ПРОТЕСТАНТСЬКА ЄВРОПА

Друге десятиліття XVI ст. ознаменувалося масовим релігій­ним рухом, який розпочався у вільних імперських містах Ні­меччини та Швайцарії — Реформацією. Цей рух швидко по­ширився у Північній Європі і справив значний вплив на полі­тику та духовне життя людей.

Реформація була би неможливою без попередньої кризи се­редньовічної Церкви, періоду Авіньйонського полону, Великої Схизми, соборного руху та ренесансного папства. Для доби піз­нього середньовіччя було властиве зростання духовної актив­ності і незалежності мирян. З іншого боку, керівники Церкви також намагалися змінювати релігійну практику, запроваджу­вати нові її форми, які викликали нерозуміння або незадово­лення мирян. Це світське „право голосу" мирян проти свя­щенства підсилювалося ще й тим, що поширення друкованої книги та пошти вражаюче змінило світогляд людей. Зросла мобільність суспільства, до чого спричинилися і хрестові похо­ди, і війни, і популярні в цю добу паломництва, і посилення торгівельної активності. Уявлюваний світ помітно збільшився і змінився у свідомості людей. Солдати, піліґрими, торговці, університетські професори і студенти ставали джерелом швид­кого обміну інформацією.

Від альбіґойців, вальденсів, беґінів XIII ст., через лоллардів та гуситів у XV ст. світський релігійний рух проніс ідею релі­гійної простоти і більшої духовості у наслідування Христа і перших апостолів. Пізньосередньовічна Церква мало відповіда­ла цьому ідеалові. Конструктивним виявом критичних настроїв напередодні Реформації було Братство „Сучасної благочесності", під впливами якого перебували Миколай Кузанський, Йоган Райхлін, Еразм Роттердамський та інші. У багатьох аспектах

„Сучасна благочесність" стала джерелом для гуманістичного, протестантського та католицького реформаторських рухів XVI ст.

Виступи проти зловживань Церкви та продажу індульґенцій звучали задовго до того, як Мартін Лютер оприлюднив свої знамениті тези.

У Німеччині відсутність сильної монархічної влади спричи­нила й відсутність державного опору зловживанням Церкви. Тому саме тут сформувалася широка неорганізована національ­на опозиція до Риму, яка стала підґрунтям діяльності Марті- на Лютера (1483-1546). Лютер, син власника мідних розробок у Тюрінгії, одержав добру освіту, вступив на правовий факуль­тет університету в Ерфурті, але раптово залишив його і 1505 р. вступив до ордену св. Авґустина. У 1511 р. він перейшов до Авґустинського монастиря у Віттенберзі, де 1512 р. здобув докторат з теології. Невдовзі він був визнаним провідником духовного життя монастиря та цілого міста.

Основне положення, яке розробив Лютер між 1513-1518 pp., полягало у тому, що спасіння душі досягається не через Цер­кву, обряди, а тільки через віру, даровану людині Богом. Так

заперечувалося, що духовенство та Церква є посередниками між людьми і Богом. З цього положення випливало, що ніяка

„корисна робота" за покуту гріха не може зняти самий гріх.

Тільки віра є шляхом до спасіння. Це положення також дово­

дило, що продаж індульґенцій не мав ніякого сенсу.

У 1517 р. продавали спеціальні індульґенції, кошти за які мали йти на поновлення собору св. Петра у Римі. До Саксонії на запрошення архиєпископа Майнцького Альбрехта прибув ві­домий проповідник і поширювач індульґенцій Йоган Тецель. Його діяльність була досить успішною. Це спонукало Лютера до рішучих дій: 31 жовтня 1517 р. Лютер прикріпив до дверей Вітенберзького Собору свої,,95 тез" проти індульґенцій. Він протестував головно проти Тецеля та теорії, ніби індульґенції

відпускають гріхи і звільняють душі покійників від покаран­ня у чистилищі.

