XXVIII. ФОРМУВАННЯ КОНСТИТУЦІОНАЛІЗМУ І АБСОЛЮТИЗМУ У XVII ст.

Протягом XVII ст. Англія та Франція розвивалися в двох різних політичних напрямах. Англія, спираючись на свої тради­ції, формувала парламентську монархію з певною мірою релігій­ної терпимості.

Англія за Стюартів і в часи революції

1603 p., після смерті бездітної Єлизавети, королем Англії

став син Марії Стюарт Яків VI Шотландський як Яків І Ан­глійський (1603-1625). Так закінчилася династія Тюдорів і роз­почалася династія Стюартів. Яків був переконаним абсолютис­том. Він намагався повністю зосередити владу в своїх руках, не радився з Парламентом або зводив до мінімуму участь Пар­ламенту у прийнятті важливих політичних рішень. Для по­повнення казни широко застосовувався продаж титулів та по­сад. У релігійному плані його мета зводилася до зменшення подрібненості англійської церкви на різні ворогуючі угрупован­ня. Він мав великі симпатії до католицизму та не страждав прихильністю до протестантів.

В Англії в цей час поряд з офіційною англіканською вірою поширилися протестантські течії кальвіністського напрямку. їх загальна назва — пуританство. Головними принципами при­хильників цієї течії були духовна чистота, незалежність від королівської влади, проста і дешева Церква, відправи у при­ватних будинках, вільна проповідь. Пуритани відрізнялися

особливим стилем життя (працьовитістю, бережливістю та стри­маністю) і навіть убранням (чоловіки носили чорні камзоли й панталони, білі комірці з простого полотна, стригли волосся кружком). Вони поділялися на стриманіших пресвітеріан, які відмовлялися від єпископів і замість них вводили до своїх ре­лігійних громад старійшин, та дуже радикальних індепенден- тів, які виступали за повний розпад Церкви на дрібні самос­тійні громади.

Відносини напружувалися. Щоби підірвати впливи пуритан, король видав спеціальний наказ щодо обов'язкових недільних забав та занять спортом, які заборонялися пуританськими пра­вилами. Власне у цей час, 1620 p., розпочалася масова емі-

ґрація протестантів у Новий Світ, де вони сподівалися уник­нути переслідувань та вільно відправляти богослужіння за влас­ними переконаннями.

Яків мав великі прокатолицькі та проіспанські симпатії, які не збільшували його популярність в Англії. Не викликав зах­вату і його розкішний та розпусний двір, який відтворював стиль життя самого короля. Після смерті Якова 1625 р. коро­лем став його син Карл І (1625-1649). Карл продовжував курс батька на побудову абсолютної монархії та іґнорування Парла­менту. Він здійснював тиск на протестантів і збільшував по­датки та витрати скарбниці на утримання війська. Не додавало йому популярності і те, що він був одружений з ревною като­личкою — Генрієтою Марією, дочкою Генріха IV Наварського.

У 1628 р. невдоволений Парламент подав королеві „Петицію про права" — документ, що звинувачував короля у порушенні „Великої Хартії Вільностей" та вимагав відміни незатвердже- них Парламентом податків, припинення арештів та постоїв вій­ська у приватних володіннях. Король дав слово зважити на цю петицію, натомість розпустив Парламент. Настав одинад­цятирічний період одноосібного правління Карла І (1629-1640).

Він уклав дружні відносини з Францією та Іспанією, вияв­ляючи явні симпатії до католицизму. Внутрішня політика Кар­ла І була спрямована на посилення контролю та централізації

державної влади. Посилювалася податкова політика, яка ущем- лювала інтереси англійських купців та нового дворянства. У 1634 р. на всю Англію було поширено „корабельний збір", що раніше збирався лише на узбережжі.

Спроба архієпископа Кентерберійського Лода поширити на Шотландію англіканську єпископську систему та „Книгу за­гального богослужіння" англікан викликала шотландське по­встання 1637 р. Відсутність грошей на війну з Шотландією змусила Карла знову скликати Парламент. Цей Парламент увійшов в історію як „Короткий Парламент", оскільки його засідання тривали усього 23 дні, з квітня до травня 1640. Ко­роль не зміг домогтися від Парламенту жодної підтримки і розпустив його. У Лондоні почалися заворушення, міщани ви­магали санкцій проти головних дорадників короля Лода та Стаффорда. У цих умовах король скликав новий, більш слух­няний Парламент, який дістав назву „Довгого"(1640-1653). Але час для порятунку ситуації було уже втрачено — хвилю масових виступів у Лондоні вже неможливо було спинити. Під тиском масових виступів Карл затвердив закон (1641), який позбавляв його права розпускати Парламент або перевищувати перерву між різними скликаннями більше, ніж на три роки. Щоби врятувати власний престиж, король віддав на поталу Стаффорда, якому відрубали голову.

