XXVII. РЕЛІГІЙНІ ВІЙНИ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ XVI- ПЕРШОЇ ПОЛОВИНИ XVII ст.

Французькі війни 1560-1598 pp.

Коли у 20-х pp. XVI ст. протестантські ідеї почали поши­

рюватися у Франції, ставлення до них було досить толерантне. Перша хвиля переслідувань французьких протестантів, яких

називали гуґенотами за ім'ям одного з женевських лідерів Бе- сансона Гуґеса, розпочалася 1525 р.

У 1536 р. вийшло перше видання „Настанов у християн­ській вірі" Кальвіна, яке стало надзвичайно популярним у се­редовищі гуґенотів. Кальвін та його послідовники через перес­лідування змушені були втікати з Франції, а 1540 р. фран­цузькі протестанти потрапили під нагляд інквізиції. За Генрі­ха II було засновано „Вогняну палату" для суду над єретика­ми. Після закінчення війни Валуа з Габсбурґами за італійські території 1559 р. впливи іспанської корони в Європі помітно посилилися. Цього ж року помер Генріх II. Королем Франції став п'ятнадцятирічний Франциск II під реґенством матері Ка­терини Медічі. Ситуацією скористалися потужні роди: Бурбо­ни, Монморансі, Шатільйони та Ґізи. Найсильнішим серед них був рід Ґізів, представники якого займали найважливіші пос­ти в державі та у католицькій Церкві. Лідери Бурбонів (принц Конде) і Монморансі (адмірал де Коліньї) спиралися на гуґе-

нотів-протестантів. Обидві сторони мали свої політичні інтере­си і використовували для їх досягнення релігійний конфлікт у суспільстві. Гуґеноти в цей час становили лише п'ятнадцяту частину населення, переважно на півдні Франції. їхній протестан­тизм мав одоночасно сильний присмак політичного сепаратизму.

У 1560 р. основні сили конфлікту структурно оформилися. Бурбони вдалися до заколоту, який очолив принц Конде. Цьо­го ж року помер Франциск II, королем став його десятирічний брат Карл IX (1560-1574). Старання захистити королівський титул свого сина змушували Катерину Медічі маневрувати між парті­ями, намагаючись то примирити їх, то послабити одну коштом іншої. Оскільки Ґізи представляли для неї більшу загрозу, то Катерина наважилася на певні поступки їхнім супротивникам — гуґенотам. Вони одержали право вільних богослужень у своїх містах. Але прихильники Ґізів у березні напали на гуґенотів у Васі (Шампань). Ця подія послужила приводом для початку війни, в яку було втягнуто маси віруючих з обох сторін.

Гуґенотів підтримувала Англія та протестантські князі Німеч­чини, Ґізів — католицька Іспанія. Під час боїв першого періоду воєн (1560-1570) загинув Конде. Гуґенотів очолив здібний орга­нізатор та полководець Коліньї. У 1570 р. було підписано Сен- Жерменський мир, який став вершиною успіху гуґенотів. Вони одержали право вільного богослуження у всій країні, право зай­мати урядові посади та будувати укріплення навколо своїх міст.

Адмірал Коліньї став головним дорадником Карла IX. Він сподівався схилити короля до війни проти Іспанії на захист Нідерландів, виношуючи ідею пізнішого приєднання їх до Фран­ції. У цей момент Катерина Медічі змінила свою політику. Вона розуміла, що війна з могутньою Іспанією може стати катастрофою для Франції. Задля зміцнення позицій корони та протидії гуґенотам вона почала шукати шляхів до зближення з Ґізами.

У цих обставинах, щоби підкреслити мир між короною та гуґенотами та приспати пильність їхніх лідерів, королева-ре- ґентка влаштувала весілля своєї доньки Марґарити Валуа з Генріхом Наварським — одним з протестантських провідників. 18 серпня 1572 p.. гуґенотська аристократія з'їхалася до сто­

лиці святкувати з'єднання католицької монаршої крові з про­тестантизмом. 22 серпня найманець Ґізів тяжко поранив Ко- ліньї, коли той виходив з Дувру.