Виступ Лютера та його популярність стали причиною офі­ційної реакції проти нього. Його викликали до генерала домі­ніканського ордену в Ауґсбурзі. У 1519 p., після смерті Максиміліана І, розпочалася боротьба за імператорський трон. Новим імператором — Карлом V — став Карл І з дому Габс- бурґів, онук Максиміліана. Виступи проти офіційної Церкви ще більше посилювали традиційний для німецьких територій сепаратизм, тому були невигідні офіційній владі. Імператор зайняв виразну прокатолицьку позицію. Цього ж року у Ляйпціґу відбулися дебати Лютера з професором теології Джоном Екком. Під час дебатів Лютер піддав сумніву непо­мильність папи та церковних Соборів. Коли Екк звинуватив його в гуситській єресі, він заявив, що засудження Гуса було помилкою, а саме вчення Гуса містило багато істинно христи­янських моментів. Цією заявою та спаленням папської булли Лютер знищив будь-яку можливість примирення з офіційною Церквою.

У 1520 р. Лютер написав три памфлети, у яких закликав німецьких принців до реформи державної Церкви. Він піддав сумніву існування семи святих таїнств, визнавши з них тільки хрещення та Євхаристію, й остаточно сформулював своє вчення про спасіння лише вірою. У квітні 1521 р. Лютер виклав свої погляди на Вормському Райхстаґу у присутності імператора. Рейхстаґ вимагав відречення Лютера від його поглядів. Для реформатора зректися своїх поглядів означало допуститися

гріха супроти Святого Письма, здорового глузду та його влас­ної совісті. Лютер відмовився покаятися, його вчення було

заборонене, а праці підлягали знищенню. Імператор віддав наказ заарештувати Лютера та конфіскувати маєтки його

прихильників. Лютер протягом року переховувався у замку саксонського курфюрстра Фрідріха у Вартбурґу. Свою вимуше­ну бездіяльність він присвятив перекладові на німецьку мову Нового Завіту на підставі грецького тексту Еразма.

Реформація дістала несподівану підтримку з боку Франції та Османської імперії, проти яких Карл V змушений був вести військові дії. Між 1521-1559 pp.

ЄВРОПЕЙСЬКА ЧАСТИНА ІМПЕРІЇ КАРЛА V

після перемоги над угорцями у битві біля Могачу, почали безпосередньо загрожувати німецьким територіям. У цих обставинах Карл V, потребуючи підтримки німецьких аристок­ратів, погодився визнати за кожним німецьким князівством право самостійно визначати свою політику щодо Лютера і його прихильників „відповідно до чистої совісті перед Богом та ім­ператором". Це рішення дало німецьким принцам незалежність у питаннях релігії і поглибило впливи Реформації.

Наприкінці 20-30-х pp. XVI ст. рух вийшов з-під нагляду теологів і публіцистів, поширився на маґістрати і місцеві уря­ди та на широкі верстви простих віруючих. У багатьох містах (особливо у Саксонії та Гессені) реформаційний рух став зако­ном, якого мали дотримуватися усі міщани. Протестантська бо­ротьба проти Риму приносила широку популярність і підтрим­ку багатьом німецьким правителям. Перед 1530 р. протестан­тські території почали укладати угоди між собою, готуючись до війни з католицьким імператором.

Реформація набула такого розмаху, що розкол в ній став неминучий. Виділилося народне, селянське крило руху, лідери якого розглядали лютеранство як виправдання суспільної бо­ротьби за політичні та економічні права. Виразником інтересів селян став Томас Мюнцер, спочатку прихильник Лютера, піз­ніше близький з анабаптистами, провідник ідеї революційного селянського перевороту.

Але лютерани не були революціонерами. У своїй боротьбі з Римом вони опиралися на вищі прошарки суспільства, вважа­ючи, що тільки світська влада може виступати ґарантом „сус­пільного порядку". Будь-які перевороти в структурі суспіль­ства виходили поза межі'лютерівського вчення. Коли у 1524­1525 pp. селяни почали війну проти своїх панів, Лютер висту­пив проти них як тих, що віддалися дияволові.

