§ 4. Антихристиянський терор та його сліди на Волині
У пошуках логічної локалізації місця пристановища Малуші варто розглянути і маршрут втечі єпископа Адальберта, спрямований на захід. Такий шлях віддавна відомий русам-торговцям.
Він проходив із Києва землями полян, деревлян і волинян до Західного Бугу, а звідти - через червенські гради до Кракова й далі на Прагу та Реґенсбурґ. Ранні торгові контакти Руси із Заходом зафіксовані в Раффельштеттенському митному статуті, створеному наприкінці 902 - у першій половині 907 рр.[331] Чеські та руські купці досягали Східної Баварії з Праги, де русів у 965-966 рр. зафіксував очевидець - юдейський мандрівник з Іспанії Ібрагім ібн Якуб. До Праги згадані в його повідомленні руси та слов'яни прибували з Кракова[332]. Маршрут із Реґенсбурґа через Чехію та Польщу до Києва був популярним і пізніше. Його описав в останній чверті ХІІ ст. реґенсбурзький купець юдейського походження Петахія: “Спершу він вийшов з Реґенсбурґа, своєї батьківщини, пішов звідти до Праги, головного міста Богемії; з Праги відбув до Польщі; з Польщі - до Києва, що в Русі”[333].Літописні свідчення дають можливість з певністю визначити руську частину шляху з Києва до розташованого на Бузі Усти- луга[334]. Перша згадка про нього відома з опису боротьби за київський стіл між Ізяславом Ярославовичем та Всеволодом Бря- числавовичем у 1069 р. Він також простежується у літописній оповіді про осліплення Василька Ростиславовича 1097 р. та в маршруті походу Ізяслава Мстиславовича 1150 р. з Володимира на Київ. Шлях із Києва проходив через Білгород, Здвижень, Ми- чеськ, Ушеськ, Корчеськ, Дорогобуж, Пересопницю, Чемерин, Луцьк, Володимир. Його довжина від Києва до Устилуга та Воли- ня - 520-530 км.
Очевидно, саме цим шляхом і повертався, чи, точніше, - втікав із Києва від переслідувань єпископ Адальберт. Трагічний підсумок своєї місії він власноруч занотував у короткому реченні: “На зворотньому шляху деякі з його супутників були убиті.
І сам він ледве врятувався”. Обставини цього інциденту нам не відомі, все ж, цілком імовірно, що археологам відомі саме його “результати”.Спершу нагадаємо, що в описі антихристиянських погромів Святослава В. Татіщев наголосив на особливих знущаннях, яких зазнавали священики: “наипаче на пресвитеры яряся, якобы тїи чарованїемь нѣкимъ людямъ отврасчаютъ и въ вѣрѣ ихъ утверждаютъ”[335]. Очевидно, це свідчення запозичив сам В. Татіщев чи автор Йоакимівського літопису з описів походу князя Ігоря на Візантію 941 р. у візантійських хроніках. На цю думку наштовхує згадка історика у цьому ж фрагменті про “стѣны долгіе (какая сія стѣна нигдѣ я описанія не нахожу)”[336].
Анонімний Продовжувач Феофана так розповідає про події 941 р.: “Много злодеяний совершили росы до подхода ромейского войска: предали огню побережье Стена, а из пленных одних распинали на кресте, других вколачивали в землю, третьих ставили мишенями и расстреливали из луков. Пленным же из священнического сословия они связали за спиной руки и вгоняли им в голову железные гвозди. Немало они сожгли и святых храмов”[337]. Цей опис докладно відтворено у ПВЛ: “и приплуша и почаша во- євати. вифаньскыя страны. и плѣноваху по понту • до ираклия • и до фофлагоньскы земля. и всю страну никомидиискую попо- лониша. и судъ всь пожьгоша. ихъ же ємъше швѣхъ растинаху • и другия же сторожи поставьляюще стрѣлами растрѣляху. и изъламляху шпакы руцѣ связавше. и гвозды желѣзны посрєдѣ головъ въбивахуть има. мьного же и стхъ црквии шгьневи предаша. и имѣньє не мало шбою сторону взяша”[338]. У викладі В. Татіщева детально не описано, як руси мучили священиків. Простежується навіть певна тенденція (зафіксована у ПВЛ) із замовчування відомого візантійським історикам факту, що таким мукам піддавали саме священиків. Як зауважив А. Карпов, і руський перекладач “Хроніки” Георгія Амартола “ідеологічно підправив” опис страждань, яких руси завдавали священичому стану, переправивши слово “священичий” на “ратний”[339]: “Много же и велиа зла створиша Роу(с) прежде даже Грескымъ воемъ не пріити.