ля, що у відповідь гуґеноти почнуть розправу, і тільки зни­щення їхніх лідерів врятує Париж від трагедії. Напередодні дня св. Бартоломея (24 серпня) усі будинки гуґенотів були по­значені білими хрестами. Дзвін, який пролунав пізно вночі, був сиґналом для початку масової розправи над протестанта­ми. За кілька годин у Парижі загинуло три тисячі гуґенотів включно з пораненим Коліньї. Зречення та прийняття като­лицтва врятувало життя Генріхові Наварському. Кілька днів різня у країні не припинялася. Кількість жертв за три дні пере­вищила 20 тисяч. Цю розправу схвалив папа Григорій XIII та іспанський король Філіпп II. Кардинал Орсіні прибув до Парижу з привітанням для „найхристияннішого короля та його матері".

Цими подіями розпочався другий період війн. Це вже був не лише конфлікт між Ґізами та Бурбонами за впливи у Фран­ції. В очах протестантів це була боротьба за вибір між жит­тям і смертю. Головне вістря ненависті гуґенотів було спрямо­ване тепер проти Валуа. Рух опору політично оформився у гу- ґенотську конґреґацію, яка стала своєрідною державою у дер­жаві. Політичні погляди гуґенотів висловили т.зв. тираноборці (монархомахи): Отман, Теодор Беза, Філіпп дю Плесі Морне та інші. Ці автори наголошували на активному захисті релі­гійних прав особистості, обмеженні влади монархів, збільшен­ні їхньої відповідальності перед спільнотою.

Після смерті Карла IX 1574 р. королем став останній з си­нів Катерини Генріх III. Він намагався дотриматися середньо­го курсу між фанатичною гуґенотською конґреґацією та ек­стремістською Католицькою Ліґою, заснованою Ґізами 1576 р. Ліґа мала підтримку іспанської корони і протягом 1580-х pp. набувала усе більшої популярності у Парижі. Політична бо­ротьба у столиці все більше загострювалася. Католицька Ліґа почала виступи проти Генріха III. 13 травня 1588 р. король спробував розігнати Ліґу (т.зв. день барикад), але загальне не­вдоволення політикою Валуа призвело до його поразки. Внас­лідок гострої політичної боротьби більшість лідерів з обох сто­рін загинули.

Новим королем Франції став Генріх IV Наварський, заснов­ник династії Бурбонів (1589-1610). Йому довелося вести війну з Філіппом II, який вирушив на Париж, наляканий перспек-

тивою об'єднаної протестантської Франції. Щоби запобігти оку­пації та продовженню виснажливої війни, Генріх IV 1593 р. прилюдно — цього разу остаточно — зрікся протестантизму.

Він проголосив, що „Париж вартий месси". У 1594 р. Париж відкрив перед ним ворота як перед королем. Новий король — розумний та обережний політик, для якого питання віри

відходили на другий план перед питаннями життя і політики,

він хотів передусім внутрішнього миру в державі. У 1598 р. король підписав мир з Іспанією. У квітні цього ж року він

проголосив знаменитий Нантський едикт. Згідно з цим едиктом, Франція офіційно залишилася католицькою країною, в якій протестантська меншість (понад один млн. населення) одержала всі релігійні й суспільні права. Протестантське богослужіння заборонялося в Парижі та деяких інших великих містах. Хоча едикт і зменшив напругу конфлікту, він, по суті, лише перетворив гарячу війну у тривалу холодну. Однак, цей документ займає виняткове місце в історії співжиття різних релігійних спільнот як перший передвісник політичного оформлення ідеї суспільної та релігійної толеранції. Загибель Генріха IV від руки фанатичного католика стала яскравим свідченням того, що суспільство ще не готове було примиритися.

Генріх IV відіграв визначну роль у подальшому зміцненні країни. Він не тільки досягнув релігійного миру, але започат­кував перетворення Франції в абсолютну монархію — центра­лізовану, збюрократизовану, покірну волі короля, яка остаточ­но розвинулась за його наступників.

Імпералістична Іспанія у європейській політиці другої половини XVI ст.

Син Карла V Філіпп II (1555-1598) став найвпливовішим світським володарем другої половини XVI ст. Він володів най­більшою в історії цивілізації імперією. Цей король міг сміли­во сказати, що в його імперії ніколи не заходить сонце.

