№ 20 1596 р., червня 10, табір під Солоницею. - Лист польного коронного гетьмана Станіслава Жолкєвського до короля Сиґізмунда ІІІ з повідомленням про бої з козацьким військом над р. Солониця та про умови здачі повстанців у полон
Найясніший королю, мій милостивий пане!
Зовсім недавно я повідомляв мого милостивого пана, в. к. м., яких заходів я вжив, щоб за наказом в. к. м. належно затиснути й приборкати козацьку сваволю.
На щастя в. к. м., Господь Бог сприяв тому, щоб люди, котрих я послав обійти козаків, зразу ж наздогнали їх у диких полях за милю від Олександрова, куди і я того ж самого дня, тобто 20 травня, підійшов з усім військом, дякуючи підтриманню зв'язків із тими, передніми людьми. Козаки стали над р. Солоницею в непогано укріпленому місці, з якого відкривався огляд на всі боки. Свій табір, оточений довкола дев'ятьма рядами возів, вони, крім того, ще й обкопали ровами, з чого стало ясно, що здобути його буде нелегко, бо й кількість їхня була чималою: як пізніше стало відомо, у таборі замкнулося близько 6000 чоловік, придатних до бою, добре озброєних рушницями та іншим військовим спорядженням. Найбільше ж терпіло військо в. к. м. від нестачі харчів, з якими, як буває в пустелі, було важко, а козаки тим часом заготували їх заздалегідь, коли ще місяць тому їм довелося виходити в пустелю. Військо ж в. к. м. гналося за ними, з’єднавшися непередбачено.Спочатку вони трималися доволі гордовито, часто влаштовуючи обстріли з гармат і вилазки до табору в. к. м. Однак господь Бог розсудив так, що весь час жовніри в. к. м. завдавали їм значної шкоди, збитків і поразок. Лише в одній із вилазок, коли прагнення служити в. к. м. опанувало декількома молодими шляхтичами настільки, що не дали себе стримати і погналися за свавільниками аж під рів їхнього табору, полягло від куль п’ятеро чоловік. Пан житомирський староста, охоплений такою ж пристрастю, сам-один без мого відома напав на їхній табір і наклав головою від кулі. Від інших втрат у цих сутичках, не рахуючи кількох поранених людей і забитих коней, Господь Бог уберіг. А коли підійшли інші [наші] люди з військовими припасами, я подбав про те, щоб їх нікуди не випускали з табору.
Завдяки зусиллям жовнірів в. к. м., вдалося досягти того, що їм важко було виступити з табору і на п’ядь, тому коні й худоба, якої мали до кільканадцяти тисяч, почали слабнути. Коли ж вони пробували потроху виганяти худобу на пашу, її віднімали на їхніх очах.Тим часом, дякуючи певним заходам, знялися незгоди між Лободою, котрий був за старшого, і Наливайком та його прибічниками. Внаслідок недовір’я, що виникло між ними, вони скинули Лободу, а на його місце обрали Криштофа Кремп- ського. Зверталися до мене щодо переговорів не раз, але запропоновані ними умови не відповідали, на мою думку, належній гідності в. к. м. і інтересам держави. Коли підійшла артилерія, я відразу ж наказав виставити її там, де їхній табір був відкритий; як стало відомо потім, від наших обстрілів вони зазнали великих втрат. Жодної надії виморити їх голодом не було, швидше ми б самі перемерли. Крім того, я довідався, що їхні товариші, що знаходилися на човнах, обмірковували, як би надати допомогу, а тим часом ті, що перебували внизу за порогами, піднімалися вгору по Дніпру і були вже недалеко, наміряючись їх рятувати. І тоді мені довелося вирішувати, як можна розправитися з ними швидше. Як і завжди, у цей момент рицарство виявило ревне прагнення до служби в. к. м. і Речі Посполитій. Оскільки кіннота могла приступитися [до табору], усі були готові йти на піший штурм і навіть уже наготували трохи заслонів, щоб котити їх перед собою на колесах, прикриваючись від пострілів. Помітивши це, свавільні люди нарешті згодилися на повну покору.
