ХХУІ. КАТОЛИЦЬКА РЕФОРМА ТА КОНТРРЕФОРМАЦІЯ НА СХОДІ І ЗАХОДІ

Протягом усього середньовіччя всередині но виявлялися тенденції до змін існуючої та окремі папи в XV-на початку XVI утримати ці тенденції у межах прийнятої тестантизму лише

самої Церкви постій- ситуації.

довів, що зберегти єдину католицьку Церкву можна за умови глибокої внутрішньої реформи та зміцнення. Цей

внутрішній католицький рух одержав назву Контрреформація.

Допомогти Церкві були покликані нові релігійні сформувалися у XVI ст.: тітіни (1524), одним яких

був єписоп Джованні П'єтро Караффа які спиралися наголошували літературу і композитор

капуцини (1528), урсулінки, які

Павло IV; Франциска; дівчат; ораторіани (розвинули жав видатний католицький сомаски, барнабіти та ін.

ордени, які із засновників майбутній папа на доктрину св.

на релігійній освіті музику, до Джованні на

них нале- Палестріна), необхідності

очищення та реформах католицької Церкви

Вони наголошували

зі середини, зосере-

джували свою діяльність на посиленні моральності й внутріш­ньої духовності. Всі вони були офіційно визнані. Великої попу­лярності серед західних християн набули іспанські містики св. Тереза Авільська і св. Йоан Хреста, які відродили та поши­рили зацікавлення містичною побожністю, властивою середньо­вічним монастирям, та заслужили титул „Очистителів Церкви".

Серед багатьох нових груп найвпливовішою та найпотрібнішою для Контрреформації стали єзуїти — „Товариство Ісуса", засно­ване у 30-х pp. XVI ст. Орден було офіційно визнано 1540 р. Засновником ордену був колишній іспанський кабальєро Ігнатій Лойола (1491-1556). Після серйозного поранення 1521 р. він змушений був залишити військову службу. Час свого одужання він присвятив вивченню праць християнських класиків. Під сильним впливом прочитаних книг і пізнішого навчання у Са-

ламанському університеті та Сорбонні Лойола внутрішньо змінив­ся.Він створив власну програму релігійного та морального оздо­ровлення та самодисципліни, яку виклав у книзі „Духовні впра­ви".

В очах єзуїтів, для яких основою духовного життя була само­дисципліна та послух, протестанти осквернили себе непослухом авторитетові Церкви. Єзуїти поділили весь світ на провінції — зони діяльності. Члени ордену жили в миру, від них вимага­лося здійснювати якнайбільший вплив на суспільне життя в інтересах католицької Церкви, виховувати молодь, проникати в політичні та освітні середовища, відкривати школи, виявляти єретиків тощо. Вони стали опорою Контрреформації. Вже протягом 1550-1560-х pp. вони досягнули своїми впливами Боге- мії-Моравії та Сілезії, а у 1570-х — Речі Посполитої (включно з русько-українськими територіями). За одне століття товариство зросло від початково десяти осіб до 15 000 членів у всьому світі, в тому числі у віддалених місіях: в Індії, Японії, Америках.

Ідеї досконалого контролю, самодисципліни, заохочення до високої духовності та містицизм поширились навіть серед дея­ких прихильників Реформації, частина яких (особливо у Бава­рії, Австрії, уздовж Рейну) почали повертатися до католицтва.

Швидке поширення реформаційних ідей і невдача спроби військової боротьби з ними спонукали Церкву до внутрішньої самореформи. Для розгляду питань про стан Церкви та підго­товку реформи папа Павло III скликав спеціальну комісію, яку очолив теолог Каспар Контаріні. Його надзвичайно критичний рапорт, представлений 1537 p., містив гостру критику подат­кової системи і продажу посад у курії як основних чинників

падіння авторитету Церкви.

У боротьбі з єретиками курія намагалася зміцнювати богос­

ловські факультети університетів. Було створено центральний інквізиційний трибунал у Римі, запроваджено список заборо­нених книг, які пропагували шкідливі, на думку курії, ідеї. Для обговорення стану Церкви і вироблення нової тактики щодо реформаторів було вирішено скликати спеціальний Собор.

