Частина Шоста МОВА РУСЬКОЇ ПРАВДИ

І.

Студіювання мови Руської Правди в цілому ще й не починалось. Наукова увага фільольоґів до цієї пам’ятки не йшла далі спора­дичного цитування окремих слів і то тільки з тексту найстаршого списку Синодальної Кормчої Книги 1282 р.

На мову Руської Правди в стислому розумінні перші звернули увагу видавці та коментатори цієї пам’ятки. І серед таких, не студій, а спроб, тільки визначаються палеоґрафічно-фільольоґічні коментарі Калайдовича і Строева,²⁰⁴ Лубенського.²⁰⁵ Варта уваги і праця Дієва²⁰⁶ і правника Мрочека-Дроздовського.²⁰⁷

Але вперше з науково-фільольогічним критерієм до мови Руської Правди підійшов О. Соболевський.²⁰⁶ Правда, то не була спеціяльна монографічна студія мови пам’ятки в цілому, то була тільки рецензія на фільольоґічні розяснення Мрочека-Дроздовського. А проте це вже був науковий трактат визначного мовознавця, що вказував уже нові перспективи в освітленні деяких мовних особливостей пам’ятки. О. Соболевський у цій праці обмежився розясненням тільки тих слів, що зустрічаються в тексті окремих списків Правди: господа, мятельникь, поконъ, сути, скотъ, тивуничь, тыльснь, олекъ, кова й інш. Тому це не була всебічна студія мови пам’ятки, а тільки екскурси в семантику поодиноких слів, і лише в деяких випадках з’ясовував і питання фонетики чи морфольоґії слова.

Другим ученим мовознавцем, що студіював і мову Руської Правди, був Є.

Оце і вся наукова література, що виучувала й розробляла мову Руської Правди.^ЕЕ 3 цього огляду роблю той висновок, що ця література є дуже обмежена числом і неповна обсягом; властиво це тільки початок студіювання мови Руської Правди і не скоро воно буде в такім стані, щоб можна було сказати, що мова Руської Правди є досліджена. А без такого докладного дослідження мови пам’ятки неможливо вести дальші студії Руської Правди, щодо інтерпретації окремих статтей її, сенсу їх та правного розуміння. Коли дослідники і брались за ці останні студії, то натикались на величезні перешкоди, бо, не бувши філологами, ставали перед непереможними труднощами об’єктивного зрозуміння й витлумачення того чи іншого вислову й вирішували цілком суб’єктивно на основі тільки персонального розуміння чи зверхного навіть особистого враження.

Процес розвитку тексту Руської Правди був дуже довгий і склад­ний; він відбувався протягом восьми століть. Цей процес творення тек­сту Руської Правди особливо цікавим був до ХШ стол.: Ярославова грамота, текст Короткої й Широкої Правди творився й викінчувався в Київ! й на Київській землі, і тільки потім вже готовий переходив до Новгороду, де тільки законсервовувався. Коли ж у Новгороді виникала тенденція самостійно витворити свій текст Руської Правди, то виникла нещаслива третя редакція. На великий жаль текст Руської Правди з Київської землі не заховався. Бурхлива історія України не зберегла ні одного рукопису з текстом Руської Правди. Старший текст дійшов до нас тільки в новгородських списках із новгородськими діялектичними прикметами мови. Тому цілком природньо повстає важне питання, чи є в існуючим тексті списків сліди київської староукраїнської мови із усіма прикметами її мовних особливостей? А це питання можна вирішити тільки при синтетичнім огляді якнайбільшої кількости списків Правди, взявши на увагу найхарактеристичніші прикмети тексту всіх списків і редакцій та кодексів пам’ятки. На великий жаль, тепер такої аналізи мови перевести ще неможливо, бо правдиве вивчення мови тексту кожного списку фактично тільки почалось; тоді як тільки після такого переведення аналізи палеографічної та мовної тексту Руської Правди можливий повний синтетичний огляд мови Руської Правди в цілому і в її найстарших мовних прикметах, що характеризують мову оригіналу кожного кодексу Руської Правди. Тому природньо і мій огляд не буде ані всебічний, ні вичерпуючий. Я питання тільки ставлю, як гіпотезу.

П.

Неповноголосі чи редуковані як нескладові ъ і ь, так і напівкороткі ъ, ь в тексті всіх списків Руської Правди знаходяться в стані повного занепаду (упадку), починаючи від тексту списків XV в.

Із численних прикладів я спостерігаю, що чим ближче до первісного тексту Широкої Правди (1-а редакція), а також чим самий список старший, тим яскравіше помічається первісна сонантність ъ і ь; наприклад: вервьноую, що читаємо в переважаючій більшості списків

XIV і XV вв., у списках XVI в. маємо вервеноую або верненую; і цей факт свідчить про те, що ь був напівкороткий сонант в тексті старших списків ХШ, XIV і XV вв. Те саме я спостерігаю і в вислові: вирьвноую (сп. 8 - ХШ в.), виревноую (сп. З - XIV в. і сп. 4 - XV в.); і тільки в пізнішім тексті списків XVI-XVII вв. читаємо або вировноую, або вирное, вирную - себто з повним викривленням значення терміну вервьноую від вьрвь чи вирьноую від вира, із заникненням ь або повним проясненням його. Ще такі приклади: по вьрви нынѣ (сп.

