§ 4. Авункулат і народження Володимира Святославовича в родинних маетностях матері

Озвучене вперше В. Татіщевим припущення, ніби саме в кня­жій доменіальній власності перебувало Будятине село, не має доказів. Хоча до цього висновку підштовхує також повідомлення Архангелогородського літописця, за яким “умирая, Олга отдаст село то пресвятеи Богородицы”^[262].

Проте не всі дослідники погодилися з цією думкою. Можли­вість того, що Будятине село належало Малуші, припускав С. Со- ловйов: “Но чье было село Будутино: Ольгино или Малушино? Если Малушино, то нет ничего удивительного, что умирая, она отдала его Св. Богородице, ибо она могла умереть и после креще­ния Земли”^[264]. Обережне припущення історика у викладі сучас­них дослідників трансформувалося у складну процедуру зміни власників Будятиного села: “Историк полагал, что Ольга облада­ла большой личной собственностью. В Вышгороде находилась ее загородная резиденция, хранилась казна. Село Будутино она отдала ключнице Малуше, когда та родила от Святослава сына Владимира. Позднее та пожертвовала его Десятинной церкви”^[265].

Припущення, що Будятине село належало не Ользі, а Ма- луші обґрунтовував також О. Шахматов. Саме Малуша, вважав дослідник, заповіла його перед смертю церкві Богородиці^[266]. На його думку, матір князя Володимира у княжому синодику імену­вали Малфріддю і саме під цим іменем у літописах зафіксовано повідомлення про її смерть: “Въ лѣ^т.. ф. и. [6508 (1000)]

Преставися Малъфридь”^[267]. Відтак, історик припускав, що Мал- фредь/Малуша була похована саме у Десятинній церкві, яку збу­дував її син, і вона ж пожертвувала цьому храмові село Будутине, “которое, к сожалению, сложно приурочить к той или иной опре­деленной местности”.

Слід звернути увагу на ще один опосередкований, проте істот­ний у вимові доказ належности Будятиного села не Ользі, а матері Володимира Малуші, пов’язаний із функціонуванням на Русі сі­мейного звичаю, з часом трансформованого у княжу придворну інституцію, відому під назвами ‘кормильства’ та ‘дядьківства’. Інститут ‘кормильства’ за своєю сутністю близький до традицій­ної архаїчної практики авункулата (від лат. avunkulus - дядько по матері), коли діти зі своєї сім’ї переходили у материнський рід до дядька, який виконував функцію вихователя та опікуна^[268].

Таким князем-вихователем літописець вважає князя Олега, який після смерти Рюрика взяв в опіку княжича Ігоря. Про ро­динні стосунки Олега та Рюрика відомо з ПВЛ: “Оумѣршю же Рюрикови. пр^єдасть княжениє своє Млгови. w рода єму суща”^[269]. Очевидно, виходячи з відомої практики ‘кормильства’, В. Та- тіщев уважав, що Олег був братом дружини Рюрика: “Олегъ І. шуринъ Рюриковъ, Князь Урманскїй”^[270]. Незадовго перед смертю Рюрик “бѣ вельми боля, и начатъ изнемогати; видѣвь же сына Ин- горя вельми юна предаде княженїе и сына своего шурину своему Олгу”^[271]. Зіставляючи свідчення різних джерел, історик наполя­гав на тому, що Олег був Ігореві саме “уєм”, тобто братом матері: “Олегъ. Шуринъ Рюриковъ: У Нестора именованъ просто свой­ственникъ, въ манускриптѣ расколничьѣ Вуй Ингоръ, то есть, братъ материнъ, въ прологѣ Маїа 11 дядя Ингоръ, что значитъ брата отцева: но сїе не огласно”^[272].

Таку ж роль виконував ‘уй’ Володимира Святославовича, брат Малуші - Добриня. Саме ця обставина дає підстави вважати, що княжич, згідно з правом авункулату, в перші роки міг виховува­тися власне в родині матері. Тому княгиня Ольга і відіслала матір Володимира не до свого, а до Малушиного родинного села. На підтвердження цієї думки наведу ще один важливий доказ, що приховується в імені Малушиного батька, яким його знає С. Гер- берштейн.