У Парламенті у цей час уже не було одностайності між різ­ними релігійними і політичними угрупованнями. Розбіжності у поглядах ще більше загострилися через війну в Ірландії. Але 1641 р. Парламент ще спромігся подати королеві „Велику ре- монстрацію" (Великий протест) проти зловживань королівської влади. Вона містила понад 200 пунктів. Король відмовився її затвердити. В Англії розгорнулася справжня громадянська вій­на між Карлом І з його прихильниками „кавалерами" та пере­важно протестантською опозицією, прихильників якої назива­ли „круглоголові" (1642-1646).

Два чинники допомогли Парламентові одержати перемогу: союз із Шотландією та реорганізація парламентського війська, яку провів один із діячів партії індепендентів Олівер Кром­вель(1599-1658). Його латники — „залізобокі" — відрізняли­ся типовими пуританськими рисами: стійкістю, відданістю, вит-

римкою, послухом.

У Парламенті продовжувалися розбіжності між пресвітеріа­нами та індепендентами з багатьох питань, у тому числі щодо суду над королем. Пресвітеріани відмовлялися від суду. Тради­ція божественного походження королівського титулу і його святості була ще досить міцною. Тоді полковник Томас Прайд 1648 р. провів чистку Парламенту, дослівно повикидавши пресвітеріан із зали засідань. Цей залишковий „куприковий" Пар­ламент, який складався майже виключно з індепендентів, почав готувати суд над королем під сильним тиском народних мас, які вимагали страти. ЗО січня 1649 р. Карлові І відрубали голову.

Настав час пуританської, або точніше індепендентської, рес­публіки (1649-1660). Було скасовано палату лордів та англі­канську Церкву. Протягом більшості цього періоду Англія була під владою однієї людини — Олівера Кромвеля, який 1653 р. розігнав „куприк" від Довгого Парламенту, здійснив новий дер­жавний переворот та оголосив себе одноосібним лордом-протек­тором. Він запровадив військово-поліційний режим, таємний нагляд, збільшив податки, фактично зліквідував республіку, домігся проголошення свого титулу спадковим і дістав право сам призначити собі наступника.

Але на час його смерті 1658 р. більшість англійців вже мали досить і пуританського, і республіканського експерименту. Тому лордом-протектором не став його син Річард. Після проведен­ня таємних переговорів королем став син Карла І Карл II (1660-1685), який до цього часу переховувався в Голландії. Мо­нархію було реставровано, а разом з нею реставровано усі ста­рі проблеми, у тому числі релігійні, економічні і зовнішньопо­літичні.

шотландських пресвітеріан). Король постійно розпускав Парла­мент, застосовував репресії проти віґів. Абсолютистська реак­ція посилилася і за його сина Якова II (1685-1688), який одер­жував субсидії з Франції від Людовіка XIV, переслідував сво­їх противників, надавав опіку непопулярним в Англії єзуїтам. Навіть торі не могли виправдати його політику. Коли ж у Яко­ваII народився син від жінки-католички, стурбований Парла­мент забув про суперечності й об'єднався у спільних діях проти корони. 20 червня 1688 р. віґі і торі уклали коаліцію і вирішили віддати трон Вільгельмові III Оранському з Нідерландів — чоловікові старшої доньки короля протестантки Марії.

Ця „славна революція" відбулася 1688-1689 pp. без крові й пострілів. Вільгельм прибув до Англії. Вдруге в англійський історії з'явився Вільгельм-„завойовник", який надав нової якос­ті англійській державі. Король Яків утік до Франції. Звільне­ний трон Парламент передав Вільгельмові та Марії. їх пер­шим законодавчим кроком стало підписання „Білю про пра­ва", що забороняв короні відміняти парламентські закони, зап­роваджувати нові податки і збирати військо без згоди Парла­менту. Цей документ остаточно закріпив зверхність Парламен­ту над монархією.