XV в. (ч. 5) читаємо: а за ремствика - такий вислів я пояснюю тим, що переписувач викривав значення слова, а цим самим і його форму.

Єсть в Широкій Руській Правді два варіанти,²¹¹ на які я особливо звертаю увагу. Перший:²¹² мене (сп. 72 XIV в., 80 XV в. і інш. старші сп.), мьнѣ (сп. 8 ХШ в.), мнѣ (сп. З XIV в.), мнѣ“ (XV в.), мнѣе (XV, XVI, ХѴП вв.), мние (XVI в.), мѣне (XV-XVI вв.), а решта списків це слово просто опускають. Другий варіант:²¹³ мене (XIV, XV, XVI, ХѴП вв.) - в найбільшій кількості списків; мьнѣ (сп. 8 ХШ в.), мѣне - в тих самих списках, що й перший варіант; меньши (сп. XVI в.), менши (сп. XV-

XVI вв.) З цих прикладів видно, що в найстаршім спискові ХШ в. читаємо мьнѣ, зате мене в сп. ХГѴ-ХѴП вв., а далі мѣне (два сп. XV в. й один XVI в.), мнѣ“ (читати: мный, XV в.), мнѣе (XV-XVH вв.): але ці самі списки цих двох останних варіяцій у другім варіянті мають менши, а список Троїцький XIV в. перший раз ужив форми мнѣ, а другий раз мене. Із цілої низки цих прикладві я спостерігаю як поруч себе розвивались дві форми: (1) мьнѣ (х мьнє - mbnje)²¹⁴, мнѣ - мнѣ“ - мнѣе - мние; (2) із тої стародавньої форми, але чоловічого роду: мьнь,²¹⁵ коли ь ставав складовим поруч форми мнѣ (сп. З XIV в.), в якій ь заник, розвинулась друга форма: мене, яка прищепилась у найбільшій кількості списків і трималася найдовше, а з неї в деяких старших списках під впливом кінцевого j або змягченого н повстала форма мѣне; в деяких списках поруч мнѣе повстала форма мьньши, що через вокалізацію складового ь і втрату нескладового ь дало форму: меньши і менши.²¹⁶ Появу цієї останньої можна пояснити тим, що уламок мнѣи стародавньої мьнє почав уже відмирати за рахунок: мьньши, що запанувала в пізнішій і сучасній мові.

HL

В тексті найстаршого списка Руської Правди зустрічаю тъгда²¹⁷ і тогда.²¹⁸ Всі інші списки мають тільки тогда. Повстає питання, яка форма є основна в Руській Правді, а яка пізніша і в наслідок якого процесу (чи тільки фонетичного) сталась заміна однієї форми другою. Над виясненням цього питання застановлявся і Б. Ляпунов,²¹⁹ правда з іншого приводу і в іншій пам’ятці. На думку цього останнього дослідника ці дві форми: тьгда і тогда існують поруч і в старословян- ських пам’ятках: в Марийському, Зоґрафському, Остромирському євангеліях та інш. Далі, Ляпунов, сконстатувавши, що ці обидві форми заховують і всі інші словянські мови, як чеська, польська, словінська, болгарська й інш., приходить до висновку, що ці обидві форми існували і в прасловянськіи мові. Таке твердження Б. Ляпунова доповнюється розясненнями О. Шахматова,²²⁰ який виходить із того положення, що в словах слабонаголошених ъ і ь могли випадати ще в загальнословянську добу. Так, на думку останнього дослідника, ПОЯСНЮЮТЬСЯ форми tbgDA І tθgDA, ЩО ВИЙШЛИ безПОСЄрЄДНЬО ІЗ tbgbDA. Отже, О. Шахматов обидві форми зводив до однієї старшої (з прасло- вянської доби) від якої вони повстали фонетично.

В пізнішій добі староукраїнських пам’яток, себто в ХП-ХШ вв. переважала форма тьгда і тільки пізніше запанувала форма тогда. Це дає привід Б. Ляпунову поруч поставити і друге твердження, що пізніша форма тогда повстала тільки із старшої тьгда; а в 4-ій примітці crop. 51 знов твердить, що староруська мова знала ці обидві форми: з ь і з о.²²¹ У двох учених три різні погляди. Не входжу в розгляд їх, а особливо в занадто теоретичне припущення О. Шахма­това. Вважаю, що найправдоподібніше, як свідчать і старословянські пам’ятки, припустити обидві форми, але в староукраїнській мові пануючою була форма тьгда. Руська Правда у своїм найстаршім спискові перевагу цієї форми і зафіксувала, заховавши її і в оригіналі Широкої Руської Правди?²² Коли ж у пізніших списках запанувала форма тогда, то це вплив тієї новгородської мовної традиції, в якій текст Широкої Руської Правди законсервувався.

Та сама доля виявилась і в історії частки й показового заїменника ть і то та частки нъ і но в Короткій і Широкій Руській Правді. Може ні в одній стародавній українській пам’ятці не вживається цих енклітик так часто, як у Руській Правді з огляду на її спеціяльний стисло-правничий стиль та призначення. Так, наприклад, найстарший хронологічно список Синодальний вживає ть 15 разів, нъ - 25 разів, а то аж 149 разів; но - немає зовсім. Список Пушкінський (ч. 72 XIV ст.) то вживає 137 разів, ть - немає зовсім, а нъ - лише один раз, зате но аж 20 разів.