Цей Собор, який довго відкладали, було нарешті скликано 1545 р. у Тренто. Він тривав з перервами до 1563 p., мав три головні сесії: 1545-1547; 1551-1552 та 1562-1563 pp.

період покрив часи правління чотирьох пап. Собор знаходився

під повним контролем пап, у ньому домінували італійські пре­лати. Тільки вищі клірики мали право голосу.

На Соборі було здійснено певні кроки до скорочення прода­жу церковних посад. Багато єпископів перебували більшу час­тину року в Римі, а не в своїх діоцезіях. їм було наказано повернутися до виконання своїх прямих обов'язків, а для контролю за їхньою діяльністю запроваджувалися щорічні ві­зитації. Було посилено вимоги й до діяльності місцевих свя­щеників, від них вимагалося освіченості, дотримання целібату, активності у громаді, охайного зовнішнього вигляду. Собор ві­дзначив катастрофічний стан освіченості більшості духовенства і наголосив на потребі утворити семінарії у діоцезіях.

Протестанти не отримали жодних поступок у питаннях док­трини. Собор підтвердив відповідність для священництва тра­диційної схоластичної освіти, визнання семи таїн і пресущест- влення, заборону причастя мирян з чаші, целібат, постулат про чистилище, культ святих, мощі та ікони, правомірність індульґенцій. Церква проголосила свій супротив таким сектам, як янсеніти та деякі інші.

Спираючись на рішення цього Собору та наполегливу працю єзуїтів, вдалося поліпшити рівень теологічної освіти, а також

пожвавити парохіяльне життя під проводом відданих і краще

освічених священиків. Намітився виразний поворот віруючих

з різних протестантських груп до католицтва.

Римська католицька Церква поширила свої впливи на Но­вий Світ. Місіонерський рух був тісно пов'язаний із завойов­

ницьким, вони великою мірою залежали один від одного. Ба­гато місіонерів оселялося в обох Америках, намагаючись на­вернути абориґенів, поширити на них європейську освіту та культуру, якої місцеві жителі боялися і яку ненавиділи після доби жорстоких завоювань. Священики нерідко були єдиними захисниками прав корінного населення.

Домініканець Бартоломей де JIac Касас був одним з перших, хто вголос висловив думку про те, що завоювання не є необ­хідним елементом навернення.

назвою „Чорна Леґенда", у якій іспанські методи завоювання зображено як вкрай аморальні та негуманні.

Наприкінці XVI ст. Церква у Латинській Америці дістала колоніальний статус. Якщо поодинокі священики захищали права місцевих жителів, Церква в цілому зайняла позицію ве­ликого землевласника. Представники священництва брали участь в економічному житті так само активно, як і в духов­ному, та ставилися до Америки як до завойованого світу. Це призвело до того, що наприкінці XVIII ст. католицька Церква стала однією з найконсервативніших сил Латинської Америки.

Реформація та Контрреформація в Східній Європі

Центральна і Східна Європа вже через своє розташування завжди відзначалася відкритістю до різноманітних впливів, у тому числі й релігійних. Це була зона поділу між двома гіл­ками християнства, де велася постійна боротьба за вірних. Тут поширювалися й різноманітні неортодоксальні впливи та сек­ти, такі як богоміли у Боснії чи гусити в Богемії і Моравії. Південна частина цього реґіону потрапила під сильний полі­тичний та релігійний вплив Османської імперії. Тому не дивно, що нові протестантські ідеї здобули тут сприятливий ґрунт для швидкого поширення.

Коли Реформація з німецьких територій почала проникати на чеські землі, лютеранство здобувало найбільше прихильни­ків серед німецькомовного населення, тоді як кальвінізм швид­ше поширювався серед чашників та інших прогуситських на­прямів („чеські брати"). Анабаптизм був більше популярний на території власне Моравії.