Реформація також набула великої сили у Швайцарії та Франції. Тут утворилися нові Церкви, настільки ж помітні, як лютеранська. Швайцарія почала формуватися наприкінці XIII ст. як спілка напівнезалежних територій для захисту від зростаючої експансії Габсбурґів. У XV ст. Швайцарія була кон­федерацією 13 держав-кантонів, з яких більшість стала про-

тестантськими, частина залишилася католицькими, а частина трималася компромісу. Лідером швайцарської Реформації став Ульріх Цвінґлі (1484-1531) — син сільського старости, який

дістав добру освіту у Берні, Відні, Базелі, перебував під силь­ним впливом Еразма Роттер дамського. Досвід служби кап ла­ном у полку швайцарців (1515) зробив його переконаним про­тивником військового найманства. Він виступав проти прода­жу індульгенцій та різних релігійних забобонів. Один з пер­ших його виступів як реформатора був спрямований проти це­лібату за право священиків одружуватися. Зайнявши пост священика Цюріху, він почав керувати реформою місцевої церкви. У січні 1523 р. Цвінґлі оприлюднив свої „67 тез", пізніше провів кілька успішних релігійних дебатів. Його ідеї приваблювали простотою: що не має підтвердження у Святому Письмі, не заслуговує ні на віру, ні на релігійну практику. У результаті його діяльності протягом 1524-1525 pp. Реформація у Цюріху була завершена. Головними рисами зреформованого обряду стали світські виборні священики, піднесення значення проповіді, скасування месси, винесення культових предметів та образів з храмів, причастя для мирян в обох видах.

В ці роки було здійснено певні спроби підсилити Реформа­цію, об'єднавши різні напрямки реформаційного руху. Але че­рез розбіжності між Лютером та Цвінґлі з приводу природи

присутності Христа у таїнстві євхаристії це стало неможли­вим. Лютер вважав Цвінґлі небезпечним фанатиком, почасти

й через його соціальні експерименти у Цюріху.

Проте Реформація у Швайцарії відбувалася не зовсім мирно.

У Реформації рано визначилися рухи, що не задовольняли­ся поміркованою реформою Церкви. Найрадикальнішою групою були анабаптисти. Вони проголосили, що хрещення може бути чинним тільки тоді, коли прийняте у свідомому віці, та поча­ли влаштовувати масові перехрещення дорослих. Конрад Ґре- бель у Цюріху у січні 1525 р. провів перше таке перехрещення.

Його послідовники називали себе „Швайцарські брати". Вони відмовлялися воювати, присягати, брати участь в урядах.

„Швайцарські брати" дуже швидко відірвалися не тільки від Цвінґлі, але й від усього суспільства у намаганні створити ізольовану досконалу громаду на зразок ранніх християн. Лю­терани,цвінґліани і католики виступали проти поглядів та практики анабаптистів, але цей рух дістав підтримку нижчих верств суспільства. Особлива ситуація склалася в Мюнстері, де у 1534-35 pp. анабаптистські лідери примусили міщан або втікати, або перехрещуватися. Новий міський уряд очолили пекар Ян Матіс та кравець Ян Бокельсон з Нідерландів. Місто

було проголошено Новим Єрусалимом відсутністю грошей, полігамією. Події не лише противників Реформації, але

зі спільними трапезами, у Мюнстері шокували й самих протестантів. експерименту" Мюнстер-

Після 14 місяців цього „суспільного

ська комуна була знишена з ними підрахунками, до 1618 страчено від одної до п'яти

великою жорстокістю. За приблиз- р. за повторне хрещення було тисяч осіб. Щоправда, поміркова-

ний анабаптизм залишився європейською реальністю. дині XVI ст. Мено Сімоне заснував групу менонітів довників анабаптизму.

У сере­

— послі-

які виз-

Іншим радикальним напрямом були спіритуалістів, навали спілкування Божого духу з кожним індивідуумом без жодного посередництва (серед них Томас Мюнцер та ін.); а також антитринітаріїв, які були першими захисниками релігій­ної толеранції в Європі.

У другій половині XVI ст. головною протестантською силою у Європі став кальвінізм. Основою кальвіністського віровчення була ідея про Боже предназначення та прагнення особистості як­найкраще втілити Божий план. Ця теорія була спрямована одно-

часно проти католицизму та проти народних радикальних рухів. Засновник

єпископського У 1536 релігійної ні цього спробах

кальвінізму секретаря, маґістрат та

р.