Список Троїцький XIV в. (ч. 3): то - 175 разів; но - 27 разів; ть - 1 раз. Список Археографічної Комісії (ч. 73): то - 150 разів; но - 18 разів; ть- 1 раз.

Список Карамзінський (ч. 80): то - 186 разів; но - 31 разів; ть і нъ немає зовсім.

Всі інші списки Руської Правди знають тільки то і но.

Б. Ляпунов ще року 1892-ого²²³ вважав форму то старшою від тьі пояснював останню впливом тьгда. В пізнішій нераз уже згадуваній праці²²⁴ той самий учений вже переконаний, що ть є окрема форма поруч то, як окремою є нъ поруч но. Дослідник вважає, що в таких односкладових частках як ть і нъ, ъ не переходив в о мабуть завдяки їх проклітичному вживанню без наголосу, але ъ і не зникав тільки тому, що ці частки все таки займали самостійне становище в мові, як напри­клад займенники. Ця більша їх самостійність, на думку вченого, і при­вела до того, що в пізнішу добу нъ прояснилось в но. І в цім питанні, як і в попереднім, Б. Ляпунов не вийшов із суперечного погляду: з одного боку - окремі, паралельні форми ть і то; нь і но, а з другого - ъ прояснюється в о (фонетичний процес, а не заникнення форми з ъ і поширення форм з о).

Категоричніше твердження є О. Шахматова,²²⁵ який твердив, що в односкладових словах, як наприклад ть, нъ, нь, сь, - ъ і ь з огляду на те, що на них падав наголос, пізніше переходили в о, е.

Щодо долі цих форм в Руській Правді, то факт заникнення в пізніших списках ть і нъ я не вважаю явищем чисто фонетичним, як наслідок прояснення ъ в о, тільки заміною одної форми (тъ, нъ) другою (то, но), які справді від найдавніших часів могли існувати поруч навіть і в оригіналі Ярославової грамоти, Короткої Руської Правди і в Широкій Руській Правді, і то з перевагою форм з ъ над формами з о. Тільки з часом, під впливом іншої мовної традиції (нов­городської) в пізніших списках переважила форма з о, перед якою пос­тупились до повного зникнення форми з ъ.

IV.

В дальшім загальнім огляді ъ і ь маю можливість ствердити, що чим старші списки тексту Руської Правди, тим сильніше в них відбивається мова київського оригіналу її. Вже списки не тільки ХѴП, XVI вв. але й XV стол. констатують з одного боку повний занепад нескладових ъ, ь, але й вокалізацію півкоротких ъ, ь і тільки в рідких випадках можна зустрінути стародавню (ХІ-ХП вв.) форму цього чи того слова. Так наприклад, у Карамзінськім спискові XV в. знаходжу: оусъхнеть, въсядеть, възметь, съзва, възяль, въскладають, сътворити, въсхощеть, татьбы, лоньськыхъ, боярська, дворьскаго, начьнуть, холопь- ство, тиоуньство, лоньщина, києвьскаго. В спискові Археографічної Комісії теж XV-ого в. цих прикладів вже трохи більше, бо текст його належить до першої редакції Широкої Руської Правди: сътворити, събрашася, вервьноую, съсадная, гривьнѣ, истьця, оусъхнеть, попьхнеть, оуведъше, възметь, въсѣдана, холопье, боярськыи, възыщеть, въ гостьбоу, съзвавь, воиньскыи, людьстии, коньчавъше, възмогуть, хътя, тиунъство. Приблизно стільки прикладів знаходжу і в Троїць­кому спискові ХГѴ-ого в.: мьстити, мьстя, головничьство, съсадная, истьця, истьцю, лоныцину, гостьбу, киевьского, тысячьского, бѣлог- ородьского, переяславьского, послушьство, въньметь, бортьную, межьныи, подътнеть, възложить, холопьство, тивуньство, а вьдачь, по придатьцѣ. Ту саму картину бачу і в тексті списка Пушкінського ХГѴ- ого в.: неповиньнаго, безаконьно, страньнолюбечь, мьзды, истиньны, корчьмьствоують, вервьную, къто, истьця, попьхнеть, черньци, гостьбу, въведеть, обьльнии, усътавиль, послушьство, боярьска, дворьскаго, възложить, възьмуть, въда, шедъше, присмьлеть.

Оглядаючи ці рештки давних форм, констатую такі їх мовні прикмети:

(1) Півголосні ъ і ь у пнях слів попадаються дуже рідко: оусъхнеть, попьхнеть, оуведъше, коньчавъше, къто, мьстити, въньметь, черньцы, мьзды, обьльнии, усътавиль, начьнуть і інш.

(2) Найбільше заховалось давніх форм із приїменниковими прирост­ками: въз-, вън-, съ-, въ-: възметь, възяль, въскладають, въсхощеть, възыщеть, възмогоуть, въньметь, съзва, съзвавь, сътворити, съсадная, въдачь, въведеть, въсядеть.

