ГЕНУЕЗЬКІ УРОКИ ДЛЯ СЬОГОДЕННЯ

Морозов П. Д.,

Член Наглядової Ради УСД «Magisterium»

Історичні універсалі! та їх актуальність

Нова публікація «фабрики думки» - УСД «Magisterium», підніма­ючи чергові історичні реалії розвитку державотвірної нації, дозволяє замислитися щодо існування певних історичних універсалій.

Так, одна з таких універсалій - глибинні архетипи людства, які, водночас, є його взаємопов’язаними вісями розвитку. їх умовно можна назвати теллуризм і номадизм.

Так, теллуризм - термін, що уособлює глибинний архетип люд­ської свідомості, котрий за домінантними ознаками пов’язаний із зем­ною твердю, суходолом, які уособлювала давня римська богиня на ім’я Теллус (пор. укр. тіло) або Теллура. Цей архетип людського мислення обумовлює пріоритетну постійність «місця життя» (рідного життє­вого простору), прив’язку до нього. З теллуризмом невід’ємно пов’я­зані слова Батьківщина, Вітчизна, Земля-Мати (лат. Terra Mater) і т. п. Показово, що її чоловіком, Батьком-Ґрунтом, уособленням життєдай­ної сили, запліднення, вважався Теллумон (Tellumo), з яким глибинно пов’язане поняття патріотизму. Діти Теллус і Теллумона - чотири пори року, а онуки - місяці. їх відлік спеціальними посадовими особами - понтифіками перетворювався на складний ритуал із землеробською домінантою.

Люди з домінуючим архетипом землі або ґрунту, як правило, по­мірковано консервативні, намагаються жити так, щоб не заважати ін­шим, виробляють більшість додаткових матеріальних і духовних благ для усього людського суспільства. У сучасних теоріях геоглобалістики семантика терміну «теллуризм» щільно переплетена із значенням тер­мінів «теллурократія», «континенталізм» тощо.

Номадизм (англ, nomadism - кочування) - глибинний архетип людської свідомості, котрий за домінантою стимулює зміну місця меш­кання, захоплення і привласнення нових територій та ресурсів; сприяє жорстко прагматичному ставлення до співвітчизників - «своїх» і, тим більше, до іноземців - «чужих».

Зрозуміло, що без усвідомлення першої універсали’ неможливо адекватно інтерпретувати цивілізаційні процеси, що відбуваються у геоглобальному просторі та часовому вимірі. Важливо враховувати, що теллуризм і номадизм присутні у психотипі кожної людини та у всіх, без винятку, соціально-комунікативних системах (соціумів), умовно малих і великих. Під час дослідного аналізу першочерговим завданням є виявлення домінанти. Наприклад, коли мова йде про генуезців (точ­ніше - лігурійців), то перед нами проявлений архетип «людей моря», що й не дивно для переважно прибережної цивілізації. Водночас, гілка так званих «тавро-лігурів», котрі сформувались у Криму, характеризу­ється у XIV-XV ст. теллуричним архетипом, що найяскравіше проявив­ся під час героїчної оборони їх форпостів під час іноземної (в ті часи - турецько-яничарської) навали.

Друга універсалів - споконвічне протистояння доброчинності та закону (загальніше - конструктиву, «космосу»), з одного боку, та про­типравній чи злочинній діяльності (девіантності, «хаосу»), з друго­го. Згадане стосується не лише окремої людини, але й соціумів різної форми організації, в яких у загальнолюдському розумінні домінує або перше, або друге. Важливо зазначити і те, що в історичних досліджен­нях неможливо розглядати категорії «космосу» або «хаосу», а також «добра» і «зла», виходячи з їхнього розуміння нашими сучасниками. На кожному етапі розвитку певної цивілізації існували власні закони та критерії оцінки девіантної поведінки. Прикладів зазначеному у книзі наведено досить, і стосовно історії Лігурїї, й щодо устрою так званих «генуезьких колоній». Як свідчать факти, лігурійці виявилися дуже волелюбними людьми, а таке ставлення до світу сприяло розвитку їх авантюризму та підприємливості.

Третя універсалія - тяжіння окремих людей та соціумів до суб’єктів влади світської («правителів») або конфесійної («жерців»). Показово, що протистояння цих двох центрів сприяло формуванню і розвитку людського суспільства, конкуренції, постійному руху люд­ської цивілізації. В результаті сформувались два «ядра», котрі умовно можна назвати - «влада вищих (за народженням, належністю до певної етнічної чи соціальної еліти)» або «аристократія», уособлена «прави­телями». Інше «ядро» - «влада ідеї/ ідей» або «ідеократія», уособлена «жерцями». Для історії TIirypii згадане є одним із стрижнів розвитку: декларуючи прихильність конфесійній (католицькій) владі, для лігу­рійця найважливішою була саме світська влада, й кожен тавро-лігур на магався стати ліпше «великою рибиною у маленькій затоці, ніж малень­кою рибкою у великому океані» (приклад - феномен братів «ді» Гуаско).