Угорщина у цей період потрапила під зверхність Османської імперії. Мабуть, цей факт був сприятливим для поширення протестантських ідей в угорському християнському середови­щі, тому що наприкінці XVI ст. майже 90 відсотків населення Угорщини стали послідовниками тієї чи іншої форм протес­тантизму.

РЕФОРМАЦІЯ І КОНТРРЕФОРМАЦІЯ В ЄВРОПІ

У польсько-литовський державі першими вісниками Рефор­мації також стали німецькі поселенці. Інтелектуальним цен­тром протестантизму на території тогочасної Польщі були прус- ські території та заснований 1544 р. університет у Кенінґсберзі. Кальвінізм був популярний у середовищі спочатку польської, а дещо пізніше литовської шляхти. Третьою поширеною зре­формованою вірою Польщі стали „чеські брати", які з'явилися у Польщі в середині XVI ст. За Сіґізмунда Авґуста (1548-1572) вдалося досягнути порозуміння на державному рівні між католи­ками та представниками трьох протестантських напрямів. Значна частина сенаторів у цей час була протестантами. Анабаптисти та антитринітарії (соціани), які проникали в Польщу й Литву з Італії через Швайцарську конфедерацію, заполонили східну частину королівства, зокрема Волинь. Але вони так і не зуміли здобути для себе легального статусу.

Населення українських і білоруських земель Речі Посполи­тої, залишаючись в орбіті православного світу, виявило знач­ний імунітет до нових рухів, що виходили з лона католицької Церкви. Однак воно не могло уникнути їхніх впливів. Най- сильніше їм піддалися місцеві маґнати, як з православних, так й окатоличених сімей — Радзивіли, Хоткевичі, Сапіги, Виш- невецькі. На українських землях у XVI-XVIII ст. історики на­лічують майже 400 протестантських громад (переважно соціан- ських), що незрівняно менше від поширеності реформаційоно- го руху на католицьких землях. Посередньо деякі реформацій­ні ідеї наприкінці XVI ст. знаходили певний відгук у головно­му культурно-освітньому центрі місцевого православ'я — воло­діннях русько-українського князя Костянтина Острозького, зок­рема в Острозькій академії, яку він заснував 1578 р. Найбіль­ше ці впливи стосувалися освіти, а також сприйняття ідеї пот­реби нових перекладів Біблії.

східноєвропейською зоною, де будь-яке поширення нових релі­гійних рухів було майже неможливе.

Ситуація змінилася дещо пізніше під впливом Контррефор­мації. З поширенням Реформації закінчився період відносної релігійної толерантності у Речі Посполитій. У 1564 р. сюди прибули єзуїти. Своє завдання вони вбачали не лише у вико­ріненні протестантизму, але й у наверненні православних на „справжню"віру. Ситуація місцевого православного населення ускладнювалася тим, що їхня Церква, і передусім вся церков­наієрархія, перебувала у стані глибокої кризи: так, освячен­нядвічі одружених священиків стало настільки звичною прак­тикою, що один з них — Онисифер Дівочка — навіть став православним митрополитом. Поширення на українських і бі­лоруський землях єзуїтських шкіл, які перейняли кращі ос­вітні ідеї гуманістів і реформаторів, привело до масового на­верненнядітей православної шляхти і маґнатерії.

У цих умовах спротив католицькій експансії очолило русь­

ке міщанство. Головними осередками православного відроджен­ня стали світські братства, створені при православних церквах.

Перше з них було утворене у Львові 1586 р. У боротьбі зі своїми противниками православні міщани переймали їхню ж

зброю — школи і друкарські верстати. Створення православних шкіл, для яких єзуїтська модель стала викликом і взірцем

наслідування, збільшення кількості друкованих православних книжок стало найхарактернішими виявами руського національно- релігійного відродження у Речі Посполитій наприкінці XVI ст. Цей рух не лише стримував окатоличення місцевих православних. Під його впливом посилювалася різниця між місцевою „зрефор­мованою" руською і „незреформованою" московською церквами. Не випадково, Іван Федоров, московський першодрукар, змушений був втікати з Москви, де його ремесло вважали виявом нечистого духу, і шукати притулку серед православних маґнатів Речі Посполитої та у Львівського братства — тут його вміння друкувати книжки було доконечною потребою.