(3) В закінченнях ъ і ь після приголосних залишаються постійно й показують мягчення чи ствердіння його; щодо наростків, то ъ постійно заховується в дієприслівниках минулого часу перед ш: оуведъше, коньчавъше, шедъше й інш.; в наростках -ьб-: гостьбы, татьба; -ьн-: бортьную, межьныи, вервьную, обьльнии, начьнуть; в наростках -ьск- ь заховується послідовно і в складовому, і в нескладо­вому положенні: боярьска (складова позиція), див. боярескь кілька разів у тому самому спискові Пушкінському; дворьскаго, воиньскыи, києвьского, тысячьского, бѣлогородьского, переяславьского; заховується ь і в наросткові -ьств-: холопьство, тиоуньство, головничьство, посло- ушьство й інш.; і в цім випадкові складовість ь була різна, і наближався він до повного сонанту, коли перед ним стояв шипучий ж, ч, ш. Можна зустрінути ь і в словах із наростком -ьц-: истьця, истьцю, черньци, коньчавше й інш.

Але найяскравіше сонантність ъ і ь визначається в тексті списку Руської Правди ХІП-ого ст. (список Синодальної бібліотеки 1282 р.) Наприклад у пневій позиції: тьргоу, поръвѣть, върти, бърть, дъчери, кърмилъ, кърмить, дължьбити, плъдь, роусьская, мьстити, вьрвь, вьрви, (ивьнъ, совьсъ, ремьствьницѣ, -ка, -ницю, кльпалъ, истьца, начьнеть, правьдоу, потьнеть, пьхнеть, рьци, жъ дати, додьржать, лоныциноу, овьцю, смьрдомъ, оупьлю, кльпати, пільгова, третьяго, кръвь, пьрвои, вьсе, дьржать, чье, жьдоуть, обьль, (отьцимъ, задьницею, (DTbHb, мьн- шемоу, крьнеть і інш.

В приїменникових приростках: съ-, въ-, въэ-,: съвъкоупивъшеся, съсадная, съвержеть, съметная, въсядеть, съведитеся, възметь, съводъ, съвязана, въсѣдано, възищеть, съзвавъ, възложить, възмогоуть, въземыии, възворотять, въженеть, съроубять, сърѣзить і інш.

В наросткових складах чи в кінці слова ъ і ь залишаються окрім приїменників в, при якому в п’ятьох випадках ъ немає; при е і при к - по одному випадкові.

В орудному відмінкові в кількох випадках ь замінюється ъ; таких випадків у всьому тексті останнього списку я відзначив лише десять. В решті випадків стоїть правильно ь аж 23 рази; так само правильно стоїть ь в місцевому відмінкові. Таке назверх поплутання ъ і ь в ору­дному відмінкові, на думку дослідників,²²⁶ є дуже давне; спорадична заміна в орудному відмінкові ь на ъ (мь на мь) зустрічається в давних старословянських пам’ятках: Зоґрафське євангеліє, Савина книга, Маріїнське євангеліє, Ассеманова євангеліє, Супрасльський збірник, Синайська псалтир, й Остромирова євангеліє. Із цього факту деякі дослідники²²⁷ виводять твердження, що більша кількість цих пам’яток вказує на вимову ближчу до -мь ніж давнішу до -мь, або що ці дві форми зредукувались в один середний сонант під впливом губного приголосного м, що дуже рано почав був лабіалізуватись²²* і таким пізніше прийшов майже до всіх словянських мов. І така лабіалізація м пізніше передалась майже всім словянським мовам. Це свідчить про те, що звук м почав був лабіалізуватись найраніше від усіх губних приголосних, може навіть у добу загальнословянську. Але поруч із лабіалізованим -мь існував і попередній мягкий -мь; тому повної його затрати не було, а -мь і мь вживались поруч ще перед розділенням на окремі словянські мови, правда при певних умовах: в залежності від наголосу, від звуків, перед яких стоїть -мь і від положення слова в ре­ченні.²²⁹ І оця давня прикмета, яка безперечно мала місце і в староукраїнській київській мові, прикмета тільки спорадичної і неорганічної лабіалізації -мь мусіла відбитись і в оригіналі Короткої і Широкої Руської Правди і, як прикмета оригіналу, відбилась у най­старшому спискові його.

В інших наросткових складах ъ зустрічається в дієприслівниках минулого часу перед ш: съвъкоупивъшеся, оукрадъше, коупивъше, въземъши, погоубивъши, помостивъше й інш. В наростках -ьб послідовно затримується ь: татьбы, -ьба, гостьбоу, дължьбити. В наросткові -ьд: правьда, -вьдоу. В наросткові -ьн: вирьникоу, ремьствь- ниць, -ьника, -ьницю, потьнеть, клѣтьныи, конечьняго, борътьноую, межьныи, начьноуть, начьнеть, бортьнои, домашьнымь, обьльныи, свободьными, но свободьнымь, мостьникоу (3 рази), съ задьницею, до полоугривьны, гривьнѣ й інш. В наросткові -ьск: роусьская, кыевь- ского, бѣлогородьского, переяславьского, боярьского, дѣтьчьскомоу.