Тогда убо оузменъ глемыи Соуд всѣ пожгоша, а ихъж емше плѣнникы, швѣх растипахоу, ины же к земли присѣкивахоу, дроугыа же яко стража поставляюще стрѣлами стрѣляхоу. Елико ратному чиноу изъимахоу, шпако роуцѣ связавше, гвозди желѣзны посрѣд главы въбивахоу имъ. Многож стых цркви шгневи предаша”[340].Очевидно, знущання русів над священиками таким нелюдським способом жахало літописців та перекладачів візантійських хронік. Припускаємо, що вони сумнівалися у достовірності цих свідчень, трактуючи їх заанґажованими й такими, що мали за мету показати Русь як ворога Візантії у найневигіднішому світлі. Врешті, сучасники теж мали б усі підстави вважати ці описи надмірно гіперболізованими й надуманими, якби не промовисті археологічні свідчення, виявлені вже на руських теренах. Що важливо, такі факти знайшли саме у м. Володимирі, який, найімовірніше, і знаходився на шляху втечі єпископа Адальберта з Києва.
Уперше на практику вмисного пробивання людських черепів звернув увагу історик та краєзнавець Волині О. Цинкаловський. Досліджуючи дружинні цвинтарища княжої доби у м. Володимирі та його передмістях, він виявив поховання з черепами, пробитими металевими цвяхами в ділянці тім'яної або скроневої кісток. Такі ж черепи віднайдені і в прицерковних похованнях (ур. Апостольщина, Михайловець, Спащина), чи навіть у самих храмах (ур. Федорівщина та Стара Катедра). Зацікавившись ними, дослідник опублікував на цю тему окрему статтю[341]. Спеціальну публікацію присвятив цьому питанню й відомий археолог Ярослав Пастернак, якому також траплялися аналогічні знахідки з території м. Володимира[342]. 1870 р. такий череп знайдено у Польщі, в піщаному кар'єрі поблизу Пйотркува в околицях Радома (Краків, антропологічна збірка Яґеллонського університету)[343].
У літературі висловлювалися різні припущення щодо того, коли й з якою метою з'явилася засвідчена у Володимирі практика пробивання людських черепів цвяхами.
Коментуючи літописний опис знищення міста монголами, в переліку свідчень жорстоко- сти нападників М. Котляр вказав і пробиті цвяхами черепи, безпідставно зіставляючи їх з київськими знахідками монгольського часу зі слідами травм на кістках черепа[344]. Звучали думки, що волинські знахідки є наслідком поганської реакції, що вони належать християнським першомученикам чи що їх можна було б пов'язати з походом Володимира-язичника на хорватів тощо[345].Вже О. Цинкаловський, виходячи з новіших етнографічних матеріалів, припускав, що черепи з цвяхами стосуються запобігання імовірного повернення небажаного небіжчика. У новітніх дослідженнях відзначають, що археологи не фіксують застосування цвяхів у монголів для тортур і вважають, що це явище слід розглядати “у контексті протистояння дохристиянських і християнських вірувань, насамперед боротьби з упирями”[346]. Ця думка цілком збігається з твердженням В. Татіщева, який, описуючи наругу воїнів Святослава над священиками, пояснював, що “якобы тїи чарованїемь нѣкимъ людямъ отврасчаютъ”[347]. Очевидно, що описана у візантійських джерелах і засвідчена археологічно на терені Володимира практика тортур, коли “гвозди желѣзны по- срѣд главы въбивахоу”, мала за мету спинити дію можливих свя- щеничих “чарів” і після смерти жертв.
Про можливий стосунок дружинників Святослава до появи черепів із цвяхами у Володимирі (правда, пізніше - десять років по тому, як Київ покинула Малуша) опосередковано може свідчити й назва урочища (колишнього приміського села) Білобереги/ Бѣлобреги. Цю назву могли залишити по собі поквартировані тут дружинники, що повернулися з Балкан після важкої, голодної та холодної зимівлі в Білобережжі 971 р.: “идеть Отославъ в Русь • възе’® имѣнье много оу Грѣкъ. и полонъ бещисленъ. а с маломъ дружины. слышавше же Печенѣзи се. заступиша порогы. и при- де Отославъ къ порогомъ • и не бѣ лзѣ проити пороговъ.