Було прийнято також „Акт про толеранцію" та „Акт про престолонаслідування", за яким трон переходив до Гановерського німецького дому, якщо остання зі Стюартів донька Якова II Анна (1702-1714) не залишить спадкоємця.

Розвиток французького абсолютизму у XVII ст.

Розвиток монархії у Франції в XVII ст. йшов зовсім іншим шляхом — до утвердження повного абсолютизму за формулою Людовіка XIV — „один король, один закон, одна віра".

Політику концентрації влади в одних руках з опорою на провінційну знать розпочали ще Генріх IV (1589-1610) та його син Людовік XIII (1610-1643).

їни. У зовнішній політиці він намагався всіляко послабити австрійських Габсбурґів, використовуючи для цього Іспанію. Рішельє розпочав кампанію на підкорення провінційних пар­ламентів і подолання їх сепаратистських настроїв, запровадив інститут інтендантів — королівських чиновників, які нагляда­ли за місцевими справами та адміністрацією. Усіх запідозре­них у нелояльності засуджували і навіть страчували. Рішельє розпочав наступ на гуґенотів. їм заборонили мати укріплені міста, політичні організації, незалежні суди. Кардинал Рішельє також посилав війська і проти протестантів інших країн (зокрема, у тридцятирічній війні). Він був одним з перших державних діячів, який зумів оцінити великі можливості дру­ку як засобу масового впливу, пропаганди державних інтересів та загального блага народу („raison d'etat"та „bien public"). Під його контролем 1631 р. почала виходити перша загаль- нофранцузька газета. Він заклав фундамент під могутній авторитет монархічної влади, хоча його методи викликали великий спротив аристократії.

Коли 1643 р. помер король, його наступник Людовік XIV (1643-1715) мав лише п'ять років. Королева-мати Анна Австрій­ська передала владу у руки кардинала Мазарена (Мазаріні), який продовжив курс на централізацію, започаткований за Рішельє. Місцеві можновладці і парламенти спробували перемогти монархію у відкритій боротьбі. їхня опозиція королеві дістала назву Фронда (1649-1652). Мазарен та Людовік XIV навіть змушені були на короткий час покинути країну. Але період анархії і неспокою переконав французів, що правління сильного короля краще за боротьбу багатьох місцевих влад. Людовік XIV зрозумів: якщо він хоче збудувати міцну монархію, то повинен відмовитись від політики „твердої руки"Рішельє і Мазарена та обрати мудріший шлях. Створюючи сильну і потужну монархію, Людовік намагався не усувати своїх противників, але узалеж- нювати їх у той чи інший спосіб від корони, зберігаючи за ними всі права і впливи на місцевих рівнях. Коли аристократія відчула, що король підтримував її місцевий авторитет, вона почала підтримувати центральний авторитет короля.

Після смерті Мазарена 1661 р. Людовік XIV зосередив усю владу у своїх руках, не призначаючи більше першого мініс­тра.Він багато працював над створенням свого образу велич-

ного і добродійного правителя, ніколи не пропускав нагоди справити враження на свій народ. Людовік XIV не шкодував засобів, щоби завоювати симпатії провінційних аристократів. Наприклад, коли 1662 р. народився спадкоємець, король з'я­вився на святкуванні у вбранні римського імператора. Рішен­ня корони приймалися лише після обговорення з місцевими асамблеями, які вирішували всі місцеві справи. Тільки паризь­ка асамблея втрачала свою силу і повноваження. Ці принципи дали змогу Людовікові XIV утвердити свою особу як короля за божественним правом та уникнути долі Карла І в Англії.

Людовік XIV збудував величний палацовий комплекс біля Парижу — Версаль, який став його постійною резиденцією піс­ля1682 р. — місце, гідне „Короля-Сонця", як його називали. Версаль став домом для тисячів його наближених та найваж­ливіших службовців. Суворо лімітований порядок дня та служ­би етикету були питанням престижу та забирали у них багато часу, не лишаючи енергії на заколоти. Ледве не постійно перебу­ваючибіля короля, аристократи мали враження, що займаються важливими державними справами, насправді ж були від них повністю усунені. Ця політика принесла такі результати, що Людовік міг з повним правом сказати: „Держава — це я".