Багатство Філіппа ґрунтувалося на достатку Кастилії та над­ходженнях з Нового Світу. Відкриття та експлуатація Амери­ки спричинили значні суспільні зміни на всьому європейсько­му континенті. Кількість населення, особливо міського, в Євро­пі почала зростати занадто різко (у містах Франції, Англії,

Нідерландів — у 3-4 рази) і 1600 р. знову перевищила 70 млн. Поєднання зростання міст, грошової маси та людності збільшило інфляцію і підвищило ціни у 3-4 рази. Традиційна різниця між тими, хто має все, і тими, хто не має нічого, перетворилась у суспільну прірву. Селянство багатої Кастилії було найстражденнішим у Європі.

Філіпп II був заанґажований у всю європейську політику. Гідний син свого батька, він не полишав надій на об'єднання всього християнського світу та навернення або перемогу над всіма невірними. Ця настанова сформувала головні риси зовніш­ньої політики Філіппа II, які стали характерними рисами полі­тики наступних Габсбурґів аж до XIX ст. Характер цієї політики можна окреслити як матримоніальний завойовницько-ди­

пломатичний імперіалізм із сильним мессіанським забарвленням.

У середині XVI ст. Свята Ліґа за участю Іспанії, Венеції та папи під проводом дона Хуана Австрійського розпочала вій­ськові дії проти турків. Це було спричинено швидким просу­ванням турків в Угорщині та Австрії та посиленням у Сере­дземномор'ї. У 1571 р. католицька флотилія одержало блиску­чу перемогу над турками у морській битві в затоці Лепанто. Третина флоту і ЗО тис. турецьких воїнів загинули. Дон Хуан здобув славу нового рятівника Європи, а Іспанія на короткий час стала переважаючою силою у Середземномор'ї.

У 1580 р. Іспанія підкорила та приєднала до себе Португа­лію разом з більшою частиною її колоній. Португалія залиша­лась під владою Іспанії до 1640 p., а колишні португальські

колоніальні володіння пізніше відійшли до Голландії.

Проте політичні упіхи, яких Іспанія досягнула на півдні, не повторилися на півночі. Філіпп II одержав іспанську корону разом з Нідерландами, де від імені короля правили його зве­дена сестра Марґарита Пармська та кардинал Ґранвелла.

Кардинал Ґранвелла поставив собі за мету відмінити автоно­мію 17 нідерландських провінцій та побороти протестантизм. Опозицію до цієї політики очолили два члени Державної Ради Нідерландів: Вільям Нассо „Мовчазний" (принц Оранський) та граф Еґмонт. У 1564 р. опозиція домоглася відкликання Ґранвелли та утворила 1565 р. організацію опозиційних дворян „Компроміс", яка зобов'язувалася до дипломатичної боротьби за досягнення повного звільнення країни, відміни „плакатів" (законів проти єретиків), взаємної підтримки між провінціями. Свої вимоги дворяни подали у вигляді петиції намісниці Марґариті. За скромне вбрання іспанські придворні глузливо назвали членів цієї процесії жебраками — „ґезами". Німецькі лютерани і французькі гуґеноти, населення нідерландських міст — всі були на боці дворянської опозиції. Іспанія опинилася в ізоляції.

У цих умовах протягом 1566-1567 pp. по провінціях прой­шла хвиля іконоборського повстання. Дворяни, яких шокува­ла анархія і кальвіністське ікононенависництво, не надали по­встанню підтримки, і воно провалилося. У 1567 р. іспанське військо за участю папських сил на чолі з герцогом Альбою вирушило з Мілану до Нідерландів. У провінціях було засно­вано трибунал — „Раду в справах бунтів" або „криваву раду", що за шість років панування Альби засудила до страти вісім тисяч осіб. Прилюдно було страчено графів Еґмонта, Горна та інших провідників опозиції.

Іспанці запровадили ще вищі податки, з яких найтяжчим була алькабалла — десятивідсотковий податок від продажу то­варів. Ці податки активізували опір середніх верств суспіль­ства. Масово утворювалися партизанські загони в лісах („лісо­ві ґези") та на морі („морські ґези"), які наносили іспанцям постійні вразливі удари. Хвилю опору очолив принц Оран- ський, який переховувався від Альби в Німеччині. У 1572 р. морські ґези, яким королева Єлизавета відмовила у притулку в англійських портах, почали захоплювати порти Нідерландів. Слідом за ними повстали міста, де населення виганяло іспан­ців і брало владу у свої руки. Восени принц Оранський переп­равився в Голландію. Всі спроби придушити повстання були марні. Окремі міста витримували облогу по шість-вісім міся­ців. Мешканці Лейдена, наприклад, витримали піврічну обло­гу і все-таки одержали перемогу.