Четверта універсалія - будь-яка складова громадянського су­спільства (наприклад, політична партія, конфесія або окремий лідер) є лише його частиною, і не може претендувати на ексклюзивну роль. Навіть під час домінування у соціальній системі певна партія, котра уособлює «аристократію» або «ідеократію», може бути лише ініціато­ром і організатором широкого соціального полілогу - «космосу», ге­нератором узагальнених ідей, що через життєві реалії коригуються.

П’ята універсалія - ефективність порівняно невеликих людських соціумів, котрі в реальних умовах знаходять ефективний алгоритм поведінки, креативні інноваційно-венчурні шляхи вирішення поточ­них проблем, виробляють нові системотвірні концепти (лат. сопсіреге ‘запліднювати’) та асиметрично протистоять практично всьому світу з метою не лише вижити, але й створити передумови для майбуття на­щадків. Розуміючи цю універсалію, очевидніші причини й перебіг про­цесу колонізації, коли невеликі людські референтні соціуми намагалися панувати автономно від метрополії, знов-таки, публічно декларуючи підпорядкованість останній. Практично вся історія Лігурії демонструє приклади змагання за владу метрополії та колоній, а також окремих членів комуни (або сімей та родів) й комуни як соборного соціуму.

Шоста - етнічна назва у багатьох випадках не відповідає етносу і майже завжди не може характеризувати сутнісно суперетнос. Отже, етноніми - араби, генуезці, греки (елліни), римляни, росіяни, українці тощо характеризують різноетнічне та навіть різнорасове змістове напов­нення, тому що у людській історії спроби ізоляціонізму, як відомо, при­зводили до виродження певної популяції, а «оновлення крові», як пра­вило, вважалося життєдайним. Таким чином, людство можна вважати єдиним, генетично взаємозалежним і взаємопов’язаним. У свою чергу, ідеологія ізоляціонізму або переваги якогось етносу над іншим можна вважати деструктивом, джерелом неспокою та війн. Зокрема, занепад лігурійців пов’язаний із тим, що вони намагалися здійснювати політи­ку етнічного ізоляціонізму, дистанціюючись від етносів - сусідів. Така нераціональна пиха призводила до конфліктів поліетнічного місцевого населення з правлячими моноетнічними (за домінантою) колами. Не ви­падково, брами ііайзпачпішого форпосту тавро лігурів - Каффи перед турками відкрили вірмени, котрих панівні шляхетні за родами генуезці невиправдано й образливо вважали людьми «нижчого ґатунку».

Сьома - кожний історичний продукт має свій початок, кінець і наслідки, досягаючи межі конструктивного розвитку, а термін (лат. terminus ‘межа, кордон’) його існування спливає поступово або рапто­во та навіть катастрофічно переривається. Не розуміючи глибинних причин і передісторії певної події, не можна зрозуміти й передбачити нічого. В іншому випадку, фундаментальна наука підмінюється статис­тикою. Слід розуміти й те, що конструктив майже завжди замінюється деструктивом, але в останньому також з’являються конструктивні кон­цепти й розвиток людської цивілізації продовжується.

Нічого у світі не закінчується безслідно, і тому існують не лише «минуле сучасного» або «сучасність майбутнього» (Aurelius Augustinus Hipponensis, IV-V ст.), але й «минуле майбутнього», так звані вічні уро­ки історії. Водночас повідомлення про історичні події, котрі відомі у наш час, мають певну невідповідність реальності, що потребує засто­сування методики критики джерел. Отже, й запропонована робота - лише одна з реконструкцій та не претендує на беззаперечну істинність.

Згадані та інші універсалії, їх виявлення й інтерпретація дозволя­ють актуалізувати значення цієї роботи, котра зорієнтовна, у першу чергу, на пробудження дискусії, пошуку нових важливих знань у проце­сі соціально значущого полілогу на шляху до використання потенціалу державотворчої нації, котру в сучасній Україні уособлює суперетнос - українці, поліетнічний за історією та у вимірі сучасності. В різноманіт­ності - наша сила й запорука побудови квітучої, заможної й прогресив­ної української держави.