За рішенням їх милостей Панів-рад, тобто підляського воєводи і й. м. п. кам’янецького каштеляна, котрі перебували на той час при війську і зволили сприяти мені добрими порадами й допомогою, а також за рішенням панів ротмістрів, бажаючи припинити пролиття крові, невинних душ (з жінками й дітьми у таборі було до 12 тисяч людей), а також зважаючи на те, що хоч ми з Божою поміччю і завдяки щасливій долі в. к. м. перемогли, як і слід було чекати, але мали справу з відважними людьми, які відстоювали своє на смерть, і не обійшлося б без великих втрат для нас самих, я погодився на певні умови, які ми з ними виробили на переговорах, а саме: щоб вони негайно розійшлися і щоб видали з-поміж себе кількох старших на ласку і неласку в.
к. м. Також вони мали віддати корогви іноземних володарів, срібну трубу й булаву, даровані їм від й. к. м. імператора, «Василів регімент» і 20 неушкоджених гармат, бо декілька було пошкоджено. Також були повернуті і деякі речі, захоплені у жовнірів в. к. м. у Білій Церкві, коли ті виходили до них на битву на поле. Під час повернення речей сталися чималі безпорядки. Жовніри, перш за все угорська піхота й українці, кинувшись за цими речами, повидирали в них не лише своє, але і їхнє власне, і декілька чоловік побили. Розлючених людей ніяким чином не можна було втримати, хоча я з панами ротмістрами і доклав багато зусиль, щоб цьому запобігти.Так було покінчено з цими [бунтівниками]. Гадаю, що й інші, котрі знаходилися на човнах та піднімалися [Дніпром] угору, здадуться, і швидше, ніж можна сподіватися, будуть приведені до послуху. Що буде далі - я обов’язково доповім в. к. м., бо відразу після покарання вони, як бачу, зрікаються своєї сваволі, але згасне вона не так легко - нам відомий норов, тих людей, що звикли жити з грабунків. Тому мені здається, що треба пильно стежити, щоб вони знову не громадилися в купи. А запобігти цьому можна єдиним способом: якщо ти, в. к. м., накажеш стратити їхніх ватажків, як вони того й заслужили, щоб надалі інші, оглядаючись на цей приклад, не ставали зачинщиками скликання злочинних ватаг. Адже, найясніший милостивий королю, справи обстоять так, що доки все не заспокоїться, треба, щоб у цих краях для остраху стояв жовнір. Не менш потрібно і те, щоб в. к. м. зволив нагадати їх милостям панам старостам і державцям своїх маєтків, щоб або особисто, або через своїх намісників запобігали початкам бунтів і не допускали, щоб таке зло закріплювалося.
Я знаю, що мій обов’язок - відзначити працю, труди, стійкість і відвагу, виявлені як коронним військом в. к. м., так і військом Великого князівства Литовського, що прибуло якраз вчасно і не шкодувало здоров’я і крові для служби в. к. м., проте мені бракує слів, котрі повною мірою виразили б суть справи. Мені добре відомо й без цього, що ти, в. к. м., на власний розсуд зважиш заслуги свого рицарства і зволиш їх прийняти з вдячністю. Вичерпніші відомості про все, що тут відбувалося, подадуть ті декілька осіб з мого оточення, яких посилаю до в. к. м. Усно про все може донести в. к. м. і пан Куропатва, котрого посилаю до в. к. м. з цим листом, оскільки він був свідком вищеописаного і завжди, як і тепер в останніх подіях служив в. к. м., не шкодуючи здоров’я й крові.
Отже, не затримуючи в. к. м. довшим посланням, передаю на ласку в. к. м. свою покірну і вірну службу.
Даний з табору над річкою Солоницею дня 10 червня, року 1596. Станіслав Жолкєвський, польний гетьман.
Селянський рух на Україні 1569-1647 рр.: Зб. док. і матеріалів / Упоряд. Г. Боряк, К. Віслобоков, Т. Гирич та ін. - К., 1993. - С. 113-115.