У 1573 р. Альбу було відкликано до Іспанії. Коли 1576 р. помер його наступник дон Луїс Рекезенс, влада перейшла до Державної Ради, яка вирішила укласти угоду з іспанським урядом. Але національна міліція заарештувала членів Ради як зрадників. У Ґенті зібралися Ґенеральні стани, які перебрали владу в свої руки. У цей час повстали іспанські найманці, які тривалий час не одержували платні. Солдати-мародери влаш­товувалисправжні погроми в містах. В одному лише Антвер­пені 4 листопада 1576 р. вони залишили на вулицях сім ти­сяч вбитих (т.зв. іспанський шал).

У результаті такого розвитку подій сім північних протестан­тськихпровінцій (сучасні Нідерланди) і десять південних ка­толицьких (сучасна Бельґія) об'єдналися в протистоянні Іспа­нії та 8 листопада 1576 р. підписали між собою угоду „Ґен- тське умиротворення". Воно передбачало виведення іспанських військ, припинення релігійних переслідувань, релігійну авто­номію провінцій. Цей договір поклав початок формуванню об'єднаних Нідерландів.

Цього ж року іспанські сили в Нідерландах очолив дон Хуан Австрійський. Силою обставин він змушений був підписати з повстанцями Вічний едикт, за яким іспанці мали покинути країну протягом 20 днів. Але іспанці знайшли підтримку в південних католицьких провінціях. Новий іспанський реґент Олександр Фарнезе домігся підписання 1579 р. Арраської като­лицької унії, яка проголосила примирення з Іспанією. У відпо­відь північні провінції сформували Утрехтську унію. Філіпп II проголосив принца Оранського поза законом та визначив нагоро­ду за його голову. Це ще більше зактивізувало рух опору. Члени Утрехтської унії 1581 р. проголосили Філіппа II низложеним.

Іспанцям вдалося протягом 1580-х pp. підкорити південні провінції і 1587 р. повністю згасити тут революцію. На півно­чі виникла незалежна Республіка об'єднаних провінцій, яку очолив принц Оранський, а пізніше його син Моріс. Станови­ще країни у цей час полегшувалося тим, що Філіпп II був зайнятий в англійських і французьких аферах, які закінчи­лись для нього так само невдало. У 1593 р. іспанські війська повністю вийшли з північних провінцій, а 1596 р. Франція та Англія офіційно визнали нову країну та розпочали спільні вій­ськові дії проти Іспанії.

Після фатальних військових поразок Іспанія 1609 р. підпи­сала дванадцятирічний мир з Об'єднаними провінціями Нідер­ландів та визнавала право цих провінцій на торгівлю з порту­гальськими колоніями в Ост-Індії.

Так перша революція нової, буржуазної епохи, попередниця революцій 1648 і 1789 pp., стала доконаним фактом, а утвер­дження першої республіки в Європі — її безпосереднім наслідком.

Відносини Іспанії з Англією також були доволі складні. Піс­ля смерті дружини Філіппа II Марії Тюдор 1558 р. Філіпп запропонував новій королеві Єлизаветі І відновити династич­ний альянс двох держав, але дістав відмову. Англія бачила в Іспанії серйозну суперницю на морі. Англійські корсари пос­тійно нападали на іспанські колоніальні вантажі. Напруження в стосунках особливо зросло після введення війська герцога Альби 1567 р. до Нідерландів — комерційного партнера Ан­глії. Іспанська корона та римська курія були дуже невдоволені поширенням в Англії англіканства та кальвінізму. Папа Пій V 1570 р. навіть відлучив Єлизавету від Церкви як єретичку. Це розв'язало руки Філіппові II, який, маючи підтримку Риму, вирішив знищити небезпечного для Іспанії суперника.

Після приєднання Португалії та її колоній 1581 р. Філіпп II почав підтримувати католицькі кола у самій Англії. Ан­глійські католики вдалися до організації заколоту проти Єли­завети, бажаючи замінити її шотландською королевою-католич­кою Марією Єтюарт. Самий лише факт існування Марії Стю­арт та її малого сина Якова VI були для Єлизавети постійною загрозою, тим не менше, королева не могла наважитися на їх страту. Протягом 19 років Марію тримали під суворим нагля­дом. Єлизавета погодилася на смертний вирок тільки 1586 р. після того, як сер Френсіс Уолсінґам виявив заколот проти королеви. У 1587 р. Марії Єтюарт стяли голову.