Сердюченко М. M., експерт-аналітик у царині синергетики, Заступник керівника УСД «Magisterium»

Щодо специфіки формування українського суперетносу (перечитуючи Л. М. Гумільова)

Запропонована читачеві нова книга є логічним продовжен­ням тематики, котру розробляє Установа синергетичних досліджень «Magisterium». Передусім, мова йде про формування в нових цивіліза- ційних умовах постмодерну державотворчої української нації, що ба­зується на вже сформованому українському суперетносі (у розумінні цього терміну Л.

Як наочно демонструє й це дослідження, предки сучасного україн­ського суперетносу здавна відігравали значну роль у формуванні об’єд­наної Європи. В свою чергу, наприклад, предки італійців (римляни, ве­неціанці, генуезці тощо) також зробили потужний внесок у формуван­ня української самоідентичності. Такий щільний зв’язок цивілізацій Італії та України прямо підтверджує тезу, що українці у Центральній та Західній Європі є генетично своїми, й не випадково вони там адап­туються набагато краще інших пострадянських етносів «на Схід від Дону», тобто тих, що мешкають в середньовічній Азії, котру лише умов­но прадавні мандрівники називали Тартарією.

Виявити максимально об’єктивно ситуації минулого допома­гають теорії етногенезу, а також домінанти (М. Є. Введенський, О. О. Ухтомський). Остання дозволяє ідентифікувати суб’єктів і об’єк­ти у певних соціальних системах, а також встановити тенденції їх роз­витку на конкретних відтинках часу. За словами класика, всі люди під­порядковані як законам тяжіння, так і взаємотяжіння (див., зокрема: Гумилёв Л. H., 1993. - С. 238). Колись, йдучи у Вічність, представники античних етносів зазначали, що вони були саме такими, якими були; мали власне минуле. Але в очах мешканців майбутнього неодмінно проявляється їх погляд, тому що генетичний потік є безперервним, допоки існує Людство.

Користуючись методикою Л. М. Гумільова, слід зазначити, що істо­рично формальні (конвіксії, або, точніше, конвекціуми) та неформальні (консорції або консорціуми) об’єднання лігурійців із тогочасними міс­цевими мешканцями сприяли змішаним тимчасовим і сталим шлюбам, тобто природній еволюції соціологічного виміру в етногенетичний. Особливого значення такі шлюби набули на території Криму, де до кін­ця XIV в. навіть сформувався синтетичний етнос тавро-лігурів, а також на Кавказі, особливо на гірських теренах сучасного Дагестану. З істо­ричних джерел навіть відомі цікаві субетнічні групи, а саме пулами - нащадки генуезців і жінок сірійського походження; гамсули - генуезців і гречанок тощо. Показово, що представники цих субетносів вважалися генуезцями, незалежно від знання ними латинської мови та віроспо­відання. Але це складне етногенетичне питання потребує додаткового спеціалізованого аналізу й належної наукової інтерпретації. Для запро­понованої роботи достатньо констатувати саме факт взаємної участі пращурів сучасних українців та італійців в етногенетичній діахронії, що сприяє взаєморозумінню та взаємодії української та італійської дер- жавотвірних націй у зведенні спільного Європейського дому.

Водночас, як свідчать історичні джерела і результати попередніх досліджень, під час беззаперечного визнання певної ролі вихідців з Північного Причорномор’я в етногенезі Лігурії, а також лігурійців в етногенезі сучасної української державотворчої нації, потрібно до­сить обережно підходити до оцінки кількісних показників. Так, на­приклад, у першому етногенетичному вимірі роль представників на­ших пращурів на території Лігурії може вважатися незначною. Щодо другого, то, на відміну від сталої середньовічної практики поширення шлюбів іноземної аристократичної діаспори з населенням земель її перебування (Бартлетт P., 2007. - С. 68), лігурійці намагалися цього уникати. Отже, можна враховувати переважно неформальні контак­ти лігурійців, тимчасових або укорінених переселенців, з аборигена­ми. Деякі місцеві жінки виходили заміж за лігурійця відповідно до контракту, що передбачав їх юридично закріплені стосунки на термін перебування тимчасового переселенця на колонізованій території. Якщо за цей термін народжувався хлопчик, він вважався спадкоєм­цем прізвища й батько забирав його до метрополії. Дівчинки зазвичай залишались із покинутими дружинами та на них чекала, як правило, така сама доля, як і для їх матерів.