Конфлікт між православними і католиками привів до двох цілком відмінних розв'язок. Першою була спроба знайти ком­проміс, уклавши церковну унію. Зразок цього подали декілька православних єпископів, які 1596 р. у Бересті проголосили про визнання зверхності римського папи взамін за збереження пра­

вославної літургії та традиції. Так у православному світі поя­вилася ще одна, уніатська Церква, юрисдикція якої поширю­валася на руські землі Речі Посполитої. Приклад Берестейської унії був повторений 1646 р. в Ужгороді. Він стосувався пра­вославного населення північної Угорщини (теперішнього Закар­паття). У 1697-1700 р. на подібний крок наважилася частина православної ієрархії у Трансильванії, яка утворила Румунську уніатську Церкву.

Однак ідея унії не стала домінуючою у православно-като­лицькому протистоянні. Навпаки, вона лише загострила і по­глибила його. Після того, як православний рух знайшов собі нового і могутнього союзника в особі українського козацтва, цей конфлікт переріс у відкриту політичну і збройну бороть­бу. Своїм вістрям вона була спрямована не лише проти като­ликів, але й проти уніатів. Отже, як і в католицькому світі, Реформація і Контрреформація спричинили, хоч і не безпосе­редньо, розкол християнства у Східній Європі.

Суспільні наслідки Реформації у Західній Європі

За одне століття Західна Європа разюче змінилася. Протягом XV ст. на вулицях європейських міст, які пізніше стали протестантськими, священиків чи монахів видно було всюди — вони становили до восьми відсотків міського населення. У їхніх руках часто була політична влада, яка приймала закони та визначала податки. Щоденне життя людей реґулював церков­ний календар. Третина року припадала на релігійні свята чи дійства. Приблизно 100 днів припадало на пости. Монастирі традиційно були дуже впливовими. Місцеві аристократи були тіс­но пов'язані з церквами і монастирями. Месси та літургії відправ­ляли латиною. Під час свят влаштовувалися пишні процесії з іконами та реліквіями, всюди мандрували в пошуках чуда про­чани. Кілька разів на рік з'являлися поширювачі індульґенцій. Багато священиків мали прихованих коханок і дітей. Керівництво Церкви не в стані було виправити цю ситуацію, накладаючи тіль­ки малоефективні штрафи і кари. Люди висловлювали своє невдо­волення представниками Церкви через плітки або вуличні вистави.

У XVI ст. міське життя змінилося. Кількість священиків у протестантських містах зменшилася на дві третини, на трети-

ну зменшилася кількість свят. Монастирі запустіли. Частина їх була перетворена в притулки для бідних і хворих, в освітні заклади. Приблизно на третину скоротилася кількість діючих церков. Службу тепер відправляли місцевими мовами, миряни почали слухати її значно уважніше. Не всі віруючі тепер кон­че дотримувалися посту. Зникли продавці індульгенцій. Місце­ві святині позачинялися, вервиці паломників потягнулися в інші святі місця. Збільшився попит та загальна кількість свя­тих книг. Копії лютеранського Нового Завіту можна було по­бачити не лише у храмах, але й у приватних оселях. Миряни набули нової звички разом читати Біблію, вести релігійні роз­мови, медитувати. Священикам протестантських країн було офі­ційно дозволено мати сім'ї.

Лютерани, кальвіністи, цвінґліани та інші протестантські групи розглядали себе суб'єктами певного громадського обов'я­зку, порядку та відповідальності. Через міські маґістрати вони активно втручалися у справи урядування. Своєю діяльністю вони зміцнили і розвинули нові суспільні інституції та гро­мадські процеси.

