ВСТУП

Корінь В. O., Генеральний директор ПП «Рута»

Черговий буремний період, який долає Україна, спонукає до розду­мів стосовно минулого нашої Вітчизни, історії формування її «вміщую­чого простору» - території, як у минулому, так і станом на початок XXI століття.

Аналіз середньовічної генуезької (ширше - лігурійської) спад­щини свідчить, що лад у країні розпочинається з грамотного підходу адміністраторів до ведення міського господарства, перш за все, чіль­них міст - організуючого чинника державотвірного простору. Потім шляхом грамотної деконцентрації влади та повноважень відбувається гармонізація зносин за віссю «центр - напівпериферія - периферія», а також стрижнем - «метрополія - колонії».

У соціальному лігурійському просторі до XIV ст. еволюціонува­ло усвідомлення відносно безконфліктного існування представни­ків різних релігійних конфесій, етнічних і культурних груп з ура­хуванням об’єктивних майнових диспропорцій. Останні, зокрема, реалізовувалися через унеможливлення нещадної експлуатації бід­них верств населення, подолання корупції та кримінального терору. В адміністративних лігурійських документах (наприклад, статутах XV ст.) є низка актуальних прикладів для нащадків - сучасного на­селення нашої держави, котра прагне посісти поважне місце серед країн об’єднаної Європи.

Незважаючи на складність поточної ситуації, ми сподіваємося, що Україна з часом перетвориться на потужний не лише юридично, але й фактично суб’єкт геоглобалістики. Саме тому особливої ак­туальності набувають дослідження історії нашої держави як скла­дової Європейської цивілізації. Отже, запропонована робота при­свячена одній зі спільних сторінок історії України та Італії, зокре­ма «генуезькому контексту» історії, що найяскравіше проявився в XII-XV ст. Німими свідками цього періоду є залишки фортець, зам­ків і поселень, що ланцюжком простяглися територією сучасної України від гирла Дунаю до Азовського моря.

Розвиток Лігурії, що являє собою адміністративну область Італії, протягом X-XV ст. можна, без перебільшення, вважати епохою станов­лення окремої етнополітичної спільноти, історична спадщина якої у подальшому стала одним з наріжних каменів формування єдиної іта­лійської держави та, за великим рахунком - сучасного Євросоюзу.

Вітчизняним історикам, а також нефахівцям у цій царині, нині дово­лі важко пригадати імена визначних лігурійських діячів культури - пись­менників, поетів, митців, архітекторів того часу. Водночас, тривалий час можна перелічувати відомих мандрівників, мореплавців, комерсантів, державних управлінців, полководців, правознавців тощо, які були відомі не лише в самій Лігурії, але й користувалися авторитетом далеко за її ме­жами. Столиця тогочасної Лігурії Генуя з часом перетворилася на потуж­ний осередок розвиненого діловодства, бізнесу та виробництва, один із важливих європейських економічних і політичних центрів.

Поширення сфери впливу Генуезької Республіки на території, роз­ташовані на Північному узбережжі Чорного моря, стає особливо по­мітним у 1266 р., коли лігурійці домоглися від татар передачі Каффи¹. Пізніше їм вдалося закріпити за собою Чембало (Балаклаву), Солдайю (Судак), заснувати дещо відокремлене консульство, зване Боспоро, Bocnpo або Понтіко (Керченський півострів), та створити дрібніші колонії - Завіда (Чауда), Кавалларі (Киз-Аул), Калітра (Коктебель), Конестазі (Кінчігірь), Лупіко (Алупка), Луста або Лушта (Алушта), Музахорі (Micxop), Перфідім (Двоякірна), Портеніто (Партеніт), Сикита (Нікіта), Форі (Форос) тощо. Згодом лігурійці просунулися далі, збудувавши на Дніпрі, Дунаї та Дністрі фортеці й факторії.

Політичним і торговельним центром усіх чорноморських коло­ній Генуї стало місто Каффа.

із розвиненою інфраструктурою; гуртові ринки, що функціонували під охороною фортечних мурів; а також форпости, котрі контролювали ос­новні шляхи між портами, а також транс-євразійські торговельні арте­рії (передусім, Великий Шовковий шлях). До того ж, акваторію Чорного моря контролювали патрульні воєнні кораблі лігурійців із спеціально вишколеними вояками, спроможними протистояти не лише традицій­ному піратству, але й іноземним навалам.

Важливою статтею генуезького експорту з Криму були невільники, їхніми основними постачальниками, як правило, були кримські татари. Розвиваючи работоргівлю та перетворюючи Каффу на найбільший не­вільничий ринок на Чорному морі, генуезці стимулювали розбійницькі походи татар в українські й польські землі. Аналіз нотаріальних актів Каффи свідчить, що вже з кінця XIII ст. це поселення перетворилося не лише на значне торговельне місто, але й ремісничий центр, де широко розповсюджується практика правового регулювання суспільних відно­син, що загалом характерна для міст-республік середньовічної Італії, але з виразною місцевою специфікою.

Незважаючи на те, що тема генуезької (ширше - лігурійської) спад­щини на теренах України неодноразово висвітлювалася в дослідженнях вітчизняних та іноземних істориків, у цивілізаційному контексті при­родності інтеграції нашої Вітчизни до спільного європейського просто­ру вона комплексно інтерпретується вперше, у чому й полягають акту­альність і новизна цієї книги.

Каффа... Силуети вічності...