В цих паросткових позиціях ь можна відзначити властиво дві його позиції: складову і нескладову. Першу можна бачити в таких прикладах, де він прояснився, наприклад -ьн: помоченого, гривень; -ьск: боя реекъ²³⁰ аж два рази; щодо ь нескладового, то він підтверджується в таких прикладах: вирникоу, правроу, начнетъ; сюди я відношу і такі приклади, як дѣчькыи і дѣтьчьскомоу. На останньому прикладі спинюсь: коли я приглядаюсь до цього слова в тексті інших списків, то бачу: дѣтьскомоу (11 списків), дѣтьскии (9 списків), дѣцьского (З списки), дѣцьскомоу, дѣ^ки, дѣчьскии (13 списків), дѣчьскомоу (4 списки), дѣческыи, дѣтескыи. В цих прикладах первісний наросток: хтьск —> цьск зглядно новгородський чьск - ческ, нарешті -дѣцки. Цей асиміляційний процес (із «тьск через -цьск в -цк) на думку О. Потебні міг відбуватись у звязку з ь,²³¹ а це могло статись тільки тоді, коли ь в дальшім розвиткові цього наростку зовсім занепадав.²³² І це останнє я спостерігаю в тексті найстаршого списку: дѣчькыи із дѣцькыи; тут ь означав тільки зм’ягченість приголосного, а не складовість; у другім прикладі (дѣ/ть/чьскомоу) міг визначати напівскладовість. З цього всього випливає, що ця форма оригіналу Широкої Правди заховалась не в найстаршім спискові ХШ в., а в пізніших списках, починаючи від списка Троїцького XIV в. Іншими словами, коли ь був повноскл- адовий сонант, то тоді була така форма: дѣтьскыи; коли ж ь був напівскладовий, то -цьск (-чьск); повний занепад півголосного сонанту ь давав -цк-. Той самий процес розвитку ь я бачу і в слові: -тысячького (-цьк-).

В наросткові -ьств-: головничьство, ремьствьницѣ, -ьвствьника, - ьвствьницю, о послушьствѣ, - шьства, холопьство (3 рази), тиоуньство й інш. В наросткові -ьц: истьца, -ьцю, черньчи, коупьць, коупьцю, чюжеземьць і інш. Отже сонантна прикмета ь і ь властива київській староукраїнській мові відбилась уповні і в оригіналі Руської Правди.

V.

У звязку з неповноголосними ъ і ь спинюсь на окремих словах Руської Правди, які потребують окремого вияснення.

Український видатний мовознавець О. Потебня, спостерігаючи живу українську мову, завважив, що на меч у ній поруч живе дві назви: меч і міч. Український дослідник із цих двох форм за основну вважав форму мечъ, у залежність від якої поставив форму міч; але разом із тим Потебня з’ясував на прикладах, що в українській мові існує й форма меч, як пізніший рефлекс форми мьчь. Таким чином Потебня визнав, що обидві сучасні форми меч і міч повинні мати, окремо кожна й свою праформу: «мьчь і «мечь.²³³ Коли останню («мечь) на підставі численних пам’яток ученому можна було довести легко («мечь → мѣчь → міч) то першу («мьчь), якої староукраїнські пам’ятки не знають, дослідникові прийшлось припустити на підставі тільки глибоких спостережень та інтуїтивних здогадіR

О. Соболевський пізніш констатує теж дві відмінні форми цього слова (мьчь і мечь), але підкреслює, що староруській мові питома тільки форма: мечь.²⁵⁴

Ці самі дві форми констатує й Облак, і вказує на те, що вони обидві запозичені словянами із старонімецької мови; на його думку німецька форма (ґотськ. mekja, асс. такі) ближча до словянської форми мечь. Вияснюючи історію цього слова, Облак, крім словінської форми та інш. словянських мов, зазначає й українську форму міч та білоруську - міеч.^пі

О. Шахматов гадав, що ці останні форми (укр. міч і білор. міеч) в порівнянні з такими формами, як піч із основної форми печь, пізнішого походження. Так само О. Шахматов уважав пізнішою й форму мѣчь давньоукраїнських пам’яток та Іпатієвого Літопису.³⁶

На цім питанні докладніш спиняється Б. Ляпунов. Спинившись на фактах староруських пам’яток, починаючи від Остромирського євангелія, дослідних констатує, що всі ці пам’ятки знають тільки одну форму, - мечь. Але форми інших відмін цього слова свідчать про те, що е ніяк не можна виводити із ь (цебто із форми мьчь), бо цьому суперечить не тільки присутність е в інших відмінах: меча, мечѣ, мечемъ і т.д., але й факти давних пам’яток чеських, польських і старословянських (Марийська євангелія, Зоґрафська євангелія й інш.). Правда, Б. Ляпунов, за порадою М. Халанського, звернув увагу й на форму мьчь із найстаршого списка Руської Правди;³⁷ але вчений не повірив у те, що ця форма правдива, - він уважав її за друкарську помилку, й через це саме її відкинув. Звернувшись же до давних сербських пам’яток, дослідник натикається на цю саму форму мьчь в сербській Троянській притчі: мьчьнь і в сербськім словникові Данічіча: мьчь, мьчоу прѣдаше. В сербській мові Б. Ляпунов знаходить і другу форму: мечь.

Згадаю ще, що й проф. І. Огієнко на 148 ст. своєї „фонетики церковно-словянської мови” 1927 р. подає дві форми для церковно- словянської мови: мечь і мьчь, чому в українській відповідають міч і меч. Огієнко подає цілу низку таких подвійних форм.

Таким чином, узявши на увагу проникливу вказівку О. Потебні про рефлекс форми мьчь тільки в українській мові, Б. Ляпунов приходить до висновку, що форма мьчь питома тільки українській і сербській мові, а форма мечь властива всім словянським мовам. І вони, ці обидві форми існували одночасово від найдавніших часів ³⁸

Але форма мьчь у найстаршому спискові Руської Правди, після фотомеханічного опублікування її Є. Карським ³⁹ вже не є друкарська помилка, а безперечний факт. І Шахматов вважає її формою оригіналу Руської Правди, що була занесена до неї з живої київської мови XI ст.²⁴⁰ Цей факт повністю підтверджує глибоке помічення О. Потебні про те, що ця форма є споконвічного староукраїнського походження.