Дуже змінився склад магістратур та спосіб керування жит­тям міських громад. Протестантська традиція міського самов­рядування об'єднала мирян і виборних священиків для випра- цювання спільної концепції загального блага. Навіть зовніш­ній вигляд міст і їх мешканців змінився. Сформувався протес­тантський культ простоти, ощадності, охайності, послуху, під­корення новим правилам поведінки і здорового глузду. З цих протестантських рис почало розвиватися вільне підприємниц­тво нової європейської буржуазії. У сучасних суспільних нау­ках існує інтелектуальна традиція, яка бере свій початок ще від відомого німецького соціолога Макса Вебера і яка ствер­джує, що власне ця „протестантська етика" була відповідальна за появу і швидке поширення капіталізму.

Багато протестантських реформаторів Німеччини, Франції, Англії були гуманістами. Вони впливали на освіту, витісняю­чи старі схоластичні традиції. Протестанти спирали свою тра­дицію на Лютера та його соратника Філіппа Меланхтона — професора греки, який працював у Віттенберґзькому універси­теті. Він пропаґував вивчення класичних наук та літератури, особливо історії, поезії, а також математики, серйозно

роздумував над ідеєю рівної освіти для хлопців і дівчат. У Женеві Кальвін та Теодор Беза заснували академію, яка пізні - ше перетворилася в університет. Виникли протестантські шко­ли та університети в інших містах.

Успіхи Реформації у розвитку освіти впливали і на тради­ційну систему навчання, патроновану католицькою Церквою. Потреба підтримувати високий рівень освіти ставала очевид­ною для багатьох діячів Церкви. Надзвичайно важливу роль у розвитку католицької освіти відіграли єзуїти. Починаючи з XVII ст., єзуїтські школи здобули собі визнання найкращих шкіл цілої Європи.

Реформація дещо змінила ставлення суспільства до жінки. Передусім, всі знамениті протестантські лідери подали особис­тий приклад нового ставлення до подружжя та до жінки. їх ідеалом була рівність, повага до особистості, ставлення до шлю­бу як до рівного партнерства. Протестанти посилили освіту дів­чат. Жінки Європи почали пригадувати собі, що вони були створені рівними з чоловіками перед Богом.

Намагаючись наблизити віру до людей і використовуючи на­ціональні мови як літургічні, протестанти вплинули на розви­ток національних мов і літератур, музичної і художньої на­родної творчості.

Але вплив протестантизму хоча й був достатньо сильний, виявився не такий уже стійкий. До кінця XVI ст. майже по­ловина навернених протестантів повернулася до традиційної віри. Якщо у середині XVI ст. половина Європи була протес­тантська, то в середині наступного століття вірною новим хрис­тиянським течіям залишилася лише п'ята частина.

Процеси, започатковані в середині XVI ст., викликали за собою хвилю релігійних війн кінця XVI-першої половини XVII ст. Це криваве протистояння охопило значну частину Європи. Нерідко воно підсилювалося політичними мотивами, було лише спо­собом для розв'язання суто політичних конфліктів.

Якщо у першій половині XVI ст. конфлікт проходив у бо­ротьбі лютеран з католиками, то після Ауґсбургзького миру фокус боротьби змістився на кальвіністські землі (Франція, Нідерланди, Англія, Шотландія), оскільки лютеранство вже одержало офіційний статус. Після 1563 р. кальвіністська Женева стала міжнародною школою протестантською опору.

І кальвінізм, і католицизм у цій боротьбі виявили себе дог­матичними,аґресивними, нетолерантними релігійними систе­мами. Протистояння між ними знайшло вияв навіть у мистец­тві та архітектурі. Католицька Контрреформація розвинула ба­роко, сповнене імпресії та життя. Великі майстри бароко Пі­тер Пауль Рубенс (1571-1640) та Жанлоренцо Берніні (1598­1680) були католиками. Новий стиль особливо позначився в архітектурі (різьба, скульптура, малярство храмів — всі засо­би,які привертали до себе увагу). Протестанти, навпаки, про- паґували простіше мистецтво, зручну архітектуру. Вони розви­нули класицизм на півночі Європи. Портрети роботи меноніта Рембрандта (1606-1669) з їх суворістю, глибиною, концен­трацією на внутрішніх процесах — виразна опозиція яскравос­ті та зовнішній привабливості барокового стилю.