У такому виключному позиціонуванні генуезців (особливо нобі­літету) у поліетнічному середовищі полягала одна із причин занепаду їх влади на північноукраїнських землях. І причина цього - гординя. Вона, зокрема, проявила себе у необгрунтованих спробах «месіанства» або «просвітництва». Впливові вихідці з Лігурії пропагували культуру лише власних предків як «вищу», «обрану». Місцеве ж населення вони розглядали переважно як «варварів», з котрими можна на певному ета­пі мати комерційну справу, й не більше того. Таке ставлення до «чужих» дозволило перетворити генуезькі колонії на важливі ринки цинічної торгівлі «живим товаром», чим лігурійці й ославили себе в історії. Але чи були вони самі «чистою расою»?

В одній зі своїх лекцій Л. М. Гумильов, відповідаючи на питання «заінтересанта» щодо «чистопородності росіян», наголосив, що «чисто­породними можуть бути лише породи... кобелів». А кримський поет і філософ І. Л. Сельвинський, розмірковуючи щодо специфіки форму­вання населення півострова, наприкінці Другої світової війни, у 1945 році, дійшов остаточного висновку:

Мешались обычаи, боги, жёны,

Народ вливался в народ,

Где победивший, где побеждённый -

Никто уж не разберет.

Копнёшь язык - и услышишь нередко

Отзвуки чуждых фраз,

Семью копнёшь - и увидишь предка

Непостижимых рас.

Під час дослідження генуезької спадщини окремі вчені акцентують увагу начебто на паростках «європейської демократії» як у метрополії, так і у колоніях. Але чи це так?

Як відомо, слово «демократія» походить від давньогрецького δημoς ‘найнижчі прошарки населення’ на відміну від λaδς або λεως ‘пересічні мешканці’ та εθvoς ‘певний соціум, пов’язаний родинногенетичним по­ходженням’.

Божий народ (λaδς) у християнській традиції

До того ж, якщо виокремити давній корінь -μoς- зі значенням ‘мозок, розумова діяльність’ і префіксальний елемент δη-, котрий підкреслює відсутність якості (пор.: конструкція - деструкція, пер- соналізація - деперсоналізація тощо), все стає на свої місця. Не ви­падково застосування терміну «демократія» у позитивному значенні критикували безпосередні носії давньогрецької мови - Платон (у восьмій книзі свого твору, 360 р. до н. е.) й Аристотель (IV ст. до н. е.), а пізніше, наприклад, Цицерон ( Marcus Tullius Cicero, 106-43 pp. до н. e.) та У. Черчілль (1874-1965), який 11 листопада 1947 р. у своїй промові перед палатою общин парламенту Великої Британії назвав «демократію» «найгіршою формою правління». Натомість виникає питання, а що ж використовувати замість такого привабливого й зручного терміну?

Історія й тут дає відповідь - домінанта, сформована «влада ідеї» або ідеократія. Не випадково Л. М. Гумільов неодноразово наголошу­вав, що власну ідею мають будь-який колектив-консоціум і держава, а також Людство у цілому. Навколо ідеї гуртуються так звані «пасіона- рії», тобто небайдужі люди, спроможні рухати еволюцію (див., зокрема: Пушкин C. H., 2012). Навіть за суттю меркантильні та прагматичні ідеї генуезців призвели до неабиякого вдосконалення права й адміністру­вання, розвитку системної комерції й банківської системи, а також при­кладних ремісництва, зброярства, будівництва, судноплавства тощо. І цей внесок, своєрідний «аспр» до скарбниці всесвітньої спадщини з боку Генуї ще чекає на своїх дослідників та інтерпретаторів.

Дослідження минулого передбачає й обережність у роботі з ви­хідним матеріалом. Начебто, навіки забуте минуле починає оживати, виникають несподівані паралелі й асоціації. Знову звучать давні назви й імена, прокидаються у темряві століть тексти й контексти. Містика? Може бути, але цивілізовану людину, представника сучасного європей­ського суперетносу, завжди цікавило минуле, і це природне бажання пізнати «відіграні сценарії» синергетично вдосконалює зацікавлені міз- ки, навчає наших сучасників всеосяжному добру, застережує від хиб­них вчинків, дає натхнення жити й орієнтуватися у величному океані ноосфери, яка, починаючи з праць нашого великого співвітчизника - В. І. Вернадського, так наочно проявилась у нашу інформаційно-інно­ваційну епоху.

Життя продовжується за своїми природними законами, одним із яких є генетична та культурна спадщина. Показово, що генуезці об- лаштовували власний добробут відносно автономно, не зважаючи на сусідів. Це є уроком і для сучасної України, котра мусить забезпечувати свій добробут самостійно, довести реальними справами власну «євро- пейскість».