Після цього конфлікт Англії та Іспанії перетворився у від­криту війну. У 1587 р. Англія відправила до Кадісу свою ес­кадру на чолі з адміралом Френсисом Дрейком. У відповідь Філіпп II почав збирати свою флотилію — „Непереможну арма­ду" (130 кораблів, 25 тис. вояків). Наприкінці червня 1588 р. біля берегів Англії армада, а разом з нею іспанський мор­ський престиж, загинули. Англія вийшла на перше місце у світі як велика морська держава.

Ще однією фатальною помилкою Філіппа II було введення війська у Францію для підтримки католиків проти Генріха IV Наварського та гуґенотів. Після того, як ця кампанія прова­лилася, колишня імперія втратила всі свої позиції. Франція дістала перевагу на континенті, а Данія та Англія — у колоніальній політиці.

Тридцятирічна війна 1618-1648 pp.

Тридцятирічна війна була останньою і найбільше руйнівною з усіх релігійних війн доби протестантизму. Одночасно вона стала першою загальноєвропейською війною. Релігійні та полі­тичні суперечності, штовхаючи католиків проти протестантів, кальвіністів проти лютеран, виховували в них взаємну нена­висть і завдавали численних втрат з обох сторін. Внаслідок тридцятирічної війни відбувався перерозподіл європейського простору між новими політичними силами, зокрема сформува­лася сучасна політична мапа Північної Європи. Основним плац­дармом військових дій стали Чехія та Німеччина. Вони потер­піли від цієї війни найбільше: здеморалізовані мародерські ар­мії пересувалися в різних напрямках їхніми територіями, зав­давали велику матеріальну шкоду, вбивали людей.

Головним вузлом суперечностей у Європі у XVII ст. стала Німеччина, поділена на 360 автономних політичних об'єднань. Через ці мінідержави проходили найважливіші торговельні шляхи. Як іспанські, так і австрійські Габсбурґи намагалися поширити свої впливи на ці території. У боротьбу включалися й інші монархії, а також папство, яке вважало себе відпові­дальнимза долю Священної Римської імперії. У 1608-1609 pp.

оформилися головні ворогуючі між собою політичні угрупован­ня — Католицька Ліґа, яку очолив герцог Баварії Максимі ліан,

та Протестантська унія на чолі з кальвіністом Фрідріхом IV

Пфальцьким.

Довготривала війна розпочалася у Чехії і поділялася на чо­тири періоди (1618-1625, 1625-1629, 1630-1635, 1635-1648).

Чехія входила до держави Габсбурґів з 1526 р. Внаслідок три­валої боротьби чехи домоглися низки поступок на користь про­тестантів спочатку від церковного Собору в Базелі, а пізніше скріплених імператором у так званій „Грамоті величності".

Постійне порушення „Грамоти величності" викликало у травні 1618 р. хвилю протесту в Празі. Коли імператор Мат­вій відмовився виконати вимоги депутатів чеського Сейму, вони виконали старий чеський звичай — акт дефенестрації: вики­нули через вікно двох зрадників, які підтримували імператор­ську політику. Ця подія означала відрив Чехії від Габсбурґів

та початок першого чеського (богемського) періоду війни — 1618-1625 pp.

Чеські дворяни уклали спілку з Протестантською унією, об­равшиФрідріха IV Пфальцького королем Чехії. Іспанія посла­ла військо на допомогу Максиміліанові Баварському та наступ­никові Матвія імператорові Фердинандові II (1619-1637). Польсь­кий король Сіґізмунд III обіцяв теж надати допомогу католикам.

Чеські і німецькі протестантські війська зазнали фатальної по­разки у битві біля Білої Гори поблизу Праги 8 листопада 1620 р. Чехія остаточно втратила незалежність, її підкорили Габсбур- ґи, з неї було вигнано всіх протестантів.

Але встановлення переваги Габсбурґів у Європі не відповіда­лоінтересам Англії і Франції, які швидко прямували до ство­рення потужних централізованих монархій. Тому війна не при­пиниласяі розпочався її другий етап — данський, який три­вав протягом 1625-1629 pp.