Ну, а форма мечь? W. VondrSk зазначає, що ця форма теж старо- словянська, що існувала поруч форми мьчь.²⁴¹ В найстаршому спискові Руської Правди поруч мьчь маємо також: мечемъ, мечникъ. Всі інші списки Руської Правди знають тільки мечь, мечемъ, мечникъ; в інших пам’ятках поруч цих маються ще форми: мѣчь,²⁴² мѣчьнымь.²⁴³

Коли думка Облака правдива, що форма мечь запозичена з німецької мови (ґотськ. mekja, а сучасна німецька мова, зазначу від себе, знає metzeln - рубати, тяти мечем), то тим самим і з’ясовується її повстання в загальнословянській мові та в усіх окремих словянських мовах, почавши від давньоцерковно-словянської (чи староболгарської) мови.

Форма мечь (x-mekjb) в староукраїнській мові дала форму мёчь (під час заникнення ь - вузьке здовжене е), що пізніш дала дифтонг іе: міечь (мѣчь), а ще пізніше міч, що жива й тепер.²⁴⁴

Щодо форми мьчь, то згідно з думкою О. Потебні, вона дала в українській мові спочатку мечь, а після заникнення ь в кінці слова в сучасній мові - меч. Так я уявляю собі генезу цих обох форм: мечь і мьчь в історичній перспективі розвитку української мови. Обидві вони в пам’ятках вийшли із прадавньої живої народньої мови, обидві пере­терпіли в ній відповідно до її законів розвитку певні зміни й обидві дали два рефлекси (міч і меч) в сучасній українській мові, що й доте­пер живуть одна поруч одної в народній і літературній мові.

VI.

Переходжу до вияснення іншого слова. У спискові ХШ в. є ім’я Къснячько. Це ім’я так само висловлено і в багатьох списках, крім Троїцького (ч. 3), де читаємо: Коснячько, а в списку Археографічної Комісії (ч. 73): Коснячьско, в списку Пушкінському (ч. 72): Коснячко, в списку ч. 5: Коснячек, в сп. ч. 6: Костячко. В 1-ім Новгородськім літо­пису (Синодальний список XIII в.) це ім’я читаємо: Къснятинъ, Къснятина, Къснятине, й інш.²⁴⁵ Цю саму форму з пнем Къснят- зустрічаємо і в старословянській пам’ятці, в Супраслськім збірнику: въ Къснятини градѣ; Къснятинѣ града епискоупъ; Къснятинъ градъ.²⁴⁶ Отже в такій формі основа цього імени є дуже давня й сягає аж до самих початків словянської і староукраїнської мови. Паралельно до цій* основи існувала ще й друга основа цього імени: в Остромирському євангелії читаємо: Костянтина града. Цю останню форму імени Ляпунов виводить із латинського імени Constantinus.²⁴⁷ Кульбакін із більшим правом виводить із грецької мови: κωσταvτιvos.²⁴* З цього випливає, що къ- найстаршого списка Руської Правди вийшло із ко­але не фонетичною дорогою, а через зміну під впливом давньої української народної фонетики (порівняти дієслово: Къснѣти).²⁴⁹ Таким чином, Къснятинъ є форма пізніша від Костянтин і повстала вже на словянському, скорше, на староукраїнському мовному грунті, коли разом із В. Вондраком уважати, що Супрасльський збірник, найстарший із усіх пам’яток, де зустрічається форма Къснятинъ, був списаний із болгарського оригіналу українцем™ Це твердження видатного славіста я приймаю і тому форму Къснятинъ вважаю витвором староукраїнської мови. Це своє твердження підпираю цілим рядом подібних форм цього імени з Іпатієвського літопису: Кснятинь (два рази), Коснятину, Кснятко і Ксняткови, Коснячь, Коснячьковь. А коли ще взяти й назву міста в Галичині: Снятии із Къснятинъ і Снятиньскии, а ці назви зустрічаються в галицькій грамоті від 1398 р.,²³¹ то все це для мене є безперечним доказом, що всі ці слова вийшли із живої староукраїнської мови, де ім’я власне з грецького Костятинь під впли­вом народної фонетики: Къснѣти перетворилось у Кьснятинь. Цілком природньо це ім’я власне під впливом інших здрібнілих імен на -о, а також через основу Къснят- і Късняч- ставало здрібнілим і давало майже одночасно дві форми імени власного: Къснятко і Коснятко, Къснячько і Коснячько. І це останнє ім’я: Къснячько найшло своє місце в оригіналі Широкої Руської Правди і в найстаршім (ХШ в.) списку її, а Коснячько в тексті всіх інших редакцій і списків Руської Правди.²” Тим більше, що здрібнілі ймення на -ко, на думку Кульбакіна і В. Сімовича є найстарші з усіх здрібнілих імен на -о.²³³