Людовік XIV, як і Рішельє, вважав, що політична стабіль­ність ґарантується релігійною єдністю. Це спричинило його виступ проти янсенітів, які здобули популярність у Франції з 30-х pp. XVII ст. їхня популярність була своєрідною реакцією на єзуїтську присутність і впливи. Янсеніти — католицька те­чія, що сприймала деякі протестантські положення, у тому чис­лі про предназначення й рабство волі. Математик та філософ Блез Паскаль був одним з визначних прихильників янсенітства. Людовік XIV з підтримкою папи Інокентія V розігнав янсенітську общину в Порт-Роялі та заборонив поширення її поглядів.

Наступним кроком Людовіка XIV у напрямку релігійної уні­фікації Франції був наступ на гуґенотів. Спочатку він відлу­чивгуґенотів від громадського і державного життя, заборонив працювати лікарями і друкарями, обклав додатковими подат­ками.1685 p., під час війни з Нідерландами, король скасував

Нантський едикт, закрив гугенотські школи і церкви. Цей крок був великою помилкою короля. Попри всі інші неґативні наслідки, він спричинив мільйонну еміґрацію населення з

Франції в інші країни та у Новий Світ. Тисячі гуґенотів поповнили військо противника Людовіка XIV Вільгельма Сван­ського (майбутнього англійського короля Вільгельма III). Ті, хто залишився, становили постійну загрозу для трону.

Франція до цього часу під багатьма оглядами була подібна до інших європейських держав. Але в середині XVII ст. вона стала високорганізованою і потужною країною з амбіціями на головну європейську силу. Зовнішня політика Людовіка була спрямована на збільшення меж та зростання впливів Франції. Міністри короля Кольбер, Лувуа та Вобан за короткий час пе­ретворили державу на потужну військову машину. Кольбер став творцем суворо контрольованої державою економічної бази, необхідної для фінансування війни. Він розробив економічну доктрину французького меркантилізму (або кольбертизму), за якою розвиток усієї державної економіки спрямовувався тіль­ки на задоволення потреб центру. Лувуа створив нове висо- копрофесійне дисципліноване військо, яке отримувало високу платню за свою службу. Це військо користувалося великою народною підтримкою, оскільки не мало потреби займатися грабунками. Вобан був талановитим військовим інженером і тактиком. Здобутки його праці залишалися основою військової тактики ще у роки першої світової війни.

Людовік XIV, одружений з іспанською інфантою, розпочав війну з іспанцями за несплату посагу (500 тис. золотих екю) та відвоював іспанську частину Фландрії (1667-1668). У 1672­1678 pp. відбувалася війна з Голландією, Іспанією та Австрі­єю за іспанські Нідерланди. Франція дістала кілька прикор­донних нідерландських міст і контроль над Середземномор'ям. Це було вершиною французького зовнішньополітичного та вій­ськового успіху. Подальші війни за нідерландські та німецькі території з об'єднаними супротивниками не приносили очіку­ваних наслідків.

Найфатальнішою стала для Людовіка XIV війна за „іспан­ський спадок" після смерті 1700 р. іспанського короля Карла II Страждальця. Французи та австрійці мали претензії на іс­панський трон. Людовік XIV відправив в Іспанію свого онука Філіппа Анжуйського як претендента на іспанську корону, ого­лосивши, що кордону між цими двома країнами більше немає. Розпочалася нова виснажлива війна з Англією, Австрією та

Голландією (1701-1714), яка поклала кінець французькій полі­тичній перевазі на європейській сцені. За мирними договорами 1713 і 1714 pp. в Утрехті і Раштадті Філіппа Анжуйського як Філіппа V було визнано іспанським королем, проте Франція біль­ше нічого не одержала. Натомість вона втратила частину своїх американських колоній. Англія запанувала у Середземномор'ї, Австрія одержала Нідерланди. Політично XVIII ст. належало вже Англії, так само як XVII — Франції, а XVI — Іспанії.

У результаті за сто років Франція прийшла до того, з чого почала після гуґенотських воєн. Після смерті Людовіка XIV (1715) монархія була ще міцна, але виснажена і послаблена війнами. Під фундамент могутньої королівської влади були зак­ладені майже усі ті проблеми, які за декілька десятиліть приз­вели до вибуху Французької революції.

Політика централізації ускладнила розвиток ефективної структури самоуправління: аристократи, які через інтриґи до­магалися високих посад і впливу при дворі у Версалі, були переважно нікчемними лідерами та міністрами. Але модель аб­солютної монархії Людовіка залишилася ідеальним зразком централізованої влади, якого намагалися досягнути пізніші єв­ропейські правителі.

XXIX.