практики

ж року сюди заснувати в

Джон емігрував Женеви офіційно

Кальвін (1509-1564), з Франції до відмовився від прийняв Реформацію. У

син Німеччини. традиційної лип-

прибув Кальвін. Але його запідозрили у Женеві нове папство і вигнали. Кальвін

перебрався до Страсбургу, де написав коментарі до Біблії та видав друге видання своєї головної праці „Настанови у христи­

янській вірі". У 1540 р. новообраний магістрат Женеви запро­сив Кальвіна повернутися. Він розпочав втілення своєї релігій­ної програми, метою якої було моральне оздоровлення суспіль­ства. Кальвіністська Церква включала чотири інституції: пасто­ри, які виконували обов'язки священиків; учителі або докто­ри, які наглядали за чистотою вчення; старійшини, обрані з членів найповажніших і найбагатших родин для нагляду за життям усіх членів спільноти; диякони, які відповідали за церковну власність та допомогу бідним і хворим. Консисторія пасторів і старійшин відповідала за релігійне та моральне життя громади. Було запроваджено сувору моральну дисципліну, змен­шено кількість свят. Закони були суворі, а покарання важкі. Так, 1553 р. Кальвін віддав наказ стратити іспанського вченого- гуманіста Мікаеля Серветуса, звинуваченого в антитринітаризмі.

Протестанти-втікачі з католицької частини Європи стікалися до Женеви. Вона здавалася сучасникам єдиним „вільним міс­том". До речі, це було єдине місто в Європі, де суворо карали чоловіків за фізичне знущання над своїми жінками.

Отже, Реформація швидко поширилася на європейському континенті. Здобути політичне визнання їй було, однак, склад­ніше. У 1530 р. Карл V повернувся від своїх численних війн до внутрішніх справ та взяв участь у зустрічі протестантів та католиків на сеймі в Ауґсбурґу. Протестанти виклали свої пог­ляди і вимоги (зверхність світської влади, відміна месси та почитання образів і мощів, визнання тільки двох таїн) в документі, відомому як „Ауґсбурзькі віросповідання". Сейм від­мовився визнати будь-які їхні окремі права та виніс рішення про повернення всіх протестантів у лоно католицької Церкви. У відповідь Шмалькальденська ліґа протестантських князів, яка сформувалася 1531 p., розпочала війни з імператором. У наступні роки до неї приєдналися Данія, Швеція, французь­кий король Генріх II. У 1552 р. католицькі війська Карла V зазнали остаточної поразки.

В Ауґсбурґу 1555 р. було підписано релігійний мир, який закріпив поділ західного Християнства. Було затверджено принцип: „чиє володіння, того і віра". Проте всі плоди цієї перемоги належали лише лютеранам. Анабаптисти та кальві­ністи не здобули офіційного визнання.

У результаті цього договору у Німеччині сформувалося два табори — католицький (землі Габсбурґів, Баварія, Ельзас, рейнські території тощо) та протестантський (північні князівства, Прусія, Бранденбурґ, Саксонія, Гессен, Вюртемберґ). Мирний договір фактично означав поділ імперії. Визнавши свою пораз­ку як лідера великої християнської імперії, Карл V зрікся тро­ну. Своєму братові Фердинандові І він залишив імператорську корону та Австрію, Чехію, частину Угорщини. Син Карла, Фі- ліпп II — справжній наслідник політики батька і, мабуть, ос­танній правитель з амбіціями об'єднання всього західнохристи- янського світу — дістав Іспанію, італійські володіння, Нідерлан­ди. Німеччина вступала в нові часи, розірвана на малі частинки.

Реформація в Англії

Пізньосередньовічна Англія мала тривалу традицію боротьби корони проти римської курії. Такі події як боротьба Едуарда І з Боніфатієм VIII, діяльність лоллардів і гуманістів підготува­ли ґрунт для поширення ідей Реформації.

На початку 20-х pp. XVI ст. майбутні англійські реформато­ри збиралися в готелі „Білий кінь" у Кембріджі, де обговорю­вали твори та ідеї Лютера. Один з них Вільям Тіндейл впер­ше переклав англійською мовою Новий Завіт. Корона зайняла виразну прокатолицьку позицію. Головний міністр Генріха VIII кардинал Томас Волсі та його наступник сер Томас Мор очо­лювали опозицію проти поширення протестантизму. Сам король захищав авторитет Церкви та святі таїнства від нападків лю­теран, чим заслужив від папи Льва X титул „захисника віри".