Ще є одне слово в Широкій Руській Правді, що також є звязане із долею неповноголосних ъ і ь, котре і тепер ще не є в науці зясо- ване. Я маю на увазі слово обьль, обе ль, обил ь... В найстаршому спискові Синодальної бібліотеки ХШ в. цей вислів є написаний ось як: собіль,²³⁴ обьль,²³³ собѣльныи,²³⁶ шбьльныи,²³⁷ шбьлноє.²³⁸ В спискові Пушкінськім XIV ст.: обель, обьлнии, обельный, обелноє; в Троїцькім списку ХГѴ в.: обель, обелныи, обелныи, обелноє; у списках від XV в. до ХѴП в. в переважній більшості: обель, крім одного списка XVI в., в якому: обле,²³⁹ в інших обель, обиль (сп. 73, 75), обильнии (переважно XV в.), собелмьіи, й об/е, ѣ/л/ь/ныи, обильное, обелмоє, інш. сп. обелноє. Отже це слово зводиться до таких основних його варіянтів: обьль, обель, (обѣль, обель, обле; а як прикметник, то - шбьльныи, обьлнии, обел/ь/ныи, обил/ь/ныи, обелмыи.

Цей вислів І. Срезневський²⁶⁰ виводив із обьло - σφcα,φα - шар, куля; наприклад у Івана Єкзарха Болгарського: платъ обьла - півкуля, небо; у збірнику Святослава 1073 р.: качьство єсть... бѣлота, чрьнота, обьло... Далі обль у І. Срезневського - в повну власність: обьлѣ -нав­коло: глаголютъ небеси обьлѣ - обходити землю и объносити (Іоанн Єкзарх Болг.). Нарешті у Срезневського: обьлыи - круглий, цілковитий, повний; повний раб.

Те саме тлумачення (круглий, товстий, повний) наводить і Даль.²⁶¹ Таке тлумачення приняли всі дослідники та інтерпретатори Руської Правди: Мрочек-Дроздовський,²⁶² В. Сергеевич,²⁶³ Владимирський-Буданов,²⁶⁴ Дьяконов,²⁶³ Максимейко й інші правники. Не заперечив такого тлумачення й О. Соболевський в рецензії на працю Мрочека-Дроздовського.²⁶⁶ Але останним часом заперечив таке тлумачення цього слова С. Шелухін.²⁶⁷ Останний дослідник із фаху правник, не заглиблюючись у філологічні студії над цим висловом, впрост із плеча відкинув тлумачення Срезневського й усіх згаданих істориків права, що пішли за Срезневським, і визначив для цього слова інший пень: бѣл-, біл- та інше значіння, а власне: (1) обілений, чистий, свобідний від зобов’язань (від основного прикметника: білий;²⁶⁸) (2) обільний від обільє (чеське obilι) в значенні - хліб, багацгво.²® Коли ж я, автор цих рядків, на одному із наукових засідань правничого факультету Українського університету в Празі виступив із гострою критикою такої інтерпретації проф. С. Шелухіна і в доказ навів низку грамот, які до того С. Шелухінові не були відомі, й котрі цілковито його поглядам заперечували, то шановний опонент, списавши в мене ці грамоти, в новому докладі -відповіді на насту­пному засіданні, а потім і в друкові,²⁷⁰ ще категоричніше настоював і в опублікованій праці настоює на своєму попередньому твердженні. Це примушує мене докладніше розглянути це питання із філологічного становища, не вдаючись у полемику із автором нової теорії.

Правда, одне лише зазначу, що проф. С. Шелухін зігнорував основну форму цього терміну: обьль, обель, обѣль і заснував свою теорію тільки на прикметниковій формі: обельный, обѣльный, обильный, залишивши основу, як суто правничий термін доби оригіналу Широкої Правди, без уваги. До цього додам, що Є. Карський у своїм словнику, доданому до своєї студії мови Руської Правди, тримається зовсім погляду і тлумачення Ізм. Срезневського.²⁷¹ Карський там наводить: „обьль, обьльнымь - цілком, в повне рабство, цілковитий". Щоб бути вичерпуючим, наведу з цього приводу інтерпретацію Лубенського:²⁷² „обель, ежели по Синодальн. сп. пра­вильные: o6⅛τib, то корень етому слову - 6⅛√z-, откуда: бѣлый, бѣлити, (дбѣлити; выраженіе - бѣлая земля в отношеніи к владѣльцу - значит крѣпкая господину: обѣлъ или обѣльный холоп - полный; по Судебнику и Уложенію - докладный или крѣпостной, крѣпкій господину, холопъ".²⁷³ Далі, на думку Лубенського рабъ, обель, челядинъ це є сіноніми.²⁷⁴ Нарешті обель це є той закуп, якого „господинь обманом передаетъ в раби," видавши його за свого холопа.²⁷³ „Холопъ обьлныи" це є „холопъ обѣльный", себто повний, закріпощений, інш. словом „паробокъ".²⁷⁶ Німецький дослідник Л. Ґец, спираючись на інтерпретацію Ізм. Срезневського, а за цим останним на Сергеевича,²⁷⁷ Ясінського,²⁷⁸ зазначає, що обель „значить повний невільник у проти­лежність до напівневільника".²⁷⁹