и ста зимовать въ Бѣлобережьи • не бѣ в них брашна. и бьО гладъ велїкь. яко по полугривнѣ голова коняча • и зимова Отославъ • веснѣ же приспѣвъши. поиде Отославъ в порогы”[348]. Ойконім ‘Білобереги’ е назвою, похідною від природного хороніма ‘Білобережжя’. Первісне значення: ‘Білобереги’ - вихідці з ‘Білобережжя’. Ое- мантичним способом груповий антропонім перейшов у топонім зі значенням: населений пункт, який заселяють ‘білобереги’.Таким чином, знахідки пробитих металевими цвяхами черепів на цвинтарищах м. Володимира та його околиць можуть свідчити про язичницькі репресії проти християн Західної Волині (ймовірно, священиків) у другій половині Х ст. Оаме ветерани балкан- ського походу, озлоблені військовими невдачами, голодною зимівлею в Білобережжі та загибеллю свого вождя Овятослава могли вчинити подібні звірства. Логічно припустити, що під вплив язичницької княжої дружини, зважаючи на поганський етап біографії, потрапив і юний княжич Володимир Овятославович.
Так чи інакше, але локальна володимирська практика вмисного пробивання людських черепів металевими цвяхами, зафіксована на цвинтарищах княжої доби, вимагае спеціального дослідження. Передовсім треба звузити хронологічні рамки цього явища, з’ясувати, чи такі поховання виникли внаслідок якоїсь одноразової акції, чи існувала певна ритуальна “традиція”, що тривала протягом якогось часу. Олід впевнитися, чи такого роду поховання по стали внаслідок дій над о станками небіжчиків, чи тортур над живими людьми, як про це згадували візантійські хроністи, описуючи звірства русів під час військової кампанії князя Ігоря, та переповідали руські книжники. Питання досі відкрите.
Конкретні обставини загибелі супутників єпископа Адальберта, які 962 р. разом із ним залишили Київ, невідомі. Проте, найімовірніше, що їх шлях на захід пролягав через територію майбутнього Володимира і тут вони могли зупинятися. На тому місці, де наприкінці Х ст. Володимир Святославович заснував одноімен- не місто, археологи зафіксували кілька шарів житлової забудови Х ст., яка передувала насипаним оборонним валам окольного города, побудованого вже за князя Володимира.
Знахідки ж на дитинці засвідчують безперервний розвиток поселенської структури на території ‘Замчиська’ впродовж ІХ - Х ст.[349] Планувальні ознаки дитинця давнього Володимира дають підстави залучати його до специфічно волинського типу оборонних споруд - городищ так званого волинського типу[350].Приблизно в той самий час Київ покинула і Малуша, яку княгиня Ольга відіслала зі столиці, ймовірно, через ті ж загрози, від київського язичницького середовища. Виходячи з цих міркувань, Малуша мала б відбути на територію з християнізованою людністю чи, принаймні, прихильною до християнської традиції. Цій вимозі аж ніяк не відповідає Псковська земля, на другу половину Х ст. ще всуціль язичницька. Чи є якісь підстави вважати, що населення тогочасної Західної Волині було приязнішим до представників християнства?
Назагал в історичній науці немає принципових заперечень, що Волинь та Прикарпаття, принаймні на західних їх околицях, були євангелізовані раніше, ніж Середнє Подніпров’я. Дискутується лише час проникнення та ступінь укорінення християнських ідей до племінного середовища волинян та хорватів. Про це йтиметься у наступних розділах. Перед тим необхідно розглянути важливе питання, яке стосується дати відправлення Малуші до Будятино- го села та втечі Адальберта з захопленого язичницькою реакцією Києва, а саме - про час інкорпорації Києвом Волинської землі.
Це питання безпосередньо пов’язане із проблемою функціонування та одержавлення Києвом згаданого шляху, яким у західному напрямку втікав Адальберт й яким, очевидно, поверталася у родинні волинські маєтності вагітна Малуша.