобудівникам чинним законодавством заборонялося залишати територію міст, тому що їх мистецтво вважа­лося таємницею стратегічного значення.

Види кораблів «генуезького типу» вирізнялися різноманітністю, але тогочасні малюнки засвідчують, що базових типів суден було два. Перший - «круглий корабель» (нава або неф) з невеликою осадкою, округленим кілем і трикутним «латинським» вітрилом, а також ве­ликими рульовими веслами на кормі. Ці судна могли бути великими, двох- або трьохпалубними, з двома або трьома щоглами. Другий - гале­ра (галея), що рухалася завдяки вітрилу або веслуванню, а також мала більш глибоку осадку. З часом генуезці вдосконалили цей корабель, до­давши, зокрема, ще дві щогли. Отже, генуезькі галери мали три щогли (Старокадомская М. К., 1950. - С. 226).

Кораблі генуезців XIII-XV cm. (праворуч - класична галера)

Весла використовувалися, зазвичай, під час входу галери до гавані або забезпечення руху поблизу берега. Водночас, зважаючи на обмеже­ність фізичного ресурсу рабів - веслувальників, довгий час йти завдяки веслуванню навантажена галера була неспроможна (Бартлетт В, 2007. - С. 210). Саме галери використовувалися як регулярні бойові кораблі, а також судна для піратських нападів.

Галери перетворилися й на символ покарання та рабства, тому що веслувальниками на них були саме правопорушники, злочинці та раби. Прикуті до своїх лав, вони їли, спали та навіть справляли фізіологічні потреби на лави й корабельні дошки. Поміж їх ніг бігали пронирливі та агресивні пацюки, котрі поширювали різноманітні хвороби. В разі фізичної неспроможності веслувати або смерті, такого «галерника» ви­кидали за борт. У разі потреби заміну йому шукали під час захоплення ворожого судна, коли переможених членів команди та веслярів прико­вували ланцюгами на вивільнені місця й галера рухалася далі, поши­рюючи над морем на велику відстань сморід від нечистот і брудних тіл.

Проміжними типами суден були таріди, кокі, а також літнії (виріз­нялися незначними розмірами).

Усі кораблі мали власні імена, як правило, на честь святих. Особливо популярним стало ім’я Св. Миколая - покровителя судно­плавства. Також поширеним у генуезькому флоті було ім’я Св. Георгія (Старокадомская М. K., 1950. - С. 310).

Не виключено, що під час перевезень вантажів караванами («ліні­ями») добре озброєні галери супроводжували «круглі кораблі», які без такої підтримки становили ласий об’єкт для різноманітних морських розбійників, не зважаючи на те, що фактично нави являли собою ма­ленькі плавучі фортеці із власним гарнізоном.

Мета лігурійців полягала у тому, щоб для оптимального забезпечен­ня торгівлі створити єдину систему «берег-море», де б уздовж дружніх укріплень і спостережних пунктів патрулювання здійснювали військо­ві галери. Пріоритетним завданням залишався, передусім, контроль з боку моря за портами, через які із суходолу та на суходіл пересувалися вантажі й інший товар (наприклад, невільники). За можливістю, спира­ючись на власні прибережні форпости, лігурійці колонізували гирла й береги річок, гірські перевали та караванні шляхи, котрими прямували товаропотоки.

Системою продуманих заходів безперебійна торгівля гарантувала­ся на прибережному суходолі, а також у гаванях та прилеглій до них ак­ваторії. Історично, як жертви піратських навал і розбійничих нападів, а також і як самі організатори піратства на воді та розбою на суходо­лі, лігурійці добре усвідомлювали ситуацію і намагалися максимально убезпечити власне стабільне існування у колоніях.