Отже всі дослідники не з’ясовують саму мовну структуру слова, а визначають тільки його значення. Я зверну увагу головно на форму слова в його історичнім розвиткові. З цього становища необхідно розглянути: обьль, обель, обель, обѣль, обле. Щоб вияснити, яка з цих усіх є форма найстарша, бо дослідники брали різні: Срезневський - обьль, Дубенський - обѣль, Сергеевич, Ясінський і Ґец - обель, С. Шелухін - обильями, то розгляну ці всі форми. У формі обѣль Ѣ, на мій погляд, не може бути основною, бо тоді не була б зрозуміла форма обьль, а особливо форма обле. А на основі цих двох останних форм: обьль і обле роблю той висновок, що найстаршою є форма обьль, із якої послідовно й органічно виводяться форми: обель, в якій ь в закритому складі прояснився в е й обле, в якій ненаголошений ь скоротився до нескладового, а на його місці прояснився кінцевий ь. Форма ж із Ѣ пояснюється або помішанням із е (на півночі), або вийшло із ь через е, що в закритому складі звузилось і здовжилось із нахилом до і,²⁸⁰ тому маємо: обиль і обѣль. Так само пояснюється і прикметникова форма обельный, обильный і обѣльный. Отже, із істо­ричної перспективи найстаршою формою можна вважати лише одну форму: обьль, із якої повстали чи шляхом фонетичним, чи діялектич- ним усі інші форми, як похідні і тим самим пізніші. І ця форма обьль є і формою оригіналу Широкої Руської Правди.

Але Ізм. Срезневський у своєму історичному словнику не з’ясовує, чому із обьло могла повстати форма обьль, учений тільки цю залежність останньої від першої констатує, правда в досить неясній формі. Справді, цю залежність їх безпосереднє вивести тяжко, але, все таки, деякі прикмети показують, що вона є. Так Вондрак визначує форму обль із індогерманського ob-vh>, що значить круглий ("rund") vgl. lit ap-valUb^s' із таким розясненням: in der !composition verliert auch die proposition объ (объ) ιegelmθ⅛ig den Halbvokal vor b. welches selbst verloren gent обладати (об-ьл...); облакъ (об-ъл...)²⁸² У Лесина про це висловлено коротше: „група -bv- втрачає другу складову частину; найчастіше це буває підчас сполуки з приїменником об-, наприклад: ob-vdko obdko, ст. -болт.: облѣко; ob-volko. obolko, ст. болт.: облако**.²⁸³ Кульбакін про цей самий процес ще коротше: „При объ (объ), быть может, еще в прасл. было об-, почему в др. -ц. -сл. пам’ятниках находим... об-лѣко (ob-vl...)^a4

Таким чином усі вищезгадані славісти для прасловянської доби констатують дві паралельних форми: объ і обь, які в ту саму прасло- вянську добу ъ або ь перед ѵ втрачають; але так само випадає і ѵ. Цей самий процес, видно, має місце і в нашім слові: обьль, або, як показує В. Вондрак: -обл. Незрозуміла в цій формі лише поява ь в обьль Руської Правди. Але цю наявність ь в обьль можна пояснити тільки теорією Ф. Фортунатова²⁸⁵ в той спосіб, що в певній позиції в слові ь або ь стають нескладовими і навіть зникають; але таке слово із заник- лим ь, ь могло бути перенесене в інше положення, де таке заникнення неповноголосних ь, ъ (сонантів) фонетично не було оправдане. Такі форми з рухомим ь і ь були особливо можливі в приїменниках: об-, от-, вьз- із объ, отъ, възъ. В тих випадках ь і ь набирали характеру скла­дового сонанту. Оцей останний процес і вбачаю я в тексті оригіналу Широкої Руської Правди в формі обьль у найстаршу київську добу розвитку української мови.

Підсумовуючи свої замітки і спостереження тільки в однім пи­танні про неповноголосі (редуковані) ъ і ь в Руській Правді, я приходжу до висновку, що:

(1) чим старший текст Руської Правди або чим старший список її, тим текст їх стисліше заховує основну, сонантну властивість цих редукова­них звуків;

(2) чим текст Руської Правди або список її пізніший, тим сильніше втрачає він сонантну властивість цих звуків, тим яркіше ці останні заникають і тим виразніше текст Руської Правди прибирає в вимові тих звуків або тих, що на місці їх повстали, місцевих новгородських діялектичних властивостей (або інших, московських);

(3) сонантна природа ъ і ь в найстаршім тексті або спискові його зовсім відповідає природі цих неповноголосих звуків, яка панувала в староукраїнській мові ХІ-ХП ст.

(4) цей факт свідчить про те, що чим ближчий є текст Руської Правди до оригіналу чи найстаршого тексту її, тим природа неповноголосих ь і ь сильніше наближає текст Руської Правди до староукраїнської мови київської княжої доби.

На закінчення своєї студії, подаю головний висновок, що випливає із моїх дослідів і спостережень над текстом Руської Правди.

Руська Правда, одне із найвидатніших явищ української куль­тури, права й української правосвідомості. В усіх її кодексах вона була чинним і діючим правом більше як 700 літ, і переросла всіх суча­сників в стародавнім письменстві: і літописи, і Четьї-мінеї, і Слово о Полку Ігореві, і навіть найпопулярніший Патерик Печерський.

І це вона зробила не красою своїх образів, картин чи стилю, а лише ідеєю втілення своєї Правди і справедливости в реальні відносини життя, яке вона організувала, виховувала і навчала та підносила до ідеалу народнього правосуддя. Такою була Руська Правда протягом цілої своєї історії і розвитку.

Світить своєю правдою вона й тепер, як зразок для нової української Правди, що ляже в основу українського державного відродження, так як в основу дальшого державного розвитку за часів Ярослава, а особливо Володимира Мономаха, лягла стара й вічно нова Руська Правда.