Але одночасно власне Генріх VIII (1509-1547) дав початок активному опозиційному рухові через свої невдалі шлюби. У 1509 р. він одружився з Катериною Араґонською, вдовою його брата Артура. Оскільки такий шлюб був порушенням каноніч-

ного права, на нього було одержано спеціальний дозвіл від папи Юлія II. До 1527 р. подружжя мало лише одну живу

дитину — доньку Марію, що Генріх вважав карою за здійсне­ний ним гріх. Він вирішив домогтися розлучення, щоби одру­житися вдруге. У католицькій Англії цього не можна було

зробити. Кардинал Волсі, який не зміг домогтися розлучення, потрапив у немилість. Дорадниками Генріха VIII стали Томас

Кранмер та Томас Кромвель, які симпатизували лютеранам. Саме за їх порадою король вирішив, що може досягти мети іншим способом: ставши головою духовного життя своєї краї­ни, він зможе сам диктувати умови.

У 1529 р. англійський Парламент розпочав семирічну сесію („реформаційний Парламент"), яка кінцево поставила королів­ську владу над церковною. Король був визнаний головою дер­жавної Церкви (1531). У 1533 р. Генріх VIII одружився з Ан­ною Болейн. Кранмер став архієпископом Кентерберійським. Наступного року Парламент проголосив акт про супремацію та припинив усі виплати до Риму. Акт про престолонаслідування визнавав дітей Анни законними спадкоємцями трону. Коли То­мас Мор та Джон Фішер, єпископ Рочестерський, відмовилися визнати ці акти, Генріх наказав їх стратити. У 1536 та 1538 pp.

Парламент закрив усі монастирі Англії, а їхнє майно було

конфісковано.

Особисте життя Генріха було фатальним. У 1536 р. Анну Болейн стратили за подружню невірність, а її донька Єлизаве­та позбулася права наслідування. Після цього король ще чоти­ри рази одружувався. Але незважаючи на свої приватні спра­ви та на розрив з Римом, Генріх VIII залишався дуже консер­

вативним у питаннях віри, дотримувався католицької доктри­ни, не відмінив целібат для священиків, суворо карав за його порушення. Усі католицькі обряди та догми були збережені.

Король боровся зі зростаючою популярністю реформаційних ідей. Його „6 статей" 1539 р. підтвердили пресуществлення,

заборону причастя мирян з чаші, наголосили на дотриманні

целібату і відправлянні месси. Єдиною суттєвою зміною, яка відбулася за Генріха, було запровадження богослужіння англій­ською мовою замість латини та англійська Біблія. Тільки після смерті короля Англія почала ставати протестантською країною.

Едуард VI мав лише десять років, коли помер його батько. Реґентом був призначений Едуард Сеймур. У роки реґентства в Англії поширився кальвінізм. Під час війни з Карлом V багато німецьких протестантів перебралися до Англії, несучи зі собою реформаційний досвід континенту. Було скасовано „6 статей" та закон проти єресі, дозволено шлюби священиків та причастя мирян з чаші, зачинено каплиці. З 1549 р. „Книга загальної молитви" Томаса Кранмера була поширена на всі ан-

глійські церкви. Наступного року з церков повиносили ікони та вівтарі. 1552 р. були прийняті „42 статті"Кромвеля, які роз'яснювали протестантську доктрину (виправдання вірою, пе­ревагу Святого Письма, визнання лише двох таїн, заперечення

пресуществлення).

Але ці зміни були нетривкі. Дочка Катерини Араґонської

Марія Тюдор, яка стала королевою після ранньої смерті Еду-

арда 1553 p., відновила католицтво. Однак після її смерті Єли­

завета І (1558-1603) знову повернулася до зреформованої бать­ком англійської Церкви. За її правління було складено оста­точну редакцію „символу віри" — „39 статей", яку Парламент затвердив 1571 р. Так постала національна англіканська Церква. Позначена сильним впливом кальвінізму, вона зайняла осібне місце між протестантизмом та католицтвом.