Переселенці, зазвичай, використовували тактику повільного прив­ласнення територій за римським сценарієм республіканської доби. Так, після десантування на нові території, генуезький загін розпочинав бу­дівництво невеликого форпосту з фортечними мурами. Далі шляхом використання дипломатії у контексті норм jus gentium та jus naturale відбувалася легітимізація нової маєтності. Водночас, завдяки припливу населення і корупційним схемам, генуезці захоплювали території наба­гато більші, ніж це зазначалося в угодах. А щоб у обурених партнерів не виникало бажання захистити порушені права, завезені невільники під керівництвом талановитих інженерів і досвідчених будівельників швид­ко зводили, як мінімум, дві лінії оборони із творчим використанням ре­льєфу й залишків фортифікаційних споруд попередників. Також кожний корабель, який прибував у порт, мусив привозити каміння та інший буді­вельний матеріал в обмін на право обслуговування, харчі й воду.

Урбаністичний простір колоністів об’єднувала мета оборони, тому вузькі вулички зі сходами (каруджі) - характерна ознака лігурійських міст. Така вуличка, в разі потреби, швидко перетворювалася на пастку для нападників, а також, за необхідністю, на шлях до відступу захис­ників фортеці до останньої лінії оборони. Там, як правило, із цитаделі (замку) облаштовувалися підземний хід або потаємні сходи, котрі вели у бік моря, де постійно чергував евакуаційний флот. До того ж, архітек­тори і будівельники враховували природні чинники, зокрема ймовірні небезпеки (передусім, висоту морських хвиль під час штормів, цирку­лювання повітряних мас тощо). Високу якість генуезької кладки нео­дноразово випробовували не лише різноманітні завойовники й визво­лителі та їхня зброя, але й численні землетруси.

Вежі колоністів зводилися, зазвичай, квадратними із закінченням у вигляді прямих мерлонів (парапетних виступів на мурах - зубців), притаманних архітектурі у стилі «гвельфів». Окрім того, стіни та вежі прикрашалися геральдичними плитами, а також вишуканим декором. Показово, що іноді на гербах містилося зображення орла - символу «гі- беллінів».

У XIII ст. для генуезької Compagna Communis відкрилася нова сторін­ка, підкріплена перемогою лігурійських «гвельфів»: вони взяли активну участь у знищенні в битві у Тальякоццо (1268 р.) армії короля Конрадіна (він же Конрад II Сицилійський та Конрад III Єрусалимський), а після його страти в Неаполі - й династії Гогенштауфенів. Таким чином, Генуя переконливо підтвердила право на здійснення самостійної політики у басейнах Середземного й Чорного морів. Цьому ж сприяла й подаль­ша адміністративна реформа в метрополії. Так, якщо у 1257-1262 рр. владу уособлював капітан народу від пополанів, то з 1270 р. - капітан народу від нобілів та абат народу від пополанів. Отже, адміністративна влада почала належати місцевим спадковим аристократам - нобілям. Духовну сферу віддали католицькому ієрарху. Він презентував «волю народу», але слово його сприймалося лише як рекомендація. Отже, но­білі де-факто стали рушійною силою колонізації, про що свідчать також їх численні геральдичні плити, вмуровані в споруди у колоніях.

Союзником лігурійців в цей час реформ став Святий Престол, осо­бливо за папства Олександра IV (у миру - Рінальдо Конті граф Сеньї), що тривало з 1254 до його смерті у травні 1261 року. Понтифік, який народився неподалік від Риму, активно втручався у політику Східної Європи та прагнув поширення впливу Ватикану на ці території, зокре­ма у «Готії та Газарії». В цьому контексті не випадковою можна вважати знахідку неподалік від Балаклави печатки Олександра IV, що привішу­валася до відповідних документів. Отже фактично склався своєрідний симбіоз релігії та комерції. Так, «святі отці» заохочували одновірців - лицарів і купців до поширення впливу на нові території, а останні, у свою чергу, сприяли релігійним місіям (Еманов А. Г., 1996. - С. 97-98).

Св. Георгій - один із системотвірних символів Генуї