У 1625 р. Англія, Данія та республіка Об'єднаних провін­цій об'єдналися проти Габсбурґів під проводом данського ко­роля Крістіана IV (1588-1648). Вони розраховували і на під­тримкуФранції, але кардинал Рішельє, який фактично очо­ливФранцію з 1624 p., зайняв дуже обережну позицію, нама­гаючисьполітичними інтриґами послабити усіх супротивників, але не втручатись безпосередньо у військові дії. Цей період війни ознаменувався появою імперського війська нового типу, яке створив за власною системою габсбурзький полководець Альбрехт Валленштайн (1583-1634). Основна засада його кон­цепції полягала у тому, що здешевити видатки на війну може лише самодостатня армія, яка повинна сама себе утримувати за рахунок необмеженого права грабунку окупованих терито­рій. Валленштайн створив величезне бандитське військо (май­же100 тисяч), яке було само собі паном і невдовзі повністю вийшло з-під контролю імператора.

Протягом 1627-1628 pp. Габсбурґи одержали кілька перемог на території багатостраждальної Німеччини та підійшли до пів­нічних країн. Навесні 1629 р. було підписано мирну угоду в Любеку. Відразу після цього імператор Фердинанд II прийняв Реституційний едикт, за яким католикам було повернено всі церковні володіння, відібрані після 1555 р. та підтверджено

заборону кальвінізму. Ці різкі заходи проти протестантів були стільки ж непопулярними, скільки й нереальними. Вона лише підсилили опір протестантів і підняли їх на подальшу бороть­бу.Англія, Швеція і Франція, занепокоєні успіхами Габсбур- ґів, також активізувалися.

У третьому, шведському, періоді війни (1630-1635) військові дії проти католиків розпочав король Ґустав-Адольф, який не хотів допустити просунення Габсбурґів у Скандинавію. У вересні 1631 р. біля Брайтенфельду шведи перемогли війська Католицької ліґи. Рішельє вів таємні переговори з обома сторонами, але у військові операції так і не втручався. Шведи намагалися перетягнути на свій бік і Росію, і Польщу, і Туреччину, але їхні спроби залишилися без результату. Однак вони перемогли Валленштайна у Саксонії. У 1634 р. імпера­тор Фердинанд позбувся Валленштайна, який усе більше вихо­див з-під контролю. Об'єднані габсбурзькі війська знову поча­ли посувати шведів на північ, черговий раз спустошуючи во­лодіння протестантських німецьких князів.

У 1635 р. саксонський курфюрст підписав компромісний мир з імператором у Празі. Швеція його не підтримала. Саме на цьому етапі у війну вирішила втрутитися Франція. Розпочався останній, франко-шведський, період війни (1635-1648).

Франція уклала угоду зі Швецією. Після того, як до угоди приєдналися Республіка Об'єднаних провінцій, Савойя та Ве­неція, утворилася потужна коаліція. У цей період не було ве­ликих битв, лише затяжна війна, яка принесла безліч страж­дань німецькій і чеській людності. Обидві ворогуючі сторони займалися переважно грабунком. Третина німецького населен­ня загинула.

Коли виникла безпосередня загроза для Відня, імператор Фер­динанд III (1637-1657) погодився підписати мир. 1648 р. у двох містах Вестфалії — Оснабрюк (між імператором та шведами і німцями) та Мюнстер (між імператором та Францією) — мир було підписано.

Війна привела до суттєвих геополітичних змін на європей­ському континенті. Швеція встановила свій контроль на Бал­тиці та стала однією з найсильніших держав Європи. Франція одержала Ельзас і Лотарінґію (але разом з ними й нове дже­рело конфліктів на наступні століття). Було закріплено подріб-

неність Німеччини. Тільки дві мали міжнародний авторитет — Міжнародного визнання Об'єднані провінції. правовий статус.

Провалилися спроби

з численних Австрія та

і права виходу з Кальвіністи отримали

німецьких держав Бранденбурґ-Прусія. імперії домоглися довгоочікуваний

іспансько-австрійських

Чільну

Габсбурґів ство- роль у світовій

рити світову „християнську імперію".

політиці з другої половини XVII ст. почали відігравати не мес- сіанські імперії, а централізовані держави, які формувалися на національній основі — Франція, Англія, Швеція, Росія.